Читать книгу Холодний Яр - Юрій Горліс-Горський - Страница 5

Наближався кінець зими. Положення не змінювалося. Незначні відділи червоних приборкували села за Чигирином, за Дніпром, по той бік залізниці, коло Черкас, випомповуючи хліб і зброю. Одначе ці акції не були широкими і значного успіху не мали. Доносилися чутки, що якесь село замісць хліба давало «товаришам» по шапці і його облишали в спокою. Щодо нашого району, то большевики, здавалося, забули про його існування. Обі «республіки» – тепер вже чорний Чигирин і жовто-блакитний Холодний Яр – залагоджували свої внутрішні справи, перевіряли розподіл землі, видавали ліс на побудови. Зносини між селами обох орієнтацій по-старому залишилися гостро перерваними, але якихось активних ворожих виступів не було.

Селянин з Михайлівки привіз до Мельників новину, що на власні очі бачив у Кам’янці кількох холодноярців з Чорнотою, які розганяли базар і відбирали вивезені селянами на продаж продукти. Це його не на жарт налякало, бо ж ті «міліціонери» знали, що він в Холодному Яру був. Дядько трохи переборщив, оповідаючи, що вони навіть ловили його і що він насилу утік. Чутка про те, що кількох[120] улюблених хлопців утекли до большевиків, викликала страшне обурення селян. Хитріші здогадувалися, що тут щось не так, та своїх здогадок не висловлювали вголос.

Що два-три дні приїжджав до Чучупаки вночі зв’язок від Чорноти. Наша «міліція» була на висоті свого завдання. Андрій вже вспів отримати нагороду від комісаря[121] залізниці за те, що немилосердно приборкував на стації озброєні банди матросів-спекулянтів, які возили з Одеси сіль до Москви і Петрограда.[122] Ці «купці», обвішані револьверами і бомбами, хозяйнували[123] на залізниці, розганяючи відділи ЧК по «борьбе с спекуляцией». Але в Кам’янці несподівано натрафили на «міліцію», яка замісць того, щоби розбігатися, як жидики-чекісти, перед піднесеною бомбою, гатила по «братішках» сальвами.

У хлопців свербіли руки на братішек-матросів, які всюди вихвалювалися тим, що вони «посадили на престол» Лєніна і Троцького… Совітське начальство, яке тремтіло перед тими матросами, було дуже задоволене, що має таку «надійну» і відважну міліцію, а відібрані револьвери і ґранати (часом і сіль) потихеньку були перепачковувані до Холодного Яру.

Чорнота передав нам, що по залізниці проходять значні військові частини, які направляються на боротьбу з «петлюровскими бандами» Омеляновича-Павленка.

Під кінець лютого надбігла вістка, що між Черкасами і Смілою з’явилися в значній кількости червоні частини, які пересуваються в нашому напрямку. Відомості ті підтвердили Гриб і боровицький отаман Солонько, що приїхали до Чучупаки. Солонькові розвідчики довідалися, що більшість тих червоних частин прибула щойно з Московщини і в місцевих обставинах орієнтується зовсім слабо. Ідуть «на усмирение бандитского атамана Коцура». Коли ми, зібравшися ввечері у Чучупаки, обговорювали положення, приїхав ще лубенський отаман Пономаренко. Привіз останні відомості. Після сьогоднішньої ночівки червоні, в кількості чотирьох полків піхоти, двох полків кавалєрії і двох дивізіонів артилєрії, вирушили шляхами на Побережжя. Очевидно, йдуть на Чигирин, обминаючи наші ліси. Постановлюємо на другий день зібрати в лісі з п’ятьсот кращих боєвиків, щоби мати готове ядро на всякий випадок і, не зачіпаючи червоних, слідкувати за їх рухом.

Проект наказу арміям Південно-Західного фронту від 7 березня 1920 р. з виправленнями рукою Сталіна (уривок).

Оригінал зберігається в РДАСПІ.

Отамани, які приїхали, залишилися ночувати в Мельниках. Варту в селі підсилили. Вночі прибіг зв’язок з Медведівки: в Трушівці, за Тясмином, прийшов полк з батареєю і розташувався доночовувати. Через міст на цей бік переїжджала кінна розвідка і вернулася назад. Раненько збираю до Чучупаки з десяток ближче мешкаючих кіннотчиків. Приїхав Ханенко. Поснідавши, вибираємося всі гуртом на лісничівку Кресельці. Із-за Чигирина знову почулася гарматна стрілянина. Червоні брали Коцура в роботу з двох боків. День видався теплий і погожий. Їдемо трійками. В першій трійці Василь і Петро Чучупаки та Солонько. В другій – Семен Чучупака, Пономаренко і я. В третій – Олекса Чучупака, Гриб і Ханенко. Позаді хлопці-кіннотчики. Настрій у всіх чудовий. Всю дорогу весело жартуємо й сміємося. Отаманова анґльо-арабка Зірка, капризна й уперта, як панна-аристократка, весь час крутиться і псує нам лад. Постоявши ніч з моїм Абреком, вона відчула до нього глибоку симпатію й весь час поривається стати поруч нього. Під загальний сміх відтискаємо Солонька на самий зад «за бунчужного», і я виїжджаю у першу трійку.

Пономаренко, якому Зірка роздерла сідлом штанину, лається з отаманом.

– Казав тобі Чорнота: застріль Зірку або продай у Цвітну горшки возити, бо пропадеш через неї. Добру раду тобі давав.

Отаман ласкаво погладив свою любимицю по шиї, не передчуваючи, яку послугу вона зробить йому за пару годин.

– Я на своїй Зірці ще до Києва[124] в’їду…

На Кресельцях розташовуємося, як вдома. Небезпеки тут не може бути жадної. Звідки б не надійшов ворог, нас попередять.

Розсилаю кілька кіннотчиків сповістити сотників, щоб після обіду виводили непомітно вибраних людей до лісу. Посилаю також зібрати на Кресельці кіннотчиків з хуторів і села.

Петро Чучупака, Гриб і Солонько завели своїх коней до стайні; решту коней поставили надворі коло кошів. Дівчата принесли коням сіна. Замовляємо у лісника обід і розположуємося в хаті дожидати, поки почнуть збиратися люди. Закладаємо дві партії в підкидного дурня.

Через якийсь час прийшла із села жінка і каже, що чула, що в Медведівці повно большевиків. Чутка малоправдоподібна, бо Медведівка би нас сповістила. Отаман каже, що треба комусь поїхати до Медведівки й довідатися, чи большевики виступили з Трушівець. Рівночасно треба привезти фіру сіна з закупленого штабом у Медведівці запасу. Поїхати викликається кількох[125] охотників. Жартуючи, тягнемо жеребки, і їхати припадає мені. На всякий випадок переодягаюся в позичену «у бісової віри дитини» Гані дівочу одежу, залишаю у неї черкеску, шаблю й карабін і, заховавши в кишені два револьвери та ґранату, від’їжджаю на санях до Медведівки під веселий сміх всього гурту.

В Медведівці посилаю селянина накладати сіна, а сам йду збирати відомості. Медведівський отаман уже підготовив людей для виходу в ліс. Большевики вирушили рано з Трушівець на Чигирин, але перед моїм приїздом перебігло тясминовими плавнями кілька трушівецьких хлопців з відомістю, що в село вступила нова частина, яка відпочиває і має теж вирушати. За мостом і Тясмином, рівно ж як і за всіма[126] шляхами, пильно наглядають медведівські стежі.

Господаря сіна не було з ключем від хліва вдома. Поки його знайшли, поки наложили – пройшло з годину часу. Збираючися виїжджати назад, розмовляю з медведівським отаманом, який дав уже наказ своїм хлопцям маленькими гуртками виходити балками до Холодноярського лісу. Каже мені, що з півгодини назад за Мельниками було слабо чути якусь стрілянину і що він післав на санях чоловіка довідатися. Висловлюємо здогадки, що б це могло бути, та в цей мент підскочив верхи селянин з Мельників, блідий, схвильований:

– Скоріше на допомогу! Большевики у нас в селі. Отамана вбили. Петра й Солонька піймали живими. Підпалили Чучупакову хату і шукають по селі добрих коней. Наші хлопці збираються балкою та городами до лісу і на хутори, а ви вдарте з цього боку. Треба не випустити, вирятувати хлопців…

– Які большевики, де вони взялися?

– Чорт їх знає, звідки взялися. Кіннота, чоловік двісті. Якби ж то було знати, а то тепер поставили на вулиці кулемети – не можна й зібратися.

Отаман наказав подати тривожний дзвін. Передягаюся, і через кілька хвилин, як тільки збіглося зо дві сотні медведівчан, вирушаємо з трьома кулеметами балкою на Мельники, підсиливши сторожі в бік Трушівець. За першими хатами зустрічаємо ворожий роз’їзд, який, давши кілька пострілів, повернув чвалом назад. Бігом, розсипаючися лавою по балці і городах, поспішаємо до центру села. Добре, як ворог почне відходити на ліс – там його зустрінуть мельничани. По обох боках вздовж села високі схили балки. Дорогу на Головківку відріжуть ті, що збираються на хуторах. Та й сама Головківка зустріне вогнем. З хат вибігають і приєднуються до нас озброєні селяни.

З протилежного боку села розлягається стрілянина. З гори, з правого боку, заклекотіло два кулемети. Що це? Невже надспіли лубенці і ворог оточений?! До середини села ще з кілометр…

Серце нетерпляче рветься. Вибігаємо за поворот балки і бачимо на горі дві кулеметні тачанки, які б’ють по селі. З села до них підіймається через город зустрінутий нами роз’їзд. Піднявшися на гору, кіннотчики дали кілька стрілів у наш бік і разом з тачанками зникли за обрієм. Назустріч нам вибігає група мельничан з Чорноморцем. Ворожа кіннота, захопивши з собою полонених Петра Чучупаку та Солонька, несподівано заграла збірку і виступила з села вузенькою бічною доріжкою, що вилася через подвір’я й городи і вела на дорогу до мосту через Тясмин.

Стаємо перед загадкою: як попала ця кіннота до Мельників і заскочила так несподівано наших на Кресельцях? Чому виступила з села, не очікуючи, поки знесуть харчі і овес, які замовила селянам знести, – покинувши навіть те, що вже знесли, коли ніхто по ній не стріляв? Звідки, нарешті, довідалася, що єдиний шлях для відступу – це ця непомітна для немісцевого доріжка? Що ця доріжка веде на шлях, яким можна злучитися з своїми по той бік Тясмина? По схилі й по горі з протилежного боку бігла лава мельничан. Загинаємо крило і теж вибігаємо на гору. Далеко вже повною ходою віддалялася в напрямку моста ворожа кіннота, увозючи з собою дорогих нам невільників. Деякий час горячково стріляємо їй наздогін і стаємо безпорадні. Пішки кінноти не здоженеш… Наших кіннотчиків – хоч би і встигли зібратися – було замало. Стає гірко від думки, що ми мали час і змогу з Медведівки перерізати їй шлях. Пригноблені вертаємося до села…

Над Чучупаковою хатою в’ється дим – догоряє покриття. В задимлених сінях, присипаний з горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі широко розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечутному крикові – чи то перестороги, чи протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерти вже, вкрили синяки від ударів кольбами… Збоку, на щаблеві драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сиділа заломивши руки старенька Чучупачиха. Обличчя біле як крейда. Широко відкриті, сухі, застиглі в якомусь дивному виразі очі втоплені в обличчі мертвого сина. Безкровні уста нечутно шепчуть – повторюють якесь слово… Звертаюся до неї – але вона нічого не чує, не помічає людей, що стоять у сінях.

Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившися на одвірок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками… Якийсь час не звертає на нас уваги, потім повертається до мене.

– Чи Олекса живий? – питає несподівано спокійним голосом.

Не знаючи, що з Олексою, машинально відповідаю, що живий. Старий випростовується і блискає з-під сивих брів очима:

– Прокляті! Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней. «Получайте, – кричать, – свого бандита!» А Петро, бідолаха, – на возі, дротом весь обкручений.

«Не журіться, – каже до нас, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням… Не кажіть поки що нічого дочці». Так де ж там! Прибігла Ганя з Лідою… А ті сукіни сини нарочито:

«Полюбуйтесь, полюбуйтесь… зараз за селом розстріляєм». Ганя в крик, а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить:

«Не дам батька!» Та й годі… Старший кацапюга відкинув її ногою та й командує: «Заганяйте всіх досередини та запалюйте хату!» Замкнули нас усіх в коморі і запалили. Чуть не подусилися[127] від диму, поки люди випустили. А з ними на коні за провідника був отой кацапчук з Жаботина, що восени на Кресельцях в парні обіддя гнув. Отут в сінях старший гроші йому давав і дякував, як відпускав додому.

Козак-мельничанин, що стояв на порозі, схвильовано вдарив рукою до поли:

– Фєдька[128] Пєсков! А ми ж його перестрівали в лісі, як їхав назад. Питаємо, де був – каже, приїжджав на Кресельці спитати, чи нема ще роботи, та хотіли большевики коня забрати – насилу випросився. Ми й повірили! А чорт! В руках був, і випустили!

Коло дверей зібрався вже чималий гурт людей. Кілька дівчат плакали, заглядаючи у сіни. Стискаючи нервово рушницю, стояв недалеко сусід Чучупаки дядько Степан – блідий, з страшним розлюченим поглядом. У нього «товариші» забрали останнього коня і знасилували двох дочок, одну підлітка.

Повертаюся до людей:

– Як знаємо, хто привів – не втече. Але хто їх попередив і вивів з села тою доріжкою?

В похмурих[129] поглядах не було відповіді. У всіх стояло те саме запитання.

Молоденька дівчина, сирота Палазя, яка служила наймичкою у мельничанського богатія[130] Сидора Гунявого, зробила мені непомітний знак заплаканими очима і пішла на вулицю. Виходжу й доганяю її.

– Пане Залізняк, я знаю, хто це. Це мій господар. Він дуже гнівався на Чучупаків за те, що оту найближчу ділянку з панського саду віддали старій вдові Явдосі, а не йому під нову садибу. Він же і лісу туди був навозив, щоб будуватися, а Петро Чучупака сказав, щоби забрав.

– Але ж звідки ти знаєш, що це він?

– Я чула. До нас на кватиру отой старший москаль став. Приходили до нього москалі, то він казав їм, що дві години будуть стояти – коней годувати і самі обідати. Наказав, щоб варили люди обід для москалів. Вони не знали, що наші з рушницями до лісу вивтікують і що у нас в селі багато козаків. Хвалилися все людям… «Ми, – кажуть, – всю вашу банду в лісі перебили і переловили». А потім старший почав до мене приставати, щипати, так я втікла[131] з хати і заховалася в клуні за солому. Але чую – заходить до клуні господар, а за якийсь час москаль-старший. «Зачем ты меня, – питає, – звал?» А господар до нього: «Тікайте, товариші, поки не пізно, бо біда вам буде». І того, каже, сукіного сина Чучупаку відіб’ють. У нас, каже, село – сама банда: усі з рушницями в лісі та на хуторях збираються. «І кулемети, – каже, – вже на хуторі виставили. І на Головківку вас уже не пустять, і в Медведівці та в Лубенцях – чути – дзвонять. Як затримаєтеся, то з усіх боків почнуть вас бити. Виїжджайте отою доріжкою через городи нагору, а там виїдете на дорогу і направо до мосту. А на тім боці ваші є. Тільки поспішайте та уважайте, щоб на вас з Медведівки або Зам’ятниці не напали…»

Стискаю схвильованій дівчині руку.

– Добре, Палазю, не кажи тільки поки що про це нікому.

– Я не скажу.

Повертаючися, завважую, що за хатою Чучупаки, не дивлючись на холод, сидить на призьбі в одній блюзці Ганна Ерестівна, схиливши голову на коліна. Коло неї, сховавши личко в її плече, стоїть легко одягнена маленька Ліда. Відкликавши дядька Степана,[132] даю йому відповідну інструкцію. Потім завертаю за хату й сідаю коло Ганни Ерестівни.

Розуміючи, що Петро вже вичеркнений з листи живих, хоч ще жив, потішаю її, що ще не все пропало. Вона якийсь час слухає, не змінюючи пози, потім мовчки стає і, взявшися руками за голову, хитаючися іде через подвір’я на леваду. Ліда розгублено дивиться їй вслід і пригортається до мене:

– Батька большевики забрали… розстріляють. З болем притискаю її до грудей.

– Ні-ні, Лідусю! Не розстріляють… Ми вночі відіб’єм.

Вся стрепенувшися, впивається мені в очі заяснівшим поглядом.

– Я теж піду відбивати.

Від Чигирина доносилися гуки великого бою. Підвечір стихло. Зв’язок із Головківки привіз звістку, що червоні вибили Коцура з Чигирина і він відступив у Суботівський ліс.

Увечері збираємося на хуторі. Прийшов Ханенко, Гриб, Семен і Олекса Чучупаки, два кіннотчики з тих, що були на Кресельцях. Вияснюється, як все сталося. Червона кіннота несподівано виїхала з лісу перед самими Кресельцями. Побачивши осідланих коней і вартового козака, кинулася[133] оточувати лісничівку. Козак дав постріл. Вискочивши з хати, всі кинулися до коней. Василь Чучупака, сівши на Зірку, розігнав з ручного кулемета ворожу лаву з одного боку і кинувся нагору в корчі, крикнувши, щоб останні розбігалися не купою. Одночасно вискочили Пономаренко, Ханенко, Олекса та Семен Чучупаки і козаки. Петро Чучупака, Солонько і Гриб кинулися виводити своїх коней із стайні. Височенна Солонькова кобила зачепилася сідлом у дверях і притиснула разом й Солонька. Петро був у стайні. Гриб, покинувши коня, виліз поміж ногами кобили на двір в мент, коли на подвір’я в’їжджали ворожі кіннотчики, і вискочив на мого Абрека – який виніс його майже з рук, проніс під стрілами через розгублену ворожу лаву і за хвилину випередив тих, що вирвалися раніше.

Червоні кинулися здоганяти по корчах. Їх на скоку стримували отаман з люїса і дехто стрілами з карабінів. Вже на горі Зірка, почувши іржання ворожих коней, знатурилася і потягла назад до ворога. Отаман боровся з нею, аж поки його не оточили. Люїс, видно, затявся ще раніше. Допомогти йому ніхто не міг, бо, тікаючи, всі розсипалися і за кожним зокрема гналося чоловік 10–15. Побачивши, що втекти вже не вдасться, отаман пустив собі кулю в скрань з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули останні:

«Готуй[134] нових борців, Холодний Яре!» Солонька і Петра Чучупаку піймали в стайні. Останні всі вирятувалися. Гриб прийшов із Зам’ятниці пішки, залишивши Абрека у селянина. Обмірковуємо положення. Запахло порохом… Спізненим нападом на кінноту ми себе виявили перед частинами, що переходили. Упоравшися з Коцуром, візьмуться за нас.

На другий день довідуємося від заблуканого в лісі й пійманого лубенцями кіннотчика, що кіннота та попала до нас випадково. Вона мала йти з Жаботина на Зам’ятницю – Медведівку – Чигирин, і спокійно пройшла би, якби не знайшовся в Жаботині охотник провести її ближчими полевими[135] й лісовими дорогами. Через це її не помітили з Лубенець. В цей самий день в Мельниках розійшлася чутка, що попередив і вивів з села ворогів[136] Сидір Гунявий, який, боячися помсти, втік вночі за большевиками. Тієї ж ночі в одному із заглиблень на лівому схилі Холодного Яру був прикиданий землею і камінням труп першого холодноярського зрадника. Через п’ять днів на верхівці гори Веселої гойдався на дубі Фєдька Пєсковой[137] із Жаботина.

Зажевріла надія вирятувати Петра й Солонька. Їх відставили до ЧК в Черкасах. Зв’язуємося з черкаськими своїми хлопцями і плянуємо міцною невеликою групою охотників напасти вночі на будинок ЧК і, закидавши його ґранатами, визволити своїх.

Отамана поховали на цвинтарі – на горі. Ховали увечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці без слів відчувалася велична, грізна обітниця помсти.

Час збігав в напруженому очікуванні. Вигнавши Коцура із Чигирина, червоні частини почали порядкувати в коцурівських селах, показуючи правдиве обличчя московського большевизму. Це, як і передбачував покійний отаман, відвернуло селян від Коцура, який боровся колись за большевизм. Зворот його до чорної анархії був для селян чужим і незрозумілим. Залишившися з невеликим загоном вірних людей, бувший диктатор «Чигиринської республіки» переховувався по лісах, маючи часті сутички з переслідуючими його частинами.

У Чигирині закладалася[138] вже правдива совітська влада: ревком, воєнкомат, ЧК, міліція, упродком і т. д. Для охорони її прибув караульний баталіон.

Очікуючи наступу на холодноярські села, опрацьовуємо плян операцій, за яким найменш потерпіли би села та збереглося би найбільш активних сил на весну. Місце отамана заняв його заступник Іван Деркач, старшина військового часу, син селянина із-під Жаботина.

За якийсь час одержуємо відомості, що червоні частини з-під Чигирина поспішно вирушили на південь. Для операцій проти тепер вже партизанського загону Коцура прибув із Знам’янки невеликий загін кінноти. Нашого району не зачіпали. Це не заспокоювало, а більше ще нервувало. Не можна було припустити, щоби большевики не орієнтувалися в положенні.

Повітова влада з Чигирина запроваджувала «советскую власть», дерла «развёрстку» в селах по той бік Чигирина. В наш бік виставляли міцні стежі з кулеметами, висилали часом з якимсь «невтральним» селянином (в порядку повинності) агітаційну большевицьку літературу, але ні один агітатор чи представник влади не відважувався показуватись дальше Суботова.

Вислані з літературою післанці влади, сміючися самі з своєї місії, здавали її сільським отаманам, які тепер називалися «начальниками самооборони», а ті роздавали папір селянам на кручення «собачих ніжок» з махорки. Межуючих з нами колись коцурівських сіл, які хоч і утратили свою організацію, та все-таки мали масу зброї, влада теж не зачіпала. Територіяльний вплив її в бік Херсонщини скоротив невеликий, але відважний партизанський загін Кобчика, що, з’явившись у степовій місцевости,[139] виловлював та розстрілював представників влади.

Повітова влада мала владу лише над самим Чигирином і кількома ближчими селами на південь. Оточена з трьох сторін притихнувшими ворожими селами, з яких кожне мало більше вояків, як чигиринський ґарнізон,[140] вона почувала себе далеко не спокійніше від нас.

Довідуємося, що комісарі, начальники та урядовці рідко якої ночі сплять спокійно. Не довіряючи населенню самого Чигирина, ночують озброєні в спільних помешканнях. Коло ревкому завжди стоять вартові підводи на випадок евакуації. Досить з’явитися чутці «Холодний Яр наступає», і влада вантажила на підводи свої пожитки.

Чигирин не був для нас небезпечним. Пильно стежимо за пересуванням військових частин на лінії Черкаси – Бобринська – Кам’янка.

Визволення Петра Чучупаки та Солонька з черкаської ЧК завалилося. Сильна група наших людей в Черкасах, підсилена ще кількома холодноярцями, маючи своїх людей в ЧК, пильно стежила за справою захоплених, вибираючи відповідний мент для нічного нападу на ЧК.

Несподівано кілька черкаських хлопців, які з тою групою не були зв’язані і про заміри її нічого не знали, зробили з тією ж самою[141] метою зле підготовлений напад з малими силами. Чекісти опам’яталися після вибуху кинутої в приміщення ЧК ґранати і напад відбили. Всі арештовані були негайно розстріляні.

Одної ночі Левадний, який їздив десь за Матвіївку перевіряти свої арсенали, привіз новинку: загін червоної кінноти піймав на якомусь хуторі Коцура. Колишнього вожда[142] червоних чигиринців прилюдно розстріляли червоні на стації Знам’янка. Коцурівщина скінчилася. Активніший елємент з бувших коцурівців зібрався в «Товариство козаків Вовчого Шпиля», яке мало свою базу в Суботівськім лісі і на хуторах. Почалося дратування Чигирина дрібними нічними нападами.

Між селами двох «республік» стали налагоджуватися дружні відносини. Селяни з Івковець допомогли медведівчанам піймати одного з живих ще братів Кошових, який в свій час убив холодноярця з Медведівки. Цей Кошовий був правою рукою Коцура і по його смерті переховувався на хуторах.

Після суду в Медведівці Кошового розстріляли коло хреста на верхівці гори між Медведівкою та Івківцями, з якої видно оба села.

Приглядаюся з коня тій «церемонії». Кошовий, надзвичайно гарний стрункий хлопець, в чумарці і сірій козацькій шапці, став під хрест блідий, спокійний. Навкруг юрба озброєних селян з обох сіл.

Засмучено-спокійним поглядом повів по обличчях односельчан.

– Віддаєте мене, івківчани? Не жалієте?

З-поміж івківчан вийшов сивий селянин з рушницею і, заклавши набоя, підійшов до хреста.

– Жаліємо, жаліємо, козаче… Що вас, собачих синів, разом з Коцуром у дев’ятнадцятому році не постріляли… З другого боку підійшов медведівський отаман. Два постріли – і кров’ю був підписаний союз між недавно ворожими селами.

В наших селах появилися відозви «козаків Вовчого Шпиля». Типографський друк. Товариство закликало всіх селян до об’єднання в боротьбі з червоними катами України – московськими большевиками та їх українськими наймитами. Закликало до рішучої боротьби під національним прапором.

На другім боці листка – жартівлива примітка, не гармонізуюча з солідним стилем відозви: «Друковано у власній його катівської величности «товариша» Лєніна друкарні. Москва. Кремль. Поцілуйте нас в… (ніс), червоні собаки!»

Здогадуємося, що хлопці мають у чигиринській друкарні своїх людей, які між большевицькими агітками надрукували цю відозву.

Налагоджуємо зв’язок з «Вовчим шпилем». Товариство з охотою підпорядкувалося Холодному Ярові. В складі його штабу – деякі члени колишнього коцурівського ревкому. Хлопці мають широкі зв’язки у Чигирині. Мають замір, піднявши Суботів, Новоселицю, Івківці, а з другого боку Стецівку та Семигір’я, захопити Чигирин. За порадою нашого штабу облишили цей замір як недоцільний. Така операція знову притягла би до Чигирина червоні частини в той час, як захоплення його жадної користі не давало.