Читать книгу Куля для вовкулаки - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 6

Коні налякано захропіли, а передня пара навіть спробувала звестись дибки. Ридван, який до цього плавно похитувався, долаючи темряву ночі, зупинився. Адам Ієронім Сенявський прокинувся й від несподіванки вдарився головою об спинку дивана, на якому сидів. Відкашлявшись, невдоволено гукнув:

– Що там відбувається? Чому стали?

Замість відповіді до нього долетіло цьвохкання батога й крики кучера, якими той намагався примусити коней рухатись. Залишки сну після смачної вечері в замку розтанули, немов передранкова імла. Сенявський смикнув завісу на бічному вікні ридвана й спробував роздивитись, що відбувається.

Обабіч шляху, що вів від Меджибожа до лісової резиденції пана старости, яку останній звик іменувати мисливським будинком, тяглись лісові нетрі. Зараз, залиті непевним світлом повного місяця, вони виглядали таємниче, навіть моторошно. Спочатку Сенявський не міг роздивитись там жодного руху, але за мить відсахнувся від вікна, налякавшись руки в шкіряній рукавиці, яка постукала у вікно.

– Пане старосто, прокидайтесь! – Рука, як і голос, належали форейтору20, що супроводжував екіпаж Сенявського. Форейтор покинув своє місце в сідлі й стояв на ніжці ридвана.

Пан Адам опанував себе і рішуче відчинив дверцята ридвана. Жовнір виглядав стривоженим. У лівій руці тримав смолоскип, з якого на дорогу скрапували краплини палаючої олії. Праву нервово стискав на руків’ї одного з пістолетів.

– Чому стоїмо? – намагаючись заглушити страх металом у голосі, запитав Сенявський.

– Вовки, пане староста. Коні налякані.

– Вовки?

– Вони, кляті.

Сенявський відчув, як його страх перероджується в напад люті.

– Але я, чорт забирай, наказував постріляти вовків ще півроку тому! І мені доповідали, що наказ виконано. Звідки вони тут?

– Не можу знати, – жовнір покрутив головою. – Ми їх справді вибили до ноги…

Цієї миті, перериваючи жовніра, попереду пролунало моторошне виття. Раз і вдруге. Після цього в лісових нетрях праворуч і попереду ридвана Сенявський почув гарчання.

– Но! Вперед! Уперед! – ще більш енергійно замахав батогом кучер, але шістці коней, що були запряжені у ридван, його дії не додали бажання бігти в темряву. Налякані тварини хропіли, стригли вухами й намагались задкувати. Сенявський намацав на сидінні поруч із собою кобуру з пістолетом. Оголив зброю, звів курок, після чого поглянув на форейтора.

– Чого ти на мене витріщився?! – заволав щосили. – Іди виконуй свою роботу! Чи мої драгуни, маючи при собі зброю, бояться якихось там вовків?!

Жовнір уклонився, поглянув якось безнадійно на Сенявського, потім на кучера і пішов шляхом вперед, туди, звідки щойно вчулось вовче виття. Сенявський став на сходинку ридвана й уважно спостерігав за жовніром. Якийсь час його було видно на залитій місячним сяйвом бруківці. Потім він перетворився на неясну тінь, що її оточувала жовтувата плямка світла від смолоскипа. Минуло близько трьох хвилин. Тиша, яку тепер не порушувало ані вовче виття, ані хропіння коней, почала заспокоювати. Кучеру навіть удалося зрушити з місця ридван, і вони повільно покотилися слідом за форейтором, смолоскип якого вдалечині освітлював шлях. На мить Сенявському здалось, що небезпека залишилась позаду. Однак уже за хвилину він відчув, як від жаху кров стигне у жилах. Біля драгуна метнулась темна тінь, він несамовито залементував і упав на землю. Смолоскип згаснув, і з освітленої місяцем напівтемряви линуло лише несамовите гарчання.

Сенявський похапцем перехрестився й зачинився в ридвані. Знадвору чув, як кучер на козлах почав молитись. Коні, яких було залишено напризволяще, раптово потягли і, полишивши стрічку шляху, побігли в ліс. Деякий час екіпаж їхав у темряві, підскакуючи на невидимих вибоїнах. Скло у дверях вилетіло, засипавши Сенявського гострими скалками, він кілька разів болісно вдарився головою, після чого знепритомнів.

Коли пан староста прийшов до тями, він лежав на підлозі ридвана. Застогнавши, провів долонею по обличчю й відчув щось липке. Очевидно, подумав Сенявський, скалки розбитого скла порізали обличчя. Біль не давав себе знати.

– Гей, кучере! – покликав він, відчуваючи, як крижані лабети страху все сильніше стискають його серце. Від страху навіть згадав ім’я кучера. – Кшисю, де ти?

Відповіддю слугувала мертва тиша. Сенявський відшукав у темряві пістолет і повільно виліз із ридвана.

Він знаходився в чорному лісі. Вочевидь екіпаж застряг серед дерев і далі їхати просто не зміг. Сяйво повні не могло пробитись крізь крони дерев нагорі, тож скільки не намагався пан староста, але нічого роздивитись не зміг. Нічого, окрім тьмяного вогника олійного ліхтаря, який досі мерехтів поряд з місцем кучера на козлах. Стискаючи тремтячими пальцями руків’я пістолета, Сенявський поволі підійшов до ліхтаря. Озирнувся. Здається, поряд нікого.

– Кшисю, де ти, мерзотнику?! – ще раз покликав староста і знову не дочекався відповіді. Він відшукав у темряві уламок сухої гілки, похапцем вирвав з дверей ридвана завіску і, намотавши її на палицю, заходився поливати олією з ліхтаря. Коли імпровізований смолоскип був готовий, підняв закоптіле скло на ліхтарі й запалив його, освітлюючи все на кілька метрів навкруги.

Те, що побачив Адам Ієронім Сенявський, примусило його ще більше похолонути від жаху. Коні нікуди не поділись, як він одразу припустив. Як і кучер, якого пан староста не міг докликатись. Усі вони лежали у кривавих калюжах з розірваними горлянками. Невидючі очі кучера дивились у височінь, а на його обличчі, навіть у світлі смолоскипа, можна було роздивитись мертвенну блідість. Сенявський зашепотів молитву, одночасно прислухаючись до звуків у лісових хащах.

Спочатку все було тихо, але вже за хвилину здалеку долинуло зловісне вовче виття. Староста рвучко повернувся в тому напрямку, звідки почув виття, і викинув уперед озброєну руку. Лише темрява. І звуки в ній. Тепер, окрім виття, ясно можна було розібрати шурхіт минулорічного листя під чиїмись ногами, тихе гарчання. Раптом Сенявський осягнув, якої трагічної помилки він припустився. Смолоскип! Нападники, ким би вони не були, спочатку не помітили його, тож, убивши кучера і коней, пішли геть. А зараз побачили світло і повертались. Сенявський пошепки вилаявся, пожбурив смолоскип геть і одним стрибком заплигнув між трупи коней. Утиснувся між них, намагаючись стати одним цілим з землею і холодіючою плоттю.

Минуло не менше трьох хвилин, доки до вух Сенявського долинув неясний шурхіт. Це не були кроки, лише тихий шелест листя. Намагаючись не видати себе, пан Адам визирнув зі своєї схованки й мало не заволав від жаху, що раптово пройняв його несамовитою хвилею. Зовсім поряд, не далі як за десять кроків, від нього знаходилась істота. Ні, це не був вовк. Але й людиною навряд чи можна було назвати те, що напружено нюхало повітря, намагаючись відшукати Сенявського. На мить смолоскип, пожбурений паном Адамом, розгорівся яскравіше й освітив істоту настільки, що стало можливим роздивитись її заросле шерстю тіло, важкі щелепи, з-під яких виступали ікла й сповнені нелюдської ненависті очі. А ще довгі передні кінцівки, які сягали майже землі й були увінчані велетенськими кігтями. Після цього сили полишили Сенявського, і він знепритомнів…

Коли наступного ранку сонце почало вигрівати стволи мідних фальконетів на бастіонах мисливського будинку Адама Ієроніма Сенявського, сторожа біля воріт була чимало здивована невідомим прибульцем. Останній з’явився на шляху, що вів до Меджибожа, й намагався потрапити до маєтку. Втім, невідомим чоловік залишався тільки до того моменту, коли старший з охоронців не придивився до нього пильніше. Яким же було здивування старого солдата, коли в обірваному, залитому кров’ю і сивому, як дим, бідаку він упізнав власника Меджибізького ключа. Перед ним стояв, стискаючи в руках хрест, зроблений з уламків гілки і шматка обвугленої тканини, Адам Ієронім Сенявський.