Читать книгу Куля для вовкулаки - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 1

Життя до біса цікава річ. І немає жодного сенсу сперечатися з таким твердженням. Хоча би з тієї причини, що подібне визнає людина, яка надто довго затрималась у нашому недосконалому світі. Парадокс – світ недосконалий, але життя дуже цікава річ. І розуміння цього факту не полишає, навіть коли осягнеш усю його недовершеність, метушливість, а подекуди й жорстокість. Принаймні за увесь свій довгий шлях я не зустрічав жодного смертного, який, будучи при здоровому глузді, не дорожив би власним життям. Можливо, комусь мої слова здаватимуться дивними. Але маєте вірити старому Паливоді на слово. Бо навіть самогубець, який вирішив звести рахунки з життям, таємно сподівається, що все затіяне ним лише гра. Дурний сон, котрий може закінчитись будь-якої миті. І той самий самогубець, набувши статусу невдалого самогубця, знову порине у вирішення десятків повсякденних своїх справ. І козак на полі бою, і немічний старець – життям дорожать усі. За свої роки я бачив достатню кількість різноманітних людей. Справді достатню. Іноді навіть волів би ніколи не зустрічати багатьох із них. Але, як кажуть мудрі, не ми обираємо свій шлях, шлях обирає нас. І далеко не кожному смертному випадає можливість посидіти спокійно наприкінці його, поглянути у минуле й замислитись над сенсом життя. Мені таке щастя усміхнулось. Тож тепер, коли від буремної молодості залишились хіба спогади, а рука вже не має достатньо сили, щоби тримати шаблю, маю вдосталь часу. Можу сидіти у своєму скрипучому кріслі й віддаватись тим самим спогадам. Ба навіть більше – розуміти, що все закарбоване в пам’яті може залишитись у ній лише доти, доки живий я сам. А далі? Вічність. Небуття? Люди й події, які нині стали минулим, усі вони стануть нічим. Справді шкода.

Напевне, саме подібні думки надали мені наснаги розпочати таку невдячну справу, як написання мемуарів. І от дивна річ, якоїсь миті моя нікчемна писанина настільки захопила мене, що стало здаватись, ніби минуле ожило навкруг мене. Люди, які пішли в небуття багато років тому, події, про які тепер ніхто й не пам’ятає, усе набрало нового змісту. Можливо, лише для мене самого. Проте я так волію не думати. Я прожив славне життя. Життя, яке гартувало мене у далеких походах і запеклих битвах. Кидало в атаку на мури турецьких фортець і примушувало боротись зі страхітливими морськими штормами. Звело з великим гетьманом Петром Сагайдачним і багатьма достойними людьми. Надало можливість заглянути у таємничу безодню під назвою людська сутність і вивести на чисту воду багатьох злочинців…

Старий Семен Паливода – не флорин, усім подобатись не може. І я недостатньо вижив з розуму, щоб цього не розуміти. Хтось зауважить, що я не надто вправний писака. Комусь прийде до голови, що міг би зробити у тій чи іншій ситуації значно більше, аніж зробив. Хтось скаже, що я немало помилявся, і теж матиме рацію. Я звичайна людина.

Скажу навіть більше – коли після багатьох років до рук мені попав зошит у потертих пергаментних палітурках, вірний супутник на протязі десятків років, далеко не одразу я наважився викладати для широкого кола читачів усе, що занотовував у ньому. Лише після немалих вагань і сумнівів вирішив надати життя коротким моментам минулого, що застигли у тих записах, створених з однією лише ціллю – не загубити жодного факту, потрібного для розкриття чергового злочину. І сталось маленьке диво. Пожовклі від часу сторінки і моя стареча пам’ять, яка краще закарбувала ті події, аніж події дня учорашнього, примусили ожити картини моєї молодості. З боку старого писаки-графомана було б небувалою нахабністю вихваляти те, що надряпав. Тож не вихвалятиму. Просто залишу на розсуд читача події днів давно минулих, що їх пригадав і оживив для вас у своїх скромних нотатках старий Семен Ольховський. Той самий, який з легкої руки запорізьких братчиків отримав веселе прізвисько Паливода. А розпочну з розповіді про бідолаху Олександра Сенявського. Нещасного молодого чоловіка і страшного демона, який колись давно лякав мешканців Поділля самим своїм ім’ям. Демона, якого народили чутки, а вбила лише власна слабкість. Утім, не будемо забігати наперед. Почнемо з самого початку. А діло було так…