Читать книгу Пастка для різника - Юрій Даценко - Страница 3

Незважаючи на нічний морозець, під ногами вже встигла розповзтися снігова каша. Двірник Гордій саме розгортав колії перед будинком.

– Перший дощ у цьому році, – Гордій перекинув «козячу ніжку» з одного кутка рота в інший і засмальцованою рукавицею підняв шапку для привітання. – Доброго ранку, пане Ровнєр.

– Доброго, Гордію! Ось як розвезе дороги, ранки стануть справді добрими.

– Баби кажуть – весна цього року рання буде, – Гордій знову взявся за лопату, показуючи, що обмін привітаннями добіг кінця і він мусить швидше скінчити роботу, аби піти до кухні. – Гарного дня, пане Ровнєр.

– І тобі, Гордію.

Амвросія Михайловича краще без причини не дратувати. Ліпше загубити у сніговій каші водночас чоботи, пальто й капелюха, та до лікарні з’явитися хвилина в хвилину, аби не змушувати Старого чекати. Через це у нього псувався настрій, і про спокійну розмову годі було й мріяти. Тому Яків пришвидшив ходу, лавіруючи між найбільшими кучугурами. Кілька разів він рвучко, немов пориваючись піти в танок, змахував руками та ризикував загилити потертого портфеля казна-куди, ковзаючи чоботами на слизькому. Коли ж вибрався на центральну вулицю – Олександрівську, якій двірники сяк-так давали лад, дозволив собі кілька перебіжок, аби надолужити втрачені хвилини.

У сірому мареві світанку будинки теж здавалися сірими та понурими, наче силоміць вирвані зі сну. Вони ледве розплющували очі вікон, запалювали у них світлячки гасових ламп і свічок, дерли у позіханнях роти дверей, випускаючи у вранішні потемки заклопотаних проскурівчан, а потім чаділи у низьке небо димом грубок, додаючи до каламуті хмар і свій віддих. Місто прокидалося важко й нехотячи, не бажало вилазити з-під ковдри й умиватися першим дощем. Іще тулилися по закапелках діловиті пси, ще не було чути крику жодного кота, та вже шурхотіли по дворах лопати двірників, торохтіли, долаючи бездоріжжя, вози й сани, чулася перша лайка, глухо й вогко бамкнув дзвін на соборі – місто відходило від сну, потягалося та загорталося в запону дощу.

Приземкувата будівля Проскурівської казенної міської лікарні з колись ясно-цегляними, а тепер брудно-коричневими стінами виглянула з-за старих кленів, які росли обабіч вулиці. Біля входу стояли забрьохані сани.

– Доброго ранку, пане Ровнєр!

– Що? А! Це ти, Юхиме? – Яків підвів погляд. – Когось привіз?

– Ні, – Юхим провів долонею по бороді, обтираючи вологу, – Амвросій Михайлович наказали сани подати. Оце чекаю.

– А він уже є? – Яків ступив на вичовганий ґанок й обстукав чоботи.

– Аякже! Виходили. Казали, що незабаром поїдемо.

– Куди, не говорив? – у Якова з’явилося недобре передчуття.

– Нікак нєт!

Кабінет Амвросія Михайловича Штоффа знаходився наприкінці довгого лікарняного коридору, зараз іще напівтемного – лише одна лампа горіла біля столу чергової сестри.

– Старий у себе? – Яків подав пальто медсестрі, а та відразу заходилася розвішувати одяг біля печі.

– Уже з півгодини.

– У гуморі? – він несвідомо затамував подих.

– Ніби так. А щось трапилося?

– Сподіваюсь, що й не трапиться, – Яків зиркнув на ходики над столом і поквапився до кабінету. Перед дверима на хвильку затримався, ще раз спробував пригадати всі провини перед Старим і, вкотре не знайшовши нічого, вартого досвітнього виклику «на килим», постукав.

– Увійдіть! – долинуло зсередини. Яків прочинив двері й увійшов до кабінету. Він ненавидів лакейську звичку пхати до приміщення вищого начальства лише голову. Від потенційного прочухана це не врятує, а ось враження зіпсувати може.

– Доброго ранку, Амвросію Михайловичу! Дозволите?

– А-а, Ровнєр! – Старий дістав із кишені срібну цибулину годинника, клацнув кришкою та вказав на стілець. – Ви вчасно.

– Як наказували, – з тону Старого Яків не міг зрозуміти, якою буде розмова, тому обережно присів на краєчок стільця, намагаючись не виявляти розгубленості.

– По-перше, я не наказував, а просив, – головний лікар відкинувся на спинку та схрестив руки на черевці. Тоді швидким порухом зняв пенсне й окинув Якова гострим поглядом, – а по-друге… саме зараз я матиму для вас наказ.

Яків підібрався: Старий був як ніколи серйозним.

– Гадаю, ви побачили сани біля входу?

– Не побачити було б важко.

– Отож, – Старий утомлено потер очі, – сьогодні я мушу відбути у справах до Кам’янця… І саме тому хочу, – він зробив паузу, – щоб ви, пане Ровнєр, на час моєї відсутності обійняли посаду головного лікаря.

Яків приголомшено ковтнув клубок, що став поперек горла.

– Ваша освіта, молодість та ентузіазм якраз дають змогу зайнятися справами лікарні, бо вони у нас, ви самі знаєте…

– Так, – Яків вичавив із себе хоч щось на доказ, що стежить за ходом розмови. Тим паче, що Старий мав рацію: Проскурівська казенна міська лікарня тільки й того, що називалася лікарнею, – коштів на її утримання виділяли мало, тож заклад функціонував більшою мірою для галочки в офіційних паперах.

– Після мого повернення я, можливо, рекомендуватиму вас… – він відкашлявся, – на цю посаду й на постійній основі. Ви людина молода, я давно помічав ваше бажання працювати на благо міста, розвивати, так би мовити, лікарську справу, вам і карти в руки.

Яків кивнув, із тону Старого розуміючи, що розмову ще не закінчено. У грудях витанцьовували вогняні коні, дихання вихоплювалося тремтливими хвилями – збудження вихлюпувало через край. Та й було від чого хвилюватися: головний лікар у неповні тридцять три – це не абищо!

– Ви ж бо, мабуть, знаєте, що серед містян шириться недобра слава про нашу лікарню. Люди й справді з куди більшим бажанням несуть гроші єврейським цирульникам за кровопускання, ніж звертаються по кваліфіковану допомогу до профільного закладу! – Штофф відійшов від теми, важко засопів і пристукнув кулаком по стосику паперів. – Дев’ятнадцять смертей під час пологів за минулий рік! Чотири породіллі та п’ятнадцять немовлят! А все чому? Тому, що краще звернутися до бабки, аніж прийти до лікарні!

Старий гарячкував дедалі більше, і Яків кашлянув у кулак, відволікаючи його увагу.

– Так! – Старий зупинився на півслові. – Я звернув трохи не туди. Каюсь. Отже, ви мене зрозуміли, пане Ровнєр?

– Звісно, Амвросію Михайловичу, – Яків кивнув, стримуючись, аби не взятися тиснути Старому руку. – Спробую вас не підвести.

– Та вже ж спробуйте, – лікар усміхнувся, від чого вся його бундючність зникла. – Однак це ще не все, про що б я хотів поговорити.

Серце Якова затріпотіло в грудях, бо обличчя Старого знову набуло заклопотано-серйозного вигляду і він почав порпатися у паперах. Невже після підвищення Старий усе ж улаштує якусь неприємність?

– Ага! – Старий знайшов те, що шукав. – Цю справу я теж передоручаю вам, пане Ровнєр, як молодому, енергійному, п’яте-десяте, й, зрештою, як тимчасовому головному лікареві, котрому ось це, – він помахав папірцем, – й адресовано.

Він передав цидулку Якову, продовживши:

– Не кваптеся, детально ознайомитесь у вільний час. Я лише введу вас у курс справи, аби не почуватися геть непричетним. Цей лист – від нашого поліцмейстера з проханням про сприяння. Якщо стисло, то на базі нашої лікарні спільно із поліційним управлінням заплановано передбачити штатну одиницю лікаря, котрий буде підпорядковуватися поліції у справах, що потребуватимуть медичної консультації. І такою «штатною одиницею» я бачу вас.

– Мене?

– Так, саме вас! Чи ви знаєте у нас іще одного хірурга, випускника Кракова?

– Але ж я хірург, а не патанатом.

– То є сенс підучитися, дізнатися щось нове, нехай підчитати, – Старий вказав на книжкову шафу, на котру Яків давно облизувався.

– Як треба, будемо вчитися.

– Ось і чудово! – лікар підвівся з-за столу, демонструючи, що розмова добігає завершення. – Ознайомитеся з листом (рекомендую безпосередньо завітати до пана поліцмейстера для остаточного узгодження), і – до роботи! Ось тут я підготував офіційного листа, де рекомендую вас на обидві посади. Ну й, зрозуміло, такі зміни дещо позначаться на вашій платні, – Старий усміхнувся у вуса й видобув із паперового сум’яття черговий аркуш.

– Це не може не тішити.

– І все ж, пане Ровнєр, річ не в грошах, а в тому, аби виконувати свою роботу старанно та з честю. Адже ви не абихто, – він підняв палець і гордовито глипнув на Якова, – а лікар!

– І дуже пишаюся тим! – Яків виструнчився перед Старим.

– Тоді приймайте справи, – він кивнув на захаращений паперами стіл, – а на мене вже візник, певно, зачекався.

– Гарної дороги, Амвросію Михайловичу, – Яків потис Старому руку та ледве зміг дочекатися, поки той вийшов з кабінету. Щойно за Штоффом зачинилися двері, як він знеможено опустився на стілець і прошепотів:

– Нічогенько день почався… Ось тобі й не подивився у дзеркало… Дурнуваті прикмети.

Від обережного стуку в двері Яків аж підскочив. У шпарку обачливо просунулася голова медичної сестри – Ольги Харитонівни.

– Яшо?

– Так, заходьте.

– Яшо, я розумію, що то не зовсім моя справа, але про що вас Старий питав?

– Це якраз цілком ваша справа, Ольго Харитонівно. Бо від сьогодні й до повернення Старого з Кам’янця я виконую обов’язки головного лікаря.

Він випнув груди колесом, аж затріщали ґудзики на жилеті. Медсестра захоплено сплеснула руками.

– Отакої!

– Саме так, ось наказ, – Яків змахнув аркушами.

– І що ж тепер? – сестра запитально глянула на Якова. – Тобто я хотіла, звісно, сказати: вітаю вас, пане Ровнєр.

– Дякую, Ольго Харитонівно, але який же я вам пан? Цей папірець нічого в мені не змінив, аби я почав вимагати до себе особливого звертання.

– Воля ваша, Яшо, – розпливлася в усмішці помітно задоволена жінка. – Які будуть перші вказівки на новому місці?

– Варто було би послати Миколашку до Журавльова по шампанське та із шиком відсвяткувати моє несподіване підвищення, але позаяк не годиться розпочинати нову справу з алкоголю, зваріть мені, Ольго Харитонівно, кави.

– Буде зроблено, – медсестра відчинила двері.

– А Миколашку все ж покличте до мене. Маю для нього доручення. І ще одне, Ольго Харитонівно, сподіваюся, прізвисько «Старий» до мене не приклеїться!