Читать книгу Куля для вовкулаки - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 3

Клинок шаблі виглядав бездоганно не лише на перший погляд, але й під час більш прискіпливого обстеження. Він не міг бути підробкою місцевих ковалів. Вусані з передмістя Січі уміли робити зброю й добряче напружували м’язи, ударяючи у своїх кузнях по розпеченій криці. Але відтворити секрети майстрів Дамаска їм було не під силу. Лезо, хижо загострене на кінчику, у нижніх двох третинах потовщувалось так, щоб витримувати удари гартованої криці. І дбайливе полірування з неповторним візерунком дамаської сталі. Під поліруванням, нагадуючи про минулі бойовиська, глибокі подряпини й кілька щербин. Елмань6 досить широка, проте вага цяцькованого золотом руків’я розрахована настільки точно, що баланс не порушено. Тож навіть для досить широких замахів не потрібно докладати фізичної сили. Проста й ефективна зброя для фехтування, з одного боку, з іншого – досконалий витвір мистецтва східних зброярів.

Семен Паливода не зміг відмовити собі у тому, щоб ледь-ледь, самими кінчиками пальців торкнутись клинка. Провів ними по прохолодній криці, відчуваючи її міцну поверхню. Холод краси. Відчуття можливо було сформулювати саме так. Закінчивши оглядини, Паливода повернув зброю запорожцю, який стояв навпроти нього з насмішкуватим виразом обличчя.

– Надто шляхетна для нашої нагоди, – резюмував коротко. – Хтось пожалкує про її втрату.

– Навряд чи це буду я, – вищирився запорожець. – Що поставиш, козаче?

Різношерстим збіговиськом запорожців прокотився гул пожвавлення. Козаки полишили звичні справи й утворили серед січового майдану, затиснутого в підкову приземистих куренів, чималий натовп. Палили люльки й походжали вигорілою травою. І хоч деякі з них красномовно поглядали у той бік, де розташувалась корчма, розходитись не поспішали. Семен зробив ставку саме на такий розвиток подій. Сонце стояло не надто високо, тож спека прийде пізніше й до часу не потрібно ховатись у холодок. Справа йшла до поєдинку. Як відомо, запорожець – лицар. А зброя і двобій – насолода для лицаря. Особливо коли його не турбує спека, а йти до корчми надто рано. Тож чому б не насолодитись видовищем, якому на Базавлуку7 завжди раді? Принаймні так думала переважна більшість сіромах, котрі зібрались навколо Паливоди і його майбутнього супротивника. Так, усе вірно.

Семен розглядав опонента мовчки, не поспішаючи, доки не почув, як у натовпі хтось сказав:

– Талер8 на Обуха!

Гудіння посилилось, хтось засміявся і почав кепкувати: – За талер циган дупу не покаже. П’ять!

– На Паливоду десять!

Семен посміхнувся своєю фірмовою посмішкою і підкрутив чорного, немов воронове крило, вуса. Заразом підморгнув Микиті, який розташувався на деякій відстані від центру подій. Пилипенко театрально зітхнув і заходився поправляти упряж на конях.

Семен кілька секунд спостерігав за Микитою, уявляючи, як той буркоче своє звичне:

«І воно вам треба, ясний пане? Краще б ото справою зайнятись…»

Сперечатись з Микитою Семен не збирався. Власне, зараз він займається справою. І справою досить важливою. Хоча й розуміє, що буркотіти Микита від цього не перестане. Він просто хвилюється. Як завжди, коли на Семена чекає добряча бійка. Колись він спробував довести вірному зброєносцеві, що фехтування значно шляхетніша справа, аніж його улюблений бойовий гопак, проте зазнав цілковитого фіаско. Зрештою, кожен має займатись тим, до чого лежить душа. Для Микити – це книжки з окультизму й бойовий гопак. Для Семена – фехтування і розслідування злочинів. Нехай все залишається так, як є. Паливода перевів погляд на майбутнього супротивника, потай оцінюючи його можливості.

Бурчання Микити було доречним. Принаймні можливість дати втягти себе у поєдинок з подібним супротивником навряд чи можна було віднести до категорії розумних вчинків. Козак був, м’яко кажучи, високого зросту. Мав гарно розвинуті м’язи рук і плечей, широкі груди й товсту шию, на якій сиділа голова з плескатим носом і важким підборіддям. Чолов’яга був наділений великою силою і мав титанічну витривалість. Такий, опустивши меч на голову супротивника, розрубує від потилиці до сідла. Великі долоні, жилаві передпліччя, вони неначе створені тримати шаблю й здобувати перемоги. Втім, про той факт, що перед Семеном завзятий рубака і гультяй, можна було дізнатися з реплік, що звучали з натовпу, не додаючи Микиті оптимізму. Семен готовий був побитись об заклад, що його зброєносець подумки вже прикидає, яке його пану знадобиться лікування й наскільки багато часу потрібно, щоб поставити його на ноги.

Утім, це лише роздуми. Паливода витримав погляд суперника, після чого відв’язав від очкура гаман і кинув йому під ноги. Важкенький мішок збив із землі хмарку куряви, потерте сукно луснуло й у променях сонця блиснули золотим сяйвом кругляки монет.

– Сто дукатів9.

Натовпом прокотився захоплений гомін. Ще б пак – сотня дукатів! Мало хто з голоти тримав таку кількість золота в руках бодай єдиний раз за життя. Не кажучи вже про те, щоб поставити на перемогу в поєдинку. Десь за спиною Семен не так почув, як уявив важке зітхання Микити. Подумки вкотре уявив собі його похмуре обличчя. Хоча мав би звикнути. Життя поряд із шукачем пригод Семеном Паливодою привчало до нехтування цінностями, притаманними переважній кількості гречкосіїв Речі Посполитої10.

Обух вищирився так, що стало можливим перерахувати, скільки у нього в роті не вистачає зубів. Приблизно половини.

– Достойна ставка. Маю надію, не останні? – хмикнув він.

– Далеко не останні, – з холодної посмішки Семена можна було б зробити висновок, що золото, яке виблискувало на жовтій від липневого сонця траві було малою часткою його безмежних статків.

Микита, схоже, опанував себе. Навчання не пройшло надаремно, і тихе напруження азарту здолало і його. Це Семен помітив, кинувши на помічника короткий погляд. Тепер йому залишилось сподіватись, що приятелі Обуха не помітили хвилювання Пилипенка раніше. Насправді Паливода добряче ризикував, а золото було не лише останнім. Воно було результатом їхньої спільної з Микитою двомісячної праці. Але хіба така дрібниця могла зупинити гру? Тим більше Паливода не збирався грати в карти чи в кості. Він мав намір поставити на кін власне життя і в поєдинку підтвердити, що заслуговує на перемогу.

Власне життя і останнє золото. Чим не прекрасне поєднання?

Утім, цю чудову думку він зможе довести до відома Микити пізніше. А також вислухати його сповнені сарказму зауваження. Наступні кілька хвилин на це не залишиться часу. Поєдинок фехтувальників на шаблях, що їх так любили запорожці, мав розпочатись на вигоні за версту від західної брами січової фортеці вже за чверть години. Вже зараз там, очікуючи на прихід натовпу, що оточив Семена і його опонента, розкладали свої лотки торгаші з січового передмістя.

Потрібно зауважити, що більшість гультяїв, яких зранку було проінформовано про битву Миколи Обуха, записного рубаки, пияка і байди, а також Семена Паливоди, колишнього курінного отамана, а нині вільного козака, віддавала перемогу першому. Запорожці бачили, з однієї сторони, міць і агресію, з другої ж – витонченість та елегантність, яку звикли трактувати як слабкість. У чомусь вони мали рацію – Семен Паливода, незважаючи на прізвище, паливодою не виглядав. Середньої статури, середнього зросту, витончені риси обличчя. Не допомагали додати агресії у вигляді навіть пістолети за поясом і шабля у піхвах. Утім, зброя на Січі ніколи не слугувала аксесуаром агресивного вигляду. Скоріш проста необхідність. Коли мандруєш невеликим загоном крізь простори Дикого Поля11, що кишать чамбулами12 татарських здобичників, потрібно мати при собі достатню кількість смертельного заліза, пороху і свинцю. Лише це допомагало досягти мети подорожі, а не розчинитись у степах за Перекопом13 у якості безкоштовної робочої сили. Тож подібні «аксесуари» мав при собі кожен козак. Навіть вірний Семенів Микита, а ось він, маючи на собі чернецьку сутану, вже стовідсотково не прагнув виглядати більш агресивним. Тож зброя не рахується. З огляду на все вище сказане, Семен Паливода ніяк не міг розраховувати на лояльність запорізьких зайдиголов.

Опинившись на вигоні, Обух, здається, вже фантазував, на що потратить легкі гроші. Він зняв сорочку, залишаючись тільки у підперезаних широким шкіряним поясом шароварах і сап’янових чоботах. Витягнув із піхов шаблю й недбало оглянув клинок.

– А ти славний малий, – сердечно заявив Семену.

– Ти теж нівроку, – парирував Паливода.

– Шкода буде, як поранишся.

– Не переймайся, друже, – Семен і собі скинув сорочку, й натяг на праву руку кільчасту рукавицю. Точнісінько таку, яку мав на руці Обух.

– А я й не переймаюсь! – голосно розреготався Обух, викликаючи у відповідь хитрувату посмішку Паливоди.

Якби серед натовпу вболівальників знаходився хоч хтось, кому доводилось знати Семена ближче, він одразу б збагнув, що Паливода грається. Втім, окрім Микити, таких не було. Козацька слава, як би це пафосно не звучало, полюбляла кров. Тож іноді за кілька місяців особовий склад куренів мінявся настільки ґрунтовно, що годі було зустріти бодай десяток знайомих облич. Останній візит Семена Паливоди на Січ не став винятком.

Семен покинув жартівливий настрій і спробував налаштуватись на поєдинок. Попри все вищесказане, робота на нього чекає нелегка. Скільки він не шукав, не зміг знайти у статурі супротивника жодної деталі, яка б указувала на слабкі місця. Такий собі Ахілл базавлуцького штибу. Хоча одна деталь була і про неї Паливода розмірковував, доки усі вони гомінливим натовпом простували січовим майданом до місця поєдинку. Закінчити аналіз власних шансів на перемогу не дали секунданти – двоє кремезних запорожців, у чиї обов’язки входило слідкувати, щоб не порушувались правила.

– Панове! Перш за все ви повинні пам’ятати, що ви побратими по зброї, християни і запорізькі козаки!.. – урочистим голосом промовляв до Семена й Обуха один із них – укритий засмагою, сивовусий, у широких шароварах і вишитій сорочці.

Семен озирнувся. Здається, виставу організовано гучно. Тож мети, задля якої він усе розпочинав, буде досягнуто. І хоча в натовпі не було видно нікого з січової старшини, Паливода міг заприсягтись, що про його появу в Січі знали усі. Від кошового отамана до останнього молодика. Він підморгнув Микиті, що з насупленою мармизою стояв неподалік. Усміхнувшись, подумав, що вирахував слабку рису супротивника, котра допоможе йому перемогти.

– Тож бийтесь чесно і не намагайтеся вкоротити один одному віку, – дійшов до свідомості Семена голос другого з секундантів. – Нехай розум візьме верх над злістю і відчаєм, а честь і сила святкує перемогу. Розпочинайте!

От і все.

Розмови закінчено. Попереду супротивник і його криця, а між ними власна вірна рука й гартована сталь. Семен відчув, як життя заграло новими фарбами, відчуття загострились, а м’язи напружились. Усе, як і раніше, пережите й бачене десятки разів.

Обух розпочав поєдинок традиційно. Зайняв позицію, ледь зігнувши ноги в колінах, і виписав карабелою14 кілька «вісімок» у повітрі. Але як зашипіло повітря, що його розрізало жадібне до крові Паливоди лезо! Воно не просто шипіло, воно гуділо, іскрилось! А сама думка про те, що може відбутись, пригнічувала…

Чи мала пригнічувати?

Семен мужньо витримав прозорі натяки супротивника і зайняв свою позицію. І це не була роль цапа-відбувайла. Він першим розпочав поєдинок.

Двобій був гідним того, аби на нього подивитись. І про це, чорт забирай, міг сказати кожен, хто розумівся на фехтуванні! Збоку все виглядало так, ніби тулуб Семена раптово став гнучким і надзвичайно рухливим. Дійство стало схожим на дивну чудасію – коли один із бійців, використовуючи перевагу у фізичній силі, все підсипав і підсипав ударів, важких, із широким замахом, другий перетворився на власну тінь. Він вигинався і не бив у відповідь, ні! Він викидав озброєну руку таким чином, що захоплені глядачі не могли збагнути, як він це чинить. Одне могли сказати глядачі – коли Обух надривався і втрачав наснагу, його супротивник перетворився на щось подібне до деревця, яке терзають удари вітру. Лише невеличкий замах, і елмань шаблі Семена Паливоди ставала у противагу з важким руків’ям, а далі свою справу робило земне тяжіння й інерція – його клинок набирав шаленої швидкості й відбивав удар, який здавався роковим.

Раз і вдруге.

Семен гнучко вигинався, а ліва його рука, невимушено закладена за спину, лише додавала завзяття Обуху, який нічого не міг удіяти з супротивником. Вона, ця рука, немов насміхалась над Обухом. Мовляв – поглянь, я зайва, мені не потрібно балансувати й берегтись від непевного кроку. Тебе буде побито однією рукою!

Бій тривав близько десяти хвилин, а натовп шаленів від збудження. І поволі настрої в ньому почали перехилятись на бік Паливоди. На превеликий жаль, Обух не був знайомий з азами фехтування карабелою так, як був знайомий з цим питанням Семен. Поза всяким сумнівом, козарлюга пройшов десятки битв, багаторазово бився смертним боєм і досягав перемоги.

Але робив це завдяки фізичній силі, не вмінню.

Тож дуже швидко зрозумів, що пиху з нього ось-ось буде збито. І від того лютував ще більше. І не дамаська шабля, яку поставив на кін і мав утратити, була предметом його люті. Лише авторитет безкомпромісного рубаки, що його мав досі у братчиків. Це дорожче за шаблю. А Семен, оцінюючи всі фізичні можливості супротивника перед бійкою, ще тоді резюмував – надто важка щелепа й низьке чоло не йдуть тому на користь. Такі риси обличчя є свідоцтвом повільної вдачі. А швидкість для фехтувальника куди важливіша, ніж сила рук і широкі груди. Під час чергового випаду він вибив шаблю з руки Обуха і, намагаючись бути педантичним, торкнувся його плеча самим вістрям. Миттєво спітніле плече противника було пофарбовано червоним.

– Усе, панове! – гучно залунав голос секунданта. – Маємо переможця!

Семен Паливода вклонився натовпу запорожців, які супроводжували його успіх могутнім ревінням сотні горлянок, прийняв з рук Микити каптан і піхви шаблі, після чого швидким кроком попрямував у напрямку фортечної брами. За давньою звичкою не вважав за потрібне впиватись власною славою. Перемога за ним, і все позаду. Далі будуть інші бойовища і, цілком ймовірно, перемоги. Все, що потрібно зробити зараз – ефектно покинути місце турніру, залишивши Микиті виконувати його частину вистави. На нього ж чекали інші, не менш важливі справи.

***

Шлях Семена Паливоди лежав до будинків січової старшини, що височіли на іншому боці майдану, неподалік від церкви Святої Покрови. Він пройшов повз високий ґанок церкви. Мимоволі замилувався виглядом споруди, що займала досить важливе місце у побуті Запорізької Січі. Козаки ніколи не шкодували коштів на свою церкву. Тож тепер перед Паливодою вона простягала в небо дбайливо пофарбовані, увінчані хрестами куполи. Викладені з гладко обтесаних колод стіни теж сяяли свіжою фарбою, а дзвіницю навіть укрили позолотою. Все тут несло на собі сліди доглянутості, все було вичищено й вимито. А на квітнику перед ґанком, незважаючи на посуху, буяли зеленню й кольорами райдуги квіти. Семен уклонився панотцю, що спочивав на лаві біля дверей церкви, і продовжив свій шлях через Січ.

Фортеця, що охороняла південні кордони України, вражала своїми масштабами. Займаючи майже увесь простір оточеного плавнями острова Базавлук, вона гордовито демонструвала вежі свого оборонного периметра кораблям, які прибували сюди з різних куточків світу. Високий дубовий частокіл і глибокий рів чатували її спокій. На вежах суворі запорожці вглядались у далечінь, стерегли Січ від ворожого нападу, а всередині фортеці життя текло своїм неспішним плином. Семену завжди подобалося з’являтись тут і тепер він оглядав твердиню, у якій пройшла його молодість, із задоволенням помічаючи всі зміни, які відбулись тут останнім часом.

Попри перше поверхневе враження, Січ була чітко злагодженим військовим організмом. Деякі козаки вештались майданом, використовуючи вільний час, але на корабельнях за межами частоколу будувались чайки15 для майбутнього морського походу. Натовп його вболівальників усе ще вирував на вигоні, але на січовому майдані вже розпочались військові навчання молоді. Майданом поспішали заклопотані гінці від будинків січової старшини і в зворотному напрямку. Торговим передмістям снували торговці різного штибу, але в кузнях завзято стукотіли молотами зброярі. На пристані юрмилися моряки торгових суден, які пройшли крізь гирло Дніпра й очікували розвантаження.

Семен залишив за спиною церкву, збіг східцями з невеличкого пагорба й опинився навпроти пушкарні, перед якою несли службу озброєні мушкетами запорожці. Привітавшись, минув приземисте приміщення, що його використовували для збереження не зайнятої в обороні фортеці артилерії. За хвилину минув стовп, до якого зазвичай приковували тих, хто дозволяв собі порушувати неписані запорізькі закони. Сьогодні тут нікого не було, що не здивувало Паливоду. Запорожці завжди були лояльними до невеличких грішків, як то пиятика або лінощі, але за порушення звичаїв карали нещадно. Як перша, так і друга обставини не сприяли кількості правопорушень.

Ось залишились позаду пушкарня, стовп, Семен минув будинки військового писаря й осавула і, нарешті, досяг мети своєї подорожі. Неквапним кроком пройшовши поблизу великої конов’язі, він опинився перед будинком кошового отамана. Привітався з похмурими джурами, що палили люльки, з-під лоба поглядаючи на візитера, і зайшов до покоїв головнокомандувача Низовим військом.