Читать книгу Холодний Яр - Юрій Горліс-Горський - Страница 4

Після похоронів Компанійця життя у манастирі пішло звичайною ходою. Хлопці старанно перечищували та перевіряли зброю, хоч ніхто не заставляв.[52] Однорукий начальник кулеметів Левадний ревно стежив, щоб кулемети були чисті, «як рибляче око», і працювали, як новий годинник. Три десятки лубенців, одягнених у першорядне анґлійське обмундуровання, з новенькими одинадцятинабійними анґлійськими рушницями, щодня робили військові вправи, командуючи по черзі (всі ж були старшини!) Користаючи з французького підручника, якого дістали десь у денікінському штабі, вони вивчали останнє досягнення військової науки – тактику групового бою. На тлі холодноярського лісу, між чорними жупанами, киреями, дубленими кожухами, було якось дивно бачити цю групу вояків ультраевропейського вигляду.

З сіл приходили богомольці. Селяни привозили харч для козаків і коней.

Приходили гуртки озброєних хлопців, які називали себе не інакше як козаками, запрошували наших в села і на хутори на вечорниці.

З боку Черкас і Смілої іноді доносилася гарматна стрілянина. Одержали відомості, що Запорізька група, дійшовши до Золотоноші, знову вернулася на правий берег[53] Дніпра. Я почав подумувати про те, як би прилучитися до своїх, та, з другого боку, чомусь не хотілось вже розлучатися з цією «Січчю».[54]

Одного дня богомольці, які прийшли із села Грушківки, оповіли, що вчора ночував там[55] полк Чорних запоріжців. Кажу Чорноті, що поїду доганяти.

– Нікуди не поїдеш! Як маєш зайву голову, то і тут для неї колись куля знайдеться, а гонятися[56] за вітром в полі, щоб до большевиків у руки попасти, не пущу.

Побачивши, що тон його відповіді зробив на мене неприємне вражіння, обняв за плече:

– Знаєш… я сам від революції був в українській армії та надивився, як наші українці «жваво беруться» до боротьби за незалежність, плюнув і став додому на Кубань пробиратися. Аж от попав по дорозі до Холодного Яру і чую, що вже мене до смерти ніхто звідси не вижене. Під ним, мабуть, якийсь маґнет в землі лежить… Між цими озброєними хліборобами до мене знову вернулася надія, що ми таки досягнемо своєї мети. Побудеш тут трохи – сам не схочеш покидати…

Через декілька днів партизанські частини нашої армії були вже далеко.

І волею, і неволею став я підданим холодноярської «республіки». З Чорнотою ми надзвичайно здружилися, що не перешкоджало нам частенько сваритися із-за яких-небудь дрібниць. Після смерти Компанійця без жадного офіційного призначення всі признавали Чорноту начальником. Бурлаки і до того бачили в ньому старшого бурлаку – ватажка. Чим ближче я приглядався до цієї ориґінальної людини, тим більше приходилося дивуватись.

Цей на зовнішний[57] вигляд необтесаний козарлюга показався «ходячою енцикльопедією»: був добре обзнайомлений з історією, археольоґією, фізикою, політичною економією,[58] до того був прекрасним ковалем і римарем: кував коней, направляв сідла. Як старшина, він мусів бути більш чи менш освіченим, але з його ж оповідань виходило, що до війни він випасав табуни коней і овець на кубанськім Чорноморі і займався рибацтвом та мисливством на Кавказі. Взагалі був надзвичайно мовчазливий, та іноді на нього находила година, в яку починав фільозофувати на якусь тему. Тільки годі вже тоді було йому перечити[59] – вилається і піде. Одного дня Андрій не показувався до самого обіду на дворі. Іду до його келії. Лежить на ліжку і читає якусь книжку в сап’яновій оправі. По моїм приході кинув її і встав.

– Підем, Юрку, пройдемося[60] по валах, а то у мене вже голова зачучмаріла – від другої години вночі читаю. Дивлюся на книжку – «Критика чистого розуму» Канта. На підлозі коло ліжка зложена ціла гора книжок в розкішних оправах. Починаю переглядати: Кант, Ренан, Вольтер, Толстой, Руссо, Шекспір… Окремою скертою лежать новенькі томи творів Маркса і Енґельса, Ляссаля, Лєніна, різна большевицька політично-економічна література.

– Де це ти набрав?

– Це – з большевицького аґітаційного потягу, а це – колишнє панське добро – по селах за набої наміняв.

Вийшли на двір. Коло трапезної стоїть висока суха ігуменя з двома зморщеними карличками-черницями. Козаки якраз вели через двір коней від криниці.

– Цього світ не бачив! Щоб у святу обитель, між Божі храми, коней заводити! – гордо звертається ігуменя до своїх «ад’ютантів» по-московському. Чорнота ввічливо підняв шапку:

– Світ як світ, паніматко, а оці вали вже скоро півтораста літ як козака не бачили, а їх насипали не на те, щоб із-за них тільки Богу молитися. От що… Давно я тобі збирався сказати… Ти, паніматко, можеш собі України не любити, це річ твоя, та коли будеш про це голосно балакати – накажу спакувати твої пожитки і відправлю тебе до большевиків у Кам’янку. Там є «истинно русские люди» – з ними тобі буде веселіше…

Переходимо через господарське подвір’я, через невисокий внутрішний[61] вал і видрапуємося на високий зовнішний вал, порослий лісом. За валом в лісі густо стоять височенні могили, деякі одного росту з деревами.

– Думаєш, це ченці лежать «мирно упокоївшіся»? – повів Андрій поглядом по могилах. – Братчики-козаки все в боротьбі загинувші. Може, і з моїх прадідів хто лежить, бо наш рід, та й майже півстаниці, на Кубань із Чигиринщини попали при Катерині. Може, через це і притягає мене так ця земля…

– Підем, Андрію, обійдемо валом кругом манастиря.

– Що, так вже на свою приморожену ногу надієшся? Це ж п’ять кілометрів ходу. Підем в цей бік, понад ярами. Подобається мені тут… дика краса!

З зовнішнього боку вал був ще вищий, бо попід ним йшов рів, що змілів вже від часу. Трохи дальше вал круто повернув[62] у ліс, роблячи підкову, в середині якої були сліди ще якихсь земляних споруд.

– Це щось на зразок форту, – пояснив Андрій. – Отам, видно, гармати стояли, отам сліди великих печей з котлами, в яких гріли смолу і окріп «гостям голови мити» під час штурму. Хто знає, коли ці вали насипали, але сучасний інженер нічого не міг би додати…

Вийшли на чоло форту. Тут вал вже йшов понад глибоким яром. Місцевість дальше робить химерні хвилі і оточує манастир глибокими прірвами. Між головним валом і манастирем був ще один вал, і де-не-де було видно сліди грубих мурованих стін. Звертаємо вздовж валу і знову виходимо на край господарського подвір’я. Дальше вал робить крутий поворот направо, а по яру між цими двома виступами валів виходить на гору дорога, що її я бачив,[63] коли під’їжджав до манастиря. В куті під валами стара, вже не вживана тепер криниця. Чорнота звертає на неї мою увагу:

– Її зовуть хто козацькою, хто гайдамацькою. Від неї залежала доля манастиря в випадку облоги. На горі води нема – є тільки в ярах. Насипати вал через яр, так щоб вона залишилася по цей бік, неможливо. Але, як бачиш, виступи валів беруть її між себе і з обох боків обстрілюють підхід до неї ззовні. А з манастиря був до неї підземний хідник. Попід усім валом теж іде хідник, який має підземні виходи і до центру манастиря, і до ліса.[64]

Ми йшли вже понад прірвою по другому виступі.

– Отам, в корчах, замаскований вхід у підземелля, до лябіринту печер, які досить добре заховалися. Зараз неохота брудитися, а весною полізем – покажу тобі. Кожна виложена дубами печера має два виходи у слідуючі, всі вони сполучені між собою, але, заплутавшись, можна ходити до смерти в темноті і не знайти виходу. Ми в них запас зброї переховуєм.

З тамтого боку манастиря від валу пішов у ліс ще якийсь вал, але яку він ролю грав – не розберу. Хіба для захисту дороги, що була прокопана до Холодного Яру, де були окремі укріплення. В лісі ще є де-не-де укріплення, які, видно, у свій час мали значення. Такі ж укріплення і в Чорному лісі, і в Бовтиші, і в Чоті, і в Суботівськім лісі; недалеко Суботова, в лісі, Вовчий Шпиль, на якому ще досі стоїть козацький Вежний дуб, з якого видно аж на Побережжя і всю околицю. За Медведівкою, на острові серед Тясмина – Медведівський манастир; вище – укріплений Онуфріївський манастир, що стоїть на кручах над Тясмином; в Черкаському бору – Мошенський манастир, теж фортеця на багнах, до якого треба добиратися вузькою Вовчою гаткою. Скільки праці тут положено! Наші діди не так турбувалися про захист краю, як тепер…

Спускаємося з валу, щоб обійти проріз, через який я приїхав, і далі йдемо вже понад другим яром, крутий схил якого, починаючися від валу, тягнеться карколомними уступами більш як на півкілометра вниз.

Порослий лісом яр виходить із-за манастиря зліва і тягнеться десь далеко на південний схід. Внизу під нами капличка з криницею, до якої спускається покручена стежка. На протилежному боці якісь будівлі і сад. Питаю Андрія, що це таке.

– Шістьдесять гектарів монастирського саду і винограднику. Ченці ще насадили, а ці «божі коровки» тепер і доглянути не можуть.

– Андрію, ти на похороні Компанійця споминав про якусь лєґенду, зв’язану з цим яром…

Він задумливо подивився вниз.

Сядемо. Он бачиш на дні темні плями – це багна, які не замерзають. На той бік можна перейти тільки по гатці. Між багнами проходить поганенька річка Косарка. Серед населення зберігається лєґенда, що тут колись були останні перед дикими степами селища людей, що їх охрестила в христіянську[65] віру якась княгиня Мотрона, або просто Мотря. Її укріплений замок стояв на цьому місці, що манастир. За тою лєґендою, Косарка тоді була великою рікою, що зливалася коло Медведівки з Тясмином, а той коло Чигирин-Діброви – з Дніпром. Вода в Дніпрі мала тоді стояти так високо, що турецькі ґалєри свобідно плавали над порогами і заходили Тясмином і Косаркою аж сюди для нападів на володіння княгині. У неї теж була своя фльота, для якої пристань була отут внизу і яка ходила воювати аж у Чорне море. Одного разу чоловік княгині, якого вона дуже любила, вийшов з цією фльотою в Чорне море на турків і, розбивши їх, повертав назад з багатою здобичею. Пересівши з залогою, що передягнулася[66] в здобуті турецькі шати, на захоплену турецьку ґалєру, яка пливала скоріше від його суден, він далеко випередив своїх і перший наближався до замку. Стоячи на носі ґалєри, одягнений в дорогі шати турецького паші, нетерпляче дожидав хвилини, коли зможе привітатися з дружиною-княгинею і подати їй радісну звістку про перемогу. Але княгиня, яка стояла отут на валу, побачивши ґалєру, подумала, що це справжні турки, які, потопивши її судна, наближаються до замку, і важкий біль охопив[67] її серце.

– Дайте мені лук, – сказала вона слугам, – помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому паші, що стоїть на ґалєрі.

Взявши лук, пустила стрілу і попала нею в серце свого чоловіка. Аж коли залога ґалєри стала скидати турецький одяг і кричати до княгині й вояків, які готовилися на валу до бою, зрозуміла свою помилку. Коли ж довідалася, що вбила свого мужа, – три дні нічого не їла й не пила, обливаючи його труп сльозами. Потім наказала затопити ту ґалєру на тому місці, де впала трагічна стріла, а свій замок перетворила у манастир, якого стала першою черницею та ігуменею. Лєґенда як лєґенда… Що Косарка була більшою, про це нема мови. Ще дід Гармаш із Мельників, який має тільки дев’ять-десять шість років, пам’ятає, як по ній човнами плавали. Але ми знаєм, що ще задовго до Володимира купці, що плавали з «варяг у греки», витягали коло порогів свої човни на беріг і перетягали волоком. Знаємо також, що в ті віки на Чорному морі панували не турки, та цю лєґенду вперто обстоюють старі люди з довколишних сіл як правдиву. Показують місце, де під багнами має лежати та затоплена ґалєра. Навіть оповідають, що в один посушливий рік, як багна висохли, докопалися були до неї. Що лежить вона догори підошвою, яка обшита листовою міддю. Може, це і байка, може, перекручена народньою фантазією якась дійсна подія, але іншого пояснення, чому населення називає манастир Мотриним, в той час як він в дійсности є манастирем Св. Тройці, я не зустрічав.[68]

Деякий час ми оба сиділи мовчки, втопивши очі в яру, якому народня фантазія приписувала таку ролю в минулім. Взагалі ця місцевість – святі місця для українця. Тут зароджувалася козаччина. Недалеко, он за тим лісом, ображено Хмельницького і, сповита обставинами часу, родилася Хмелівщина… Тут почалася і тут скінчилася, побувавши аж на Поділлі, Коліївщина, і батько Максим перебував деякий час як чернець у цьому манастирі, невідомо чому Мотриному…

Ігумен його, Мельхіседек, гаряче[69] помолившися, благословив ножі і шаблі на пролиття рік людських сліз і крови, винної і невинної, во ім’я Волі. Поневолення з царської ласки селянства тут було найкоротше з усієї України, і чигиринський «малорос» не завжди гнув покірно шию, а часто мотав нею, щоби скинути ярмо.

Яких два десятки літ назад селянин тут подавав уночі свій вільний голос на виборах гетьмана України і на старій козацькій могилі, поклавши руку на старовинну козацьку шаблю, давав клятву не зрадити і додержати таємниці. Задуму нагло перервала коротка низка стрілів з кулемета.

Я зірвався, призвичаєний до того, що стріли означають ворожий напад, але Чорнота потягнув мене за рукав черкески:

– Сідай. Це Левадний вправляється – мабуть, з люїса ворони б’є в лісі. Цікавий тип… Граматики добре не знає, але нема кулемета, якого механізму він не знав би як свої пальці. Для нього кулемет – все. Ні один закоханий так коло дівчини не припадає, як він коло своїх кольтів і максимів. Невеликий собі, худощавий хлопець, та сила духа в нім велитенська…[70] Знаєш, він же у Коцура був начальником кулеметів. Любить хлопець Україну, повірив у «червону правду» і пішов боронити її під червоними прапорами. Не один холодноярець упав від меткої кулі з його кулемета… Та коли переконався, що бореться для Москви проти своєї ж батьківщини, взяв на плече свого люїса і прийшов до нас. Сидимо раз у Чучупаки ввечері, коли заходить. Поставив кулемета в кут і підходить до столу:

– Я Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я розібрав, що мої кулі летіли не туди, куди потрібно. Можете мене застрілити – це ваше право, – але, коли хочете, я і вісімнадцять кулеметів, які маю заховані по селах і хуторах, в вашому розпорядженні.

Спочатку не дуже довіряли, звичайно, та потім переконалися, що хлопець прийшов з щирим серцем. Тепер у нас кулеметами заправляє. Дав декілька своїх, а решту, каже, дам тоді, як треба буде. У нього у своїх людей цілі арсенали зброї, яку з своїми хлопцями захоплював[71] у німців та денікінців, але зуживає її дуже обережно. Коцурові дав трохи кулеметів і набоїв, а про решту навіть не сказав. Оце недавно їздив десь під Чорний ліс, привіз нам два німецькі міномети і вісім скринь мін. Треба буде, каже, достанем ще. Але ти полюбуйся, яка упертість! Відбили йому праву руку – лівою навчився стріляти, і то як стріляє! Важко одною рукою підіймати ручного кулемета, так він зняв з нього кожух, спилував радіятор, спилував де можна залізо, щоб тільки не ушкодити[72] механізму і люфи, а не зміняв на револьвер або карабін. І цей обскубаний кулемет у нього працює, як новий годинник, і ліву руку виробив, що міцніша, як у другого дві разом.

Він сам з хуторів, а в Суботові має багато родичів і взагалі суботівці його люблять. Якось отаман каже йому: «Пішов би ти, Левадний, коли увечері до Суботова. У тебе там родичі, знають тебе там добре – агітнув би людей проти Коцура». А Левадний: «Я, отамане, як треба буде для добра України, увесь Суботів разом з усіма своїми родичами з кулемета вистріляю, а агітувати хай[73] хто інший йде. Не вмію». І завжди він спокійний, зрівноважений. Ніколи нікого не образить. Та… Був у Мельниках селянин, що перед війною у поліції в Петербурзі служив. А через те і вважав, що він у селі найстарший і найрозумніший. Нап’ється самогону і задирається з усіма. «Ви, – каже, – хохлы необразованные! Німці Україну видумали, а ви й собі за німцями! От повернеться на престол цар-батюшка – він вам покаже Україну!» Одного разу Левадний перед гуртом селян оповідав про Хмельниччину, а той п’яний підскочив і почав… «Ти, – каже, – що народ у заблуждение вводиш, крамолы всякої навчаєш?! Богдашка Хмельницкий верноподданный белого царя був, а ви – бунтовщики! На шибеницю вас усіх треба!» Коли Левадний зауважив йому, щоб пішов проспатися краще, той підскочив і вдарив його по лиці. Левадний мовчки зняв з плеча свого люїса і висадив в нього цілий диск набоїв.

Зібрався громадський суд. Прийшов на сход і Левадний з своїм кулеметом. На вимогу сільського отамана віддав йому люїса і став спокійно чекати[74] вироку. Злочинців в наших селах карають лише шомполом або кулею. Громада погомоніла-погомоніла і постановила: хочеш горілку пити – пий, а честі України і другого не зневажай. Левадний карі не підлягає.

Чи багато з-поміж українців так реаґує на образу своєї особистої чи національної чести? От ти служив між кавказцями. Чи тобі прийшло коли в голову зневажити гордість чи національний звичай підвладного тобі козака? Московські кадрові старшини залюбки били морду жовнірові москалеві, українцеві, полякові, але чи хтось із них відважився вдарити чеченця або кабардинця? Ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на це вдаром кинджала, не турбуючися, що завтра за це його розстріляють.

Шістьдесять років тягнулася нещадна війна між могутньою Московською імперією і горсточками кавказьких горців, але й переможені, вони гордо споглядали з своїх гір на переможців, як на щось нижче від себе, і не спішили їм прислужуватися.

Москва не брала з них податків, не брала до війська – була задоволена, що вони не відновлюють[75] боротьби. Часом голодний і обідраний, кавказець за жадні скарби не віддавав і не продавав прадідівських кинджала та шаблі, і в цьому був весь секрет пошани до нього. Племена, які налічували заледви[76] кількасот тисяч людей, примушували переможного ворога шанувати свої звичаї, мову, релігію, а коли б кабардинців чи хевсурів було сорок міліонів, то, повір мені, Москва із своїми шестидесяти міліонами в решеті б у них танцювала!

А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгороду! Навіть у свойому[77] бойовому гимнові він називає ворогів не інакше як ласкаво – «воріженьками», що[78] мають від чогось згинути як роса на сонці, бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбивати їм голови.

К чорту наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний пав’ячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо[79] наших «приятелів» шанувати їх – Україна ніколи не буде щасливою.

Я христіянин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовим заповітом підставляти праву щоку, як тобі приліплять ляща по лівій. Така засада для українців погубна, бо маємо таких добрих сусідів, що будуть бити поки влізе, і соромно їм ніколи не стане, бо б’ють вони нас не для розваги, а тому що їм потрібні багацтва нашого краю.

Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи… Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Лєніна про тактику боротьби і організацію влади? Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б’ють без сентиментів. Але, знаєш, це добре. І чим більше будуть бити і знущатися – тим краще. Ні один народ не переживав того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло на користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола в хижого звіра, який, вирвавшися колись на волю, як побачить, що хтось знову протягає до нього лапу, – не буде ждати, поки треба буде оборонятися, а сам буде нападати. Уяви собі, що було би з нашими бідними ворогами, якби хоч на половині України була така холодноярщина? От я, маленький Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвін, і холодноярські села[80] через пару годин дадуть десять тисяч боєвиків, дивізію війська – і то війська, яке не знає полону, що не має права на далекий відступ, бо залишає ворогові хати і родини. А скільки давала вся Україна на заклик свого уряду?

Коли б ми цього року перемогли, з усієї України одні холодноярці мали би право сказати: «Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м’ясо».

Андрій говорив би ще, певно, довго, та з церкви понеслися тривожні вдари малого дзвона.

– Ого! Якась новина. Мабуть, большевиків чорт звідкись несе…

Ми зійшли з валу і побігли до манастиря.

У дворі по-діловому, без криків і метушні, йшла збірка. Із стаєн виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний, сам затягаючи в них стрічки з набоями. Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що на дворі вже затягували свої складні англійські патронташі. З дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг схвильований командир булавної сотні:

– Андрію, большевики в Лубенських хуторах!

– Так чого ж ти залякався? Можна би подумати, що вже твою келію заняли. Скільки?

– Ось іде селянин, що прискакав верхи…

До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.

– Що там сталося? – звернувся до нього Андрій.

– Большевицька кіннота приїхала на наш хутір. Взяли заложників і наказали, щоб знесли їм шістьдесять пудів вівса, тридцять пудів муки, хліба печеного, сала, чотири свині й дві корови. Заявили, що як за три години не буде чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потрохи зносять, а я з конем викрався до лісу і сюди.

– Давно приїхали?

– Не більш години тому – я коня гнав що духу мав…

– Скільки їх?

– Чоловіка п’ятнадцять з одним люїсом. Чорнота немилосердно глянув на коменданта:

– Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там в них за празник в хуторах, а потім вже дзвонити.

Ми сіли на своїх вже осідланих коней, і Андрій став викликати кінних козаків:

– Соловій! Андрійченко! Отамасі – оба! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Оробко! Чорноморець! Жук!

Викликавши тринадцять чоловік, які під’їхали до нас, обернувся до кулеметчиків:

– Левадний, дай Гуцулякові люїса – віддамо тобі два.

Левадний взяв у одного з козаків люїса, притримуючи киктьом правої руки, наладував його, потім, легко піднявши лівою рукою догори, зробив три постріли і, взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий кремезний Гуцуляк зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків з набоями.

– Василенко! – крикнув Чорнота до одного із старшин. – Зостанешся за мене. Вишли розвідку на Жаботинську дорогу до Деркачової землянки. Люди хай розійдуться і на всякий випадок будуть готові.

Виїжджаєм із манастиря і, проїхавши з кілометр[81] по дорозі на Жаботин, звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків – може, селянин зле полічив большевиків і їх більше.

– Як і буде на десяток більше, то я знаю, кого взяв з собою.

До потрібних нам хуторів кілометрів із сім.

Переїжджаєм декілька ярів і, виїхавши на дорогу, що йшла краєм ліса, даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час показалося кільканадцять хат, розположених недалеко від ліса. Порівнявшися з ними, оглядаємо місцевість. Коло одної хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається пара верхівців.

Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:

– Так і є – з півтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з положенням, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь-но, брате, на той кінець хутора, прив’яжи коня до дерева і, як будуть тікати, бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.

Підождавши час, потрібний Гуцулякові, щоби доїхати з кулеметом до призначеного місця, ми розсипалися по лісі рідкою лавою і, перескочивши рів, пустилися на хутір. На хуторі зчинилася метушня, залунало кільканадцять стрілів, розляглася недовга низка з кулемета, і, поки ми доскочили до хутора, червоноармійці, сівши на коней, пустилися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин. Наздогін їм почулися з-під хат стріли селян, які дожидали виручки. Один із червоноармійців впав з коня. Як ще вони тільки почали тікати, коло одної з хат, піднявши стовп диму, вибухнула важка ґраната, і кіннотчик, що, здоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів з сідла.

Зляканий кінь кинувся тікати до нас, залишаючи на снігу струмки крови.

Назустріч кіннотчикам, що чвалом неслися під ліс,[82] рівненько, в’їдливо заговорив Гуцуляків люїс. Передній полетів на землю разом з конем, останні завернули вбік і, розбившися на групки, пустилися тікати полями.

Проскакуємо хутір і, розсипавшись, доганяємо. Коні у нас кращі, вистояні. Через декілька хвилин задні попадають під шаблі хлопців.

В парі з Чорнотою здоганяємо кіннотчика, який, раптово обернувшися на сідлі, прицілюється рушницею до Андрія. Порівнявшися в цей мент з ним з правого боку, перед самим пострілом підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк. Андрій ловить і наганяє назад його коня.

– А чого доброго, був би чорт просто в живіт засмалив. Здоганяємо ще двох, які, побачивши, що не втечуть, приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями, і через хвилину, залишивши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під ним спотикається на межі, і він, вилетівши з сідла, біжить пішки за конем.

Коли догнали, став з піднесеними догори руками:

– Товариші! Добродії! Не вбивайте! Я вам буду служити! – проситься подзьобаний віспою кацапчук.

Чорнота стримав занесену шаблю.

– Звідки приїхали?

– З Жаботина.

– Яка частина?

– 12-а кінна бриґада, окрема.

– Скільки шабель?

– На конях чоловік двісті та чоловік сто так, різних.

– Чого прийшли сюди?

– З Курска нас вислали, на боротьбу з бандитизмом. Андрій стиснув ручку шаблі. Кацапчук помітив цей рух.

– Товариші! Візьміть мене…

– Хай тебе Бог візьме…

Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову. Мені стало неприємно, і це не сховалося від Андрія.

– Чого скривився?

– Знаєш, якось неприємно, коли піддається…

– Привикай, Юрку! Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру полону нема. Як будеш мати попастися в руки – залишай останню кулю для себе.

Погоню припинили. П’ять чоловік і два коні без верхівців утекли.

Збираємо дванадцять карабінів і шабель, одного люїса, восьмеро коней. Двох коней вбито, один важко поранений ґранатою в живіт.

На хуторі довідуємося, що «товариші», утікаючи, кинули до хати, в якій сиділи заложники, ґранату Новіцкого. Та один із селян, що служив колись в ґранатерах і був до ґранат призвичаєний, вхопив її і викинув за вікно,[83] де вона й вибухнула. З боку Лубенець показалася широка лава. То Лубенська дієва сотня з отаманом Пономаренком ішла виручати хутори…

До манастиря ми повернулися[84] ввечері.

З Мельників до Жаботина проїжджає на санях селянин з жінкою «до тестя в гості». Рано розвідка повернулася і донесла, що вночі хтось пустив паніку, ніби з холодноярського лісу наступає три тисячі «бандитів», і «товариші» поспішно виступили з Жаботина в напрямку Смілої.

Після того бою ми з Чорнотою помінялися шаблями і стали побратимами – «кунаками». Через декілька днів хлопці, які походили із сіл по той бік залізниці, одержали відомості, що златопільська ЧК розстріляла їх родичів. Постановлюємо, щоб усі немісцеві, які мають на Україні родичів, заховували свої правдиві прізвища, а прибрали собі псевдоніми. Андрій охрестив мене Залізняком. Кажу, що буде трохи заголосне.

– Не турбуйся. Тут по селах Залізняків – як собак на ярмарку.

Якось в суботу верхівець із Мельників привіз Чорноті листа від Чучупаки, в якому той просив приїхати до нього на другий день.

– Поїдемо обидва. Познайомишся з мельничанами. На другий день виїжджаємо грушківською дорогою.

– Маємо ще час, поїдемо під Грушківку, потім завернемо понад Холодним Яром і хуторами поїдемо в Мельники. Покажу тобі дещо.

Коли проїхали проріз у валі, Андрій обернувся і глянув на вали:

– Отут в 1918 році шість братів Кошових з батьком і легендарний Рак з двома кулеметами розбили баталіон[85] німецької піхоти, яка кольоною йшла займати манастир.

– А де ті хлопці тепер?

– Рак – це був напівздичілий лісовик. Про його фізичну силу і відвагу оповідають справжні байки. Він через щось завівся був ще з царською поліцією і літо та зиму жив у лісах, маючи сховки на деревах і під землею. Селяни його не видавали. Візьме на якому хуторі харчів – і в ліс. За Центральної ради жив лєґально в селі, а за гетьмана знову завівся з державною вартою і німцями. Хоч тоді багато хлопців переховувалося в лісі, та він держався сам. Ходив озброєний, як панцирник. Коли хто з влади робив прикрості селянам, то жив лише, поки його не знайшов десь уночі Рак. Коли німці зібрали з кількох сіл контрибуцію за панське майно, то Рак пробрався вночі у грушківську цукроварню, де стояв їх штаб, вбив трьох вартових, викрав скриньку[86] з грішми і роздав їх назад селянам. На нього робили німці облави, а загинув по-дурному… Спутався з жінкою одного лісника, і той, прислідивши, заколов обох баґнетом на ліжку. А Кошові – це стара козацька родина з Івковець. Переховувалися в 1918 році від німців в Холодному Яру, а в дев’ятнадцятому спуталися з Коцуром. Пустилися на грабунки, ограбували декілька селянських підвід з Медведівки і Мельників, вбили двох холодноярців. Хлопці, якби ти бачив, як соколи! Так і видно стару козацьку кість, а гинуть чорт зна за що. Одного денікінці вбили, одного недавно большевики розстріляли, двох розстріляли холодноярці, і від їх рук не втечуть й останні.

По кількох кілометрах дорога розходиться.[87] Андрій показує нагайкою на стовп, що стоїть на рові перед роздоріжжям.

– Оце я хотів тобі показати. Такого чудернацького стовпа, певно, нема в світі другого.

Під’їжджаємо. На обрізаного молоденького ясеня насиляно через прорізи тринадцять людських черепів, які, вищиривши вперед зуби, творять ориґінальний стовп. До чола верхнього[88] черепа прибита табличка з написом: «Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонений». Чомусь здається, що самі кістяки сміються над цим жартом.

– Оцих сім верхних, біліших – це штаб ударної групи бобринської ЧК на чолі з уповноважненим Станайтісом, латишом, а цих нижчих не знаю. Це мельничанські хлопці пожартували.

– Де вони їх набрали?!

– Чи мало їх тут по лісах валяється?! Минулого року лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах. Отак по-людськи подумаєш – жаль людей… Але що зробиш… Слово «боротьба» і слово «жаль» – взаємно виключають одно друге… І ще прийдеться лисиць годувати, якщо нами не погодують…

Звертаємо в ліс і їдемо без дороги, то спускаючися в яри, то підіймаючись. Через деякий час виїжджаємо на край глибоченного яру. Дна не видно, видно тільки протилежний схил, вкритий лісом і заглибленнями. В яру панує мертва тиша. Андрій свиснув, і голосна луна, повторюючись на поворотах, покотилася вздовж яру.

– Оце тобі Холодний Яр…

Їдемо вздовж схилу. По протилежному боці між деревами пронеслося стрілою дві серни, видно, налякані свистом.

Поглядаю в яр, що тепер не має вже якогось актуального значення, та мимо того є якимсь символом боротьби, і мої думки мимоволі біжать до Шевченкового:

Був він якийсь понуро-величний. Якась одвічна таємниця кровавої[89] сумної долі України застигла в його диких рисах. Чомусь пригадалися вищирені зуби черепів і табличка «Володіння Холодного Яру»… Могутнього німого владаря, що віки назад усміхався і тепер усміхається смертю і боротьбою, яка не знає жалю…

Виїжджаємо на край лісу і розлогим в тому місці схилом з’їжджаємо в Холодний Яр. Назад звідси видно тільки круті схили й смугу неба. Другий бік крутий відразу, і на ньому, поверх над поверхом, видніються порослі лісом вали.

– Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росло два старі дуби, між якими був перетягнутий ланцюг. Оповідають, що одного зрізав кілька-десять літ тому якийсь старий козак, що приїхав з Кубані, і забрав захований в його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого пожичив[90] на ніч пилку і сокиру. В яру поганенький струмочок і озерка – а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Літом у струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш.

Взагалі в яру літом холод, хоч наверху і спека.

З’їжджаємо в глибоку балку, яка іде попід лісом. По обох боках її розкидані селянські господарства. Це Мельничанські хутори – продовження села Мельників. Коло одної хати Андрій стримав коня.

– Треба зайти, вдову Явдоху з синами провідати.

Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять з книжкою два гарні русяві хлопці. Під образами на лавці стоїть дві анґлійські рушниці. Під лавкою – велика бляшана скринька з набоями. На вікні зложені ручні ґранати.

Побачивши нас, бабуся сплеснула руками:

– Андрієчку! Синочку мій! Давно ж я тебе не бачила!

Вітаємося з старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати, як воно живеться. Бабуся зітхає.[91]

– От так… Помочі мені нема ніякої, сама, стара… Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати – хай би женився вже котрий! Невісточка молода – і поміч була б мені старій, і в хаті якось веселіше було би…

– Не журіться, мамо! От Україну відвоюєм, тоді відразу дві невістки приведемо вам.

– Коли б Господь дав скоріше! Андрієчку, може, вам зсмажити чогось, може, їсти хочете?

– Дякуємо. Ми на хвилинку – їдемо дальше.

Побалакавши трохи, сідаємо на коней. Через який кілометер з хати вибігає без шапки селянин:

– Агов, Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав – перша сорта! Баба вареників макітру наварила – поможітьно змолоти!

Андрій стримав коня:

– Зайдем… добрі хлопці. Та й їсти захотілося трохи.

Заходимо до хати. На столі пляшка і макітра з варениками. Під образами рушниці. Під лавкою кулемет «Максім», накритий жіночою запаскою. Андрій підняв запаску і глянув на механізм. Господар засміявся:

– Не дивись, брате, – «як рибляче око»! Якось Левадний заскочив, так чуть не з’їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.

Сідаємо за стіл з господарем і його двома братами. Випивши по чарці слив’яного самогону, спорожнивши макітру, їдемо далі.

З одної хати вибігає дівчина:

– Андрію, зайди-но на хвилинку!

– Тебе не бачив?

– Та ні… Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов.

– Що йому таке? Зайдем.

Заходимо до хати, в якій душ шість дівчат і більш нема нікого.

– Де ж Левко?

– Андрієчку, голубчику, не сердься… Левко пішов у село. Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки. Подивися, гарну я тобі вимережала?

Андрій взяв мистецьки[92] вишиту сорочку.

– Так ти той… була б уже разом і підштанці пошила. Дівчина зачервонілася:

– Дивись який! Що я тобі – мати чи жінка? І за сорочку не подякував…

– Може, ще поцілувати?

– На біса ти мені здався, такий татарин! З лавки зіскочила вертлява дзиґа-дівчина:

– Андрієчку, мене поцілуй! Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережаю геть чисто всі…

– Сядь, козо дика! Підожди, Юрку, я зараз вернуся, положу сорочку в сакву.

Через хвилину вернувся і положив перед дівчиною сувій синього шовку.

– Півроку в сідлі возив – збирався все бешмета пошити, та хай вже буде тобі на онучі…

Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, задумане обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був і противний для її серденька.

Недалеко села знову перепиняє селянин:

– Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!

– Тільки що у Свирида макітру вклали.

– Та ще з десяток і моїх вміститься!

– Що я тобі, верблюд, чи що?

До воріт підходить з подвір’я високий сивий дідусь і, закрившись рукою від сонця, дивиться на нас.

– Ге-ге! Здоров, козаче! Ти що ж, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.

– Доброго здоровля, діду! Будемо їхати назад – заїду за медком…

– Бач який! За медком! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.

– Нема часу, діду, до отамана треба…

Це дід Гармаш. Дев’ятьдесять шість років. Та пішки не берися з ним іти – пережене. Старий вояк… В Криму в 1854 році воював, на Балканах був… От як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про гайдамаччину – заїдь як-небудь до діда і постав пляшку горілки… Він тобі розкаже, як його дід на Запоріжжі по татарах з гармати червінцями стріляв, коли куль не стало, як у Залізняка гарматами заправляв…

В селі на вулиці[93] – рух, співи. Ходять гуртками парубки і дівчата. Зауважую, що народних пісень тут співають не так, як звичайно в селах – примітивно, з викриками. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.

Коли обганяємо одну групу, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха:

– Андрію! «Забіліли сніжки»!

Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним приємним барітоном. Хор співає гарно. Після «Сніжків» дівчина сильним альтом, майже тенором, затягує:

Потім Андрій та дівчина і якийсь парубок в чорній селянській киреї й смушевій шапці заспівали тріо «Степову могилу». Та виконання тут було вже дійсно артистичне. Коли попращалися, кажу Андрієві, що мене дивує, що проста селянська дівчина так добре знає техніку співу, та й парубок теж.

– Так вона ж у Києві музичну консерваторію скінчила, а той парубок – місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких «простих». В селі панського убрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати або ще чогось, кориснішого.

Під’їжджаємо до хати, накритої сніпками без кроквів.

З-під стріхи чорніють сліди пожару.

– От і отаманова резиденція. Не хоче старий Чучупака і накривати по-людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто на Україні хати палить, – тоді накрию.

На подвір’ї до плота прив’язано з десяток осідланих коней. Стоїть дві тачанки. Прив’язавши коней і кинувши їм сіна, заходимо до хати. За столом декілька незнайомих мені людей, серед яких пізнаю матвіївського отамана. В куті коло дверей зложені рушниці, ручні кулемети.

Коли привіталися з усіма Чучупаками, яких я вже знав, Андрій представляє мене останнім:

– Це мій побратим – Юрко Залізняк, а це маєш по черзі: отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара – цар горшечного царства і Чорного Лісу, це наш господар холодноярський, Гриб, це лубенський отаман Пономаренко, це отаман Білого Яру, з-над Дніпра, Мамай, це пан сотник ґенерального штабу Гнат Зінкевич – грушківський отаман, це пан отаман Чорний з Воронівки з-за Дніпра, це Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах Марченко, це отаман Прус і Михайлівки Петренко. Це триліський воєнком «товаріщ» Козаченко, липовий комуніст з 1905 року, бувший отаман з Херсонщини і будучий – на Чигиринщині, який на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.

Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких не пам’ятаю, Чорнота сів за стіл.

– Ну, бракує ще голови київського губревкому та голови губЧК, і з’їзд представників влади на Київщині можна було би лічити відкритим у повному складі…

– Андрію, – звернувся до нього Гриб, – ти чув, якого коника викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку.

Марченко, кучерявий чорноволосий хлопець, усміхнувся:

– От так собі… звичайна історія. Прийшла в Олександрівку 60 червона дивізія… Приїжджає до нас у село два верхівці – шукають «товаріща Богдана». Забираємо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет із штабу дивізії. Адресовано «Командиру революционной повстанческо-крестьянской дивизии, товарищу Богдану». Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п’ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку улаштовує «политпросвет» дивізії. Буде виступ місцевого хору і п’єса «Паризька комуна», доклади про міжнародне і внутрішнє положення. Відсилає відповідь, що приїде. Відговорювали, щоб не їхав – може, яка засідка. Жінка молода в плач… але ти ж знаєш його!

Зібрали чоловік двадцять «почесного конвою» на конях, Богдан на своїй тачанці. Приїжджаємо до театру. Половина хлопців з парою люїсів зосталися на дворі, його візник тачанку поставив так, щоб з кольта добре було бити, на міномет хлопець сів, Богдан люїса на плече – заходимо до залі.[94]

Орхестра нам зараз марш[95] врізала, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: «Товарищ Богдан, товарищ Богдан», «как бы там насчет объединения обоих дивизий» і т. д. Посадили нас у першому ряді. Виходить на сцену воєнком: «Товарищи! Зараз місцевий хор виконає

«Інтернаціонал». Попрошу всіх встати!» Підняли заслону. Богдан встає і люїсом до підлоги як гримне!

– Чому «Інтернаціонал» на початку? Ви знаходитеся на Україні, а наш народній гимн «Ще не вмерла»!

Підняли галас:

– Товаріщ Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?

– Як контрреволюційна? При царі за неї в тюрму садили, і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а «товаришів» в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народній гимн – інакше нам з вами не по дорозі!

Пошептались, згоджуються… Ну а хор наш, просвітянський, як врізав, аж стіни трясуться. Скінчили. Воєнком знову виходить: «А тепер, товарищи, буде виконаний гимн трудящихся всіх націй!» Богдан люїса на плече:

– А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!

Заля[96] так і завмерла. Ми вийшли, на коні, і поки «товариші» надумалися – були вже за Олександрівкою…

На дворі почулися голоси. Виглядаю у вікно. Приїхав якийсь високий огрядний чоловік на здоровенному сірому коні. З ним другий, маленький, на невисокому «кірґізові».

– Боровицький отаман Солонько.

– Дон Кіхот і Санчо… – сміється Петро Чучупака. Велетень, низько нагнувшися в дверях, заходить до хати.

Одягнений у високі рибацькі чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку-фінку. За плечима люїс, на поясі револьвер і п’ять ґранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.

– Ну що, Солонько, багато «товаришів» за зиму засолив? – питається чорноліський отаман.

– Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіш: за ноги і в Дніпро – пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?

Мамай мотнув головою.

– Добре тобі наверху… Накидав того літа, а вони в наших плавнях позатримувалися – всю січ мені засмерділи.

– Ну а до мене трипільські та ось його пливли! – кивнув Солонько на Чорного.

Петро Чучупака – начальник штабу – піднявся:

– Ну, панове, зібралися всі – можна приступити до діла. Перш за все, може, хто з вас не знає, що позавчора у Чигирині сталася маленька зміна. З Києва до Коцура прислали ревком, голову парторганізації, голову ЧК, воєнкома, всього дев’ять чоловік партійних тузів. Ну а в Коцура ж свій ревком. Після спільного засідання обох ревкомів усі прислані з наказу Коцура були потоплені в криниці, а над штабом замість червоного піднесено чорний прапор анархії. Для нас це має тільки те значення, що Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться.

Члени ревкому – українці Ільченко, Сатана, Хвещук – прислали до нас листа, в якому пропонують спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор. Цієї справи ми зараз обговорювати не будемо.

Друга справа – це необхідність переходу від явних форм бойової організації в Холодному Яру до конспіративних і тимчасова ліквідація Мотриного манастиря як воєнного осередку, чого вимагає положення на Україні.

Третя справа – зв’язок і консолідація наших сил при новій формі організації.

Четверта – налагодження зв’язку з головним штабом нашої армії, бо ми не знаємо під цей час, де вона і що з нею. П’ята – поки совітська влада ще не окріпла на місцях, мусимо обсадити довколишні райони своїми людьми. В першу чергу треба організувати большевикам міліцію в м. Кам’янці, на залізниці, і ми рішили, що з Андрія Чорноти вийде непоганий червоний пристав.

Голос забрав отаман Василь Чучупака:

– Я, панове, нарочито запросив вас, щоби спільно обговорити положення і якнайкраще пристосуватися до нього. На жаль, не прибув Отаманенко або хто інший з Бовтишки та Івангорода, але з тим районом ми порозуміємося пізніше. Зрештою, села по той бік залізниці під натиском обставин вже зробили те, що треба зробити і нам.

Ми під цей час не маємо ширших відомостей про загальне положення на Україні – щось більше будемо знати, коли повернеться з Києва мій заступник Деркач. Але одно ясне. Большевики під цей час не провадять більшої війни на фронтах на Україні. Що твориться на Півдні з денікінцями, не знаємо – але можна припускати, що вони після розгрому не скоро очухаються, якщо взагалі очухаються, і зможуть розпочати ще якісь акції. Ми маємо відомості, що в бік Криму большевики значніших частин війська вже не посилають, а прибуваючі з Московщини частини кидаються на «внутрішній фронт», на приборкання повстанчого руху, на викачку зброї і хліба з сіл. Взагалі спішаться з закріпленням свого внутрішнього положення на Україні, можливо, передбачуючи якусь поважнішу збройну боротьбу на зовнішних фронтах.

Що твориться на заході, що діється з українською армією, чи зможе вона відновити фронт, на який ми могли би орієнтуватися, – невідомо. Хмарині гончарі з Цвітної привезли відомості, що партизанські частини нашої армії, які недавно переходили коло нас, мали декілька успішних боїв з червоними,[97] а також є чутки, що до них прилучилися значні частини Галицької армії – але це ще не є фронт.

Ходять здогадки, що весною большевики будуть воювати з Польщею і Румунією, та це лише здогадки.

Прапор, захоплений у коцурівців Червоною армією не пізніше червня 1920 р., що 1919 р. міг належати Задніпровській дивізії.

Оригінал зберігається в ЦДАВО України.

Лист отамана Чорного Івану Габінському-Каляєву в Полтаву (3 вересня 1920 р.).

Оригінал зберігається в Харківському історичному музеї.

Як ви всі підтверджуєте, та за моїми відомостями і з дальших околиць, серед нашого населення панує переконання, що по всій Україні переводиться якась таємна організація і що весною український уряд дасть гасло, після чого вся Україна має повстати і винищити всіх ворогів. У нас в Мельниках тільки й балачок, що про те гасло, про ті нові «треті півні», які мають зробити щось надзвичайного.

На мою думку, це є лише збільшене вражіння від балачок населення з переходячими частинами нашої армії, бо коли б дійсно щось готовилося, то хтось мусів би прийти і до нас. Це добре, бо підтримує в селах дух і надію, але в дійсності вигляди на майбутнє далеко не рожеві. Большевики мають тепер на Україні значно більше збройних сил, як у минулому році. Після боїв з денікінцями ми ще не мали з «товаришами» значних сутичок, і коли притягнемо на себе їх увагу, то навряд чи зможемо утриматися так, як утрималися минулого року, коли вони мусіли кидати на нас частини, зірвані з фронтів. Щоб запобігти ліквідації, мусимо заздалегідь самі «зліквідуватися», перейти на положення, в якому не будемо відрізнятися від других районів. А то наші села занадто вже розкозакувалися… До кума в гості – з рушницею, до дівчини – з рушницею, та ще й шаблю причепить, з хутора до церкви – з рушницею… В Медведівці на ярмарку продають-купують набої, зброю, як за добрих гетьманських часів. Отож, явне ходження з зброєю треба припинити. Зовнішний поділ сіл на сотні зліквідувати. Жадних збірок без конечної потреби не робити. Всіх козаків з Мотриного манастиря переведемо в найближчі дні до села та на хутори і розмістимо по селянах за своїх. Ходження в військових строях, їзда на сідланих конях має зникнути.

Коли б надійшла яка червона частина – не робити жадного опору. Бурлаки і активніший місцевий елємент, захопивши зброю, зникають у лісі і будуть стежити за ворогом. Якщо у «товаришів» не буде зависоких вимог, село дасть, що треба буде, і нехай собі йдуть дальше. Якщо захотять занадто господарювати, можемо з лісу зробити напад і вигнати – але взагалі збройної боротьби до вияснення загального положення треба уникати.

Честь битися з червоними наразі відступимо бувшому червоному Коцурові, а це станеться неминуче, бо ми маємо відомості, що він, піднявши чорні прапори, не має заміру виводити своєї «ґвардії» з Чигирина. Знаємо також, що вплив Коцура на села вже в значній мірі вивітрився, а після цього «перевороту» змаліє ще більше. Безумовно, в кожному його селі знайдуться люди, що будуть під його прапором битися з большевиками – і це теж для нас добре. Дякуючи їм «товариші» колись погосподарюють у тих селах по-свому і виженуть з селян рештки червоного духу. В кожному разі поважної сили для боротьби Коцур вже не збере. Коли б большевики повели наступ на Чигирин через наші села, перепустимо їх без одного пострілу. Навпаки, якщо дадуть добру зброю – дамо їм кількасот «добровольців», добре знайомих з місцевістю, які потім вернуться до нас із зброєю.[98]

Коли Коцур буде зліквідований, то ми, по-перше, позбудемося небезпечного ворога під боком, а по-друге, Новоселиця, Суботів, Чигирин, Стецівка і всі останні коцурівські села, закоштувавши[99] правдивого московського большевизму, без сумніву, прилучаться в майбутньому до нас. Тоді вся Чигиринщина буде в наших руках, і в разі широкого повстання на Україні ми перетинаємо Дніпро, дві залізниці і рушаємо на Київ або куди буде треба. А коли на заході відновиться український фронт – зможемо дати «товаришам» доброго кулака в плечі.

Поки що необхідно послати зв’язок, щоб він розшукав наш уряд і командування та довідався, чого маємо дожидати й сподіватися. Потрібні радянські документи дістане Козаченко. Післати думаємо Ханенка (сотник булавної сотні).

Чорнота покрутив головою:

– Загорячий хлопець.

– Трохи, але ми знаємо його і певні, що коли б попався – червоні із нього вогнем не видобудуть ні одного слова. Декілька присутніх, що близько знали Ханенка, підтримали думку отамана, але по обговоренні справи рішено зв’язок послати пізніше, щоб міг привезти вже інструкції на весну.

– Що торкається зв’язку між собою, – продовжував отаман, – то ця справа налагоджена добре, за винятком зв’язку з селами по той бік залізниці і полтавським берегом. Про це умовимося з Чорним окремо. Тепер мусимо з’ясувати, хто з вас що зможе виставити на випадок більшого повстання. Почнемо з Дніпра. У Чорного осібне положення і свій район. Ти, Солонько, що зможеш дати?

– Точно підлічити трудно, бо у нас же нема лісу під боком і, як нема повстання, кожний ховає і зброю, і думку – особливо в селах, ближчих до Черкас, де ЧК вже шпиків собі завела. Сама Боровиця кожної хвилини[100] виставить сімсот рушниць, чотири важкі кулемети, ну та й люїсів пара знайдеться.

– Кінних скільки можеш дати? – запитав Чорнота.

– Ні добрих коней, ні сідел немає. Нас, знаєш, більше Дніпро годує, як пісчана земля, а рибакові кінь ні до чого. Човнів великих – сотні дві можемо виставити.

– Ну-у, ми на Царгород не збираємося, – незадоволено буркнув під ніс Андрій.

– Як у вас справа, пане Мамай?

Мамай,[101] невисокого росту, середнього віку чоловік з дбайливо зачесаною борідкою, комічно розвів на столі руками:

– У мене, панове, самі знаєте, зимовий сезон. Дніпро замерз, пароходи не ходять – обдирати нема кого, стріляти нема до кого. Плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах ловлять… Кількість людей, які підуть на повстання, і кількість зброї окреслити трудно. На острові маємо заховану гармату. Замок та набої забрали до села, бо під час повіні[102] те місце може залити вода. Добрий знак, що селяни запасають зброю, їздять до Келеберди на полтавський бік купувати рушниці, на Різдво в Шабельниках купили кулемет, на тім тижні на ярмарку виміняли за рибу кулемет Кольта без станка у дядька з Медвина.[103] Весною виведу у плавні чоловіка[104] двісті-триста. Будемо червоні пароходи перепиняти, а в межичасі можна і своїм ділом займатися – рибу ловити. В разі потреби курінь Білого Яру в складі від двохсот до п’ятисот чоловік при трьох кулеметах приведу до Холодного Яру. Кінноти теж не може бути. Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її приспособили виключно для стрільби з плавнів по пароходах, і для походу зовсім не надається.

– Як там під Чорним Лісом? – запитав Чучупака Хмару.

– У мене човнів нема, зате коні майже у всіх добрі. На поганому коні верстов за двісті з горшками не поїдеш… Є досить верхових, німецьких та денікінських, є запасні сідла. Тепер у мене чоловік сімдесять на конях – тих, яким небезпечно бути вдома у селі. Крутимося до весни по хуторах, в Чорному лісі маємо викопані землянки для себе і для коней, а весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорноліський кінний полк може збільшитися до трьохсот верхівців.

– Слухай-но, Пилипе, – перервав йому Чорнота, – правда, що ви в тих землянках продукти, воду та овес для коней в двохаршинних горшках тримаєте?

Хмара усміхнувся.

– В двох не в двох, а наробили хлопці горшечків, так що в кожному пару комісарів можна зварити… Кулемети під цей час возимо тільки легкі, а при потребі поставимо п’ять-шість важких на тачанки.

Що торкається самого села, то зброї є досить, але впливає близість Знам’янки та Цибульової з залізницею. На загальне повстання село може піти, або як дуже вже допечуть, або як би хтось гнав уже червоних з України.

Я під час розмови приглядався до чорноліського полковника. Був це стрункий, сильно збудований чоловік років 28 – 30-ти. Одягнений був у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина-кіннотчик, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир, хоч на кожному місці відчувалося в нього брак освіти.[105]

Заговорив отаман Іван Петренко, інтеліґентний селянин, старшина, який у своїй киреї з відлогою не відрізнявся зовнішним виглядом від місцевих селян.

– В Прусах і Михайлівці немає обов’язкової військової служби, як в Мельниках, і сказати, скільки виступить до бою, не можна. Може, чоловік з триста, більш свідомих, а може й до трьох тисяч зібратися – буде залежати від обставин. Якщо «товариші» весною добре дошкулять – піде більше. Як українська армія поведе з заходу успішний наступ – підуть усі. Головне, щоби селяни побачили, що справа йде до перемоги – тоді їх не вдержиш, а в неяснім положенні більш знайдеться охотників взяти зброю і піти в Холодний Яр, як виступати на місці. Залізниця близько, і села набралися не раз лиха від большевиків і денікінців за передчасні виступи минулого року. Зброї є подостатком. Маємо шість справних кулеметів, закопану гармату, мінометів пару. Кіннотчиків буде чоловік з тридцять. Бобринська ЧК налагодила вже в селах свою аґентуру, до якої втиснулося і пару наших людей. Всіх сексотів ми вже знаємо і, як тільки почнеться який рух, анулюємо.[106]

– Як, Марченку, у вас з Богданом справа стоїть?

– Ми можемо зібрати чоловіка[107] 70–80 на конях та чоловік з двісті на тачанках і підводах з добрими кіньми. Богдан пішки не любить воювати, а хлопців, що забагато пошани до смерті мають, не візьме. Кулеметів назбираємо по селах скільки буде треба. Самі села у нас – як вітер подує… Як допечуть добре «товариші», то всі підуть, в кого рушниці нема – з косою або з штилем піде. Але як загориться – так і згасне… Дядьки у нас важкі, його на два-три дні від жінки та господарки не відтягнеш, але як розлютується – з косою на панцирник попреться. А зрештою, не берусь я говорити, як там з повстанням може бути. Хлопців добрих загін, як треба буде, Богдан збере.

– Що там у триліській волості чувати, товаріщ воєнком? – звернувся Чучупака до Козаченка.

– У нас, товаріщ отаман, усе мовчить – «бо благодєнствує»… Дядьки развйорстку дають, аж чуби тріщать! ЧК недалеко, як що не так – «под стенку» зараз… Доніс хтось, що в минулому році проти червоних виступав – забрали і розстріляли, знайшли захований хліб чи зброю – розстріляли, втік з Червоної армії – розстріляли, ще й хату спалили. Плачуть селяни, але на якусь організовану акцію волость нездатна. Перш за все населення вже налякане і здеморалізоване, по-друге, багато є місцевих большевиків, які добре живуть тепер на рахунок селян і звичайно пронюхають та донесуть про підготовку. Стихійний вибух повстання дуже можливий, особливо коли б повстали сусідні волості – але наразі мусимо сидіти тихо. Свідомого, активного елєменту є багато, особливо молоді, та треба бути з цим обережним, щоб не підвести людей під розстріл без користи. Для «охорони волревкому» я зорганізував відділ із сімнадцяти «червоноармійців». Підібрав бідних, але наших по настроях хлопців. Серед міліції теж є свої хлопці. Тепер я стараюся, щоб дали мені зброю та дозволили мені сформувати загін чоловік на сто для боротьби з дезертирством і бандитизмом. Як вдасться, підберу відповідний склад, а весною волревком та партячейку «под стенку» і почумакую до Холодного Яру…

Положення в селах останніх отаманів, що підлягали безпосередньо Чучупаці й були в складі Холодного Яру, було відоме, і розмова перейшла до організації влади на місцях. Слово знову взяв начальник штабу Петро Чучупака. Був це немолодий вже, років під сорок, старшина, з простим серіозним обличчям, з трохи понурим поглядом карих очей, зовсім неподібний до брата Василя, отамана – двадцятишестилітнього гарного бльондина, в якого блакітно[108] -сірих очах було ще забагато молодости.

– Як вам, панове, відомо, в довколишніх районах, де юридично існує вже совітська влада, фактично вона тільки зароджується. Організують владу прислані комуністи, переважно москалі та жиди, які за всяку ціну стараються затягнути до праці в установах, особливо у хлібо- і продуктозаготовчих,[109] місцевих большевиків, не кажучи вже про технічний персонал і урядовців, яких вони мусять наймати з місцевих людей. Перш за все «товаришам» іде про те, щоб хоч трохи виглядало, що совітська влада є справжня українська влада. По-друге, щоб опанувати положення, їм необхідні люди, які знають населення, обставини і умови. Вони дуже радо приймають до себе і видають партійні білєти шкурникам, що пхаються до влади задля власного добробуту, не дивлячися на їх буржуйське чи куркульське походження – добре ураховуючи те, що коли хто з них і не є «ідейним большевиком», то, споріднившися з владою кров’ю і насильством над українським населенням, буде потім змушений триматися її, бо в разі перевороту його дожидає перша куля.

Цей мент ми мусимо використати в цей спосіб, щоби[110] втиснути до влади якнайбільше своїх людей, свідомих своєї цілі і відданих нам. За всяку ціну мусимо втиснути своїх хлопців до адміністративних органів влади. Ціль ясна. Перш за все будемо завчасно дізнаватися про заміри влади супроти нас – а коли переймемо ініціятиву нападу, будемо мати висвітлене обличчя ворога, а то й активну допомогу всередині ворожого стану.

Дуже важно мати своїх людей у міліції і чрезвичайках. Боротися з большевиками лише гоноровими методами неможливо. Треба уживати їх власної зброї і методів, які вам всім добре знані по тогорічній боротьбі з ними. Мусимо дивитися на речі просто. Українцеві, який любить свій край, звичайно нелегко бути свідком, а то й приймати невільну – хоч би побічну участь – в розстрілах своїх братів. Але такий «чекіст» може вирятувати не одну дорогу для української справи людину, попередивши її якось про небезпеку, а в разі відновлення широких визвольних акцій він може дати нам просто неоцінені послуги.

Отож, у кого з вас є підходящі люди в Черкасах, Бобринській, Смілій, Кам’янці, Олександрівці, Знам’янці, Єлісаветграді,[111] Златополі, Новомиргороді, в кого є люди, яких можна послати туди, щоб улаштувалися в якійсь установі, не гаючи часу зв’язуйтесь з ними і сповіщайте, щоб ішли працювати до червоних і тримали зв’язок з вами. Конспірація, звичайно, мусить бути захована якнайстисліше.

До цього коцурівського перевороту Чигирин лічився радянським центром Чигиринщини. Тепер положення змінилося, і большевики, звичайно, за всяку ціну захотять заняти Чигирин, щоб Чигиринський повіт бодай офіційно існував в «Украинской советской республике».

Отаман казав вам, чому це для нас вигідно і чому в разі потреби ми навіть допоможемо «товаришам» досягнути цього. Це в будучому об’єднає колись козацьку Чигиринщину, яку химерна доля України знову розколола на два ворожі табори.

Тепер про Кам’янку. Кам’янка – найближча до Холодного Яру більша стація,[112] і якщо нам не вдасться обдурити «товаришів» своїм мирним обличчям, то дуже можливо, що вона стане вихідною точкою, з якої червоні поведуть ширші операції для зліквідування Холодноярщини. В разі ширшого повстання бронепотяги з Кам’янки і Фундуклеївки відріжуть нас від сіл по той бік залізниці. Після останніх подій в Чигирині можливо, що з Кам’янки зроблять повітовий центр. А тому мусимо тримати в Кам’янці міцнішу стежу.

Тепер головою волревкому в Кам’янці Вишневецький, бувший старшина 3-го Гайдамацького полку, боротьбист, що став стовідсотковим комуністом і вірним слугою червоної Москви. Начальником волостної і міської[113] міліції – Лесько-Лещенко,[114] теж боротьбист, який в минулому приймав участь у боротьбі з большевиками і має перед ними пару тяжких гріхів. Про це не знає ЧК, але маємо документальні докази ми і в кожну хвилину можемо йому «спротеґувати» розстріл.[115]

Я з ним на тижні бачився, і він приняв[116] деякі мої пропозиції. Зрадити він нас не може, бо побоїться. Виїжджати з Кам’янки йому неохота, бо хлопець закохався по вуха в панночці, яка має в Кам’янці велике господарство і не хоче покидати батьків, а Лещенко має після Великодня дружитися з нею. З цієї самої причини він, не будучи переконаним, що большевики вже вдержаться на Україні, хоче забезпечити себе у нас і буде робити, що ми йому скажемо – коли буде певний, що большевики про це не довідаються. В разі небезпеки він без сумніву попередить наших людей, рятуючи їх і себе.

– Отож, Андрію, – звернувся він до Чорноти, – завтра забирай з собою обох галичан – Оробка і Гуцуляка, – Соловія, Середу, Андрійченка, Петренка, донського козачка Андрюшу, Юхименка, Брушнівського – цих хлопців і тебе в Кам’янці не знають. З місцевих дасть тобі Зінкевич з Грушківки[117] двох Демиденків, Семена Залізняка, Петра Грушка і Василя Запорожця. Ці хлопці на добрім рахунку в Кам’янці, бувають там і мають знайомих серед кам’янських большевиків, які вже їх запрошували на службу.

Про коней потурбується твій побратим, який буде наглядати за кіннотчиками, коли розведемо всіх з манастиря по селянах.

Лещенко цими днями дістав наказ збільшити міліцію до тридцяти чоловік. Тепер у нього п’ятнадцять. Так ти завтра увечері увійдеш до Кам’янки з боку станції з двома хлопцями і зайдеш до нього – він буде ждати. Візьмете з собою карабінки, револьвери і ґранати. Шаблі залишите. Коли б в Кам’янці хто вас затримував, не робіть жадного опору, а покликайтеся на Лещенка.

Він призначить тебе своїм помішником. Останні хлопці будуть приходити по два-три і будуть залічені міліціонерами. Як помішник начміла приглянешся до міліціонерів, яких застанеш, і поступово звільниш невигідних нам людей – а на їх місце ми будемо тобі посилати хлопців.

Зв’яжешся з Телепином, де начальником міліції Калиниченко[118] – наша людина.

Бурлаків своїх добре поінструктуй, хто що має казати оточенню в Кам’янці, звідки приїхав і що робив до того. З грушківськими хлопцями я вже розмовляв. У кого нема відповідних документів, то в манастирі, у Бондаренка в коморі, є ціла скринька різних документів існувавших колись на світі «товаришів» – вибереш, які підійдуть. Що будете робити дальше в Кам’янці – покаже час. а поки що сповнюйте «поліційні» обов’язки якнайкраще і тісніше тримайте зв’язок з нами. Ми, Андрію, рішили послати тебе, бо потрібний чоловік з зимною кров’ю, міцними нервами, гострим оком, довгим вухом і коротким язиком. Ми переконані, що ти легко справишся з цим ділом.

Андрій почухав бриту голову.

– От уже ніколи не думав, що доведеться в житті у поліцмайстра бавитися. Ну, та лихо його бери – спробуєм… Тільки ти, Гриб, не попадайся мені тоді в руки. Посажу на два тижні в холодну за те, що сідло у манастирі взяв та не привіз. Василь Чучупака встав із-за столу і підійшов до старенької Чучупачихи, яка під час наради смажила пампушки. На її доброму дрібному личку в цей час неначе було написано: «Не розберу я, дітки, що воно на світі діється, про що це балакаєте, та й не моє це бабське діло…» Отаман ніжно обняв стару за плечі.

– Ну, мамуню, тепер слово за вами…

– Зараз-зараз, дітки… Дам вам їсти. Господи, коли вже той спокій буде? Загинув вже один, а як, не дай Боже, ще котрого з вас уб’ють, то я вже й не переживу…

Старий Чучупака, який сидів на лежанці, задоволено погладжуючи довгу сиву бороду, неначе думав: «А то вже, дітки, вам видніше… Ви розумніші від мене старого… На те я вас бідував – а вчив… Робіть як знаєте – аби добре було, бо на вас всі села надію покладають…» Встав і, сходивши до комори, поставив на стіл пляшки з слив’яним самогоном. Стара почала подавати на стіл страву.

До хати зайшла дружина Петра Чучупаки, Ганна Ерестівна, з шестилітньою дочкою Лідою і, привітавшися, стала помагати матері. Ця надзвичайно симпатична інтеліґентна жінка була по батькові німка, по матері полька, виросла між українцями і тепер була щирою, відданою справі націоналісткою-українкою.

Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають в розмові Залізняком, деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:

– Батьку, це Залізняк?

– Залізняк, дочко.

– А чому він такий молодий?

– А який же він має бути?

– А скільки ж йому років було, як він на Умань ходив?

Це запитання, задане надзвичайно серіозним тоном, розвеселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.

– Це вона з мамою «Кобзаря» начиталася… Ану, дочко, вжар нам що-небудь з «Кобзаря»!

– Ну то «Холодний Яр», добре?

– Дуже добре.

Мала, відважно жестикулюючи, продеклямувала вивчений за мамою вірш майже без помилок, замінивши тільки Нерона у Мирона. Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила:

cлухачі улаштували їй правдиву овацію.

Після вечері майже вся компанія поїхала на виставу до Медведівки, край якої зливався з краєм Мельників. У вищій початковій школі була улаштована вечірка. Ставили «Степового гостя».

При вході до школи стояла варта з кулеметом. Мужчини у залі всі з зброєю. Перед виставою добре співав хор, відкривши вечір українським гимном. Потім деклямували учні. Маленький хлопчина в козацькому строю дуже добре продеклямував «Суботів» Шевченка.

Було якось дивно, що цей Богданів Суботів з «церквоюдомовиною» – отут, в кількох кілометрах, і що саме через це перед дверима школи стоїть звернений у його бік наладований максім, щоби вечірки несподівано не заскочили коцурівці.

Ночували ми всі, розположившись на засланій соломою долівці, у місцевої інтеліґентної дівчини, яка відступила нам свою досить велику кімнату.

На другий день по повороті до манастиря Чорнота, забравши своїх «міліціонерів», відійшов до Грушківки, а ми стали готуватися до евакуації Мотриного манастиря.

В наступні дні військове майно було вивезене, й уся залога – на радість ігумені й на смуток декому з черниць – покинула манастир і розбрелася по хуторах і по селах. Усі передягнулися в свитки й киреї. Села теж змінили вигляд. Кулемети й рушниці з хат зникли. На вулицях більше з рушницями не ходили, але під верхньою одежею мирно ховалися обрізи, револьвери, ґранати. У багатьох хлопців були дубельтові пістолі з двома курками, які стріляли рушничними набоями – досить добрий виріб місцевого майстра-слюсаря.

Та у Медведівці на ярмарку по-старому торгували зброєю. Продавали селяни з дальших сіл, холодноярці лише купували. Радянських грошей ніхто не брав, а українські гривні цінилися високо. За п’ятьсот гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв до обох своїх револьверів, кольта й парабеллюма, яких не міг дістати досить в армії, а за тисячу двісті гривень купив ще й великого німецького мавзера й сімдесять набоїв.

Червоні в наших околицях не з’являлися. Поза Тясмином перейшов їх полк в напрямку Чигирина, але після невдачного бою з Коцуром вернувся на Черкаси. Із-за Чигирина стала іноді доноситися гарматня[119] стрілянина. «Товариші» мацали Чигирин з боку степу.