Читать книгу Пастка для різника - Юрій Даценко - Страница 10

– Пропустіть, кому сказано! – гарикнув поліціянт, і натовп умить розступився, загомонівши голосніше. Хтось тицяв у Якова пальцями, та йому зараз було байдуже.

Він застиг, не знаючи, куди кинутися спочатку – до захололого вже трупа чи до скривавленого Миколашки. Груди хлопця рівномірно здіймались і опускалися, проте очі залишалися заплющені, тож здалеку Миколашку можна було легко сприйняти за ще одну жертву, якби не кайданки (Хто ж заковуватиме неживого?). Раптом щось клацнуло в голові Якова, і він шарпнувся до підлітка.

– Куди? – зненацька виріс на його шляху один із вартових, і Яків із розгону ледь не заїхав носом у міцне плече. – Куди преш?

Потрібна відповідь знайшлась одразу:

– Яків Ровнєр! Експерт від медицини при поліційній управі!

– Хто? – примружився поліціянт. – Який ще «сперт»?

– Тобі ж пояснили, – біля Якова вигулькнув його вранішній знайомець, – від медицини! Вчора лише пан поліцмейстер наказ підписали. Панові Ровнєру всіляко сприяти, перепон не чинити, накази, котрі стосуватимуться справ, виконувати!

Яків не став дослуховувати перелік власних преференцій, а, вужем прослизнувши повз поліціянта, схилився над Миколашкою.

– Живий він, пане дохторе, – почулося з-за спини. – Як кайданки одягали, то моргав і бурмотав щось.

Не озиваючись, Яків підняв Миколашці повіки – і бліде обличчя із закоченими білками набуло зловісного вигляду. Кілька ляпасів по щоках нічого не змінили, і навіть коли Яків болюче притис хлопцеві пальці до недогризка олівця, тіло не подало жодних ознак життя.

– Та шо йому, убивцеві клятому, станецця?! – цьвохнуло десь у юрбі. Натовп схвально загув, захвилювався, кілька разів хлюпнувши об хвилерізи поліціянтів.

– Нічого поки не торкатись, – Яків нарешті погамував дрож у голосі й роззирнувся навколо. – Хто за головного?

– Я, пане докторе! – до Якова приступив опецькуватий поліціянт.

– Я проситиму вас нічого тут не чіпати до прибуття фотомайстра.

– Фотомайстра? – опецькуватий витріщився на Якова, наче той замість оглядати тіло раптом пішов навприсядки. – Це ж іще навіщо?

– Це також розпорядження пана поліцмейстера.

Опецькуватий лише зачудовано гмикнув, провів п’ятірнею по вусах і махнув рукою, що, певно, мало означати згоду. Принаймні жодних заперечень від нього не пролунало.

Намагаючись не наступити ненароком на якийсь важливий слід, Яків наблизився до трупа. Обережно відгорнув волосся з обличчя й ужахнувся блідій, аж синюватій, шкірі на тонкій вилиці.

– Горло, падлюка, перетяв, – хекнув опецькуватий.

Яків обстежив край моторошної рани, а потому застиглу лівицю. Праву руку, підвернуту під тіло, обдивитися не зміг: не хотів зрушувати труп із місця до його фотофіксації. Фото могли допомогти виявити деталі, які полегшать слідство.

У серце встромилася шпичка. А що тут полегшувати, коли вбивця – оно він? Яків знову зиркнув на Миколашку. В голові не вкладалося, що підліток, який нещодавно солов’єм заливався про близьке весілля… Стривай! Яків смикнувся, ніби хапнув рукою приску, тоді підскочив до Миколашки й витягнув із його застиглих пальців фотокартку.

Так, це була саме та світлина із візитівкою «Фотографії Юргілевича», на котрій Яків уже мав нагоду бачити Миколашчину пасію.

– Ні, ні, тільки не це… – Не зважаючи на будь-які сліди, він метнувся до тіла, упав навколішки, безнадійно забруднивши коліна, й обіруч підняв голову нещасної, боячись угледіти знайоме обличчя. Потрібно було докласти зусиль, аби зрозуміти, що красуня з фотокартки й ось ця зламана лялька – одна й та сама дівчина, проте дива не сталося: поряд із непритомним Миколашкою лежало тіло його коханої.

– А хай йому… – не стримався Яків. Опецькуватий поліціянт виріс поруч.

– Що трапилося, пане лікарю?

– Це його… наречена, – він мотнув головою на хлопця.

– Побий мене Матір Божа, – крізь зуби процідив опецькуватий. – Ви впевнені?

– Так, – Яків незграбно обтрусився. – Я знаю і жертву і, – він завагався, – вбивцю. Тобто із жертвою не знайомий особисто, але на фотокартці бачив саме з його рук.

Яків пошукав поглядом світлину. Закривавлений прямокутник подав один із поліціянтів.

– Яшо-о! – здалека долинув знайомий голос. – Яшо-о! Ти тут?

– Йоська! – Яків схопив за рукав опецькуватого. – Накажіть пропустити!

Опецькуватий кивнув двом поліціянтам, і людське море знову розступилося, утворюючи вузький прохід, якраз такий, аби в нього міг протиснутися Большаков із фотографічним апаратом на плечі та ящіркою шмигнути Йоська. Спроба останнього не вдалася: за мить малі ноги прудко замиготіли у повітрі, позаяк їхній власник повис у руці знайомого ще зрання поліціянта.

– Куди намилився, наче голий до бані?

– Й-йа-а-ш!.. – пручався Йоська. – Ну, скажи йому.

– Усе правильно, – Яків зумисне затулив від малого місце вбивства. – Ти все зробив правильно, але це видовище не для дитячих очей.

– Гаразд, – буркнув малий.

– Я обіцяю, що вдома відповім на всі твої запитання, а поки, благаю, біжи геть, домовилися?

Йоська мовчки кивнув і, для годиться, шморгнув носом, проте іскорки в очах виказували, що Яків дібрав потрібний ключ.

– Із чого починати? – подав голос Большаков. Зовсім блідий, він намагався не зупинятися поглядом на тілі.

– Із загального плану. А тоді мене цікавитимуть деталі, що пов’язані безпосередньо із жертвою.

Большаков голосно ковтнув слину:

– Ох, устряв же я…

– Вважай, я цього не чув, – шепнув йому Яків, підступаючи впритул. – Ти сам напросився, тож тепер не задкуй.

Большаков, немов перед стрибком у воду, набрав повні груди повітря, а тоді, зціпивши зуби, заходився поратись біля апарата. Яків повернувся до тіла й ненароком повів очима на стіну будинку, до якої жертва майже торкалася головою.

– Архипе! Підійти з апаратом сюди!

Большаков незлобливо вилаявся й акуратно підняв важкеньку машинерію.

– Мені потрібно фото ось цього.

– Стіни? – здивувався Большаков.

– Не зовсім, – Яків не відривав уважного погляду від стіни. Нефарбована темна цегла, на перший погляд, була звичайнісінькою, та придивившись, Архип зі свистом утягнув повітря крізь зуби.

– Кров… Саме тут він перерізав жертві горло? – здавалося, що бліднути далі вже нікуди, проте Архипові це вдалося.

– Найвірогідніше, – Яків видобув із саквояжа бинт і витер кілька патьоків, потім відшукав очима опецькуватого. – Приблизний час убивства знаєте?

Той зам’явся, для чогось дістав із кишені затертого записника, ніби там сподівався натрапити на підказку.

– Пане лікарю, ми й не з’ясовували той час. Убивця ж поруч сидів. Усього й слідства – підходь та й в’яжи зарізяку.

– Яшо, може бути погано видно, – Архип добирав найкращий ракурс, налаштовував спалах, чаклував із магнієм.

– Я покладаюсь на твою майстерність. Як не виправдаємо довіри, гріш нам ціна.

Большаков не озвався, магній нарешті чмихнув, у небо шугнула хмара білого диму, а натовп загув розсердженими джмелями.

– Чого ви панькаєтеся? Забирайте вбивцю до буцегарні!

Яків намагався не зважати на одноманітне гудіння, від якого починала боліти голова. Може, натовп не дошкуляв би так, якби під стіною замість Миколашки сидів хтось інший. Яків ще нічого не вирішив: він не схилявся до версії поліції, але й не виправдовував Миколашку. Внутрішній голос стверджував одне: він – Яків – мусить якнайретельніше все вивчити, задокументувати, запам’ятати, зафіксувати на фотографічний апарат.

Іще кілька разів чмихнув магній – Большаков, захоплений роботою, нехай і зніманням сцени вбивства, не шкодував хімікалій. Яків глянув на приятеля – можна не сумніватися, що світлини зафіксують усе. Таки непогану штуку вигадав Большаков!

– Яшо, стань біля стіни, мені потрібен хтось для мірила.

Чмихнув спалах, і з натовпу вкотре почувся пронизливий свист.

– До тюрми шкурника! До буцегарні! Чого зволікаєте?!

Людські хвилі міцнішали, натовп прибував, і незабаром на перехресті Аптекарської та Купецької завирувало розбурхане збіговисько. Ласі до видовищ мешканці патріархального Проскурова юрмилися й галасували, задні напирали на передніх, передні лаяли задніх, і лише кількадесят «щасливчиків» достеменно знали, що скоїлося насправді. Що далі в натовп, то фантастичнішими ставали балачки. Хтось переповідав про кілька відрізаних голів, ще хтось проливав скупу сльозу за невинно убієнним лікарем чи дивувався жорстокості, з якою жінка зарубала свого благовірного та на місці й собі вкоротила віку, вочевидь, кинувшись на сокиру, немов римський патрицій на меч.

Із вікон визирали зацікавлені городяни, чулися розпачливі зойки міщанки, у якої в натовпі вкрали гаманець, і звуки мало не бійки, певно, через розбіжності у версіях убивства. Десь іржав кінь і брудно лаявся візник, змушений проштовхуватися крізь натовп, щедро роздаючи нагайкою по обидва боки коляски.

Яків зосередився на роботі.

– Архипе, зроби мені декілька фото Миколашки.

– Зробимо.

– Ну ж бо швидше, бо час і на тіло увагу звернути, – Яків зітхнув, розуміючи, що найнеприємніша мить однаково настане й доведеться нарешті перевернути труп горілиць.

– Пане лікарю, – звернувся до Якова опецькуватий, – злочинця треба конвоювати до в’язниці, бо натовп сатаніє, крий Боже, аби щось не трапилося.

Яків на мить завмер, обмірковуючи почуте, а тоді мовчки кивнув на знак згоди. Опецькуватий козирнув і відбіг. Нарешті можна було зосередитися на тілі.

Незграбно викручена ліва рука та краєчок сірого, знекровленого обличчя – ось і все, що було видно в тому положенні, у якому тіло лежало спочатку. Більша частина кривавої плями, що залила хідник, ховалася під тілом і під полами дорогого пальта, яке, під час ближчого огляду, виявилося також майже повністю просякнутим кров’ю. Яків замислено потер перенісся понад дужкою окулярів: факт, що пальто виквецяно у кров зі спини, не давав йому спокою. Поліціянти стверджували, що не зачіпали тіло, то як же тоді?..

– Яшо, не знаю, коли я все те надрукую… – підійшов Большаков і шепнув, нахилившись Якову до вуха.

– Мерлінського це не цікавитиме, – тихо відповів йому той. Архип лише зітхнув. – Зараз допоможеш мені перевернути тіло.

– Ем-м, – зам’явся приятель. – Яшо, я можу… Я не можу… Я ж, зрештою, не лікар… Що, як не втримаюся?

Яків тільки мовчки стис губи й рішуче приступив до тіла.

– Май на увазі, належно все зафіксувати ти просто зобов’язаний!

– Та звісно… – наступної миті його очі полізли на лоба, борлак судомно підскочив, а з рота вихопилось перелякане скавчання. – Ох, ти ж б…

Яків, не зрозумівши, чого Архип так зненацька затнувся на півслові, крутнув головою та замість приятеля вгледів опецькуватого. Головний поліціянт саме вчерговий раз неквапом натоптував люльку, коли його щелепа відвисла мало не до коміра шинелі, а обличчя затопила крейдяна блідість.

І тоді серед довколишнього галасу Яків вирізнив ледь чутний звук, котрий струснув усе його єство, змусивши шкіру вкритися колючими сиротами. Це було огидне цмокання, немовби хтось довго й нудно перекидає в роті стонадцять разів пережовану їжу.

«Що за?..» – проскочила здивована думка, а тоді закоцюрбле тіло піддалося зусиллям його рук, звільнилось із пастки застиглої в бруді хідника калюжі й перекотилося горілиць. Світ для Якова потемнів.