Читать книгу Куля для вовкулаки - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 4

Кошовий отаман Запорізької Січі Іван Нагнибіда очікував на візит. Хоча спробував зробити вигляд, що поява Семена стала для нього несподіванкою. Дочекавшись, доки Паливода зайде до світлиці й вклониться за запорізьким звичаєм, кинув на завалений сувоями пергаменту стіл книжку, яку щойно читав, і зручніше вмостився у своєму кріслі. Певний час розглядав Семена з таким виглядом, наче побачив щось непристойне, після чого вкрите рубцями й зморшками обличчя розтяглось у подобі посмішки:

– Паливода! Матері його ковінька, це ти! А я думаю, хто це в мене козаків зворохобив? Запорожці справи покидали, побігли дивитись, як двоє блазнів один другому чуби деруть! – Кошовий вказав на лаву навпроти столу й взявся накладати тютюном свою череп’яну люльку з довгим чубуком.

Семен озирнувся. Світлиця Івана Нагнибіди, кошового отамана Війська Запорізького Низового виглядала так, як він запам’ятав її під час минулого візиту. Коли ж це було? Місяць? Ні, здається, два місяці тому. Втім, нічого дивного. На інтер’єрі отаманської світлиці час жодним чином не позначився на протязі останніх років. Усе ті ж срібні литаври під стіною, перський килим, що повністю закривав одну зі стін, а на ньому безліч холодної та вогнепальної зброї. Образи на покутті. Під образами вогник лампадки, а вздовж стін застелені зеленим сукном лави. Над ними – полиці з турецьким посудом, богемським кришталем і польським сріблом. Усе це освітлювали кілька свічок, що їх було встановлено у потемнілі бронзові канделябри. Довершували картину завалений кореспонденцією стіл і сива імла від тютюнового диму. Все як завжди. Семен сів на лаву, поклав піхви шаблі на коліна й мовчки позирнув на кошового. Очікував, що той розпочне розмову першим.

Нагнибіда мовчав не менше п’яти хвилин. Затягувався тютюновим димом і вдавав, що розглядає пейзажі за вікном. Такий собі круглолиций Будда, який нікуди не квапиться. Хіба що з європейським розрізом очей і з довгим оселедцем на маківці. З довжезними сивими вусами й золотим кільцем у вусі. Очі кошового дивились хитрувато, а про хід його думок було неможливо здогадатись. Прослідкувавши за напрямком погляду кошового, Семен зрозумів, що отаман просто тягне час – за мутним зеленкуватим склом годі було роздивитись бодай щось певне. Він багатозначно посміхнувся, але розмову розпочинати не поспішав. Так, у Семена Паливоди є відповіді на запитання кошового. Зрештою, він не дарма узяв свої сто дукатів за розслідування крадіжки з військової скарбниці. Проте Семен Паливода цінує власну красномовність і не поспішає демонструвати її до того моменту, коли його зволять запитати про хід розслідування. Він витяг із-за пазухи зошит у затертих шкіряних палітурках і почав заклопотано гортати його сторінки.

Як Семен і сподівався, кошовий не втримався першим. Цікавість взяла верх над власним іміджем і запорожець сердито буркнув:

– Мовчиш, козаче?

Хвилинна мовчанка, під час якої чутно було іржання коней за межами світлиці, шкряботіння шашілі в стінах і шурхіт сторінок зошита, що їх гортав Семен.

– Мовчиш, запитую? – повторив кошовий, підвищивши голос.

– Прошу? – Семен зробив вигляд, що не почув попередньої фрази співрозмовника.

Нагнибіда вищирився:

– Паливода, не гніви мене!

– Як можна, батьку?

Кошовий відкашлявся.

– Добре. Вважатимемо, що ми обидва витримали достатню паузу. Маєш щось для мене?

– Маю, батьку.

– То кажи, скурвий сину, не мотай печінки! – пудовий кулак Нагнибіди упав на дубові дошки столу з такою силою, що вони жалібно рипнули.

Семен стримано посміхнувся, заховав зошит, після чого витягнув із валізи шкіряний гаман. Значно більший за той, що його півгодини тому кинув під ноги Обуху. Коли клав на стіл, у гамані щось загадково дзенькнуло.

– Тисяча флоринів, батьку. Можете порахувати. Усе на місці.

Кошовий, намагаючись приховати здивування, зважив гаман на долоні. Дев’ять тижнів тому він відрядив посланців до Семена Паливоди. З одним лише проханням – знайти злодюжку, який прикинувся заморським будівельником та обдурив військову казну на тисячу флоринів. Кошовий сподівався, що зможе повісити хоча б самого злодія. І то в перспективі. На повернення коштів Нагнибіда, будучи людиною досвідченою, не сподівався. Хоча й нервував – подібна недалекоглядність могла коштувати йому отаманської булави. І не лише булави. Як споконвіку велось на Січі, колишні заслуги перед товариством не зупинили б запорізьку сірому від того, щоб побити невдаху-отамана палицями біля стовпа на майдані. Запорожці були далеко не толерантними підлеглими для будь-кого з обраної ними старшини, тож за найменшу невдачу карали жорстоко. А якщо додати той факт, що крадіжка за січовим звичаєм вважалась найважчим злочином, бродіння в масах було гарантованим.

Обличчя Нагнибіди стало майже привітним.

– Добру звістку приніс, козаче!

Семен стримано посміхнувся.

– Це ще не все, батьку, – відповів він.

Брови кошового здивовано підійнялись:

– Тобто?

– Тобто гроші, які були вкрадені у товариства й повернуті завдяки моїй праці, лише частина певного дійства.

Кошовий закліпав очима і ще більше став схожим на китайського Будду.

– Нічого не розумію.

Семен не міг собі відмовити в можливості насолодитись власним тріумфом. Звістка, яку він приніс зі Слобожанщини, повинна була вчинити ефект порохової бомби. Ще б пак, змова проти самого кошового отамана Запорізької Січі! І змова, яка майже вдалась. Якби не збіднілий шляхтич із Поділля, якого запорізький кіш кілька років тому нагородив прізвиськом Паливода! Семен набрав поважного вигляду.

– Я навіть не здивований, – мовив він. – Тобі нічого не відомо.

Іван Нагнибіда гукнув джуру, передав йому гаман і заходився вдруге накладати люльку. Нарешті, вдарив кресалом, випустив хмаринку диму й поглянув на Семена.

– Розповідай, не тягни час. По очах бачу – відбулося щось важливе. Такі новини мушу знати першим проміж козаків.

Семен Паливода видобув з-за пазухи сувій пергаменту зі зламаною сургучевою печаткою. Простягнув отаману. Той взяв сувій до рук і почав розглядати залишки сургуча, на якому можна було розпізнати печатку Війська Запорізького Низового. Тобто власну печатку.

– Що це? – Нічого не розуміючи, Нагнибіда підвів очі на Семена.

– Прочитай.

Кошовий розгорнув сувій і заходився читати. В міру того як пробігав очима рядки, обличчя його ставало все більш похмурим, а зрештою, очі почали метати блискавиці. Нарешті скочив на ноги, пожбурив пергамент на долівку й забігав світлицею.

– Чорт забирай, це вже занадто! Хто це писав?!

– Ти, батьку.

– Що?! – Нагнибіда гаркнув з такою силою, що в прочинених дверях з’явилась голова джури. За мить вона зникла після сповненого праведного гніву крику: – Геть, скурвий сину!!!

– Заспокойся, батьку, – здійняв руки з поверненими вперед долонями Семен. – Я все поясню.

– Звичайно, поясниш! Що за маячня? Мій лист до бейлер-бея1 Анатолії з попередженням про майбутній похід козаків морем до його берегів?! Та це ж на голову не налазить! Я, матері його ковіньку, не міг такого написати!

– Звичайно, не міг. Але погодься, підпис твій. Його можна порівняти з будь-яким листом, що зберігається у військовій канцелярії. Можеш бути впевненим, ніхто не відрізнить.

– Але як?! Я не розумію! – пика кошового почервоніла, віщуючи максимальну ступінь обурення.

Семен зітхнув.

– Підробка. Але підробка майстерна. Втім, лист мав з’явитись лише після того, як тебе звинуватили б у крадіжці тисячі флоринів з військової казни. Думаю, на фоні такого звинувачення він мав стати зерном у благодатному ґрунті. Та й тема листа дуже вже кричуща, щоб надто ретельно досліджувати автентичність підпису. Людина, яка його писала, надає туркам інформацію про час уторгнення запорізької флотилії, міста, які планується атакувати, а також кількість козаків, які братимуть участь у рейді. Це зрада. У будь-якому випадку люди, що після отримання турками листа вирушать у похід, – смертники.

Кошовий спробував узяти себе до рук, упав у крісло і, слухаючи Семена, голосно засопів.

– Для чого? Для чого давати туркам можливість розбити нас у такий підлий спосіб?

Семен знизав плечима:

– Війна підла річ, батьку. Ти пройшов стільки бойовищ, не тобі розповідати цю прописну істину. Проте ми маємо справу з іншим випадком. Лист навряд чи мав попасти на квітучі береги Анатолії.

– Але ж…

– Все робилось не для розгрому запорожців.

– Для чого ж? Семен зітхнув.

– Копають безпосередньо під тебе, хіба не очевидно?

– Як?! Хто?! – Нагнибіда, який почав було заспокоюватись, знову зірвався на крик.

Семен посміхнувся посмішкою вдоволеного кота:

– Це два запитання. Якщо дозволиш, почну з першого.

– Кажи, не муч!

Тепер прийшла черга піднятися з лави Семену. Він пройшовся кімнатою, заклав руки за спину й повернувся до кошового.

– Отже, батьку, на початку хочу повернутись трішки в минуле. Щоб картина нашого дійства стала для тебе більш зрозумілою. Ти гарний старшина і добрий отаман. І коли кажу це, бачить Бог – не намагаюся вдаватись до лестощів, просто констатую факт. Проте, коли тебе обирали на отаманство під час військової ради, чи так уже одноголосно була віддана булава?

Нагнибіда в задумі провів рукою по неголеному підборіддю.

– Це Січ. Ти її добре знаєш. Тут усім не вгодиш, не раз до шабель доходило.

– Так, мені відомо, – погодився Семен. – Тому, коли до моїх рук потрапив цей лист, я поставив собі запитання: можливо, перед нами спроба прибрати зі шляху конкурента й посісти місце кошового отамана? Адже все дуже просто. Просто до геніальності! За досить невеликі кошти наймається людина, яка під виглядом будівничого береться за будівлю укріплень січової фортеці. А насправді очікує, коли до її рук попадуть гроші військової скарбниці. Далі людина зникає. І про це ніхто не знає, окрім кошового отамана й кількох наближених до нього людей, яким кошовий наказує мовчати. Адже вони все розрахували вірно, ти мовчав?

– Так, – застогнав Нагнибіда. Він лише зараз починав розуміти, яка небезпека чигала зовсім поряд.

– Так, – повторив Семен. – Але тисяча флоринів – чималі кошти і їхню відсутність, у тому разі коли б сірома захотіла пересвідчитись, чи її отаман чистий на руку, швидко було б виявлено. Саме в цей момент з’являється лист із підписом кошового, у якому останній прирікає майже всіх учасників майбутнього морського походу до лютої смерті від рук готових до відсічі турків. А далі справа техніки – бунт, чорна рада, швидкий суд і страта. Все, дорогу до жаданої булави відкрито й не потрібно очікувати наступного Різдва, коли рада обиратиме майбутню старшину. У процесі буремних подій позбуваєшся конкурента, якому б скоріш за все програв у симпатіях козаків. Ми обидва знаємо Січ настільки, щоб зрозуміти: за сприятливих обставин все могло б чудово скластися для того, хто замислив подібне.

– Хто ця наволоч?! – голос Івана Нагнибіди лунав глухо, а інтонація не віщувала невідомому заколотнику нічого доброго.

– А це якраз друге питання, – розвів руками Семен. – І відповіді на нього я поки не маю.

– Як не маєш? – блиснув оком кошовий. – Тобто все тобою розказане – лише припущення? Жодних імен?

– Я не характерник, батьку, – широко посміхнувся Паливода. – Не чарівник. А людина, яка замислила проти тебе недобре, має достатньо засобів, щоб відбити зайвий інтерес у будь-кого, хто ставитиме незручні запитання. Тож розпитати не зміг, не гнівись. Проте…

– Що? – кошовий сопів, немов ковальський міх.

– Проте я люблю обдумувати свої кроки наперед. Тож коли кошовий отаман каже, що Семен Паливода є одним із блазнів, які вирішили надерти один одному чуба, я розумію, що роблю все вірно. Адже ніхто не здогадався про справжні мотиви моєї вистави.

– Вистави?

– Я про поєдинок. Адже не задля пустої слави, навіть не заради виграшу коштовної шаблі було розпочато двобій, батьку!

– Для чого ж? – Нагнибіда слухав Семена, лише час від часу вставляючи короткі запитання.

– Для того, щоб моя поява на Січі була помічена. Так швидше розійдуться розмови, що Семен Паливода привіз украдені в кошового отамана гроші. Тисячу флоринів.

– Тобто ти хочеш сказати, що крадіжка уже не є нашою таємницею? – блиснув оком кошовий.

– Саме це, батьку.

– Але ж ми домовлялись!

– Так було потрібно і про це мав подбати мій помічник, Микита. Ти мав змогу бачити його під час нашого минулого візиту.

Кошовий, пригадуючи, похитав головою.

– Так, пам’ятаю. Хлопчина в чернецькій сутані. Здається, бурсак.

– У минулому. Козацьке життя йому більш до вподоби. Отже, він розповів натовпу про крадіжку. Для тебе новина зараз несе більше позитиву, ніж негативу, адже гроші повернуто в казну. А людина, про яку ми говорили, отримала приховане повідомлення – її викрито. Якщо додати той факт, що його найманець, той самий «будівничий», зник без сліду, у нього достатньо причин для тривоги.

– А він зник без сліду?

Паливода дістав люльку і посміхнувся.

– Не для всіх. Дехто в Черкасах знає про його місцезнаходження достеменно. Але не наш злочинець. Тож маю всі підстави сподіватись, що саме цієї ночі він полишить Січ. Радив би, не привертаючи зайвої уваги, розіслати у степ дозори. Клянусь гонором, до ранку ми дізнаємось, хто замислив зжити тебе зі світу.

Кошовий вибив згаслу люльку до ніжки столу, відкашлявся і владним голосом покликав:

– Джуро! А ходи-но сюди, скурвий сину…