Читать книгу І стало світло… - Юрій Даценко - Страница 5

8 серпня 1912 р., четвер – 9 серпня 1912 р., п’ятниця. Містечко Меджибіж Летичівського повіту

Меджибіж оглушував, зачаровував, дивував, приголомшував, вражав і бентежив одночасно. І все це з першого погляду, першого подиху та за декілька хвилин.

Із присілка Требуховець перед очима Якова відкрилася вражаюча панорама на фортецю ген-ген за Бугом, але повз вікна екіпажа ще довго тяглися прості сільські хати, аж доки з-за повороту не вигулькнули стіни храму Іоана Богослова. Масивна та міцно вросла в землю, церква нагадувала фортецю в мініатюрі, й лише дзвіниця додавала їй легкості. Утім уже за якусь мить Яків начисто забув про храм: екіпаж під’їхав до мосту, і перед ним постала в усій своїй красі фортеця.

Величне укріплення вкоренилося у невисокий мисок, що виріс на місці злиття Буга й Бужка, що з давніх-давен дало назву містечку[21]. Майже від стін цитаделі розстилалися грузькі заплавні луки, які щовесни, коли на Бузі скресала крига, перетворювалися на широченні річкові розливи. Віддавна містечко, а згодом і фортеця, переходили з рук у руки. Бували тут русичі, литовці, поляки, турки, татари й українці. Стояли під мурами козаки Хмельницького, господарювали в замку Сенявські та Чарторийські, турки будували тут мечеть, а євреї – синагоги. Тут перетиналися шляхи, спліталися долі, часи, звичаї та мішалися народи й мови. Тут народжувалася та помирала історія, і тут повсякчас, навіть найлихішої години, буяло різнобарвне життя.

Одразу за мостом візник пригальмував, немовби давав Якову змогу зайву хвилину помилуватися неймовірним видовищем.

– Вам куди саме правити, пане?

– Та, певно, до фортеці, – Яків почухав потилицю. – Здалося б командуванню на очі показатися.

– Тоді поїдемо навколо. Бо попри костьола дуже підйом крутий, не хочу коней мучити.

Яків не звернув уваги на візникові слова, та коли екіпаж на роздоріжжі звернув праворуч до фортечних стін, зрозумів, що вони об’їжджатимуть твердиню вузенькою дорогою, що пролягала просто під самими мурами.

Зблизька фортеця вражала не менше. Грізні стіни наближалися, і ось уже Яків мусив задирати голову, щоби роздивитися їхні зубчасті вершечки. Масивні контрфорси сусідили тут з ажурними цегляними розетками та химерними кам’яними вазами на кутах палацу, а грізні бійниці – зі стрільчастими вікнами. Титанічні півкола донжону вінчала легка башточка під шпильчастим дахом, а потужна вежа біля самих воріт здавалася скелею, обточеною вправними руками майстрів-зодчих.

Твердиня й сьогодні, як сотні років тому, була неприступним оплотом оборони, спроможним протистояти артилерії та штурмам. Тож не дивно, що саме навколо неї зосереджувалися численні військові з’єднання, готові, за потреби, буквально за кілька днів дістатися близького кордону. Зачарований могуттям древніх мурів, Яків забув навіть про аероплани.

Меджибіж вражав галасом та юрбами, повз які ледве волікся екіпаж. Якщо присілок Требуховець, який виходив на проскурівський тракт, був такою собі тихою пасторальною місциною, то чим ближче до фортеці – епіцентру тутешнього життя, тим більше людей траплялося навколо. Візникові доводилося дедалі частіше смикати за віжки, пропускаючи гурти військових, кінних офіцерів, вантажені підводи, велосипеди та звичайних смертних, яких тут вешталося достобіса.

«Наче у Проскурові біля вокзалу базарного дня», – подумав Яків. Хіба вдома не було стількох дивно вбраних людей, які здалеку впадали в око? Довгі бороди та пейси видавали в них євреїв, а чорні капоти[22], з-під яких виглядали комірці білих сорочок, – справжніх хасидів. Про них Яків чув, але жодного разу не бачив на власні очі, хоча й знав, що у Меджибожі їх безліч.

Усе навколо підказувало про близькість військових маневрів. І неймовірна кількість вояків, що сповнювали містечко брязкотом підків та дзенькотом острогів, і вантажені підводи, які торохтіли бруківкою, і загальна метушня, невластива звичайному часу. Саме повітря, котре змішувалося з димом коминів і ледь вловним кислуватим смородом пороху, здавалося просякнутим очікуванням важливої події.

Одразу ж від фортечних воріт і під’їзного мосту брала початок широка вулиця, обрамлена добротними цегляними будинками на два, а то й три поверхи, що нагадала Якову рідний Проскурів. Він чомусь очікував від Меджибожа звичайної сільської забудови, тож центр містечка його вразив.

Барвисті вивіски яскравіли повсюди. Крамниці закликали прицінитися до товару та вибрати, чого душа забажає: від свіжої випічки й модних кальсонів – до кінської упряжі та дьогтю. Поблизька кав’ярня, за столиками якої сиділи панянки, вбрані геть «по-городському», коли не вишуканіше, вабила запахом духмяної кави й чарувала звуками грамофона. Пролопотів босими п’ятами по бруківці хлопчина з оберемком газет, напевно, привезених до Меджибожа звідкись із Кам’янця, аби пани офіцери довідалися, що коїться в губернії. З відчинених вікон цирульні долинали тонкі пахощі парфуму та подзенькування ножиць, а біля порога крутилося кілька франтовитих молодиків, які раз по раз підкручували охайні вуса та стріляли поглядами у бік панночок з кав’ярні.

Вулиця тонула в криках, галасі, гейканні візників, іржанні коней, музиці, жіночому сміхові, лайці, скрипінні коліс, цокоті кінських підків, квоктанні курей, шумі листя на деревах і далекому гавкоті собак.

– Точити ножі, ножиці, коси, бритви!

– Останні новини з губернського Кам’янця! Візит генерала-губернатора!

– Куди преш, доробало?! Не видно коней?

– Дозвольте у мадам запитати, що мадам робитиме в неділю по обіді?

– Булки, бублики, коржі, струдлі!

– Миську, стій! Мама казала, як знов тікатимесь до війська, то вона тобі на плецях віника поб’є!

Візник протягнув значно далі за під’їзд до замкового мосту.

– Не велено просто біля мурів спинятися, пане. Вартові ганяють, а воно мені нада? Та й не підете ж ви просто з багажем до начальства. Вам би десь спинитися перше.

Яків розгублено закрутив головою, озираючись: спробуй тут розібратися в такому шарварку. Але щойно він вийшов з екіпажа, як до того запопадливо підскочив вертлявий чоловічок, який узявся спритно допомагати візникові вивантажувати валізи. Був він середнього зросту, з куценькою кущуватою борідкою, що ніяк не хотіла чіплятися підборіддя, та неохайними пейсами, котрі видавали в ньому єврея. Старенький, протертий на ліктях піджак і нечищені чоботи змушували задуматися, куди може завести такий квартировласник, але меткі чорні очі, що просто просвердлювали Якова наскрізь, не залишали сумнівів, що чоловічок – ще той шельма.

– Не переймайтеся, пане, все доставимо у найкращому вигляді.

– Стривайте, шановний, – Яків ледь не схопив чоловічка за рукав, бо той уже завдав одну з валіз на плече. – Але ж я навіть не знаю, куди це все потрібно «доставляти».

– Зате я знаю! – чоловічок приязно всміхнувся Якову, наче малій дитині. – Вам же треба десь квартирувати, бо ви таки прибули через маневри?

– Саме так…

– Ой вей, а в кого для вас буде найкраща квартира на всім Межибожі? Та ще й просто на Замковій?[23]

– В кого?

– У Сімхи Шпацмана! А хто такий Сімха Шпацман?

– Хто?

– Та то ж я! Ну то що, тепер ви таки спокійні за свої чамайдани?

– Тепер таки спокійний, – усміхнувся Яків.

– Тоді бекіцер беріть ноги в руки та паняйте за мною. Тутай зовсім поруч. Ох і квартира ж у вас буде, пане…

– Ровнєр.

Чоловічок різко зупинився і здивовано поглянув на Якова.

– То ви таки зі своїх?

– А це щось змінює?

– Вейзмір, та звісно, що змінює. Ціна за квартиру буде нижчою. Бо буду я останнім поцом, коли зі свого гроші лупитиму.

Яків не стримався й розреготався.

– Не хвилюйтеся, пане Шпацман. Як я зрозумів, моє квартирування оплачуватиме командування, тож збитків ви не зазнаєте.

– Так то шикарна звістка, пане Ровнєр! – обличчя чоловічка розпливлося в усмішці. – Тоді з мене ще й снідання! І прошу вас тяжко, я для вас просто Сімха.

– Сімха? А ви й справді радісний?[24]

Чоловічок знову різко загальмував і витріщився на Якова ще більшими очима.

– А пан геть зі своїх. На’ть[25] їдиш розуміє…

– Через це будуть ще якісь привілеї? – Яків лукаво прискалив око.

– Нє, пане Ровнєр. Майте совість. Ви й так-таки житимете, наче генерал.

– Дякую, Сімхо. Ти нагодився неймовірно вчасно.

– Так а як же інакше, пане Ровнєр? Тут у нас ґав ловити ніяк не можна. Особливо ниньки[26], коли маневри на носі. Засидишся трохи – і зостанешся без пожильця. Хтось переманить. А пожилець – то копійка. Копійка ж ніколи зайвою не буває, погодьтеся.

Слухаючи таку нехитру філософію, Яків ледве встигав за своїм квартировласником. А той, незважаючи на дві важкенькі валізи, спритно лавірував поміж людьми, прослизаючи, неначе вуж, і жодного разу нікого не зачепив навіть ліктем: відчувався величезний досвід у своїй справі – бути уважним, тактовним і чіпким.

– Ви ж у нас уперше, чи вже бували коли?

– Ні, раніше не мав честі, – Яків крутив головою, роззираючись навсібіч і водночас намагаючись не випустити з поля зору поводиря.

– То ви таки море втратили! У нас тут розумній людині завжди є куди себе приткнути. Ви ж, прошу вибачення, ким будете?

– Я лікар. Хірург у Проскурові.

– Хірург! – якби не валізи, Сімха, певно, би вдарив руками об поли. Його здивування та захват здавалися такими щирими, ніби Яків щойно повідомив йому, що він щонайменше пересуває гори чи ж перетворює свинець на золото. – Та вам би в нас ціни не було!

– А що, все аж так погано?

– Та як вам сказати? Є у нас фершал. У місті тобто. І ще кілька – у військах. Але все, що вони можуть, то хіба зуба висмикнути. Це в нас і старий Гіцель уміє. Та й не лише він. А осьо як у нас на тому тижні перепилий корнетик із фортечної стіни зверзився, то до Летичева серед ночі коней гнали, бо наші ескулапи тільки руками розводили.

– Врятували?

– Кого?

– Корнетика.

– Нє, розтрясли дорогою. А були б у нас ви…

– Однак, може, я так само розвів би руками?

– Пане Ровнєр! – цього разу Сімха таки зупинився, гепнув валізами об бруківку та докірливо поглянув на Якова. – Ви мене таки за шлепара[27] маєте? Я ж по обличчях читаю, як ви газету! Думаєте, що я до вас підійшов би, коли ви хоча би на грамульку скидалися на наших коновалів? Не в грошах же річ. Мені втішно, коли пожильці – гарні люди, з якими і поговорити, і від них чогось набратися, і їм щось запропонувати.

– У такому разі я цілком до ваших послуг, Сімхо! Гадаю, що ви й справді просвітите мене трохи про містечко, щоби я не втрапив зопалу в якусь халепу.

– Це ми за милу душу! Куди ж вам треба?

– Ну, насамперед відмітитися в командування, взнати всі деталі мого візиту. А там далі вже й побачимо. Напевно, розвідати, де у вас подають найкращу каву.

– За командування сьогодні забудьте, – Сімха пригальмував біля дверей гарного двоповерхового будинку і віддав валізи меткому хлопчиськові-посильному. Той миттю щез за дверима. – Його превосходительство пан полковник Микола Васильович[28] ще вранці відбули на огляд військ, повернуться лише пізно ввечері, то рекомендую навідатися до нього завтра зранечку. А за каву, то ніхто не робить із нею такого, як Сімочка Розенбліт, оно ось там.

Сімха махнув рукою у бік ошатного закладу з кількома столиками просто на хіднику. З кав’ярні справді линули чудові аромати, а кількість відвідувачів переконувала у винятковості і її самої, і згаданої Сімочки Розенбліт.

– Значить, у мене сьогодні буде цілком вільний день.

– І я вам тяжко раджу провести його з головою. Наше містечко не те щоб дуже велике, але на подивитися для розумної людини в ньому повно! Як бажаєте, то я вам коротенько все обскажу, а ви вже самі вирішуйте, чи воно вам тре’.

«Коротенько», на думку Сімхи, виявилося двадцятихвилинним описом усіх можливих принад Меджибожа – від борделю пані Розамунди до старого єврейського цвинтаря. По закінченню спонтанної лекції Яків зрозумів, що страшенно зголоднів, адже востаннє встиг щось перехопити ще у Проскурові до сходу сонця. На таке зауваження нового постояльця Сімха крутнувся дзиґою, свиснув усе того самого хлопчака-посильного та відправив його на кухню, наказавши, аби там швиденько приготували гарний обід.

– У нас багато де можна смачно попоїсти, але я наполягатиму, щоб ви пообідали в себе, так би мовити, вдома, – він жестом запросив Якова нарешті пройти до будинку. – Заодно й оціните нашу кухню. Хтозна, може, вона вам таки сподобається більше, і ви надаватимете перевагу саме їй.

Кімната Якову сподобалася. Передусім вабило яскраве сонячне світло, яке щедро лилося з відчиненого вікна. Легкий протяг напинав вітрила фіранок, котрі, на превеликий його подив, були бездоганно чистими. Просто під вікном стояв столик, і Яків одразу ж уявив його накритим до обіду. Сімха мав рацію: тут обід смакуватиме чудово, адже на відміну від двору, де під спекотним серпневим сонцем починала розжарюватися бруківка, у кімнаті панувала приємна прохолода.

Поки готувався обід, Шпацман устиг послати хлопчика до фортеці, аби сповістити чергового офіцера про прибуття Якова та записати його на завтрашній прийом до полковника; устиг прийняти підводу дров, за яку ревно торгувався з продавцем, відстоюючи кожну копійку; встиг залагодити невеличкий конфлікт із постояльцем, котрому не подали вранці свіжий рушник. Клопочучись усім цим, він, утім, не припиняв спілкуватися з Яковом.

За неповні чверть години Яків дізнався від Шпацмана ледь не всі тонкощі економічного, політичного та світського життя Меджибожа і прилеглих сіл – Требуховця та Ставниці. Також почув детальний опис впливу на зростання прибутків містян військових маневрів. Завдяки останнім до невеликого Меджибожа прибувала сила-силенна люду, що мусив десь жити, щось їсти та якось розважатися. Усім цим і опікувалися місцеві. Дехто з них на тих заробітках протримувався чи не цілий рік – до наступних військових навчань.

Звісно, містечко жило не лише з війська, але охтирські гусари справді забезпечували сяким-таким статком більшу частину його мешканців. Тут працьовиті люди з діда-прадіда займалися ремеслами й торгівлею, вирощували збіжжя та городину, тримали пасіки й худобу. І якщо ближче до околиць Меджибіж нагадував звичайне село з його яблуневими та вишневими садками, то центральна частина містечка вражала рівненькими брукованими вулицями, показними кам’яними будівлями й силою-силенною вивісок і яскравих вітрин, у чому Яків переконався сам. На мить йому навіть здалося, що він стоїть не у Меджибожі на Замковій, а у Проскурові чи навіть у самому Кам’янці.

– …пане Ровнєр, ви мене чуєте? – Яків виринув із роздумів і побачив перед собою обличчя Сімхи. – Обід принесуть з хвилини на хвилину. Я ж із вашого дозволу вас покину. Справи. Така пора… Але я завжди поряд… Як тре’…

– Так, звісно. – Яків злегка вклонився запопадливому Шпацману, і той миттю щез, аби за секунду на першому поверсі вже вичитувати комусь геть іншим голосом – сварливим і роздратованим.

За хвилин сорок Яків вийшов надвір, почуваючись цілком задоволеним. Після чудового обіду йому не вистачало тільки одного – такої самої чудової кави. Компенсувати її відсутність не було проблемою: за порадою Шпацмана, Яків знав, куди треба прямувати.

Не доходячи кілька кроків до кав’ярні пані Розенбліт, Яків ковзнув поглядом по одній з вивісок і вражено спинився. Він витріщався на іноземні літери і не міг повірити побаченому: на яскравій блясі чітко писало барвистими літерами: «Швейныя машины компаніи Singer (Зингеръ)».

– Скажіть, – Ровнєр звернувся до чолов’яги, який підпирав одвірок просто під вивіскою, – а це й справді?..

– Справжній «Зінґер»? – з усмішкою закінчив за нього той.

– Саме так.

– Справжній, пане. Просто з Гамерики до Меджибожа.

– Ви мене дурите?

– Та боронь Боже, – чоловік замахав руками, і з його обличчя злетіла усмішка. Тепер він говорив цілком серйозно. – Все чесно. Хоч у нас тут усяке може буть, але ми таки представляємо гамериканську фірму «Зінґер». Є ще представництва в Києві та Старому Костянтинові[29]. А чого пан так дивується? Не вірить у Меджибіж?

– Тепер я всьому повірю, – Яків розвів руками.

– І таки правильно зробите, – чоловік знову всміхнувся. – Я так розумію, що пан геть немісцевий?

– Правильно розумієте.

– Тоді ласкаво просимо до Меджибожа! – він промовив це так піднесено й урочисто, немовби вітав Якова перед брамою принаймні Рима чи Єрусалима. Утім, якщо подумати, то містечко й справді здавалося мініатюрним поєднанням щонайменше півдесятка міст зі світовими іменами. Яків вирішив не копирсатися в географії, адже просто за кілька кроків від нього звабливо пахла кава, якої вимагав його організм. Тієї миті він навіть не уявляв, скільки ще разів дивуватиме його Меджибіж.

До сутінків тинявся Яків містечком. Забрідав на глухі й покручені вулички, над якими майже змикалися крони старезних дерев. Виходив ними до річки чи до грузьких очеретів, де на нешироких латочках чистої води розкошували гуси й качки. Тут нічого не нагадувало про те, що поряд височіють стіни старовинної фортеці, де метушаться сотні військових, що неподалік пролягають чисті бруковані вулиці, де в яскраво освітлених кав’ярнях гусари залицяються до дам, а кельнери розносять гарячий шоколад.

А вулички зміїлися далі, виводячи його то до старого кіркута[30] зі стертими й похиленими мацевами[31], то до монументального костелу, а то й у глухий кут за старими будинками, звідки доводилося тікати від лютих меджибізьких псів.

Яків убирав містечко очима, ловив його звуки та запахи, смакував, як добірну каву, і насолоджувався кожним кроком. Зненацька він відчув себе своїм у цьому розмаїтті мов, говірок, балачок, мод, фасонів, гусарських чобіт, дамських капелюшків, коней, вусів, тютюнових димів, пейсів, вітрин, підвод та екіпажів. На задвірках свідомості навіть промайнула крамольна думка: а чи не переїхати із Проскурова сюди? Але Яків зупинив себе: не варто вирішувати похапцем. Як-не-як, а він уже не двадцятирічний юнак, для якого зібратися – лише підперезатися. Утім думка була цікавою, тож її варто було зберегти, аби згодом до неї повернутися…

Уранці Яків заспав. І якби не Шпацман, якого він попрохав збудити себе рівно о сьомій, на прийом до полковника запізнився б. Спізнюватися, тим паче до високого начальства, Яків ненавидів.

Надміру сповнений враженнями, емоціями та страшенно втомлений, чоловік спав міцно, без сновидінь, хоча на новому місці зазвичай так не міг. І це стало ще одним аргументом на користь Меджибожа чи, радше, – Шпацмана, слова якого не розходилися з ділом: кімнатка справді була пречудовою.

Незважаючи на ранню годину, під вікнами вже звучали голоси, лунко цокали бруківкою кінські копита та хтось завзято сварився, смачно пересипаючи добірну лайку їдишем.

Сімха розпорядився щодо сніданку, і незабаром Яків уже ковтав шматки омлету, не відчуваючи, одначе, його смаку. Давалося взнаки хвилювання перед візитом до командування. І хоча Яків давно позбувся будь-якої запопадливості перед вищими чинами, сьогодні був особливий випадок: не щодня йому доводилось зустрічатися з людиною, найшанованішою в усій окрузі. Загалом якщо полковник виявиться звичайним бундючним бовдуром, насолода від перебування у Меджибожі зійде нанівець. Але про найгірший розвиток подій Яків намагався не загадувати. Він тішив себе думкою, що тут, у Меджибожі, зможе нарешті дізнатися побільше про аероплани. Чи й навіть посидіти в одній із цих чудернацьких машин.

Сніданок не ліз у горло. Яків зрештою просто випив кави, а тоді ретельно оглянув себе в дзеркалі та рушив до фортечних воріт.

Біля мурів, біля самих воріт і просто поблизу фортеці мурашилися вояки – і заклопотані справами, і такі, що просто тинялися без діла. До початку маневрів залишалося ще кілька днів, тож вони поспішали насолодитися останніми вільними годинами без цілодобової виснажливої муштри.

Вартовий біля воріт прискіпливо роздивився його папери, навіщось зазирнув у велику зашмуляну книгу, що покоїлася на столику в смугастій вартівні, а тоді, ніби нехотячи, але все ж відчинив перед ним бічну хвіртку.

– Тримайтеся ліворуч, – байдужим голосом мовив він. – Вам у перші двері, а там підкажуть.

Яків проминув хвіртку і на мить зупинився, побачивши фортецю з геть іншого ракурсу. Вона вражала зовні – грізним виглядом, висотою та товщиною мурів, але й зсередини приголомшувала. Просто посеред широкого подвір’я височіла церква, повз яку доріжки вели далі, до палацової частини – найстарішої та найбільш масивної. Просто ліворуч починався спуск до підніжжя міцної прибрамної вежі, а далі вздовж муру тяглася довжелезна будівля зі стрільчастими вікнами – саме туди й скерував Якова вартовий. Загалом фортечне подвір’я здавалося Якову абсолютно захищеним місцем. Чи тому, що за мурами юрмилися та галасували люди, а тут панували пустка й тиша, чи тому, що стіни справді відсікали все зайве, залишаючи тільки високе небо вгорі, звідки очікувати на загрозу було не варто.

Яків згадав нещодавню неділю в Проскурові, пам’ятний політ аероплана й поправився – поки не варто. Не треба бути пророком, щоб визнати: зовсім незабаром аероплани із забавки перетворяться на грізну силу. Геть недалеко той час, коли схильна до постійної деструкції людина припасує до легкокрилої машини зброю і зробить із неба джерело загрози. Недаремно ж аероплан, щойно з’явився та був удосконалений достатньо, аби впевнено триматися в повітрі, став об’єктом пильного зацікавлення військових.

Відчуваючи в грудях легкий холодок – наче знову повернувся в часи студентства – Яків рипнув дверима та відразу ж опинився в галасливому натовпі, який потроху всотувався до високих дверей. По хвилі у передпокої стояли тільки вартовий, кілька селян та Яків. Останній мовчки подав охоронцеві папери.

– Доведеться зачекати, пане Ровнєр, – відповів той, звірившись із записом.

– Мене було запрошено…

– Так, але у нас тут force majeure[32], – охоронець кивнув на селян. – Ніяк не могли відмовити в авдієнції.

– А що трапилося, коли не секрет? – Яків звертався до всіх одночасно.

– Та дивна якась оказія, – почав було вартовий, але не встиг продовжити.

– Павло Нечипоренко, – привітався з Яковом за руку юнак, один з трьох селян, що переступали з ноги на ногу в передпокої.

– Яків Ровнєр.

– Ми з Гречинець, – хлопець мотнув головою у непевному напрямку, неначе вказуючи, де саме знаходяться Гречинці.

– Дванадцять верст звідсіля, – уточнив вартовий.

– Староста довго вагалися, чи їхати до його превосходительства пана полковника, але тут така справа, геть-чисто надзвичайної важливості! Можливо, диверсія! – вочевидь, незнайоме для нього слово юнак промовив з особливою пошаною.

– Диверсія?

– Та ось не далі, як наприкінці липня, сталося в нас у селі таке диво… – юнак узявся торохтіти охоче, анітрохи не зважаючи на те, що виказує справу надзвичайної важливості першому-ліпшому. Йому, видно, просто кортіло поділитися новиною хоч із кимось, коли вже не випав шанс прослизнути до кабінету вищого командування, щоби принаймні слово вставити в розмові із самим паном полковником.

Яків прислухався до гарячкової розповіді спершу неуважно (хлопець завів дуже вже здалеку, ледь не від власного народження, яке, з його слів, було оповите суцільними загадками й таємницями), та чим далі новий знайомець говорив, тим більш цікавими здавалися його слова. А розповідав хлопець про пам’ятні для всього села події тієї неділі, коли над Гречинцями у вечірніх небесах засяяв дивний промінь.

– Ви ж розумієте, що то могли бути австріяки? – і знову інтонації, з якими він промовляв останнє слово, вказали на те, що хлопцева уява малювала йому австрійців незбагненними фантастичними істотами – повелителями небесного світла.

Яків раптом пригадав прочитану кілька днів тому газетну статтю про нещасного сільського старосту – з якого там він був села? – котрий також розводився саме про австрійців.

– Отож ми й вирішили, що треба доповісти командуванню, – закінчував тим часом юнак. – А то ще справді скоїться яка халепа…

– Рішення, безумовно, правильне, – встряв у розмову вартовий. – Та чого ж ви зволікали так довго. Майже три тижні минуло.

– Та ж пояснюю вам, що староста вагалися! – скривився хлопець. – Ще й батюшка товче одне й те саме: диво Господнє, диво Господнє… Відмовляв ще нас.

Яків поки що втримувався від будь-яких коментарів. Делегація нарешті таки дісталася до високого командування, яке, напевне, ухвалить якесь рішення. І якщо справа таки виявиться вартою уваги, то рішення це буде швидким і дієвим. Він чомусь не мав сумніву, що нетерплячий хлопчина просто хоче перед кимось похизуватися тим, що бачив, тим, що підслухав із розмов старших, і, зрештою, тим, що додумав сам, а тому марнувати на це час не вважав за доцільне. Зрештою, сам він прибув до Меджибожа геть з іншого приводу.

Юнак продовжував упівголоса спілкуватися з вартовим, в особі якого – на відміну від Якова – зустрів вдячного співрозмовника. Сам же Яків мовчки чекав на прийом.

Селяни затрималися в кабінеті полковника майже на пів години. По тому вихлюпнулися звідти такою самою балакучою юрбою. Предмет розмови Яків не вловив, та й не намагався – його увагу поглинула майбутня зустріч. Тож коли вартовий запросив його заходити, ступив до дверей, майже забувши про хлопця, Гречинці та таємничі промені в небесах.

– Ровнєр Яків Соломонович, – Яків здригнувся від голосу, що називав його полковникові Трингаму, наче на справжньому великосвітському прийомі. – Головний лікар Проскурівської казенної міської лікарні, консультант-спеціаліст із медицини у поліційній управі Проскурова…

– Прошу, пане Ровнєр, – звернувся до нього інший військовий, що сидів за столом, заваленим паперами. Сам полковник Трингам – ставний чоловік у літах із розкішними, загостреними на кінчиках вусами, високий, худорлявий, коротко стрижений і з вилицюватим обличчям – лише ковзнув по ньому поглядом, про щось упівголоса говорячи з іще двома офіцерами. Ординарець, тим часом, квапливо замітав підлогу, добряче затоптану чобітьми селян.

Яків ступив два кроки й застиг посеред кабінету. Як не військовий Яків не перебував під владою пана полковника (хіба просто формальною: Яків добровільно підпорядковувався йому на час військових маневрів), а тому міг не виструнчуватися надміру й не тремтіти від хвилювання, як кожен військовий, нижчий за чином.

– Якове Соломоновичу, – полковник Трингам нарешті звернув на нього увагу і наблизився до власного крісла. – Прошу мене вибачити за затримку, але якби ми залишили цих людей у передпокої, вони просто не дали б нам спокійно працювати.

– Не маю заперечень, ваше превосходительство.

– Дозволяю без формальностей, пане Ровнєр.

Яків мовчки кивнув у відповідь.

– Упевнений, що ви вже побіжно поінформовані, чого ми від вас хочемо на час маневрів, пане Ровнєр, – продовжував полковник. – Детальніше вас ознайомить із суттю справи пан Керм[33], – він помахом руки вказав Якову на свого колегу. Той ступив крок уперед і відрекомендувався. Був він низеньким, міцно збитим і, на перший погляд, зовсім не схожим на лікаря. Якось не в’язалася його фігура з цією професією. Через короткі грубі пальці та майже відсутню шию чоловік радше скидався на борця, аніж на старшого лікаря полку.

– Дуже приємно, колего. Зізнатися, начувані про вас та вашу співпрацю з поліцією. Вашу слава у Проскурові не перебільшують.

– Гадаю, що говорити про славу й буде перебільшенням, – зауважив Яків. Він не любив розводитися про власні справи, а тим паче – заслуги, бо не вважав ні те, ні те героїчними чи гідними похвали.

– Однак вище поліційне керівництво має інше бачення, – всміхнувся полковник. – Адже саме з огляду на рекомендації пана поліцмейстера ми й зацікавилися вами, пане Ровнєр.

– Це справді честь для мене.

– На тому й порішимо та візьмемося до справи.

Добрі три чверті години розмовляли чоловіки про майбутні обов’язки Якова. Так, він повинен був надавати всебічну підтримку молодшому полковому лікареві Карлу Казимировичу Замойському в справі ведення курсів із підготовки польових військових фельдшерів, а певну їхню частину навіть узяти під одноосібний контроль: його знання специфіки оперативного втручання за наявності складних переломів і вогнепальних поранень вартували того.

Авдієнція добігала кінця. Під час неї узгодили навіть фінансові питання, які найбільше турбували Шпацмана. З хвилини на хвилину Яків міг бути вільним, коли раптом полковник ошелешив його несподіваним запитанням.

– А ось ви, пане Ровнєр, як гадаєте: можуть австрійці перекидати до нас своїх шпигунів?

Яків відповів не відразу. Кілька секунд він міркував. Зрозуміло, що полковникові не дає спокою бесіда із селянами, про яку Яків дізнався у передпокої.

– Ви маєте на увазі те, про що повідала вам селянська делегація?

– О, то ви в курсі! – всміхнувся Трингам і зиркнув на Керма. Той здивовано звів брови, наче не підозрював, на що натякає полковник. Від Якова не сховалася ця пантоміма.

– Так, я вислухав одного юнака, якому ніяк не вдавалось стриматися, щоби принаймні комусь не розповісти про те, чому став свідком.

– І що ви про це скажете?

– Моїх знань про військову розвідку, а тим паче про шпигунів, недостатньо, щоби скласти правильне враження про цю справу, пане полковнику.

– Але вашого поліційного досвіду мало б вистачити, аби зрозуміти, що справа варта уваги, чи не так?

– Ваша правда, – кивнув Яків. – Та, як на мене, ця справа потребує досконального дослідження, аби робити якісь висновки. Просто розповіді юнака в передпокої для мене особисто недостатньо. Можливо, та й напевне, ви знаєте більше за мене. В такому разі, якщо вас цікавить моя думка, прошу поділитися зі мною інформацією.

Трингам знову глянув на Керма й інших офіцерів. На його вустах блукала легка усмішка.

– Даруйте, пане Ровнєр, – полковник приклав правицю до грудей. – Не сприйміть за насмішку абощо.

– І на гадці не мав, – і собі всміхнувся Яків. Чоловікові полегшало на серці, адже дивні офіцерські переморгування йому справді не подобалися.

– Я просто хотів би дізнатися ваше бачення цієї справи. Не впевнений, що ми оперуємо більшим, як ви, обсягом інформації. Такий-то час, недільний вечір, яскравий промінь світла в напрямку від Меджибожа й у бік села, о такій-то годині опустився й погас. Усе. Погодьтеся, що цього мало, аби щось належно з’ясувати.

– А тим паче однозначно стверджувати, що це справа рук австрійських шпигунів, – продовжив Яків.

– Саме так, – погодився з ним полковник. – Уся ця розповідь здається мені такою неправдоподібною, що я й досі вагаюся, чи взагалі звертати увагу на селянські нісенітниці.

– Крім того, затримка близько трьох тижнів, – подав голос один з офіцерів, який до цього мовчав.

– Правильно, – знову кивнув полковник. – Якби сповістили відразу ж або принаймні наступного дня, то можна було би спробувати, так би мовити, гарячими слідами…

– Таки так, – погодився з офіцерами Яків. – Три тижні – суттєва затримка. За цей час могло не залишитися жодних слідів, жодних зачіпок.

– І знову – правда, – полковник Трингам пройшовся кабінетом, заклавши руки за спину. – Та я не можу ось так узяти й забути про це. Як командувач мушу реагувати на будь-які тривожні звістки. Навіть на нібито нісенітниці. Ще й напередодні маневрів.

– Розумію вас.

– А тому, – правив далі полковник, – зважаючи на те, що цими днями абсолютно все командування, весь офіцерський склад полку задіяні у підготовці, я ухвалив рішення доручити цю справу вам.

– Мені? – Яків не повірив власним вухам.

– Так, вам. Ви маєте чималий досвід роботи у поліції, вільно почуваєтеся в заплутаних справах не лише медичного плану, – Трингам підступив до столу і розшукав серед паперів кілька аркушів, вочевидь із характеристикою на Якова, отриманою із проскурівської поліційної управи. – Ви якнайкращий кандидат на виконання мого особистого доручення.

– Вашого особистого… – Яків усе ще не міг оговтатися.

– Розцінюйте це не тільки як доручення, – голос полковника потеплішав і став більш проникливим, – а й як прохання. Ми сподіваємося на ваш досвід та ваше добре ім’я.

– У такому разі, – Яків зітхнув і розвів руками, – не смію відмовити.

Ровнєр розкусив майстерний хід Трингама – кількома влучними словами, приязною інтонацією та грамотними лестощами завоювати довіру співрозмовника, а тоді дати йому доручення, апелюючи до дружніх взаємин. Бо ж хіба відмовиш приятелеві? Тим паче, коли про послугу просить не абихто, а сам полковник! Звісно, він міг би просто наказати, і Яків мусив би скоритися, незважаючи на цивільний статус. Але Трингам учинив набагато мудріше. Він одним махом налагодив дружні стосунки з Яковом і доручив йому справу вже не як звичайному цивільному, а як приятелеві. Нехай! Зрештою, до маневрів справді залишалося кілька днів, які потрібно було чимось заповнити. То чому б і не з’їздити до недалекого села, ще й коли, зважаючи на подальші запевнення Трингама, всі витрати полк візьме на себе.

Одначе жодних детальних інструкцій полковник давати не збирався. За його словами, він цілком довіряв досвіду та майстерності Якова і був певен, що безпосередньо на місці той докопається до суті справи.

– Тоді вирішено, – Трингам схилився над столом і відзначив щось у своїх паперах. – Вирушати можете просто завтра вранці. Я дам доручення, щоб візник забрав вас о восьмій. Ви зупинилися…

– У пана Шпацмана.

– Гарний вибір, – кивнув Трингам. – Коляска буде на восьму. Сподіваюся, вам вистачить дня, аби закрити це питання. Тоді ми спокійно розпочнемо маневри.

– Покладайтеся на мене.

Яків вийшов з кабінету, переповнений почуттям власної гідності. І хай як скептично він ставився до розповіді юнака спочатку, тепер справді волів якомога детальніше розібратися в усьому та докопатися до істини: що то був за дивовижний світловий промінь і кому та навіщо знадобилося освітлювати вечірній небосхил?

Додому, тобто на квартиру до Сімхи Шпацмана, Яків повернувся ближче до полудня і просто в дверях ледве не буцнувся лобом із юнаком, котрий прямував з будинку.

– Пане Ровнєр!

– Пане Казаков! – Яків почувався приємно враженим. – Ви, часом, не мене шукаєте?

– А ви також тут мешкаєте?

– Зважаючи на ваше також, ми з вами сусіди?

– Саме так!

– Що ж, проти такого сусідства я геть не заперечую!

– Мазл тов![34] – пролунало зненацька, і на порозі з’явився Сімха Шпацман. – Пан Казаков прибув менше як чверть години тому. І я як відчував, що не помилюся, коли ваші кімнати таки будуть поряд!