Читать книгу І стало світло… - Юрій Даценко - Страница 4

4 серпня 1912 р., неділя. Проскурів

Яків прочинив скрипучі двері та замружився від яскравого вранішнього світла. Такої погожої днини, а тим паче – у неділю, просто гріх було нидіти в чотирьох стінах. Тому, захопивши кавник і відносно свіжу газету, він вибрався на ґанок, аби неквапливо посмакувати ароматним напоєм і просто поніжитися під променями неспекотного поки сонця.

Крихітний дворик перед будинком був зручний уже тим, що вдень, коли сонце підбивалося височенько та немилосердно палило землю, тут залягала приємна тінь від поблизького горіха. Уранці в цьому закутку було надзвичайно приємно зустрічати світанок і поєднувати сонячні ванни зі свіжим повітрям – найкращим доповненням міцної кави.

– Доброго ранку, Якове Соломоновичу! – двірник Славатій підніс над головою засмальцованого капелюха, котрого не скидав ані в будні, ані в свята.

– Доброго й вам, Славатію Мироновичу! – Яків вітався з двірником завжди підкреслено чемно, звертаючись тільки на ім’я та по батькові. Від цього непоказний чоловічок змінювався на виду, розправляв плечі та наче аж трохи вищав. Якову це не вартувало анічогісінько, а ось двірник, пам’ятаючи про таку повагу, щоразу намагався чимось віддячити чемному пожильцеві: то зайвий оберемок дров підкинути взимку, то бляху на даху відремонтувати після першого ж прохання, а не коли вода дзюрчатиме зі стелі, то терпляче прокидатися посеред грозової ночі, щоб відчинити ворота й провести до пана лікаря термінових пацієнтів.

Сам Яків не мав на думці жодного зиску – просто вважав, що кожна професія по-своєму почесна. І зовсім не обов’язково, до прикладу, рятувати людські життя, стоячи за операційним столом. Можна й двірником працювати так, щоб люди тебе шанували та цінували твою працю. Та й, ніде правди діти, Славатій виконував усі свої обов’язки справно, і за дванадцять років, які мешкав у цьому будинку, Яків жодного разу не пожалкував, що обрав саме його.

А попервах, коли Юшкевич запропонував йому поселитися просто через вулицю від його домівки, Яків зголосився не відразу: господар будинку аж надто прискіпливо розглядав їх із Дарцею, а ще кімнатки виявилися не надто світлими, а двір – прохідним.

Відтоді минуло багато років. Кімнати справді не були надто сонячними, проте товсті стіни чудово зберігали тепло взимку, коли надворі лютувала хурделиця. В дальньому кінці двору за рік виріс іще один будинок, від чого площа дворика трохи зменшилася, зате тепер він став непрохідним і попід вікнами більше не швендяли чужі люди. Та й Дарця вже давно була не з ним. Вони прожили разом трохи більше року, коли дівчина почала згасати і хай як намагався Яків змусити хворобу відступити – пухлина не дала дружині шансу. З того часу він не звертав уваги на жінок, усуціль віддаючись роботі. Дарця була першим і наразі останнім його спілкуванням із прекрасною статтю. Яків погоджувався, що все може трапитися, але поки що жодна з жінок не захопила його так, як колись Дарця. Статус вдівця міцно приклеївся до нього, але він не вбачав у ньому нічого поганого – просто черговий рівень досвіду, якого може набути чоловік.

Так, багато чого змінилося за ці роки. З’явилася сивина в чуприні та вусах, окуляри зайняли своє постійне почесне місце на носі, лікарню перевели до нового – набагато кращого – приміщення, де Яків нарешті розвернувся та налагодив медичну справу, як належало. Большаков подався шукати кращої долі кудись аж до Миколаєва і навіть прислав звідти короткого листа, в якому писав, що хоче відкрити фотографічну студію. Але відтоді від приятеля не було ні слуху ні духу, і Яків уже й не сподівався, що Архип подасть про себе звісточку. Незмінними залишилися тільки візити Юшкевича, який в особі Якова нарешті знайшов цінного співрозмовника, освіченого інтелектуала й затятого матеріаліста, котрий науку ставив понад усе. Це імпонувало Юшкевичу, і чоловіки стали приятелями нерозлийвода.

Не стояла на місці й служба у поліції. За ці роки Яків безліч разів доводив цінність і потрібність медичного експерта в розслідуваннях. І на жаль, з року в рік зростала кількість злочинів у колись спокійному та неквапливому Проскурові. Якщо десять-п’ятнадцять років тому вбивство було таким самим рідкісним явищем, як візит до міста імператора, то цьогоріч поліція вже мала справу з більш ніж півдесятком справ, де фігурували трупи.

Яків мимоволі згадав моторошні події тієї далекої весни, які круто змінили все його життя[5]. І не тільки його. Здавалося, невловимий маніяк змусив стрепенутися все місто і воно більше ніколи не повернулося до свого колишнього напівсонного стану.

Але годі про минуле! Він відігнав похмурі спогади, котрі ще й досі – через понад десять років – дошкуляли йому, всівся на нагрітий сонцем ослін і нарешті пригубив каву.

– Пан Юшкевич учора заходили, справлялися про вас, – знову обізвався двірник.

– Щось переказував? – Яків учора допізна затримався в лікарні й удома був близько півночі.

– Обіцялися сьогодні зайти.

– Не говорив, коли саме?

У відповідь Славатій лише розвів руками. Щоправда, Яків не планував сьогодні нікуди вибиратися з дому, сподіваючись провести спокійний і неквапливий день. Такі дні, що випадали вкрай рідко, він називав «лінивими». Якщо вони траплялися взимку, то Яків допізна валявся під ковдрою, спостерігаючи, як на підвіконні знадвору росте товста біла накривачка, а за тепла – виносив під старого горіха крісло й тішився приємністю сидіти в затінку, насолоджуючись кавою та книжкою. Або ж провадити довгі бесіди з Юшкевичем, котрий ніколи від таких не відмовлявся. Вони обговорювали все – від архітектури до поезії, хоча, зазвичай, закінчували обов’язково медициною.

Яків відсьорбнув кави і нарешті розгорнув газету, вмощуючи її поряд із кавником на невеликому столику. То було число «Подолія»[6] понад тижневої давнини, але для розваги годилося. Яків не сподівався від газети на щось надзвичайне і просто пробігав сторінки поглядом. Не так читав, як смакував каву, роздивляючись поодинокі нечіткі світлини. Аж ось одна замітка прикувала його увагу вже самою назвою. «Викрадення сільського старости» – писало через усю сторінку, і Яків почав читати, з кожним словом заглиблюючись у текст дедалі більше. А той повідав про справді чудернацькі речі.

Стаття описувала оказію, яка сталася 24 січня[7] зі старостою села Вихилівка Проскурівського повіту. Яків відірвався від газети та спробував пригадати географію повіту, але вже за мить прикипів до наступних рядків.

Як пізніше розповідав проскурівським поліціянтам сам староста, того вечора він повертався від кума із сусіднього села. Шлях пролягав через поблизьке поле, і йому в очі впав дивний апарат, біля якого поралося двійко «панкíв». На запитання, чому він назвав помічених людей саме «панками», чоловік зазначив, що вони були незвично вбрані: у строї, що відливали немов металевим блиском. А хто ще в нас стежить за швидкоплинною модою, як не паничі та всілякі різні інші франти? Ось тому й здалися йому ці чоловіки саме «панками». Але йдеться здебільшого навіть не про них, а про машинерію, біля якої ці «панки» поралися. Не надто обізнаний із технічними новинками світу, староста плутався в показах, збивався на відверті бздури, але зрештою, після уточнень головного поліціянта, котрий мав вести справу, погодився, що химерна машинерія могла бути… аеропланом, хоча й дивної конструкції. На запитання, чи бачив староста аероплани до цього і чому конструкцію вважає дивною, чоловік відповісти не спромігся.

На правах сільського старости чоловік підійшов ближче та поцікавився у «панків», що сталося та, передусім, хто вони такі. Але відповіді не отримав – чоловіки продовжували вовтузитися біля апарата, ніби нікого просто не було поруч.

Староста повторив свої запитання, але й цього разу не отримав відповіді. Натомість один із «панків» дивним голосом звернувся до нього: мовляв, хто він сам буде та чого хоче.

У цьому місці слідчий у справі знову перервав оповідь потерпілого, намагаючись з’ясувати, чому голос незнайомця здався йому дивним. Відповідь звучала непевно, чоловік знову довго пригадував подробиці події, але, зрештою, заявив, що голос співрозмовника був без жодного забарвлення, беземоційний і неживий, наче замість живої людини розмовляв бездушний автомат – химерна механічна лялька. Але навіть не це було найцікавішим, адже далі почалося щось просто неймовірне.

Яків забув про каву, захоплений читанням. Літери миготіли у нього перед очима, і на якусь мить світ поза газетою для нього перестав існувати. Були лише друковані рядки, що повідомляли геть безумні речі.

На запитання незнайомця староста чесно повідомив, хто він та звідки, а тоді знову наполіг, аби химерні чоловіки назвалися. Однак і цього разу – вже втретє – відповіді не було. Натомість один із «панків» таким самим «неживим» голосом проказав, що їхній апарат зламався, і запитав, чи не був би староста таким люб’язним, аби залізти до кабіни та допомогти їм з ремонтом.

Не вбачаючи у проханні жодної загрози, оскільки навколо ще стояв білий день, а чоловіки не справляли враження надто дужих розбишак, староста забрався до кабіни.

І вкотре поліціянт перервав оповідача запитанням, чому йому здалося, що небезпеки немає, та який саме вигляд мали незнайомці, котрі «не справляли враження надто дужих розбишак». Відповідь була химерною, як і всі інші до неї. Наблизившись до дивної машинерії, чоловік виявив, що «панки» направду більше схожі на підлітків, а не на дорослих дядьків. Принаймні зростом вони не сягали старості й до плеча, однак обличчя мали аж ніяк не дитячі, що й змусило потерпілого вважати їх дорослими.

Подальші події, зображені в газеті, розвивалися так стрімко, так карколомно, що Яків забув і дихати.

Щойно староста вмостився у кріслі незбагненної машинерії, як та здійнялась у повітря і на шаленій швидкості рвонула в невідомому напрямку. Чоловік узявся кричати, кликати на допомогу, благати невідомих викрадачів змилуватися над ним, але у відповідь не почув нічого. Від благань він перейшов до погроз, сподіваючись вплинути на викрадачів по-іншому. Одначе й це не допомогло. Потерпаючи від страху, староста мало не накоїв біди та не вистрибнув з апарата геть, покладаючись на Боже провидіння. Тільки кволий стан урятував чоловіка від непоправного. Кілька разів він зомлівав, а, повертаючись до свідомості, бачив, що й досі мчить у просторі поміж небом і землею.

Скільки спливло годин від моменту його викрадення, староста не відав. Однак, зважаючи на те, що надворі досі було світло, здогадувався, що сонце ще не сіло, а отже, часу минуло зовсім мало.

Зрештою, машина почала сповільнюватись і за мить різко опустилася на землю знову ж таки посеред поля. Проте поле – це відразу стало зрозуміло – виявилося зовсім інакшим. Куди занесло його лихо, староста й гадки не мав. Він похапцем, тамуючи дрож у колінах, вистрибнув на землю та припустив чимдуж, резонно вважаючи, що краще спершу забратися від лиха подалі, а тоді з’ясовувати, куди його затарабанили підступні австріяцькі шпигуни.

Тут настала черга слідчого вставити в розмову свої репліки. До цього часу староста жодного разу не назвав викрадачів «австріяцькими шпигунами». Тоді чому тепер виникла така дивна впевненість?

І знову потерпілий довго збирався з думками, зрештою підсумувавши: літальний апарат дивної конструкції, химерна одіж, а найважливіше – манера говорити, нібито з іноземним акцентом. А який іще акцент може бути, коли до кордону рукою подати?[8] Ні, лише австріяки здатні готувати якусь капость, аж тут трапився він, і їм довелося терміново змінювати плани.

З реакції поліцейського було видно, що такі висновки здавалися йому не надто переконливими. Та староста, між тим, продовжував.

Зрозумівши, що погоні не чути, він нарешті сповільнив біг і за якийсь час вибрів до людського житла. А коли розпитав місцевих, де опинився, то ледве не гепнувся долу від здивування: бісова машинерія занесла його не далеко, не близько, а до Бара, який від його рідного села відділяло близько п’ятдесяти верст!

Смеркалося, і чоловік не знайшов нічого кращого, як слізно проситися на нічліг, боячись замерзнути в незнайомому місті та ще й без копійки грошей. Допомогла пристойна одіж, за якою, як відомо, стрічають. На волоцюгу він не скидався, тож ту ніч перебув у теплі. На відміну від наступної, яку довелося провести в чиємусь хліві мало не під боком у корови, щоби не задубіти з холоду.

Лише за дві доби після пригоди, виснажений і ледве живий, добрів чоловік до Проскурова, де відразу ж подався до поліції, аби сповістити про власне викрадення. І застерегти від австрійських шпигунів, котрі тільки й чигають, аби схопити чесного християнина та заволокти його понад хмари.

Нічого й казати, що у поліції на таку заяву зреагували неоднозначно. Старосту уважно вислухали, з’ясували подробиці, але справі законного ходу не дали. Бо слідчий уторопав, що за справжніми шпигунами, навіть якби такі й були, давно слід прохолов. А шукати в небі невідомий аероплан, якщо той не вигадка, то взагалі безнадійна справа.

Так і залишилося викрадення старости села історією на папері. Спочатку – у вигляді поліційного протоколу, а згодом – газетної статті. Попри це, варто визнати, що історія таки захоплива. Яків відпив ковток схололої кави та замислився, чи міг староста вигадати все це? Звісно, що міг! Але поставало логічне запитання – навіщо? Для чого дурити поліцію, вигадуючи викрадення, якого не було? Для чого вигадувати химерний апарат, дивних людей і називати їх австрійськими шпигунами? Було в історії чимало загадок…

Яків зловив себе на тому, що починає подумки вибудовувати логічний ланцюжок розслідування справи. Робота у поліції наклала свій відбиток на його життя: тепер кожна загадка підлягала розгадуванню.

У кавнику хлюпало ще достатньо кави, щоби відкинутися на спинку й неквапливо поміркувати. Звісно, всі помисли крутилися навколо щойно прочитаної статті. Найбільш імовірно, староста справді вигадав свою історію з аеропланом. Хоча б з тієї причини, Яків ладен був заприсягтися, що взимку тільки навіжений дурень підніме в небо літальний апарат.

Яків був палким шанувальником усього нового – і у медичній науці, й у техніці, що стрімко розвивалася. Особливо в техніці. І хоча жодного разу на власні очі не бачив справжнього аероплана, проте начитався про ці надзвичайні апарати предостатньо. Та й сталося все не так уже й давно. Він навіть пам’ятав, як на початку тисяча дев’ятсот четвертого всі газети рябіли статтями про надзвичайну подію, що трапилася в грудні минулого року[9]. Саме тоді один із двох братів Райтів – Орвілл – на дванадцять секунд відірвався від землі на апараті, важчому за повітря.

Увесь світ стояв на вухах. Небо нарешті підкорено! Саме такими заголовками пістрявіли всі без перебільшення газети. І справді, з того доленосного дня розвиток авіації не стояв на місці жодної миті. Вже влітку дев’ятсот дев’ятого талановитий француз Блеріо перетнув на літаку власної конструкції Ла-Манш. Тут уже тривалість польоту не вимірювалася секундами, а відстань – кількома десятками аршин!

Сьогодні ж, і Яків знав це напевне, авіація із забавки перетворилася на необхідність і впевнено відвойовувала в неба висоту.

А зовсім нещодавно до авіаційного поступу приєднався і Проскурів. Щоправда, літаків тут іще не бачили, а ось чималеньке поле, що розкинулося між військовим містечком у Дубовому та хутором Раковим[10], пристосували під допоміжне прикордонне летовище[11].

Яків пригадував, як кілька разів забредав на околицю міста і роздивлявся рівненькі галявини, акуратно розмічені кілочками й натягнутими шворками. Зацікавлено спостерігав за смугастим полотняним конусом, який вказував напрям вітру, стежив за зведенням приміщень складів і невеликих ангарів для аеропланів. Утім, ще й донині жодної літальної машини на летовищі не було. Але Яків не сумнівався – чекати зосталося недовго. Адже не варто забувати, що поряд – за Збручем – інша держава. Літаки ж – чудовий засіб для ведення розвідки.

Яків задумався. А, може, не брехав староста? Може, таки зустрів австрійських шпигунів, які вимушено посадили аероплан поблизу села? Але спокою не давав час пригоди. Зимові польоти досі були практично неможливі. Однак, якщо згадати, то донедавна польоти взагалі вважали дивом… Чому б, до прикладу, тим самим австріякам не вдосконалити свої літальні апарати для перельотів узимку?

Скільки не мудруй, а до істини однаково не докопаєшся. Яків відкинув газету і зосередився на каві. Попереду був довгий і неквапливий день, коли не варто забивати голову непотрібними думками, а краще насолоджуватися чудовою погодою, спокоєм і улюбленим напоєм.

Він пригадав події минулого року, коли містом ширилися чутки про дивакуватого графа Емануеля Малинського, який нібито придбав за грубі гроші, отримані в спадок, у Франції аероплан. Там же він, мовляв, навчився керувати химерною машиною, а тепер збирався підкоряти повітряний простір, улаштувавши кілька перельотів над Волинню та Поділлям[12]. Подейкували, що десь у якійсь газеті навіть було розписано за днями та датами черговість тих перельотів, але ніхто тому особливо не вірив, бо, як виявлялося, ніхто на власні очі тих газет не бачив[13]. Усе було звично, як для Проскурова: баєчки переповідали мало не всі (хоч ніхто не відав, звідки у них ноги ростуть) доти, доки ті не перетворилися на потворну незграбу, до якої кожен наступний пліткар додавав щось від себе. Спочатку Малинський із чоловіка став панночкою (вочевидь, з іменем Емануель у проскурівчан асоціювалися лише жінки), а тоді та ненаситна паночка почала літати від міста до міста в пошуках обранця. Незабаром панянка на аероплані зробилася кільканадцятьма літальними машинами, що мчать без жодної зупинки просто навколо світу. Пліткарі відстоювали кожен свою версію, принагідно створювали все нові й нові, але всі сходилися на одному – до Проскурова вся ця катавасія прибуде в середині вересня.

Звісно, що Яків не вірив пащекуванням, але новина про графа-дивака, не спотворена нашаруваннями, його безперечно зацікавила. Знайшлися знайомці, котрі справді тримали в руках те саме число газети, де чорним по білому писалося, що до Проскурова пан Малинський планує прибути п’ятнадцятого вересня. Втім запопадливий автор статті не вказав, та й не міг вказати, де ж саме можна буде спостерігати за знаковою подією та де граф посадить свій диво-апарат. Яків вирішив із раннього ранку п’ятнадцятого стовбичити на даху, аби гарантовано помітити аероплан. Він сподівався, що літальну машину все ж роздивиться, бо на небі не буде хмар, не йтиме дощ абощо. Доля ж розпорядилася по-своєму.

Пізно ввечері чотирнадцятого по Якова на змилених конях пригнав чолов’яга аж із Олешина[14] – треба було терміново їхати до дуже важкої породіллі: жінка народжувала вже майже добу. Яків миттю забув про будь-які плани на завтрашній ранок, про аероплани, дивака-графа та витрішки на даху. Людське життя завжди було для нього найбільшою цінністю, тим паче, коли йшлося про пологи.

Ситуація виявилася надскладною: довелося мати справу з тазовим передлежанням[15] немовляти, що означало – обов’язковий ризик, який у гіршому разі закінчується жертвуванням чиїмось життям заради порятунку іншого.

Наступної доби Яків не пам’ятав. Години, хвилини та секунди злилися для нього в одну довгу й тягучу нитку, і лише коли хрипкий плач немовляти пролунав у кімнаті, коли було накладено останній шов і новонароджений хлопчисько міцно вчепився за материні груди, Яків відчув неймовірну втому, що каменем лягла на плечі.

Спав він довгі дванадцять годин, а прокинувшись, утямив, що надворі вечір шістнадцятого вересня та про всілякі аероплани можна забути.

Славатій потім захлинався, розповідаючи про ажурну конструкцію дивного аероплана, який здався йому більше схожим на повітряного змія, ніж на літальний апарат, здатний підняти в небо людину. Яків же пропустив величеньку частину історії повз вуха: утома та нервове виснаження останньої доби досі брали своє. Щоправда, після захопленого початку двірник примовк і, зрештою, зізнався, що довгоочікувана подія направду була куцою та пожмаканою. Сильний вітер шарпав легким аеропланом, і той, прямуючи на посадку, ледве не черконув крилом землю. Йшла машина низько, тож за польотом не могло спостерігати багато людей. Сам Славатій став випадковим свідком, бо рано-вранці саме їхав підводою по дрова. Загалом уже за кілька днів усі забули і про дивака-графа, і про його політ.

Яків виринав із думок, згадуючи, як за пів року знову зустрівся в лікарні з колишньою породіллею та був неймовірно щасливий потримати на руках тугенького малюка, що весело пускав бульбашки та ладнався вхопити дивного дядька за носа.

Чоловік зітхнув, мрійливо всміхнувся, аж тут… уловив вухом незрозумілий шум, невластивий місту. Він одразу вирізнив його з-поміж уже звичних звуків і застиг із чашкою в руках. Галасувало птаство, тонко шелестіло на ледь чутному вітрі листя горіха, Аптекарською торохтіли колеса чергового воза, десь поряд чубилися хлопчиська, але до всього цього домішувався ще один незнайомий звук. Здавалося, наче десь дуже далеко працювала механічна віялка, стрекотання якої нагадувало звук крил гігантської бабки або ж сюрчання коника. Ось тільки звуки цієї невидимої віялки долинали звідкись… згори!

Яків закрутив головою, вишукуючи джерело тих звуків, і здивовано осягнув, що воно рухається. Ба більше – наближається!

– Якове Соломоновичу! – від воріт гупав чобітьми Славатій. На його обличчі переляк мішався із диким захватом. Він німо роззявляв рота, наче не міг дібрати потрібних слів, і тицяв пальцем кудись убік і вгору.

– Що сталося? – Яків блискавично підвівся і відставив чашку. Очікувати можна було на будь-що. Зокрема, й на термінового пацієнта, про прибуття котрого в такий дивний спосіб сповіщав двірник. Але річ начебто була не у пацієнтові.

– Там! – Славатій задихався не так від швидкого бігу, як від хвилювання. – Там… Летить!

– Що? Де? – двірникова тривога передалась і Якову. Він закрутив головою, вдивляючись в ясну ранкову блакить, і нарешті почав розуміти, що ось-ось повинно статися. Думка не встигла сформуватися – її випередив чудернацький апарат, що випірнув з-за дальніх дахів. Яків захлинувся повітрям – аероплан!

– Мерщій! – зі ступора його вивів зойк Славатія. – Драбиною – на дах!

І двірник прожогом кинувся в куток двору, де стояла прихиленою до стіни довга драбина. Яків зметикував, що Славатій має рацію – із плаского даху аероплан мусить бути чудово видно! За пів хвилини чоловіки опинилися на даху, який іще не встиг нагрітися під вранішнім сонцем. І перше, що впало Якову в очі, – це всіяні людом дахи сусідніх будинків!

Хлопчаки видиралися один одному на плечі, наче кілька відвойованих п’ядей від землі давали змогу побачити чудернацьку машину краще, дорослі дядьки прикладали долоні дашком до очей, прикриваючись від сонця. Навіть жінки й ті вдаряли руками об поли чи притискали долоні до щік від зачудування видовищем. І було з чого дивуватися – уперше від часу заснування Проскурова над містом летів справжній аероплан!

Яків прикипів поглядом до невеличкої машини й відчув дивну дрож у всьому тілі – поєднання радісного збудження та нез’ясованої тривоги. Наступної ж миті дикий хлоп’якуватий шал переміг, і Яків уже по-розбійницьки свистів разом із дітиськами, проводжаючи аероплан поглядом. Він несамовито заздрив пілотові та вкладав у свист усю силу легень, наче вірив, що людина в небі зможе почути галас, який зчиняє проскурівський люд на дахах.

А люд і справді шаленів. Летіли догори шапки, зривалися наполохані зграї ворон і голубів, хлопчаки свистіли та верещали від захвату.

– На коло йде? – Славатій не відводив очей від аероплана, неначе боявся, що досить кліпнути, як чудасія зникне, розчиниться в блакиті. Літак таки точно весь час помалу забирав праворуч. Схоже було, що двірник має рацію.

– Побачимо… – замріяно видихнув Яків. На якусь довгу мить він сам став хлопчиком, для якого зникло все навколо, залишилася тільки невелика бабка у високості та стрекотання двигуна химерної машини. Зникли тривоги та проблеми дорослого життя, відступили на задній план спогади, відсунувся у незбагненну далечінь завтрашній день з його клопотами та турботами. Зараз існувала лише тепла бляха даху, висока блакить неба і диво людської думки – аероплан.

– Кажу вам… – Славатій геть забув про згаслу цигарку в кутику рота. Вочевидь, для нього зараз також не існувало нічого, окрім літальної машини. Як і для більшості містян, які окупували дахи, дерева, балкони, вікна чи й просто стовбичили посеред хідників із задертими в небо головами.

Це міг бути зоряний час для злодіїв, адже витягти гаманця в роззяви, що витріщається на аероплан, – це справа, яку вдалося би прокрутити завиграшки. Та біда в тому, що злодії так само застигали посеред вулиць, зачаровані видовищем. На довгі десять хвилин місто випало з життя, синхронно завмерло, щоб за мить потонути в свисті та галасі.

– Цікаво, це наш чи?.. – Яків пропалював аероплан поглядом, немовби силкувався роздивитися на ньому знаки належності місту, яких, звісно, там бути не могло. Під «наш» Яків мав на увазі належність машини дванадцятому уланському Білгородському полку, що дислокувався на Дубовому. Адже якщо це так, то ангари на летовищі нарешті не порожні. Хтозна, може, літальний апарат там навіть не один?

Яків фанатично захоплювався технікою. В ній він убачав вияв усепереможного людського генія, якого не згоден був проміняти на жодного бога. Велосипеди, потяги, пароплави, автомобілі й ось тепер – аероплан! Коли ж дивовижна машина й справді квартирує в ангарі на летовищі, потрібно за будь-яку ціну добутися туди та спробувати хоча б одним оком глянути на неї, покрутитися поряд, зрештою – торкнутися. Можливо, замість «лінивого дня» влаштувати собі моціон – прогулятися на окраїну Дубового, до летовища? Але поки що так далеко сягати думкою Якову не хотілося. Всі його помисли зараз були там – із пілотом у тісній кабіні.

Славатій казав правду – літак закладав величезне коло над містом на превелику втіху публіки. Знову підлітали догори шапки, знову закладало вуха від свисту та радісного галалакання, знову хлопчаки дерлися один одному на плечі й вимахували руками в наївному бажанні бути поміченими пілотом. Хтозна, чи бачив той оці зусилля: аероплан зовсім не реагував на пристрасті внизу й незабаром – після повного кола над містом – вирівнявся та почав набирати висоту, віддаляючись на північ, у бік Заріччя.

– Оце й уся забава, – підсумував Славатій, коли літак перетворився на невиразну цятку на горизонті. Він запалив погаслу цигарку й зі смаком затягнувся ядучим димом. – Але ж ловко, шельма, летів!

– Цікаво, яка в нього була швидкість? – Яків і досі вдивлявся в крайнебо, хоча від аероплана там не залишилося й сліду.

– Та, – кинув двірник, – усеньке місто облетіти за кілька хвилин, то добре треба мчати.

– Як ви гадаєте, Славатію Мироновичу, – Яків нарешті обернувся до двірника, – міг то бути, до прикладу… австрійський шпигун?

– Хто? – витріщився Славатій. – Ви оце зараз серйозно, Якове Соломоновичу? Чи на кпини берете?

– Абсолютно серйозно. Міг би це просто зараз бути шпигун з-за кордону?

– А за чим у нас шпигува… – почав був двірник, але відразу ж затнувся.

Яків терпляче чекав на відповідь.

– А й справді… – по хвилі вражено промовив Славатій. – Що ми йому зробимо, навіть якби й знаття, що то австріяк? Шапкою кинемо?

– Ну, теоретично, можна було би підняти у повітря власний аероплан.

– То й що? Підлетіти та скрутити дулю? – Славатій, як на звичайного двірника, говорив розумні речі[16].

– А якщо із землі відкрити вогонь? – не вгавав Яків.

– А якщо він так високо здереться, що ти, мов у мак, стрілятимеш?

Чоловіки перекидалися словами, наче м’ячем, і з кожним кидком Яків дедалі більше переконувався, що історія викрадення нещасного старости могла бути правдою. Якби ворожі шпигуни справді воліли перелетіти на цей бік Збруча, ніхто би цьому не завадив. Максимум, по аероплану почали би стріляти із землі. Але де гарантія, що в небі не свої?

Сумніви були лише стосовно зимового польоту, проте іноземці на те й іноземці, щоб увесь час винаходити щось нове, вдосконалювати машини й механізми, зрештою, вимудрувати спосіб не замерзнути в кабіні на лютому морозі та вітрі.

– Ох, забави-забавами, але час і до праці ставати, – Славатій закректав і поволі посунувся драбиною донизу. – Ич, а нагору злетів, як молодий.

Яків зліз слідом і повернувся до холодної вже кави. Він і досі був під враженням від побаченого. Здавалося, тільки вчора містяни захоплено розглядали на вулицях Проскурова перший автомобіль, а вже сьогодні уздріли нове диво – аероплан. Що буде далі? Куди далі сягне геній людської думки?

– А ось я так вважаю, – від воріт почувся голос сусідки Глафіри Павлівни, що прямувала з базару, – якби Господь бажав, щоб люди літали, то він дав би їм крила.

За мить біля горіха з’явилася сама власниця голосу, за якою дріботів Славатій. Двірник м’яв у руках капелюха, тим часом як жінка моралізаторствувала.

– Якби Господь хотів, щоб ми жили в морі, він дав би нам зябра, як рибам. Але ані зябер, ані крил у нас немає. То для чого пхатися в небо, туди, де нам робити нічого? Я правильно думаю, пане Ровнєр?

– Але ж ви не заперечуєте, що все на світі стається з волі Божої, бо ж говорять: на все воля його?

– Саме так, – кивнула жінка. Її впевнена посмішка трохи зів’яла: Глафіра Павлівна запідозрила, що Яків зараз видасть щось капосне.

– То чому б не припустити, що створення аероплана й було тією Божою волею? А щодо зябер, пані Клявер, то я впевнений, що незабаром людина додумається й до них, як додумалася до підводного човна.

– Ви безбожник та єретик, пане Ровнєр! – вибухнула жінка, крутнулася на місці та заквапилася геть. Славатій усміхався.

Яків же усвідомив, що з «лінивим» днем сьогодні не складеться. Аероплан не лише наробив гармидеру в місті, але начисто знищив спокій в одному конкретно взятому, зазвичай сонному по неділях, дворику на Аптекарській. З усіх дверей його будиночка майже водночас висипали пожильці, вікна відчинилися, собаки загавкали, коти почали нявкати, а діти – хто плакати, хто галасувати. Про неспішне кавування за книжкою в затінку горіха можна було забути. І Яків утвердився в думці, що потрібно використати чудовий день і збуджену появою аероплана рішучість та й прогулятися ген-ген майже за місто – через Дубове до нещодавно облаштованого летовища.

Зараз уже ніхто й не пригадував до пуття, звідки пішла назва Дубового. Зрозуміло, що від дубів, але яких, де вони росли та хто й коли намислив їх спиляти – того не знав ніхто. Подейкували, що на берегах річки Кудрянки, що текла тут у заболоченій низині, розкинувся розкішний дубовий гай, від якого місцевість і взяла свою назву. Але зараз у Дубовому не можна було знайти жодного дуба, не те що гаю. Від нього – якщо він узагалі колись був – не залишилося навіть натяку. Не вдалося би знайти й решток хутора Дубового, про який також згадували в переказах. Чи він злився із забудовою та розчинився в містечку, чи був зруйнований, щоб на його місці звели житло для вояків, а чи й не існувало його взагалі, хіба тільки в чиїхось плітках. Те не було відомо.

Фактично, Дубове було окремим містечком поблизу Проскурова, відділеним від нього залізницею та кількома десятками будинків, що впритул підступали до колії. І дечим це містечко не тільки не поступалося Проскурову, а й перевершувало його. Взяти хоча б водогін, прокладений для потреб військових, розквартированих тут, тоді як проскурівчани продовжували носити воду з колодязів. Велична водонапірна вежа з упізнаваної червоної проскурівської цегли височіла на пагорбі, скидаючись на потужну оборонну споруду чи на маяк, котрий, щоправда, ніколи не світив.

І вода з двох глибоких свердловин, треба визнати, була кришталево чистою та приємною на смак, тож водовози таки частенько пропонували проскурівчанам саме «дубівську» воду.

Позаяк основними «мешканцями» Дубового були дванадцятий уланський Білгородський полк і сорок шостий піхотний Дніпровський полк[17], зараз Яків планував навідатися в «гості» саме до вояків.

За пів години після того, як у небі над містом з’явився аероплан, чоловік бадьоро крокував у напрямку зручної стежки через залізничну колію. Стежина вела просто до Свято-Георгієвської церкви, а далі – у лабіринти вуличок Дубового.

До летовища була добряча година пішки, але Яків нікуди не поспішав. Чудова погода та гарний настрій сприяли приємній прогулянці, а післясмак кави й подарована нею бадьорість перетворювали ту на суцільне задоволення. От би до того задоволення додати ще радість споглядання справжніх аеропланів на летовищі – ціни б не було неділі!

Дзвони Свято-Георгієвської церкви перегукувалися зі дзвонами храму уланського полку. Передзвін лився над містечком, переплітався зі свіжим вітерцем і неспекотним ще сонячним промінням. Яків насолоджувався прогулянкою й укотре подумки дякував невідомому пілотові аероплана за несподіваний політ. Адже якби не він, Яків провів би цілу неділю в кріслі. Це, коли подумати, теж було непогано, але не так, як прогулянка.

Наближаючись до будинків на околиці Дубового, Яків розмірковував, чи побачить аероплани відразу, чи муситиме крутитися поблизу ангарів і розпитувати обслугу на полі. Яким же виявилося його розчарування, коли на летовищі він не помітив не лише машин, а й узагалі жодної живої душі!

Останні кількасот аршин Яків подолав майже бігцем, притримуючи капелюха, але міг і не квапитися – летовище лежало перед ним, наче мертве. Тільки вітерець колихав зелене море трави й бавився смугастим конусом на високій щоглі.

– Стій! Стрілятиму! – Яків шарпнувся від різкого окрику, не зауваживши будку вартового.

– Ох, – він скинув руки вгору та різко зупинився. Потрібна була хвилина, аби перевести подих і пояснити вартовому, куди так розігнався.

– Розчарую вас, пане, – вояк змінив гнів на милість. – То був не наш аероплан.

– А звідки ж він у такому разі? – Яків не надто сподівався на відповідь, але вартовий, вочевидь, потішився несподіваному співрозмовникові.

– Так у Меджибожі ж маневри плануються. Звідти й аероплан.

– З Меджибожа?

– А що? Для машини то не відстань.

– І справді, – погодився Яків, укотре захоплюючись людським творінням, що могло завиграшки подолати понад тридцять верст за мізер часу. Звісно, можливо, що аероплан сідав дорогою, можливо, в роботі двигуна траплялися збої, а пілот упрів і посивів, але Яків не знав цього напевне. З іншого боку, якби машина була несправною чи важкокерованою, не став би пілот ризикувати життям і закладати коло над Проскуровом, а мерщій повернув би назад – до Меджибожа.

– А нам усе лише обіцяють, що машини незабаром будуть, – продовжував вартовий. – Коли ж тому святі бути, ніхто не відає.

– Справді ж бо, від чого це залежить?

– Пілотів немає, – зітхнув солдат. – Для кого ж машини приганяти? Для хлопчаків оно? – він кивнув на двійко хлопців, які зацікавлено роздивлялися чоловіків. Певно, хлоп’ята так само, як і Яків, прийшли побачити аероплани, а запопали тільки знудженого вартового.

Додому Яків повертався замислений. Він намагався уявити, як проходить навчання на пілота і – найважливіше – чи важко це, керувати складною літальною машиною. Напевно, пілоти – то якісь особливі люди, котрі, немов птахи, відчувають повітря нутром, уміють ловити вітер крилом та інстинктивно реагувати на ситуацію. Що ж, зрештою, в кожній справі так. Він також не відразу після закінчення навчання став гарним хірургом. Бували в його практиці й проколи, але, на щастя, минулося без непоправних помилок. І тут – за операційним столом, і там – у небі – досвід вирішує все. Чим довше ти практикуєшся, чим довше відточуєш майстерність, тим упевненіше почуваєшся. Цікаво, чи міг би він – Яків – підняти в небо літак? Зрештою, якщо вміє витягати людей з того світу, буквально складати зі шматків, то зможе підкорити й найскладніший механізм.

Втішений таким висновком, Яків знову перетнув залізничну колію і заглибився в нетрі Проскурова.

Додому він нагодився майже під обід – голодний і бадьорий. Планував нашвидкуруч приготувати яєчню та дати відпочинок ногам, коли біля самих воріт зустрів молодого стрункого вояка із хвацькими вусиками.

– Яків Соломонович Ровнєр?

– Саме так.

– У мене для вас пакет.

– Для мене? – Яків щойно зауважив у руках молодика довгастий конверт, запечатаний сургучем. – Від кого?

– Від його превосходительства пана полковника Владислава Ігнатійовича Франковського[18], – відкарбував вояк.

– Ви нічого не наплутали? – Яків округлив очі, не розуміючи, що від нього треба панові командувачу.

– Це неможливо, пане Ровнєр. На пакеті вказане ваше прізвище.

Якусь мить Яків приголомшено витріщався на конверт, а тоді взяв таємниче послання до рук.

– Що тут? – він намагався промацати цупкий конверт, але всередині, вочевидь, не відчувалося нічого, товщого за звичайний папір. Лист? Йому? Від командування уланського полку?

– Не можу знати, пане Ровнєр. Я лише посильний.

Вояк козирнув, збираючись іти, але Яків нарешті позбувся хвилинного заціпеніння.

– Стривайте, юначе… Вибачте, не знаю вашого імені.

– Корнет Казаков[19].

– Пане корнете, ви дуже поспішаєте?

– Узагалі-то ні… – дещо невпевнено протягнув молодик.

– Тоді прошу до мене на каву. Вважайте це моїми бздурами, але мушу прочитати цей лист при свідках. Ви ж не проти?

У відповідь корнет тільки знизав плечима, мовляв, про мене.

Яків пропустив несподіваного гостя у ворота та прилаштувався слідом. Господарювання не зайняло багато часу, тож за чверть години чоловіки вже сиділи під горіхом, насолоджуючись смаком та ароматом свіжозвареної кави.

Яків обережно поклав конверт на коліна, наче побоюючись, що з нього вихопиться те, що зруйнує спокій недільного дня та перекроїть усе його життя. А й справді, що знадобилося найвищому командуванню від нього – простого хірурга без звань і титулів? Він подумки перебирав усі свої досягнення та погрішності, чомусь більше акцентуючи увагу саме на останніх. Але військові – то не поліція, щоб карати за провини. Тим паче, якби й було за що карати, то йому, мабуть, сповістили би про це вчора, коли навідувався до поліційної управи із черговим звітом.

Зрештою, сидіти й гадати можна було довго, але нічого путнього з цього однаково не вийшло б. Лише кава вкотре прохолола б. Тому Яків рішуче розірвав конверт, дістав складеного вдвоє цупкого аркуша і почав читати.

Корнет сьорбав гарячу каву і краєм ока спостерігав за обличчям лікаря. На ньому мінилися емоції. Спочатку Яків був зосереджено-серйозним, а тоді різко звів брови на переніссі, очима буквально пропалюючи папір. Після цього, неначе наспіла весна після лютої зими, обличчя раптом розслабилося, вустами ковзнула усмішка, і чоловік нарешті видихнув. Чи принаймні так здалося Казакову.

– Це або неймовірний збіг, – Яків відкинувся на спинку крісла і зробив великий ковток кави, – або я просто не знаю цьому назви.

Він потряс листом у повітрі, наче жартома погрожував комусь там – у небесах. Обличчя його залишалося всміхненим, із чого Казаков зробив висновок, що нічого неприємного в доставленому ним пакеті не виявилося.

– Ви уявляєте, пане Казаков, за сьогодні я вже кілька разів так чи так згадую в розмовах про Меджибіж, навіть плекаю крамольну думку з’їздити туди, аби на власні очі подивитися на аероплани, аж тут… – лікар знову змахнув листом, – мені ледве не наказують туди їхати!

– Наказують?

– Ну, офіційно це звучить так, – Яків підніс лист до очей і відшукав потрібне місце. – Рекомендую Вам відвідати… гм… інструктором із підготовки польових військових фельдшерів… на час військово-польових маневрів у місті Меджибожі… Ось! Вашу відмову буде сприйнято з глибоким розчаруванням. Я чудово розумію, що означає це «глибоке розчарування» та що таке «рекомендація» в устах такого високого чина.

Яків відклав лист, допив каву і продовжив.

– Певно, провидіння справді має на мене якісь особливі плани, коли так наполегливо закликає до Меджибожа. Зізнаюся, я навіть радий, що маю тепер офіційний привід туди навідатися. Крім того, в листі чітко зазначено: «зі збереженням платні та виплатою добових». Тож вважатиму цей візит своєрідними вакаціями.

– У нас зараз теж великі збори, – Казаков відставив чашку. – Маневри обіцяють бути масштабними. Одними з найбільших за останній час.

– Це ж, певно, з того дива й аероплан до нас залетів?

– Ви теж бачили? – обличчям корнета розпливлася ледве не дитяча усмішка.

– Та тут усе місто бачило! Ми з двірником навіть на дах видерлися. Неначе хлопчаки.

– А я просто посеред плацу голову задер. Та й усі, хто був поруч, також! Ех, як же я в той момент хотів опинитися на місті пілота… – у голосі Казакова бринів щирий жаль.

– У мене теж промайнула така думка. Але, якщо відверто, змінювати покликання мені вже трохи пізно. Та й професія мене цілком влаштовує.

– О, пане Ровнєр, – корнет гарячково підхопився, – я впевнений, що зовсім незабаром аероплани стануть таким поширеним у нашому житті явищем, що керувати ними буде такою звичною справою, як керувати, скажімо…

– Велосипедом!

– Я хотів згадати коня, – усміхнувся Казаков. – Але велосипед теж чудово підходить.

– Бачу, ви також захоплюєтеся цим граційним винаходом.

– А як же ним можна не захоплюватися? – в особі Якова корнет знайшов вдячного слухача. – Уявити лишень – людина піднялася у повітря! Ще буквально якихось кілька років тому ми й мріяти не могли, аби протистояти вітрові, підкорювати висоту і відстань…

– Так, на аеростаті володарем вітру не станеш, – погодився Яків. – Радше навпаки.

– Ет, про аеростати я й говорити не хочу, – Казаков презирливо скривився. – Бовтає тобою від кожного подуву вітру. Тільки голова паморочиться.

– А ви підіймалися?

– Було діло, – в голосі корнета не звучав ентузіазм. – У Кам’янці минулого року. В рамках маневрів так само. Тільки й того, що відчув висоту.

– Це вже немало.

– Та де там! Ота мотузка – наче справжня припиначка від корови. Чи ж можна зрівняти з аеропланом? Один порух руки – і ти легко змінюєш курс. Машина слухається тебе в усьому. Ех… – корнет махнув рукою.

– Сподіваюся, у Меджибожі зможете задовольнити вашу цікавість: ми ж опинимося від літаків, так би мовити, на відстані витягнутої руки.

– Знаєте, пане Ровнєр, це моя мрія – стати одним із перших.

– Тобто? – не зрозумів співрозмовника Яків.

– Я хочу подати клопотання про дозвіл вчитися на пілота. Ось після маневрів акурат і писатиму.

– А хіба ж це можливо?

– Цілком! От побачите, я ще піднімуся в небо і стану найкращим пілотом!

Якову подобався ентузіазм молодого корнета. Видно, юнак захопився повітряними машинами не на один день: якщо командування не проігнорує його клопотання, згодом він досягне певних висот[20], хай як би двозначно це й не звучало.

Чоловіки ще довго гомоніли про аероплани, майбутнє військової авіації, як його бачив корнет, що таки знався на військовій справі, та близькі маневри. Прощалися вони вже добрими друзями, взявши один з одного обіцянку неодмінно знайтися у Меджибожі.