Читать книгу Куля для вовкулаки - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 9

До ранку жодних несподіванок не відбулось. Стрілки годинника показували четверту по півночі, коли Паливода з Микитою, як і було домовлено, заступили на охорону табору. Пилипенко увесь час поривався розпочати розмову, але Семен наказав йому мовчати.

– Потрібна тиша, ранком усе розповіси, – кинув коротко.

Микиті не залишилось нічого іншого, як підкоритись. Вони до самого сходу сонця вдивлялися в лісові хащі, у які полум’я багать жбурляло непевні промені світла, вслухались у нічний гомін лісу. Коли загін прокинувся й після короткого сніданку вирушив у дорогу, виявилось, що присутні не всі. Зник Міхай Березовський. Семен, за своєю звичкою занотовуючи події учорашнього дня у записник, вирішив відзначити цей факт особливо. Тут крилась таємниця. Міхай ще під час розмови з Мацейовським поривався кудись їхати. Незважаючи на ризик опинитись на самоті у лісі, про який ішла недобра слава. Мацейовський, почувши звістку про його зникнення, лише коротко вилаявся і дав команду вирушати.

Стежка, витоптана серед гущавини лісу, йшла то вгору, то вниз, робила безліч поворотів. Птаство десь під кронами велетів-дубів розпочало свій різноголосий спів, а прохолодне лісове повітря було сповнене пахощами грибів і прілого листя. Семен з Микитою їхали поряд.

– Це був лікантроп! – без вступів видихнув Микита. – Я про вбивство Сенявського.

Семен похитав головою.

– От що, голубе, розкладем усе по полицях. Чому ти так вважаєш?

– Драгуни оповідали. За наказом Сенявського у його землях усіх вовків вибито.

– Можливо, прийшли інші? – поглянув на помічника Паливода.

– Можливо. Але всі тут надто налякані. Цьому має бути причина. Адже ти не будеш сперечатись, що три десятки озброєних жовнірів не злякаються звичайних вовків? Але це ще не все.

– Щось іще?

Микита зітхнув.

– Я був там уранці.

– Де? – не зрозумів Паливода.

– Там, звідкіля ми чули виття.

– І що?

– Там не було вовчих слідів. Лише сліди людини. Або створіння у людському взутті.

– Ти впевнений?

– Як у тому, що розмовляю з тобою, ясний пане!

Семен помислив. У словах Микити був сенс. Тож настав час з’ясувати, хто ці загадкові вовкулаки, яких Пилипенко з виглядом знавця волів іменувати лікантропами.

– Добре. Розкажи мені про них. Чесно кажучи, не чув нічого, окрім назви й якихось жахливих оповідань. Не рахуючи твоїх гравюр, звичайно.

Микита замахав головою з виглядом професора, що мав розпочати доповідь на кафедрі.

– Що ж. Це вельми цікаві істоти, – розпочав він свою довгу промову. – Уперше про них згадували у своїх книжках ще грецькі автори. Потім римляни. Однак насправді глибокі дослідження розпочались у Європі усього кілька століть тому.

– Глибокі дослідження? У Європі? – Семен саркастично посміхнувся.

– Саме так! – з виглядом знавця підтвердив Микита. – І маю сказати, що мені не зрозумілий твій сарказм.

– Справді? – Паливода зітхнув. – Але він доречний. Кілька сторіч тому Європа, якщо й могла досліджувати, то хіба залишки своїх поселень, над якими царювала чума.

– І незважаючи на це, я наголошую. Вовкулаків досліджували. Існує велика кількість творів. І коли ясний пан зволить приховати свій сарказм, я зможу по пам’яті переказати зміст деяких з них.

– Я жартую, друже, – примирливо сказав Семен. – Розповідай.

– Отож, – Пилипенко відкашлявся, – лікантропи, яких дехто іменує перевертнями, або вервольфами, з’явились у той час, коли Бог створив людину. Принаймні існує думка, що вони є нащадками дітей Ліліт – першої дружини Адама, що її було вигнано з Едему. Як віщує легенда, Ліліт мала чотирьох дітей, які були віддані на виховання звірам – тигру, ведмедю, змії та вовку. На виховання до вовка потрапила донька Ліліт на ім’я Еноя. Саме вона й стала предком усіх перевертнів, що чигають на свою здобич у нічних хащах під час повного місяця.

– Цікаво. Ніколи не чув про цю твою Ліліт, – здивувався Семен.

– Ти, ясний пане, багато про що не чув, – відмахнувся Микита і продовжив: – Лікантроп – це зло в чистому вигляді. Велетенській звір із розумом людини, метою якого є лише одна дія – убивство. Він очікує на свою жертву терпляче, а убиває жорстоко. Він терзає плоть жертви, як справжній вовк, а вистерігає її, як наділена розумом людина. Виникає питання: звідки ж узялось це породження темряви?

– Звісно, виникає.

– А постало воно від прокляття! Той, хто продав душу дияволу й отримав від нього мазь для перетворення, приречений довіку блукати ночами в пошуках кривавої жертви. Удень він схожий на звичайну людину, хоча й повністю не може приховати своєї суті. Уночі ж диявольський хист лікантропа дозволяє йому перевертати шкіру, яка удень росте шерстю всередину. І стає схожим на велетенського вовка. Існує задокументоване свідчення очевидців на процесі над перевертнем, який проходив у Франції 1549 року. Перевертнем виявилась жінка, яку пізніше почали кликати луґару. Свідок під присягою заявляв, що під час полювання в лісі на нього напав велетенський вовк. Незважаючи на те, що його було поранено, свідок спромігся вистрілити з мушкета й влучити в лапу звіра. Мушкетна куля, хоча й зроблена зі звичайного свинцю, нашкодила пекельному звіру. Вона відірвала йому одну з передніх лап, після чого вовк утік. Повернувшись додому з трофеєм, наш мисливець був вельми здивований. У його мисливській сумці замість вовчої лапи лежала жіноча рука! Ще одне здивування очікувало на нього в кімнаті дружини. Жінка, з якою він прожив багато років у шлюбі, стікала кров’ю, і в неї недоставало кисті правої руки! – Микита тріумфував так, ніби це він особисто відстрелив лапу породженню диявола.

– Іноді жінки можуть піднести нам такі сюрпризи, мій друже, що твоя історія здаватиметься дитячою казкою, – Семен не зміг відмовити собі в тому, щоб підкинути шпильку. Однак Микита не звернув уваги. Зачепивши улюблену тему, він відчув справжнє натхнення:

– Узагалі в книжках тему лікантропів намагались розкрити багато сторіч тому. Хоча це були скоріше художні твори, у яких перевертні часто виступали у якості позитивних персонажів, – виголошував він з поважним виглядом. – У скандинавських сагах, бретонському епосі й віршах французьких трубадурів ми бачимо сильних і справедливих людей, яких злі чари примушують приймати образ вовка. Більш науковий підхід до проблеми з’явився не так давно. Найбільш яскравими є дослідження німецького лікаря й астролога Каспара Пейцера.

– Ніколи не чув, – похитав головою Семен. – Про що там йдеться?

– У своїх працях його превелебність досить прискіпливо досліджував тему лікантропії28 й дійшов висновку, що вона є наслідком чаклунства й угоди з дияволом! – продовжував сипати фактами Пилипенко.

– Хто б сперечався.

– Не він один, ясний пане. Подібної думки дотримувались швед Олаф Маґнус і француз Ґійом Брабантський. А пізніше голландський лікар і відомий знавець окультизму Йоганн Веєр. Усі вони вважали, що лікантропія є прямим наслідком діяльності нечистої сили. Що ж до самого лікантропа, його убити можна, але надзвичайно важко. Описані випадки, коли кулі й клинки просто відскакували від шкіри лікантропа, не завдаючи йому ніякої шкоди. Існує лише один перевірений засіб.

– Срібна куля? – запитав Семен, відверто нудьгуючи.

– Саме вона. Можливо, допоможе обезголовлювання, проте особисто я не уявляю, як можна перемогти лікантропа за допомогою холодної зброї. Ці істоти надзвичайно сильні, швидкі й кровожерливі. І ще…

Семен вирішив, що з нього досить.

– Дякую, Микито, – сказав він. – Мені потрібно обдумати усе почуте.

– Але…

– Мені справді дуже цікаво було дізнатись про праці усіх цих шановних людей, проте не варто заглиблюватись у версію надто глибоко. Так легко піти хибним слідом, мій друже.

Микита ображено засопів і замовк. Загін ротмістра Мацейовського нарешті залишив позаду лісову частину шляху і виїхав у поле, де одразу ж потрапив під промені палючого сонця. Семен дещо відстав від решти супутників і заглибився в думки. Він і справді почув від Микити багато нового для себе про містичних перевертнів, проте вирішив не робити передчасних висновків. Натомість спробував перевести думки у менш практичне русло.

Природа буяла сотнями відтінків зелені. Дике Поле з його небезпекою від татар і різномастих здобичників без роду й племені залишилось позаду. Зараз вони простували Брацлавщиною до жаданого усіма Меджибожа, де перебував Адам Ієронім Сенявський, а на Семена і Микиту очікувала важка й небезпечна робота. Згідно з розрахунками Семена, до мети подорожі залишалось не більше двадцяти миль. Семен незчувся, як його обступили спогади. Спогади про роки, що їх залишив позаду так, як зараз залишав за плечима довгі версти шляху. Як же все починалось?