Читать книгу Холодний Яр - Юрій Горліс-Горський - Страница 6

Починалася весна. Селяни готовилися до оранки та сівби. Всі бурлаки були зосереджені на Мельничанських хуторах, де по більшій часті перебував і отаман.

Смерть Чучупаків, пасивність ворога, весна з її хліборобськими клопотами обнизили готовність населення до збройної боротьби. Загальне положення на Україні було невідоме. Підсилилися балачки про «гасло», за яким має піднятися проти ворога вся Україна. Поки що бурлаки та неспокійніші місцеві хлопці нетерпляче дожидали, коли гостинно зазеленіють ліси.

Одного ранку, як сонце пригріло вже по-справжньовесняному, іду перейтися лісом до Мотриного манастиря. Ліс відживав. Де-не-де були ще плями потемнілого снігу, оточені квітами білого рясту.

З манастирського валу видно, як працюють у саду черниці. Манастир без козацьких шапок на подвір’ї видається мені якимсь дивним, блідим. Хочеться відгадати, чи скоро між цими валами знову розляжеться шум бойового табору.

Обходжу манастир і йду назад понад мельничанською дорогою. Позаду розлігся веселий говір і туркіт підводи. З-поміж дерев спостерігаю, що на підводі озброєні люди. На рукаві візника – червона пасма. Прилігши за горбочком, налагоджую карабінку та ґранати. Коли підвода під’їхала ближче, пізнаю Чорноту. Коло нього – Оробко і Соловій. За візника – Гуцуляк.

– Андрію!

– До ста чортів! Здоров!

Хлопці, зіскочивши з підводи, сердечно витаються.[143]

Гуртом ідемо понад дорогою. Андрій якийсь час з-під лоба дивиться на мене.

– Розкажи-но мені, як ви отамана проґавили,[144] бо з того, що оповідали зв’язки, ні чорта не розібрав – як це могло статися?

Оповідаю йому про нещасливу подію. Коли сказав про передсмертний крик отамана, Андрій, нахмурившися, зітхнув.

– Недобре віщував отаман. Поляжемо, певно, отут всі, а України вільною не побачимо. Оті нові борці, певно, довершать нашу справу. Нехай діється Божа воля – наше діло боротися.

– Що там, Андрію, в світі чувати?

– Підсилено гонять «товариші» війська на Захід та на Південь. З весною, певно, якась каша завариться. Полюбуйся, що вони про Холодний Яр намалювали.

Передає мені київську большевицьку ґазету.

На першій сторінці великими літерами надруковано: «Чигиринский уезд очищен от бандитизма! Бандитское гнездо Холодный Яр ликвидировано. Атаман Чучупака и изменник бандит Коцур – расстреляны вместе с своими штабами». Переглядаю статтю, з якої довідуюся, що Чигиринщину два роки тероризували «бандити», які відбирали у селян хліб та останню скотину, вбивали бідняків та знущалися над ними. Селяни не раз виступали проти «кулаків-бандитів» та не могли дати їм ради. Нарешті червоні частини успішними операціями винищили всіх «бандитів». Вдячне населення захоплено вітало всюди своїх визволителів-большевиків. У всіх селах вибрано сельради[145] та комнезами. Совітська влада закріплюється. Переводиться «розкулачення кулаків». Селяни з ентузіязмом виповнюють «развёрстку», добровільно збільшуючи завдання уряду. З червоними прапорами, з революційними піснями везуть на «пункти» хліб та продукти.

Повертаю ґазету.

– Добре намалювали, що й казать!

– Такого сорту звіт подало, певно, командування тих частин, які переходили. Та що іншого співає повітова влада з Чигирина. Чигиринські «товарищі», як побачили, що починають розпукуватися бруньки на деревах, так неначе їм хто гвіздків в стільці набив. Виплакали у Києві дозвіл, щоб перебратися з Чигирина до Кам’янки, на залізницю. За який тиждень буде повітовий центр у Кам’янці.

– А як же з вами буде, Андрію?

– Будемо поки що триматися – там побачимо, що робити. Треба тільки підсилити склад нашими хлопцями. Цього я і приїхав. Довідатися, що у вас діється, та кількох хлопців ще взяти. Перед перенесенням повіту до Кам’янки маєм наказ збільшити міську міліцію. От поки тут нема що робити, бери кількох добрих хлопців з бурлаків та йди до нас за старшого міліціонера. Тебе в Кам’янці ніхто не знає.

– Як отаман відпустить, піду.

– Я з ним поговорю. Довго вже триматися не прийдеться. Весною щось викується, почнеться якийсь рух – тоді переб’єм повітове начальство, захопимо що вдасться зброї – і до Холодного Яру.

Звертаємо на лісову доріжку і лісом вибираємося на Мельничанські хутори.

Увечері відбулася нарада. Отаман згодився на «підсилення міліції» у Кам’янці. Хлопці з Чорнотою вночі від’їхали назад до Кам’янки.

Слідуючої ночі я з трьома козаками, з яких один добре знав розположення Кам’янки, добирався садами та городами до «управления милиции».

На варті коло дверей стояв донський козачок Андрюша. В коридорчику наладований максім. У приміщенні для міліціонерів на столі проти вікна – кольт. На підлозі – чотири скринки з ґранатами Мільса. В станку коло стіни – в зразковому порядку рушниці. На тапчанах спали й лежали одягнені «міліціонери» – самі наші хлопці. Міліціонери, які не знали таємниці кам’янської міліції, мали дозвіл мешкати на приватних мешканнях, хоч небажаних по настроях Чорнота із складу міліції видалив.

Телеграма про загибель Василя Чучупака, надрукована у «Вістях» Київського губревкому 27 березня 1920 р.

Відомості з газети «Комуніст» від 27 квітня 1920 р. Знайдено Едуардом Зубом.

Не дивлячися на пізню годину застаю у кабінеті Чорноту та начміла Леська-Лещенка. Знайомимося.

Лещенко – типовий чигиринець козацького крою. Сердечно вітається зо мною, та в очах його якась задума, неспокій. В розмові висловлює сподівання, що з весною червоних забере чорт з України. Відчувається, що він під цей час щиро бажає цього. Хлопець міцно засів між двома вогнями, не знаючи, з якого боку попечеться. Дипльоматично запитує, чи під час нападу червоних не знищені або не захоплені папери, що їх має Петро Чучупака[146] як начальник штабу. Розуміючи, про що йому йде, кажу, що всі папери штабу цілі і знаходяться у нового отамана. Це його, з одного боку, заспокоює (загубні для нього папірці не попали до червоних), з другого – пригнічує. (Життя його по-старому в руках холодноярського штабу.)

Пишу йому заяву про вступ на службу до міліції. До неї прикладаю документи на ім’я Валентина Сім’янціва. Ці (приватні) документи забув на кватирі під час переходу Запорізької групи через Матвіївку козак Богданівської кінної сотні, а господар, знайшовши, приніс до холодноярського штабу. До них доробили в штабі посвідку, що я служив добровольцем у Червоній армії та в наслідку контузії «петлюровською»[147] ґранатою звільнений лікарською комісією як нездібний до чинної військової служби.

Начміл поклав на заяві резолюцію, що «товарищ» В. Сім’янців зачислюється старшим міліціонером по сільському району. На другий день наше приняття[148] на службу до міліції було оформлене в наказі.

Приступаю до праці. Розглядаю заяви про крадежі та бійки з сіл, які вже признавали «советскую власть». Висилаю на розсліджування міліціонерів, часом виїжджаю сам.

«Заприятелював» з матросом – волвоєнкомом. Голова ревкому Вишневецький відносився до нас усіх дуже добре, задоволений, що має міліцію «з правдивих большевиківукраїнців». В розмовах жалкував все, що до цього часу не прибула до Кам’янки ЧК та що наразі приходиться утримуватись від розправи над місцевою інтеліґенцією – «наскрізь петлюровською», – яка настроює на свій дух міщан, селян та робітників цукроварні. (Боявся бунту при переведенні арештів.)

Одного дня вся міліція вийшла на стацію робити облаву на спекулянтів. Розминалося якраз два потяги – київський та одеський.

Попід вагони[149] суєтливо бігав жидок – уповноважнений ОДТЧК, чіпляючися до жінок та селян з тлумками.[150] Грубші спекулянти, які везли більшу кількість соли, були в військовій формі, із зброєю, мали документи від різних большевицьких установ. Беремося головним чином до них. Чорнота, стоячи на плятформі з червоною пов’язкою «помнач волостной рабоче-крестьянской милиции» на рукаві, розпоряджається.

Вантажні ваґони набиті народом. Люди з тлумками обліпили дахи ваґонів, буфери, східці. В одному ваґоні, повному мішків із сіллю, – дві «панни» і сім озброєних матросів, які нікого досередини не пускають.

Брати Коцури (Свирид посередині; 1917–1920 рр.). Копію люб'язно надав Олександр Солодар.

Коли дійшла черга перевіряти цей ваґон, на дверях став кремезний матрос у формі, з револьвером в руці.

– Давай, давай дальше! Тут не пройдет номер – матросы едут!

«Старший міліціонер міського району» Йосип Оробко шарпнув двері.

– Винось мішки на плятформу!

Почувши такий наказ, «братішки», вхопивши револьвери та ґранати, вискочили з вагону.

Что?! Кого?! Да мы вас, так вашу растак… крысы тыловые! Кто за советскую власть кровь проливал?!

Чорнота підняв руку з револьвером.

– Взять на мушку!

Кільканадцять рушниць уставилося матросам в очі і груди.

– Сволота контрреволюційна! З бандитами боротися вас нема, спекулянти прокляті! Здать зброю, а то переб’єм, як собак!

Один матрос шарпнувся через лаву.

Я, братишки, сейчас телеграмму дам товарищу Троцкому! Мы октябрьскую революцию завоевали!!!

Та діставши від Оробка кольбою по голові, покотився на землю. Побачивши, що жарти погані, «братішки» здали зброю та стали виносити мішки. Любуємося з Чорнотою двома мавзерами та п’ятьма новенькими наганами. У Холодному Яру здадуться…

Від київського потягу підійшов хлопець в напівсільському-напівміському одягу.

– Добре справляєтеся, товариші! З цією сволотою – просто біда! У нас в Києві на тім тижні двох чекістів на стації вбили. Лічать, що як матроси Петроград брали, то вже можуть совітській власті по голові їздити. У вас в місті ЧК нема, здається?

– Немає. Самі справляємося.

– Якби ми всюди мали таку міліцію! А то до чорта контрреволюції у міліцію напхалося. Ви, товариш начальник, партійний?

Чорнота зміряв його поглядом:

– Комуніст. А вам що до того? Незнайомий перевів погляд на мене:

– Бачте, мені треба дещо з вами побалакати. Чи товариш теж член партії?

– Це наш комсомольський організатор. А в чому справа? Незнайомий «товариш» витягнув посвідку. Таємний уповноважнений київської губЧК по боротьбі з бандитизмом, їде в службовій справі до чигиринської уєздЧК.

– Бачте… мені треба особисто[151] висвітлити положення з бандитизмом в околиці Холодного Яру. Ви мусите знати місцевість і обставини. Чи мені краще їхати на Олександрівку, добратися до Чигирина, а потім вже туди, чи я міг би добратися до Чигирина через холодноярські села і по дорозі довідатися що треба. Може, ви деякі відомості мені дасьте?

– Ми дамо, звичайно, вам більше, як чигиринська ЧК, бо у них інформація ні к чорту!

– Про це мені і в Києві казали.

– Краще було би ще, якби ви самі розвідали. Тільки це небезпечно.

– У мене є документи, що я петлюрівець. Та я вже знаю, як з ними треба на випадок чого. Найгірше, що я місцевости не знаю. У вас є свої люди у Мельниках, Медведівці, Лубенцях?

(«Товариш», видно, добре вистудіював мапу.)

– От що, товаришу! Товариш Сім’янців має в тих селах своїх вірних людей – комсомольців. Вони нас інформують про що треба. Він у них буває потайки. Як хочете, він вам допоможе. Підете собі вдвох, розвідаєте що треба, а тоді до Чигирина. Так буде безпечніше, бо бандити мають у Чигирині свою аґентуру, і коли б хто з неї побачив вас у Чигирині, а потім ви з’явилися у селах – було би підозріло. До Кам’янки теж не заходьте. Як це для вас підходить – зачекаєте отам на залізниці, товариш Сім’янців[152] передягнеться і прийде до вас.

– Я вам дуже вдячний! Це дійсно буде добре. Як моя справа добре вдасться – вас ЧК винагородить.

Коли поверталися до міста, Андрій глянув мені в очі.

– Ну, браток, на ловця і звір біжить… Заведеш його на Мельничанські хутори до наших хлопців. Там візьмете добре за горло – розкаже, що то за справа у нього… Це дуже добре. Видно, щось ЧК вже задумала робити. Тільки живим з твоїх рук він вже не вийде, зрозумів?! Передягаюся і, сховавши в кишені револьвера та ґранату, виходжу на залізницю до «товариша» чекіста. Польовою доріжкою йдемо в напрямку села Грушківки. У полі «товариш» повчає мене:

– Отож, від цієї хвилини я – хорунжий Жілінський. Служив у петлюрівському полку ім. Богдана Хмельницького. Зимою захворів на тиф і залишився під час партизанського рейду петлюрівських частин на Херсонщині. Тепер шукаю якогось повстанчого відділу або організації, щоб приєднатися.

Я не стримався і усміхнувся. Хорунжий Богданівської кінної сотні Жілінський – мій товариш по полку і сотні, який під час Зимового походу дезертував з частини.

– Ми, товаришу, зайдем до своїх хлопців-комсомольців, які вірні совітській владі, – але разом з тим на доброму рахунку у місцевих бандитів, які не знають про їх настрій. Для них маскування[153] непотрібне. Але як ви схочете безпосередньо зійтися з бандитами, то попереджую, що серед них є багато колишніх петлюрівців. Хто-небудь може знати, чи такий хорунжий був у тім полку. Зрештою, як у вас є документ, то хтось може знати підпис командира.

– Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Було би тільки зле, якби знайшовся хтось з того полку або з сусідніх. Про це треба рознюхати заздалегідь.

– У хлопців довідаємося. Вони знають усіх.

«Товариша» це заспокоює, і він, набравши гумору, починає оповідати мені про свої минулі пригоди між «бандитами». Оповідає про сцени розстрілів у київській ЧК, в яких брав безпосередню участь, вихвалюючися[154] своєю сміливістю та жорстокістю. З цієї розмови видно, що розуму у хлопця небагато, але нахабної сміливости дійсно не бракує, доказом чого була ця «прогулька» зо мною до Холодного Яру. Каже, що походить з Києва, але говорить з виразами, яких уживають селяни на Чернигівщині.[155] Обійшовши полем Грушківку, йдемо лісом в напрямку Мотриного манастиря. Розпитує мене, чи в манастирі є тепер бандити. Висловлює бажання оглянути манастир, але я, не бажаючи гаяти[156] часу, відмовляю його. Не доходячи до манастиря, беремо напрямок на Мельничанські хутори.

Балакучість «товариша» зникла. Йшов задуманий, час до часу запитуючи, чи ще далеко. З наближенням до цілі ставав все сумніший. В задумі машинально обмацував і розправляв ковнір своєї блюзки. Коли я сказав, що лишилося йти не більш кілометра, став.

– Відпічнемо трохи.

Ліг горілиць на траву і якийсь час лежав мовчки, закривши очі руками. Коли я запропонував іти дальше, він підвівся на ліктеві і сумно подивився на мене:

– Знаєте, нам, певне, не пощаститься. У мене передчуття якесь недобре… чогось серце ниє…

– Дурниці. Я певний, що все буде добре.

– Бачте, я вірю в передчуття… У мене вже був такий випадок. Щоби був не вернувся, вже давно зігнив би. І от тепер таке саме почуття, як тоді. Знаєте, що? Краще вернемося, і я поїду до Чигирина на Олександрівку. Потім побачу, що робити. На всякий випадок дасте мені записку до кого-небудь із ваших хлопців.

Пробую ще вговорювати його, але він постановляє[157] таки вернутися і завертає по просіці назад. Плян завести його до хлопців і дещо випитати пропадав. Треба кінчати справу в лісі.

Побалакавши трохи про своє бажання перейти з міліції на службу до ЧК, пускаю його на крок вперед і витягаю свого кольта. Коли наблизив револьвер до його потилиці, готовлячися до стрілу, він нагло обернувся, доторкнувшись виском люфи. Натискаю язичок. Підкосившися, впав наперед, навзнак, широко розкинувши руки. Якийсь час дивлюся в його злякано-розкриті мертві очі. Передчуття не обдурило… Тільки не сказало, що небезпека була з ним, а не перед ним.

Забираю йому з кишень два револьвери з великим запасом набоїв і старенький цератовий портфель. У портфелі три посвідки, видані в різний час Богданівським полком Жілінському, декілька світлин груп українських старшин і козаків, його фотографія в українському військовому однострою. Зроблена, видко, недавно,[158] та нарочито потерта і побруджена. На одній світлині записані на другому боці дві адреси без прізвищ в Одесі. Крім цього в портфелі декілька тисяч гривень, трохи «миколаївських» грошей, трохи совітських і чотири золоті п’ятки. Посвідки київської губЧК, яку він показував нам на стації, при нім не було. Видно, знищив, коли очікував на мене.

Не знайшовши при ньому жадного папірця, яким він міг би вилєґітимуватися в чигиринській ЧК, пригадую собі те машинальне обмацування ковніра в задумі. Розрізую той ковнір і виймаю з нього зложений пасмою кавалок тонкого полотна. Друкований на машині шифрований лист. З смертю «Жілінського» зникла можливість довідатися щось про заміри ЧК.

Знайшовши на Мельничанських хуторах отамана, оповідаю йому про випадок і передаю забрані у чекіста річі[159] і гроші. В поворотну дорогу відпроваджують мене два хлопці з рискалями, які ідуть закопати в лісі «товариша». Чорнота був дуже незадоволений, що я не зумів доставити «товариша» до штабу бодай раненим.

Поза «службовими обов’язками» проводжу час у Кам’янці досить симпатично. У місті було багато свідомої української інтеліґенції, був добрий хор, аматорський театр. Відбувалися часто вистави, концерти.

Під час однієї вечірки познайомився з гарненькою інтеліґентною дівчиною.

Надзвичайно симпатична, щиренька Галочка, як то кажуть, припала мені до душі. Не минуло багато часу, і я захворів на перше серіозне молоде кохання. Сталося те саме і з Галею.

По кількох вечорах, проведених в розкішному парку графів Давидових, «признаємося до вини» (навзаєм). Сталося це в історичному ґроті, викопаному під одним із схилів, в якому століття назад відбувалися таємні зібрання Південної організації декабристів. Хтось із місцевих «істориків» оповідав мені, що у тому ґроті Пушкін написав кілька своїх віршів.[160]

В кожному разі для побачень та відпочинку після прогульки[161] по гористому парку кращого місця не треба було. Сівши на мальовничому відламку скали, мріяли ми із Галею про час, коли Україна стане вільною, мріяли про одруження – та чи мало про що мріють закохані весняного вечора! На овиді була боротьба, була непевність за завтрішній[162] день і життя – та хто під час життьової весни задумується над такими речами?!

Не марнуючи часу, нав’язуємо з Чорнотою у Кам’янці політичні зв’язки з своїми певними людьми і розставляємо їх на «бойові пости» на випадок, коли нам прийдеться покинути місто.

Втаємничена частково в нашу справу (після бурного конфлікту з Андрієм) Галя робила нам цінні послуги. Під виглядом відвідування родичів у Медведівці, не викликаючи підозрінь, виконувала обов’язок зв’язкового між нами і штабом Холодного Яру. Було рішено, що, коли покинемо Кам’янку, будемо держати зв’язок з своїми людьми там через неї.

Кам’янка готовилася до приняття повітової влади з Чигирина. Її переїзд затримався, бо затягнувся ремонт помешкань[163] для установ. Із намічених будинків[164] господарів просто викинули, залишивши потрібні меблі.

Приїхав уповноважнений ЧК, який став налагоджувати аґентурний апарат. Пропозицію давати відомості про міліцію одержали під секретом три наші хлопці, які, звичайно, «з охотою» на це погодилися і під диктовку Чорноти строчили для уповноважненого «характеристики» службовців міліції, в тому числі і його. В день, коли ми очікували вже приїзду влади, Чорнота прийшов до управи міліції нахмурений. Уважно оглянув кулемети і перевірив, чи у всіх ґранатах є запальники. Віддавши розпорядження, щоби хлопці не відходили далеко від управи, покликав мене і Оробка до кабінету.

– Мені, хлопці, сьогоднішнє повітря у Кам’янці не подобається. І Вишневецький, і воєнком дуже зо мною милі стали, але я нюхом чую, що щось у них змінилося. Чекіст, зустрівши мене, мало цілуватися не поліз. Сказав, щоби я і ви оба зайшли до нього на кватиру, як тільки стемніє. Та щоб заходили непомітно, по одному. Має обговорити з нами якусь дуже важну справу. Це щеня і брехати ще добре не навчилося. Зайти зайдем, та не по одному…

Діло, хлопці, смердить. Видно, щось вже дізналися. Сьогодні ж, як тільки поприїжджає начальство із Чигирина – по головах і тікати треба. Караульний баталіон має лишитися у Чигирині. Кількадесять озброєних приїде, та з такими вояками раду дамо. Там половина шмуликів, які від гуку одної ґранати повмирають… Треба, щоби хлопці трималися купи та були готові і до бою, і до відступу на Грушківку. Як «товариші» щось пронюхали, то можна ще за дня дожидати якої-небудь несподіванки.[165] Треба стежити за стацією. Може прибути якась частина. Пустіть два обходи по місті, і нехай хлопці притримують і ведуть сюди, якби з’явилася яка нова особа.

Обговорюємо те, що Лещенко вів себе сьогодні теж підозріло. Був зранку схвильований і більше не з’являється.

По обіді приїхав із Чигирина міліціонер, що їздив у відпустку додому, і привіз новинку. Повітові установи в Чигирині зранку готовилися переїжджати до Кам’янки, майно спакували вже на підводи. Потім несподівано дістали наказ, що сьогодні переїзду не буде.

Під вечір атмосфера недвозначно напружилася.[166] Місцеве начальство, яке в цей час завжди проходжувалося коло міліції на головній площі міста, не показувалося. Довідуємося, що ні Вишневецького, ні уповноважненого ЧК, ні воєнкома в помешканнях нема і невідомо де поділися. Жінки їх також зникли.

Хлопці, що наглядали за стацією, притримали і привели до управи міліції якогось елєґантно одягненого типа, який приїхав паровозом із Бобринської і питав, де примістилася уєздЧК.

Забрали у нього револьвер, портфель з документами і велику пачку совітських грошей. Приведений до кабінету, в якому був Чорнота, я, Оробко і Соловій, притриманий відразу взявся до Чорноти «з баса»: