Читать книгу Пастка для різника - Юрій Даценко - Страница 8

Надвечір того самого дня Большаков затягнув Якова до ресторації, безугаву торочачи, що просто мусить віддячити приятелеві за послугу. Проте довго висидіти у просякнутій тютюновим димом і наповненій гамором залі Яків не зміг і вже за півгодини втік з Архипом надвір, у напоєне леготом надвечір’я. Вони неквапом простували людними вулицями, підставляючи обличчя легеньким доторкам халамидника-вітерцю, що десь над Заріччям нахапався запахів диму, мокрої землі та первоцвітів.

«На луках понад Бугом, певно, уже жовто від кульбаби, – подумав Яків. – Та за роботою нíколи не те що до річки вибратися, а й просто пройтися містом».

– Сьогодні можна, – наче читаючи другові помисли, обізвався Большаков і приклався до пляшки з вином. – Сьогодні ти зробив велику справу!

– Нічого я ще не зробив. Тільки й того, що Мерлінського нарешті виловив.

– Погляньте на нього! Ти не просто його виловив, ти з ним розмовляв, і він тебе слухав! А це ого-го! Він же знаєш як на нижчих за статусом дивиться? Як на вошей. А ти тепер неабихто, ти – ек… – він гикнув і перехрестив рота, – експерт від медицини!

– Поки що це сама назва. Хтозна, як усе обернеться, коли дійде до діла.

– Та було б діло! – Большаков потряс кулаками, розхлюпуючи вино. – Ось тоді ми себе покажемо!

– Ага, наче Шерлок Голмс і доктор Ватсон, – гмикнув Яків.

– А це що за двоє?

– Вигадка одного талановитого англійця. Не зважай.

– Ет, байдуже, – Большаков голосно ковтнув із пляшки й запропонував її Якову, але той відмовився. – Але в тебе й сталеві нерви. Як ти з отим солдафоном балакав!

– Просто, – стенув плечима Яків.

– Е-е, не скажи. Я ж під дверима підслуховував. «Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!» – майстерно скопіював Большаков поліцмейстерів голос. – Я ще жодного разу не чув, аби Мерлінський до когось так говорив.

За нехитрою балачкою друзі дійшли до Набережної та звернули на Старе місто. Тут, серед приземкуватих будиночків, час ніби зупинився, під стінами та між парканами вже залягали тіні й лише вершечки костелу палали в останніх променях сонця. З річки тягнуло вогкістю й холодом. Приятелі мовчки прямували вуличкою, доки та не перетворилася на стежку й не вивела до самої води.

Архип важко опустився на вкриту молодою травицею землю й поплескав долонею біля себе, запрошуючи Якова долучитися, одначе той продовжував стояти, мружачи очі на останні яскраві промінчики.

– Дякую, Архипе, але йтиму додому. Цидулу від Мерлінського прочитати годилося б… І льодовня над головою висить… Одним словом – нема як розсиджуватися. А тобі раджу лаштуватися.

– До чого?

– До того, щоб і ти, й твій апарат були готові до роботи будь-якої мити. А то наобіцяв я через тебе Мерлінському сім мішків гречаної вовни…

– А-а, – заспокійливо протяг Большаков, – само собою. Завтра вранці на службу прихоплю все, що треба.

Краєчок сонця сховався за деревами, й над водою відразу стало холодно й незатишно. Старе місто загорнулося в шаль присмерку й ладналося до сну. У вікнах замиготіли свічки, від чого здавалося, що темрява надворі лише погустішала. Большаков швиргонув до води грудку землі, а тоді рішуче підвівся.

– Оксана сваритиметься, – він видобув із кишені годинника, тоді кілька разів енергійно присів, виганяючи залишки алкоголю. – Повертаємося?

– Швидше, доки геть не стемніло.

Вони майже вийшли з лабіринту безлюдних вуличок, коли із сутінків вигулькнула розвесела парочка – Яків розгледів хвацько підкручені вуса чоловіка та барвисту стрічку на капелюшку дівчини, – і розчинилася в темряві так само стрімко, як з’явилася. З пітьми долинув жіночий сміх.

– Вояки розважаються, – Большаков озирнувся.

– Ти про що?

– Ти наче маленький, – усміхнувся Архип. – То, звісно, не мадам Беті дівчинка, але ніби нічого така…

– Тобто… – Яків тицьнув позад себе пальцем.

– Так, – не дав йому доказати Архип. – Весна настала, Яшо. Ти за своєю роботою взагалі ні на що не зважаєш.

– А чого ти вирішив, що ця дівчина – не із салону мадам Беті?

– Та ти що, Якове? – щиро здивувався Большаков. – Ти знаєш, які у мадам Беті дівчатка?

– Зізнаюся, що ні. Хоч одну з них нещодавно бачив.

– І за яких обставин? – підморгнув Большаков, переходячи на драматичний шепіт.

– Та ні за яких. Фотокартку я бачив.

– Ет, з фотокартки нічого як слід не визначиш.

– Сьогодні я доводив панові поліцмейстеру протилежне.

– Отакої! – знітився Архип. – Твоя правда. Та байдуже! Дівчатка мадам Беті – то ж не трупи, боронь Боже! Там трохи інакша експертиза потрібна, щоб скласти цілісне враження.

– Ох, почула б тебе Оксана!

– Та я що? То я не з власного досвіду кажу. У мене на таке задоволення не вистачило б грошей.

– А що – дорого беруть? – у грудях Якова ворухнулось недобре передчуття.

– Друже, – Архип демонстративно підвищив голос і легенько поторсав Якова за плечі, немов намагаючись його опам’ятати, – та то ж не просто собі дівки для задоволення солдатні. Там такі кралі, що нам із тобою про таких і не мріяти!

– Дивно, – пошкріб потилицю Яків. Тривожна думка ще не визріла остаточно, проте не давала змоги від неї відмахнутися.

– Що тебе дивує?

– Ти ж зустрічав у нашій лікарні Миколашку?

– Отого, що трохи тойво? – Большаков покрутив пальцем біля скроні. – І що з ним?

– Нещодавно мав із ним розмову. Опустимо подробиці, та він стверджував, що незабаром планує одружитися. І здогадайся з ким?

– Мабуть, із якоюсь повією, коли вже про них зайшло.

– Не з якоюсь, Архипе, а з дівчиною із салону мадам Беті.

– Що?! – Большаков вигукнув так голосно, що кілька перехожих сахнулися від них геть із переляку. – Ти тямиш, про що говориш?

– Зважаючи на твій вигук, не надто. І саме це мене турбує.

– Та дівчаткам мадам Беті начхати на якогось там недоробленого Миколашку! Та за ними впадають всі офіцери Проскурова! Та… – Большаков добирав потрібні слова, хоч Яків і без них зрозумів усе, що той силкувався пояснити. – Миколашка! Та кожна з них, якби захотіла, склала б компанію першим людям міста! Ну, може, й не першим, та з миколашками нізащо б не валандалася.

– То хлопець мені збрехав?

– Та ясна річ! Я з ним особисто не знайомий, аби судити отак, але поміркуй сам – навіщо таким дівчаткам якийсь там Миколашка? Тим паче – одружитися?

– Дивно… Дуже дивно. Може, він видає бажане за дійсне?

– А я почім знаю? То вже тобі дізнаватися.

– Так-так, дізнатися не завадило б, – Яків зробив паузу. – І знаєш, що ще? Коли я запропонував йому привести свою наречену до мене, він запевнив, що вона поїхала до батьків, і натомість показав фотокартку. Тоді я не надав цьому значення. А ось зараз мені це здається дивним.

– Та бреше він! – виголосив остаточний вердикт Большаков. – Утямив своєю недалекою макітрою, що та зустріч неможлива, і почав вигадувати казна-що. Небавом він тобі наплете ще щось, аби тільки не зізнаватися, що те все купи не тримається.

За кілька хвилин друзі розпрощалися. Большаков довго тис Якову руку, дякуючи за сміливу й таку важливу для нього розмову із поліцмейстером, а також просив обов’язково тримати його в курсі справи щодо «весілля».

Яків пообіцяв і заглибився в темінь Набережної, простуючи манівцями додому.

Дивно, але до сьогодні він ніколи не думав про повій їхнього міста, хоча й знав, що від часу розквартирування у Проскурові військових частин жриць кохання у місті дедалі більшало. Знайти дівчину можна було на будь-який «смак» – від найдешевших (на Заваллі) до «еліти» (на перехресті Олександрівської й Аптекарської та у згадуваному вже салоні мадам Беті).

З голови не йшов образ Миколашки й те, як ніжно він ховав за пазуху фото дівчини у білій сукні та капелюшку. Чи було воно справжнім, чи хлопчина просто вигадав собі кохання? Може, Ольга Харитонівна мала рацію?

Крізь сон Яків почув, як рипнули сходи й у двері обережно постукали.

– Вейзмір, кого там дідько так рано несе? – кривлячись зі сну, простогнав Яків. Кімнатку заливав ніжний рум’янець: певно, сонце щойно зійшло.

– Стукай гучніше, – почулося з-за дверей. Потому пролунало голосне «гуп!» і писк Йоськи.

– Йосько, шлепар малий, вуха пообриваю, – деручи рота в позіхах і натягаючи кальсони, крикнув Яків.

– Яшо, біда! – малий, збадьорений його голосом, затарабанив у двері, наче навіжений.

Серце закалатало десь у горлі. Тремтячою рукою Яків повернув ключа, й до кімнатки першим влетів Йоська, а за ним ступив поліціянт, від шинелі якого все ще несло свіжістю вулиці та міцним духом тютюну.

– Яків Соломонович Ровнєр?

– Так.

– Ага, то все правильно, – поліціянт козирнув і зиркнув на ходики. – Збирайтеся, у мене наказ по вас зайти. Терміново. Маєте п’ять хвилин.

Йоська злякано охнув, і Яків заспокоїв його владним рухом.

– Ви поясните, що сталося?

– З управи по вас послали, пане Ровнєр. Скоєно вбивство. Збирайтеся швидше.

– Так-так! – заметушився Яків, намагаючись не робити зайвих рухів, аби не гаяти дорогоцінного часу.

За кілька хвилин він одягнувся, вхопив похідний саквояжик і слідом за поліціянтом збіг униз сходами.

– Стривайте! – він наздогнав пристава й ухопив його за плече. – По Большакова послали?

– По нашого писаря, чи що? А на біса? Там і без нього є кому працювати. Поквапмося, пане лікарю.

Яків лише відмахнувся та кинувся до кухні, де сидів наляканий Йоська.

– Йосько! Миттю, ноги – на плечі й лети на Старобульварну, п’ятнадцять. Квартира… Холєра, квартири я не знаю! Знайдеш Архипа Большакова. Нехай хапає апарат і поспішає на перехрестя Аптекарської та Купецької.

Без зайвих слів Йоська зістрибнув з лавки й метнувся в запічок по кашкет. Яків слідом за поліціянтом вискочив у ясний і погожий ранок.

– Уже відомо, що трапилося?

– Та відомо. Що там невідомого. Одначе звеліли по вас послати, бо, кажуть, там є по вашій частині робота.

– Хто жертва? – Яків спробував заспокоїтися, проте думки скакали, мов сполохані пострілом дикі кози.

– Хвойда, прости Господи, – перехрестився поліціянт. Яків сіпнувся від раптового посмику в серці й зачепився чоботом за грудку. – Та я багато не знаю, пане Ровнєр. Хіба що вбивцю затримали там же, на місці. Над трупом і сидів. Словом, самі все побачите.

Яків пришвидшився й незабаром розчув гамір натовпу та вигуки поліціянтів. Попри ранню годину, біля будинку на розі Купецької й Аптекарської юрмився народ, лунали приглушені зойки та бідкання.

– Пропустіть! Ану, пропустіть! – на повні груди гаркнув поліціянт. Натовп заметушився, розступився, і Яків на мить заплющив очі в передчутті неприємного видовища. За час практики він звик до вигляду нутрощів, зламаних кісток, які стирчать крізь прорвану шкіру, саден, опіків і ран, але наразі вагався, як зреагує на те, що нутрощі просто валятимуться посеред вулиці, ніби викинутий непотріб, чи тіло зламаною лялькою лежатиме у багні, а не на операційному столі, запнутому білосніжною тканиною.

Видовище спочатку не викликало у нього жодних емоцій. Яків навіть здивувався, що все виявилось отак просто: під стіною на животі лежала дівчина, одягнена у пальто із хутряним коміром, і якби не темна пляма крові, що натекла з тіла та просочилася в землю, з першого погляду неможливо було сказати, що саме трапилося. Напрошувалася невигадлива асоціація, що дівчина просто вклалася перепочити й ось-ось підведеться. І лише вимащена кров’ю лівиця з покорченими у передсмертній агонії пальцями додавала картині жорстокого реалізму. Довге русяве волосся тріпотіло на вітерці, де-не-де залипнувши у моторошну буру калюжу.

Та найстрашнішим було те, що за кілька кроків від трупа, спершись спиною на брудну цеглу стіни, увесь заляпаний висохлою вже кров’ю, сидів закутий у кайданки Миколашка. Його пальці стискали вкритий темними плямами прямокутник паперу – фотокартку.

У Проскурові цвіли абрикоси.

***

Місто було невеликим і занедбаним. На перше вказував розмір вокзалу й те, що візникові знадобилося лише десять хвилин, аби доправити його до центру, а на друге – височенні кучугури брудного снігу обабіч шляху, низькі закурені будинки та зграя безпритульних псів, які гнали сани незгірше за вовків, допоки візник не розігнав їх нагайкою.

Він і не сподівався, що місто зустрічатиме його оркестром (давно вже звик до невеликих полустанків і порожніх привокзальних майданів), але тутешня пустка та відірваність від світу відчувалися особливо гостро. Так, відірваність від світу! Саме те, що йому було треба, саме те, заради чого він утікав. Може, саме тут він знайде той спокій і прихисток, про який давно мріяв. Може, тут із його голови зникнуть незрозумілі голоси, а із серця – тривога…

Сонний портьє в готелі з крихітним передпокоєм, вузькими сходами й темним коридором, недогарок свічки в номері, котрий спочатку здався йому комірчиною та відрізнявся від господарського приміщення лише вікном. Вузьке ліжко, шафа для одягу та стіл зі стільцем – оце й усе, чим міг потішити готель, бо ті міріади крихітних кровожерливих створінь, які відразу ж накинулися на нього, щойно ліг на нерозстелену постіль, звісно ж, радості не дарували. Довелось удовольнитися обіцянками портьє, що готельна ресторація відкриється за годину, й вийти на похмуру вулицю, аби прогулятися та впорядкувати думки.

Його батьки мусили переселитися до Міста, коли йому не виповнилося й року. Та якимось дивом його дитячий мозок зберіг уривки спогадів про той далекий час і зараз запопадливо підніс їх йому, порівнюючи те, що відбувалося понад два десятиліття тому, і сьогодення. Що ж, спільне справді було. Тоді за вікнами теж лежав сніг і важка вогкість забивала подих… Бруд і сморід – ось і все, що він пам’ятав: Місто зустріло його непривітно.

Він брів передсвітанковою вулицею, роззирався навсібіч, намагався прочитати невигадливі вивіски та написи на вітринах, знову видобуваючи із закамарків пам’яті потрібні знання та спогади, й відчував, як груди наповнює спокій і незрозуміла сила. Вогке повітря стало тим живильним еліксиром, котрого не вистачало його виснаженому організму.

Там, у великому Місті, він жодного разу не міг вдихнути на повні груди, постійно заходячись кашлем, ніби саме повітря було просякнуте отрутою, що чорними вервечками висотувалася із безлічі димарів. Але тоді, коли він ще був таким малим, що не знав про існування димарів, а поруч були батьки й життя лише починалося, звикнути можна було до всього. Якби одного разу замість двох пар рук не зосталась одна. Той, чиї руки були грубішими й від кого не пахло молоком, одного разу щез і більше не з’являвся. Після цього почалися кошмари.

Він струснув головою. Спогади назавжди лишаться з ним. Пошматовані, уривчасті, з вихопленими миттєвостями, що застрягли в мозку.

Кошмари завжди починались однаково, там – за брудною шматою запиначки, що відгороджувала його закапелок від решти кімнатки, де вони жили вдвох із мамою. Мама…

– Пане, не бажаєте чудово зустріти день? – від жіночого голосу, який висмикнув його з пелени спогадів, він аж підскочив. Навпроти стояла дівчина й запитально вглядалася в його обличчя.