Читать книгу І стало світло… - Юрій Даценко - Страница 6

10 серпня 1912 р., субота. Село Гречинці Летичівського повіту

Виїхали рівно о восьмій – за візником можна було звіряти годинника. Ще звечора Казаков, щойно дізнавшись від Якова про полковникове доручення, заявив, що вирушає разом з ним.

– Однаково суботу та неділю доведеться провести за картами. Відправлю командуванню цидулу, що скрутило живіт. А до вечора ми вже обернемося.

Яків радів компанії. Гуртом, як відомо, добре й батька бити. Казаков же був молодиком метикованим і розважливим, а зайва пара очей та ще одна пара вух у його справі не завадять. Може, той помітить чи почує щось таке, що промайне повз увагу Якова? В усякому разі Казаков – гарний співрозмовник, а згаяти час у дорозі за доброю розмовою таки безцінно.

Гречинці виявилися звичайнісіньким селом. Хіба дорога туди була аж надто розтовчена, що неймовірно дратувало візника. Він лаявся та пробував оминути рівчаки узбіччям, але вдавалося не завжди. Як наслідок – неповні дванадцять верст вони волоклися так довго, що за цей час могли би, певно, добратися до Проскурова. На це потрібно буде зважати дорогою назад, аби не повертатися геть поночі.

Домовилися, що спочатку завернуть до старости та за його допомоги спробують зібрати якомога більше свідків минулої події, аби розпитати людей і гуртом, і поодинці.

– Ох, я вже уявляю, які вони бздури плестимуть, – похитав головою Яків.

– Чому така впевненість?

– А в людей, пане Казаков, є така дивна особливість: вони намагаються все в своєму житті прикрасити брехнею. Надто, коли те, про що вони нам розповідатимуть, сталося кілька тижнів тому та з пам’яті дещо вивітрилося. Ось ці вивітрені порожнини наші свідки й заповнюватимуть власними фантазіями. І чого вони лишень не нафантазують!

– Маєте здогади?

– Навіть не уявляю. Але гадаю, що кожен знайде для нас власне пояснення побаченого. Навіть нехай вигадане щойно.

– А ви самі як вважаєте?

– Я поки що втримуюся від якихось висновків чи міркувань. Знаю ж бо історію зі слів надто гарячого юнака. Фактично, це вже одна нафантазована версія. Тож треба послухати ще хоча б кілька, аби спробувати виокремити з усіх історій щось спільне, що, найвірогідніше, буде сякою-такою правдою.

Учора ввечері Яків детально виклав Казакову історію, почуту вранці під кабінетом полковника Трингама. Власне, просто переказав усе, що розповідав йому юнак із Гречинець. І наголосив, що це – суто хлопцева історія, якій не варто беззаперечно вірити. Тож робити будь-які висновки поки немає сенсу.

– Але ж не могли ви геть нічого собі не надумати, – продовжував Казаков. – Якщо ми вже почали про людські особливості, то погодьтеся, що ми не можемо не думати, не робити висновків. Думку не загнуздаєш.

– Абсолютно правильно. І в мене, звісно, також з’явилися міркування стосовно почутого. Але тепер я свідомо жену їх геть, аби не бути упередженим, розпитуючи інших свідків.

– Напрацювали власну систему в поліції?

– Не в поліції річ, – відмахнувся Яків. – Я ж не слідчий. У поліції моя царина – медицина. Але часом таки трапляється нагода допомогти слідству. А досвіду я набираюся здебільшого в лікарні. Адже – тримайте ще одну людську особливість – ми розкриваємо всі секрети лише на сповіді та в лікарні. І ми, лікарі, так само, як і духівники, зберігаємо таємницю сповіді, не виносимо її на загал. Щоправда, коли людина сповідається священнику, то чекає милості від Бога, а коли приходить у лікарню, то все-таки від лікаря.

– Певно, за свою практику ви таких історій начулися…

– Що є, те є… Але, зізнаюся, інший може й більше наслухатися, тільки висновків із тих історій не зробить. Ось, до прикладу, є у моїй лікарні такий собі Карл Іванович. Працює в медицині довше за мене, а й досі не здатний людину зрозуміти, знайти до неї підхід.

– А ви?

– Я? – Яків мрійливо всміхнувся. – Ось вам запитання: скільки ми з вами знайомі?

– Знайомі?.. – Казаков на мить замислився, звівши очі догори. Мабуть, рахував. – Сьогодні тиждень буде.

– Тиждень, – кивнув Яків. – А ви, між тим, зголосились волочитися зі мною невідомо куди, наче зі старим приятелем. Чому так?

– Ну-у, бо мені цікаво.

– Це стоїть на другому місці, а на першому – наша дружба. Що ж допомогло нам так швидко визнати одне одного друзями?

– Літаки?.. – після невеликої паузи губи Казакова розтяглися в непевній усмішці.

– В яблучко! Іншими словами, ми обрали тему, яка цікава нам обом. І позаяк ця тема нас об’єднала, ми почали шукати інші точки дотику, й усе закрутилося. Ось так і в моїй роботі, що в поліції, що в лікарні – треба знайти до людини підхід. Людина значно охочіше звірятиме тобі свої секрети, коли бачитиме в тобі друга, коли матиме з тобою якісь спільні інтереси.

– Але ж це не так уже й просто – знайти спільні інтереси з людиною, яку бачиш уперше!

– Знову погоджуюся. І розповім маленьку професійну таємницю, яка полягає в тому, щоби бути з людиною щирим і не боятися вдатися до невинного обману.

– Обману?

– Саме так. Адже, погодьтеся, запросто може статися, що у вас немає з людиною нічого спільного.

– Погоджуюся.

– Немає, бо просто неможливо бути схожим у вподобаннях геть на всіх. Тоді я й вдаюся до так званого невинного обману. Тобто прикидаюся, що цікавлюся тим самим, що хвилює мого пацієнта. Але прикидаюся щиро, застосовую всі свої вміння, аби людина повірила, що я все життя мріяв, до прикладу, вирощувати свиней породи «велика біла»[35]. Але варто мені ввійти до людини в довіру, і я завиграшки дізнаюся, що поламані пальці – не результат невдалого падіння на слизькій бруківці, а таки падіння, щоправда – з вікна другого поверху, коли спеціаліст зі свиней притьмом тікав з теплої ще постелі коханки, заскочений чоловіком останньої.

– Майстерно!

– Зізнаюся, це знання не допомогло мені в лікуванні травми, але в такий спосіб я набираюся досвіду, відточую, так би мовити, вміння зазирати людям у душу. І мій гарний приятель – Арчибальд Юшкевич – стверджує, що мені це вдається дедалі краще й краще. От сьогодні ви з’ясуєте, чи пан Юшкевич лестить мені, чи я справді чогось навчився.

Доки добулися до села, доки розпитували дорогу до хати старости, сонце підбилося геть високо. Це, проте, не заважало старості готуватися чи то до пізнього сніданку, чи до раннього обіду. Він вискочив на ґанок, мнучи в руках кашкета, і взявся перебігати очима з Якова на Казакова й назад, вирішуючи, хто з них двох головний і чого від нього треба паничам суботнього ранку. Зрештою, його погляд зупинився на військовому, і він виструнчився. Але Яків одразу ж заспокоїв його.

– Прошу почуватися з нами вільно. Командування вирішило зреагувати на ваше вчорашнє повідомлення…

– Ох, – староста полегшено зітхнув. – А я тут уже собі надумав чортзна-чого.

Яків багатозначно поглянув на Казакова і ледь помітно підморгнув йому.

– Розбиратимемося, що ж ви таке в небі бачили, – Яків промовив ці слова знічев’я, наче насправді його геть не цікавило це питання і він прагнув якомога швидше забратися звідсіля.

– А таки ж бачили! – сплеснув руками староста й кинув погляд на хатні двері. – То, може, спочатку за стола сядемо, раз така оказія?

– Спершу я би просив вас послати кого по селу та зібрати якомога більше свідків події, а щодо столу – буде видно.

– Та то ми миттю! – староста крутнувся на місці, забіг до хати, і за пів хвилини звідти притьмом вискочив меткий хлопчак, що шугнув через перелаз, тільки за ним закурілося.

– Багато людей стало свідками події? – Казаков вирішив долучитися до розмови.

– Та я й не рахував, – староста винувато посміхнувся. – Не до того якось було. Всі стояли із роззявленими ротами й на небо витріщалися. Але таки багато! Якраз же опісля вечірні діло було. Так, вважайте, всі, хто із церкви йшов, те й запопали.

– Хоча би приблизну цифру назвете?

– Та мо’, чоловік із сорок…

– І оце ваш хлопець усіх збере?

– Та, де там… – зніяковів староста. – Кажу ж вам, що я всіх навіть не пам’ятаю. Так, назвав з десяток. Але ви не переймайтеся. Кожен ще когось пригадає, так і назбираємо. А хлопчина у мене прудконогий – швидко обернеться.

– Хлопчина то обернеться, – упівголоса буркнув Яків. – А як довго люди сходитимуться. Схоже, чекає на нас сьогодні довгий день.

І справді, перших свідків незбагненного небесного явища довелося чекати досить довго. Минуло вже пів години, як чкурнув «прудконогий» хлопець. Увесь цей час староста з регулярною періодичністю намагався запросити «дорогих гостей» до столу, а Яків категорично відмовлявся. Обід лише розморить і притупить пильність. І розпитування затягнуться не на один день. Хоча… Було би про що розпитувати. Яків справді неабияк сумнівався в інформативності тих оповідок, якими їх годуватимуть спраглі до балаканини селяни.

– Гадаю, аби не марнувати часу, почнемо з вас, пане старосто, – Яків із Казаковим розмістилися в тіні старої яблуні на лавицях, вкопаних біля посірілого від часу столу. Чоловік обережно примостився на краєчку лави навпроти Якова. Його обличчя було розгубленим, і Якову він нагадав гультіпаку-студента, котрий моститься перед професором, розуміючи, що ніц не вивчив до екзамену.

– Я вже панові полковнику вчора все обсказував, – староста для чогось пригладив вуса, прокашлявся й узявся нервово смикати за рукав сорочки.

– Вчора ви, так би мовити, змальовували загальну картину. А сьогодні спробуйте пригадати все до найменших подробиць. Просто опишіть той вечір по хвилинах, коли можна.

– Можна й по хвилинах, – задумливо почухав потилицю староста. – Тим паче, що біля мене якраз Саливон стояв…

– Саливон? А що з ним?

– А в нього був годинник, – староста говорив повільно, пригадуючи події. – Цього я панові полковнику таки не казав. З голови якось вилетіло. А зараз починаю пригадувати… Як теє світло втухло, то Саливон ще всьому загалу повідомив, що світило воно рівно чверть години.

– Чверть години… – тихо пробурмотів Яків, нотуючи почуте в записнику. Він справді намислив відтворити події пам’ятного вечора по хвилинах. Але далі староста, хай як морщив лоба, куйовдив брови та тер потилицю, неначе розігріваючи думки, не міг пригадати часу, коли не небі з’явився світловий промінь.

– От хороба, – кривився він. – Як зараз пам’ятаю, що Саливон про чверть години говорив! А відки і до відки ті чверть години були – хоч убийте!

– Ну, ми прибули до вас не для того, аби вбивати, – підбадьорливо всміхнувся йому Яків. – Сподіваюся, що Саливон сьогодні також до нас завітає. І ще сподіваюся, він пам’ятатиме точний час.

– Та мусить! – не надто впевнено видихнув староста й витягнув шию, виглядаючи посланця.

Загалом він не розповів Якову нічого нового, такого, чого б той не почув учора від юнака в передпокої. Звичайні загальні слова. Світило, наче ліхтарем. Он з того боку, якраз де Меджибіж. Світило чверть години. Тоді промінь опустився та погас.

Яків укотре передивлявся списаний аркуш нотатника. Наче вишукував поміж слів приховану інформацію. Немов намагався розшифрувати таємниче послання. Але слова так і залишалися словами. І скільки Яків не промацував очима чорнильні рядки, нічого нового вигадати не міг.

– А що нам дасть точний час? – ледь чутно шепнув у нього над вухом Казаков.

– Староста стверджує, що світило з боку Меджибожа, так? – теж тихцем відповів йому Яків.

– Так.

– А от ми й спробуємо дізнатися, чи не бачили чогось подібного в самому Меджибожі в зазначений час.

– Але ж не всі носять годинники. Та у більшості селян їх просто немає.

– Маєте рацію, – зітхнув Яків. – Проте оперувати точним часом однаково варто.

Нарешті справа зрушила з мертвої точки, і до старостиного обійстя помалу зійшлися люди. За десять хвилин до столу під яблунею навіть вишикувалася невеличка черга. І почалися перші «казки».

– А як пригляділася я до того світла, – робила великі очі закутана в теплу чорну хустку баба, – то так і побачила в ньому анголів божих!

– Справжніх ангелів? – Яків намагався потамувати усмішку, але вдавалося йому поганенько.

– Ну а які ше анголи бувають? – баба хрестилася і недовірливо тупилася в Якова.

– А собаки тоді по всьому селі завили! – присягався інший дядько, перехиляючись до Якова через стіл, немов хотів повідомити йому неймовірну таємницю. Хоча робив це, радше, для того, щоб не почули його інші свідки.

– І довго вили?

– Та з годину! От не зійти мені з цього місця! – ледве не товк себе в груди дядько. Версію з собаками не підтвердив більше ніхто.

– Тамтой промінь так по небу й рискав, ніби самі чорти кого шукали, – цього разу власну версію побаченого озвучувала опасиста жіночка. І одразу ж червоніла до кінчиків вух, неспроможна приховати від уважних поглядів свою вигадку.

Подібних історій Яків із Казаковим вислухали з десяток, аж поки на лаву перед ними не опустився дядько, котрий назвався Саливоном.

– Ви той самий Саливон, про якого нам розповідав староста? – одразу ж уточнив Яків. – Корчмар Саливон?

– Так, то я буду корчмарем Саливоном, – насторожився той.

– І ви знаєте точний час, коли сталася подія?

– Та знаю, – скрушно зітхнув чоловік і поліз рукою до кишені штанів. – Лучче б, певно, не знав.

– А що трапилося?

Замість відповіді Саливон мовчки поклав на стіл масивний срібний годинник. Ланцюжок з тихим шурхотом сповз із його долоні на дошки стола, і навколо запанувала тиша. Яків схилився над столом та уважно вивчав поглядом хронометр. Він дочікувався на продовження оповіді, і воно не забарилося.

– Я справді дістав годинника, щойно теє світло на небі помітив. Як зараз пам’ятаю – двадцять третя хвилина по восьмій вечора. Служба Божа осьо як скінчилася, крайнеба присмерком почало брати, а воно – начебто лямпу хто в ліхтареві запалив. Ну, я й зиркнув на годинник. Завжди його із собою в кишені ношу. Австрійської роботи річ!

Яків нервово смикнув щокою. Знову ті австрійці, бодай їм!

– Жодного разу він мене не підводив, – продовжив між тим корчмар із непідробним сумом у голосі. – А оце після того дня… – він не закінчив і вмовк, чи то розгубившись, чи розсердившись.

– Що ж сталося? – Яків зловив себе на думці, що уважно стежить за розповіддю корчмаря.

– Самі погляньте, – чоловік кінчиками пальців посунув годинник до Якова. Той узяв важку цибулину до рук і відклацнув покришку. Стрілки показували восьму годину і тридцять вісім хвилин. Годинник стояв.

– Він не працює? – Яків узявся крутити заводного ключа, але корчмар лише похитав головою.

– Не намагайтеся. Порахувати, скільки разів я пробував його завести? Та зо сто!

– Стривайте! – Яків почав здогадуватися. – Ви хочете сказати…

– Годинник зупинився саме тоді, коли той клятий промінь згас, – кивнув корчмар. – Але я точно пам’ятаю – от що заманеться зі мною робіть – що коли дивився на стрілки, то він ще цокав. А тоді вже вдома кинув оком – стоїть! Я його заводити – стоїть! Я вже з ним мало навприсядки не танцював – стоїть, бісова душа!

– Лагодили?

– Побійтеся Бога! – скинув руки корчмар. – Я чого не знаю, то за те не беруся.

Яків ще раз уважно вивчив годинник, силкуючись запам’ятати кожну деталь. Він поки що не уявляв, навіщо це йому може здатися, але за роки практики звик помічати та запам’ятовувати найменші подробиці.

Отже, таємничий промінь з’явився на небосхилі о восьмій двадцять три, а погас за чверть години – о восьмій тридцять вісім. Якраз тоді, коли й зупинилися стрілки корчмаревого годинника. Яків не міг провести паралелі між цими двома подіями, але однаково ретельно занотував усе в записнику. Принаймні тепер вдасться оперувати точним часом, розпитуючи людей у Меджибожі. Щоправда, в результативності такого опитування Яків дуже сумнівався. Якби над містечком з’явилося щось на кшталт згаданого променя, військові зафіксували б його одразу. Але нічого такого пан полковник у їхній розмові не згадував.

І знову потяглися довгі та переважно нудні розпитування. Хлопчина, посланий старостою зібрати свідків події, славно постарався: кількість опитаних очевидців перевалила за два десятки. Але результати були не надто втішними. Здебільшого – загальна інформація. Бачив. Світило. Як довго? Так ви ж уже Саливона про те питали! Звідки? Та оно звідти…

– Так ми нічого нового не з’ясуємо, пане Ровнєр, – Казаков випростався, розминаючи ноги. – Всі торочать одне й те саме.

– Одначе ми мусимо послухати кожного, – втомлено провів рукою по очах Яків. – Принаймні тоді наша совість буде чистою і ми зможемо відзвітувати перед паном полковником. Я звик завдання виконувати.

– Не маю жодних заперечень. Але гадаю, що нам також варто було б і на те місце навідатися. Ну, до церкви. Звідки всі ці люди й спостерігали за променем. Щоб, так би мовити, на власні очі…

– Безперечно, – кивнув Яків. – Крім того, я пам’ятаю, що юнак, від якого я, власне, і почув учора цю історію, згадував про отця Йосафата, також свідка події. А його серед людей я не бачив.

– То він, певно, в храмі, – подав голос староста.

– Ось туди ми вас і попросимо нас провести.

Вийшли тільки за годину. Яків ретельно розпитав усіх свідків до останнього, яким виявився його нещодавній знайомець – хлопчина, що розповів йому цю історію першим. Хлопець заливався солов’єм, задоволений, що саме його розповідь сподвигла командування відрядити до села слідство. Чому він втовкмачив собі в голову саме цю думку, було незрозуміло. Певно, вважав, що раз за головного тут Яків, з яким він спілкувався в Меджибожі, то не староста з його делегацією до пана полковника, а саме він – Павло – спричинився до розслідування. Втім, Яків не переконував його у протилежному. Через що хлопчина раз по раз пускався в розлогі мандрівки нетрями фантазій і домислів, що надміру перевантажували нескладну історію. Але Яків терпляче слухав останнього свідка і навіть щось черкав у нотатнику. Справа була за малим – відвідати церкву, поговорити з отцем Йосафатом і рушати назад до Меджибожа. Одноманітні розпитування та беззмістовні розповіді втомили його.

– Тю, та що ви збираєтеся від отця Йосафата почути? – реготнув юнак, краєм вуха підслухавши розмову чоловіків. – Він же п’яний постійно.

– Павле, припни язика! – гаркнув на нього староста, але хлопця це не злякало.

– І тоді, коли це сталося, був п’яний, – він відбіг на кілька кроків, аби не втрапити під гарячу руку, і правив своє. – Ледве службу до кінця довів. А тоді щось молов про диво та чудо Боже.

– Павле! Напросишся ти в мене, що держака від грабель на тобі поб’ю!

– Він і зараз п’яний. Заприсягтися можу! – голос хлопця вже долинав звіддалік. Він вирішив не випробовувати долю та натис на ноги.

– От бісове поріддя! – відсапував староста. – А ще до моєї доньки замаланюється. Не дай, Боже, такого зятя…

На пагорб до церкви вийшли повагом. Яків постійно озирався, намагаючись охопити поглядом околиці. Храм стояв на краю села, на порослому старезними липами пагорбі, з якого відкривався краєвид навколишніх городів і лук.

Доки простували селом і дорога слалася в тіні дерев, прогулянка нагадувала приємну розвагу після виснажливих та нудних розпитувань. Та коли ненадовго опинилися на сонці, Яків буквально лічив кроки, аби сховатися від палючого проміння. Сорочка вмить просякла потом і огидно прилипла до тіла. Він зняв піджак, але це не допомогло: серпень нещадно смажив землю, і курна дорога здавалася безкінечною.

Під першою ж липою біля підніжжя церковного пагорба влаштували привал. Чоловіки знеможено повсідалися у прив’ялу траву, втираючи лоби від поту, що заливав очі. І хоча до храму залишалося чи не кілька кроків, Яків ладен був згаяти якийсь час, аби віддихатися й оговтатися.

– Як я малим був, – віддувався староста, – старі люди переказували, що така сама спека стояла, як Кармелюк у цих краях розбої вчиняв.

– Кармелюк? – Казаков зацікавлено поглянув на старосту. – А це що за один?

– Розбійник з народу, – відповів йому Яків. Довше пояснювати було ліньки. – Ніхто про нього до пуття нічого не пам’ятає вже, то й сплітають мандрони, достоту, як оце сьогодні ми мали нагоду чути.

– Та й то правда, – погодився староста. – Як я малим був, то ніби з часу його смерті небагато минуло[36], а вже самі казки про нього складали. Але з них я запам’ятав лише про те, що тоді кілька літ страшна спека стояла. Баби про ті літа говорили: «то Кармель так нагнівавсі, шо аж землі жарко стало»…

– Ох, певно, він і цього літа нагнівався на когось, – Яків натужно застогнав і підвівся. Потрібно було нарешті дістатися храму, поспілкуватися зі священником і ладнатися в зворотну путь. Щоправда – дочекавшись вечірньої прохолоди, бо волоктися у відкритій колясці такої спеки було справжнім безумством.

Отця Йосафата справді заскочили в храмі. Усупереч словам Павла він виявився тверезим. Навіть якимось занадто тверезим, якщо можна було так висловитися. Колючі очі дивилися на чоловіків з-під густих кошлатих брів, а довга борода войовничо стирчала. Та щойно отець упізнав серед трійці старосту – погляд його пом’якшав.

– Чого паничі бажають?

– Оце, отче, до вас делегація із Меджибожа, – відрекомендував чоловіків староста.

– Із Меджибожа? А навіщо я знадобився, щоб по мене з Меджибожа посилати?

– Власне, ми прибули не суто до вас, – пояснив йому Яків. – Ми розслідуємо справу з променем світла, який тут спостерігали кілька тижнів тому.

– То було чудо Боже, – стиха промовив отець Йосафат і осінив себе хресним знаменням.

Яків ледь помітно скривився, а Казаков ніяково кахикнув.

– От паничі й намагаюся взнати все, що можна, аби доповісти про це… – староста на мить зам’явся, – чудо командуванню у Меджибожі.

– Смертним не дано зрозуміти діла Господні, – священник підніс догори пальця, наче вказуючи на обитель Божу. Яків мимоволі звів очі до побілілого від серпневої спеки неба.

– І все ж ми спробуємо, – якомога делікатніше, аби не розгнівати ревного служителя культу, сказав Казаков. – Ви ж на власні очі все те бачили?

– Бачив, – не надто охоче відповів той. – І разом зі мною вся паства. Але хоч би один осінив себе хрестом, споглядаючи чудо…

– А чому ви вважаєте той промінь саме чудом? – Казаков, вочевидь, перехопив ініціативу. – Адже його можна чисто по-земному пояснити.

– І як саме? – насмішкувато обізвався священник. – Аероплан? Чи аеростат?

Яків із Казаковим вражено витріщилися на нього.

– Хоча б і таке.

– А ви самі вірите такому поясненню?

– Воно хоча би логічне.

– Те, що людина своїм недосконалим розумом не може осягнути величі Господнього чуда, ще не означає, що чудес не буває…

Яків почав підозрювати, що нічого путнього зі священника витягнути не вдасться. Він міцно тримався за єдино прийнятну для самого себе версію походження світлового променя. На його думку, чудеса не потребують пояснення, а лише віри. Однак наступні слова отця Йосафата змусили його напружитися. В повітрі запахло чимось, до чого варто було принюхатися.

– Цей край весь світлом повниться…

– Перепрошую, – Яків мимоволі захвилювався, що священник відмовиться доповнювати свою дивну репліку, але той продовжив.

– Я сам жодного разу нічого схожого не бачив. Два тижні тому це трапилося вперше. Але старі люде переповідали, що вже пам’ятають таке світло в небі.

– Коли? – вихопилося в Казакова. Отець Йосафат глипнув на нетерплячого офіцера так презирливо, неначе на шкодливого хлопчиська.

– Того вам ніхто не скаже, якщо ви волієте почути рік, чи день, а чи годину. Та й людей тих уже немає. Але поголос краєм ходить…

– Що за поголос? – обізвався Яків. Він відчував, що священник наближається до чогось важливого, що, можливо, зрушить з місця їхнє не надто вдале розслідування.

– Колись, трохи менше як сто років тому, в цих краях розбійникував Кармелюк…

Староста тільки здавлено крекнув, а Яків із Казаковим перезирнулися. Знову Кармелюк?

– От і подейкують старі люде, що коли Кармелюк у наших краях бував, то часто в небесах таке світло бачили…

– А як це стосується чудес Господніх? – не бажав відступатися Казаков. Яків подумки похвалив його.

– Кара Божа! – коротко й різко кинув отець Йосафат, і в повітрі повисла недобра мовчанка. Кожен обмірковував почуте.

– Але ж Кармелюк давно помер, – збоку їхня розмова нагадувала поєдинок: Яків із Казаковим почергово атакували священника, а той успішно відбивався, ще й примудряючись контратакувати. – Як же ви зараз поясните світло?

– Чуда Господні не потребують пояснень, – знову повторив виголошену раніше істину отець Йосафат. – А хто я такий, щоб намагатися зрозуміти Його?

– Але ж ви щойно пояснили нам ті «чудеса» зі світлом, які траплялися за Кармелюкового життя!

– Юначе, я й не збирався вам пояснювати. Я лише переповів те, що чув.

Ставало зрозуміло, що розмова вичерпала себе. Священник міцно загруз у трясовині власних переконань, і витягнути його звідти не здавалося можливим. Тим паче, що він і сам не бажав того. Після ще кількох запитань, які однаково не прояснювали картину, Яків вирішив, що час прощатися. Отець Йосафат стримано благословив їх і недвозначно гримнув дверима, зачиняючись у церкві. Кілька хвилин чоловіки мовчки стояли на ґанку, де й відбувалася розмова, осмислюючи почуте та сказане, а тоді староста несміливо прочистив горло.

– Сам не відаю, що з ним таке сталося. Загалом отець Йосафат досить привітний, хоч і суворий по-своєму. Але добрий пастир і має бути суворим…

– Усе гаразд, – обернувся до нього Яків. – Я й так не чекав від цієї розмови якихось надзвичайних результатів. Тому вдовольнимося тим, що маємо, та й повернемо назад.

– Але ж ми, фактично, нічого не маємо, – вигукнув Казаков.

– Відсутність результату – теж результат, – по-філософськи резюмував Яків. – І з нього також можна зробити певні висновки. Щоправда, я поки не знаю, які саме. Втім, то вже не наша турбота. Нас просили зібрати інформацію, пороздивлятися на місці – ось ми й зібрали.

– Одначе не роздивилися, – Казаков кивнув на ряд старих лип, у кільці яких стояла церква. Певно, дерева та храм були однолітками.

– Справді, – погодився Яків і звернувся до старости. – Спробуйте пригадати, де саме ви помітили промінь.

– А що тут згадувати, – полегшено видихнув той. – Оно звідтіля і світило.

Він відступив від храму на кілька кроків і махнув рукою в бік прогалини між деревами. Яків із Казаковим підійшли до лип. Із цього боку пагорб, на якому стояла церква, був досить крутим і обривався донизу різким схилом. Із гребеня відкривався чудовий краєвид на зелене море луків, посмуговане жовтими латками стиглого жита. Було видно ген-ген аж до крайнеба, до синюватої смужки далекого лісу, що мінилася й дрижала в гарячому повітрі спекотного літнього дня. Справді, галявина біля храму здавалася чудовим місцем для спостереження за променем.

– В акурат на Меджибіж напрямок, – похитав головою Казаков.

– Упевнені?

– Я на місцевості хоч із заплющеними очима зорієнтуюся.

– Так-так! – енергійно закивав староста. – Меджибіж саме в тому боці. Пригадую, що того вечора ми саме про це й говорили. Хтось ляпнув, простигосподи, що то у Меджибожі вояки колінця викидають.

– А ще що балакали?

– Та всього й не впомниш, – знизав плечима чоловік. – Але ж ви самі всіх розпитували. Я дивився – сьогодні геть-геть усі зібралися. У церкві стількох людей не побачиш, як сьогодні на зустрічі з вами.

Затінок під старими липами покидати не хотілося, і Яків як міг відтягував неминуче. Співрозмовники перекидалися незначущими фразами, які нічого посутнього не додавали до загальної історії. Промінь світла так і залишався незбагненним явищем, а самодіяльне слідство ні на крок не наблизилося до розгадки його природи. Попри це з кожною черговою невдачею Яків відчував: інтерес до справи у ньому зростає так, що йому стає дедалі важче миритися з думкою про те, що незабаром він просто відзвітує перед командуванням і з легким серцем забуде про непотрібні клопоти. Звичайна людська цікавість не бажала зникати, адже світловий промінь справді звідкись узявся! А якщо його джерело знаходилося не у Меджибожі, бо, логічно, тільки у вояків знайшовся би такий потужний прожектор, то що це могло бути?

Яків потрусив головою, усвідомлюючи, що сьогодні, після годин одноманітних розпитувань, на якусь притомну аналітику він не здатний. Нехай уже завтра. Якщо знайдеться бажання.

Із села виїхали надвечір, коли скісне сонячне проміння палило не так уже нещадно. Наостанок староста затіяв розкішну вечерю, і хоча від вишнівки Яків відмовився, сидів, немовби захмелілий – давалася взнаки втома та ситість. Хіба лише вибоїста дорога не давала змоги закуняти: коляску немилосердно хитало з боку на бік, а старі ресори благально скрипіли, наче ремствували на жахливий стан дороги та власну долю.

– А що, як це був австрійський аероплан? – несподіване запитання Казакова прозвучало, неначе постріл.

– Га? – Яків не второпав, що приятель мав на увазі.

– Що, як той клятий промінь був з іноземного аероплана-розвідника? – пояснив свою думку Казаков. – Адже Меджибіж однозначно цікавить нашого сусіда по той бік Збруча.

– І ви вважаєте…

– Що на розвідку перед поблизькими маневрами було скеровано… гм… скажімо, певну кількість літальних машин. Це могли би бути аероплани. Або цеппеліни. Або ж аеростати, не важить, що саме! Основне, що їх скерували…

– Щоби згори роздивитися…

– А то й зафотографувати…

Яків мимоволі згадав Большакова та їхнє з Архипом нововведення – фотографування місць злочинів. Тоді, уже понад п’ятнадцять років тому, їхня авантюра виявилася достатньо дієвою, аби прижитися на новому місці. І фотографія з мистецького явища перетворилася на цілком практичне заняття. Тепер же, зі щоденним поступом літальних машин, фотографічний апарат піднявся й у повітря, де став незамінним для розвідування нової місцевості. Казаков, безперечно, мав рацію. Лише одне не давало Якову спокою.

– Навіщо розвідникам видавати себе отим променем? Пролетіли б удень над фортецею – і справі кінець!

Замість відповіді Казаков почухав потилицю.

– Зрештою, – продовжив Яків, – як казав нещодавно отець Йосафат: хто я такий, щоб зрозуміти справи його? Чи можемо ми ось так просто збагнути логіку вчинків австріяків. Якщо, звісно, то були вони…

Яків не поспішав віддавати пальму першості версії Казакова, хоча та була найбільш вірогідною з усіх. Власне, цих «усіх» майже не було, адже не станеш і справді вірити словам отця Йосафата, що небесний промінь – то вияв незбагненної Господньої сили та волі! Селяни ж узагалі не мали жодної адекватної версії того, чому були свідками. Так, юнак під час першої бесіди ще у передпокої кабінету полковника Трингама щось згадував про австрійську диверсію, але то були вочевидь не його здогади. Тим паче, що далі голосних заяв справа не пішла. На запитання Якова селяни всі як один здвигали плечима і ніяково гмикали – побачене було вищим за їхнє розуміння. Хоча, ніде правди діти, Яків також не виробив власної версії, аж допоки Казаков не прохопився про ворожі аероплани. Яків не так добре знався на крилатих машинах, але цілком міг повірити, що розвідник добувся до цих місць звідкись із летовища поблизу того самого, скажімо, Чорткова[37]. І нехай сучасним аеропланам не подолати такої відстані, для цеппеліна це завиграшки!

Та все ж з голови не йшла розповідь священника.

– Ось тільки за часів Кармелюка аеропланів не було…

– Га? – тепер настала черга Казакова перепитувати.

– Отець Йосафат стверджував, що в давнину світло з’являлося тоді, коли мав статися черговий розбійний наліт. А тоді про жодні літальні апарати в цій місцевості навіть не йшлося.

– Ет, – відмахнувся Казаков. – І ви повірили цим балачкам?

– Не те щоби беззаперечно. Але просто не можу позбутися думки, що мусить знайтися якесь пояснення та зв’язок між тим, що коїлося тоді, й сучасними подіями.

– Ну, якщо копнути ще глибше, то знайдуться й інші казки про шляхетних розбійників, прекрасних дам і світло з неба! – реготнув Казаков. – Я особисто так вважаю: чому сам не був свідком, те правда наполовину. Тим паче, якщо останню неможливо довести логічно.

– Слушно, – погодився з ним Яків. – Тому завтра я озвучу панові полковнику все, що ми тут назнали, а наостанок – і вашу версію про австрійські аероплани. Далі ж нехай уже їхні благородія собі мізки сушать.