Читать книгу Лола у весільній подорожі - Ізабель Абеді - Страница 3

Кажуть, що весілля – найпрекрасніший день у житті. Але це тільки половина правди.

Друга половина звучить так: весілля може бути небезпечним для життя. Особливо для життя нареченої.

Достатньо однієї невеличкої помилки, щоб навіки занапастити щасливий шлюб. Ви просто не повірите, скільки таких помилок можна скоїти всього за один весільний день!

Почнімо просто з нижньої білизни. Наречена має вдягти її задом наперед, щоб заморочити злих духів. А якщо вони не заплутаються, то перетворять першу шлюбну ніч на справжнє пекло.

Весільна сукня приховує в собі в чотири рази більше небезпек. По-перше, вона не може бути блакитною. По-друге, її можна вдягати тільки в день весілля. По-третє, нареченому не можна бачити сукню до весілля. По-четверте, нареченій не можна шити весільну сукню самій, інакше вона проллє стільки ж сліз, скільки зробила стібків. Перли теж означають сльози, саме тому нареченій у жодному разі не можна вдягати перлове намисто, навіть якщо воно зроблене з тих перлинок, які роздають у нашій «Перлині півдня», – а вони ж, як відомо, у звичайні дні приносять щастя. А ще наречена має покласти в одну туфельку монетку, щоб у них із чоловіком ніколи не було проблем із грішми. Інакше її дітям доведеться ходити в школу босоніж, тому що батьки не зможуть купити їм навіть подертих черевиків, і їсти черствий хліб, запиваючи його водою. Особисто мені здається, що краще нехай ноги мерзнуть, ніж у животі бурчить від голоду.

Якщо наречена в день весілля подивиться в дзеркало занадто рано, теж може трапитися жахливе лихо. Наприклад, вони з чоловіком не матимуть дітей. Вона стане безплідною, як кажуть тямущі люди.

Ось вона яка, друга половина правди.

Але тепер усі, хто бажає одружитися, можуть зітхнути з полегшенням: для того, щоб весілля пройшло бездоганно, треба просто звернутися до Лоли Лавкісс.

Я – організатор весіль.

Мої глибокі знання та добре продумані плани допоможуть зробити цей найпрекрасніший день у житті справді чудовим і незабутнім святом. Я не тільки допоможу молодятам не накоїти жахливих помилок, але й сама про все подбаю: виберу церкву, організую врочисту частину, запрошу гостей і допоможу спланувати казковий медовий місяць.

У мене багато знаменитих клієнтів із усіх кінців світу. Я організовувала весілля поп-зірок і знаменитих журналістів, кіноакторів і захисників тварин, і, звісно ж, секретних агентів.

Одного разу вночі я саме влаштовувала весілля російського шпигуна й американської шпигунки. Вони мали заручитися в ході виконання найнебезпечнішої та найскладнішої місії. До того ж весілля мало відбуватися в обстановці глибокої секретності, щоб гостей не перестріляли вороги. Але особливо уважно треба було стежити, щоб не трапилося ніяких помилок, інакше найщасливіший день цієї пари міг перетворитися на криваву бійню.

Тому я орендувала підземний бункер у Гонолулу й доставила туди все, що потрібно для вінчання та прийому гостей. На запрошеннях було написано пароль. Гості мали назвати його, і тільки тоді озброєний охоронець пропустив би їх до бункера. Для повної безпеки я приготувала для всіх присутніх бронежилети й перевірила височезний весільний торт за допомогою спеціального пристрою для просвічування весільних тортів. Тільки так я могла впевнитися в тому, що ніякої атомної бомби в торті немає.

По закінченні свята я відправила молодят на своєму суперкосмічному експресі для подорожей Всесвітом на планету кохання Венеру, де вони мали весело й безтурботно провести медовий місяць. І щойно щасливі молодята загубилися в космічному просторі, як усі гості загукали: «Хай живе організатор весіль Лола Лавкісс!» А я у відповідь відчайдушно заволала «Ой-ой-ой!», тому що п’ять гострих голок устромилися у великий палець моєї ноги. Спочатку я вирішила, що на мене напали вороги, але потім придивилася, помітила хвіст Білосніжки, що зрадливо тремтів, і, зітхнувши, повернулася до дійсності.

Напевно, мені нічого не треба вам пояснювати, але так уже завжди буває. Тому повторюю: щоразу, коли я не можу заснути, я уявляю, ким би я могла стати, якби не була собою. Ось уже три тижні поспіль я уявляю себе організатором весіль.

Насправді я Лола Фелозо – дочка мами та папая, внучка бабусі й дідуся, небога тітоньки Лізбет, подруга Алекса з Парижа, найкраща подруга своєї найкращої подруги Фло й хазяйка Білосніжки – чорної кішечки, яка переплутала мій палець зі своєю іграшковою мишкою.

– І зовсім не смішно, – пробурчала я і скоса глянула на будильник. Двадцять хвилин на дванадцяту. Найпрекрасніший день у моєму житті наближається з кожною хвилиною.

Ні, тільки не подумайте, що я збираюся заміж. Я, звісна річ, закохана, але мені всього лише десять, а відтак я ще занадто молода, щоб, як то мовиться, «одружитися». Замість цього одружуються найближчі та найдорожчі для мене люди. А саме – так-так! – мої батьки.

Усе почнеться за сім годин десять хвилин. Щоправда, це буде ще не весілля, а від’їзд в аеропорт.

Тому що спочатку ми летимо до Бразилії, на батьківщину папая. Мої батьки хочуть одружитися саме там, вони вже давно про це домовилися. І це набагато краще, ніж весілля в підземному бункері або в суперкосмічному експресі для подорожей Всесвітом, або навіть на Венері.

Нарешті я зможу познайомитися із бразильською половиною моєї родини: бабусею Єлизаветою та рідними сестрами папая, в яких усі імена починаються на букву «М». Одна з них, тітка Мема, нещодавно відкрила власний мотель. Це щось на кшталт готелю. Він розташований у Сан-Паулу, на маленькому острові Морро. Папай стверджує, що це одне з найчарівніших місць у Бразилії.

Папай іще минулого тижня розіслав запрошення всім бразильським гостям. Одне було для бабусі й моїх сімох тітоньок із родинами. Я прикрасила всі картки червоними сердечками й темно-фіолетовими відбитками губ і побризкала конверти улюбленими маминими парфумами. Ми запланували весілля на наступні вихідні в Бразилії. Але в списку запрошених були й гості з Німеччини: моя подруга Фло та її мама Пенелопа вирішили виїхати у відпустку разом із нами. Крім того, з нами летіла тітонька Лізбет.

Це були гарні новини.

Погана новина – маман Алекса знову сказала «нон». Маман – французьке слово, воно означає «мама» і вимовляється так, начебто у вас чомусь закладено ніс. Ну, а «нон» французькою означає «ні». Це означає, що Алекс не зможе полетіти до Бразилії, тому що має ходити до школи у Франції.

Невеликою розрадою для мене була проміжна посадка в Парижі. Там живе Алекс, і він обіцяв, що приїде в аеропорт, щоб побути зі мною хоч трохи.

– Краще чверть години, ніж узагалі нічого, – сказала я Білосніжці, яка знову зручно вмостилася на моїй ковдрі. – Як гадаєш?

Кішечка позіхнула, а я зітхнула, тому що сон геть відлетів. Планувати чиєсь весілля сьогодні мені не хотілося. А найбільше хотілося переконатися, що мама та папай уже зібрали все, що може знадобитися для весільної подорожі.

Я прокралася до передпокою, де вже стояли три валізи. Велика жовта – це моя. Я впакувала її ще п’ять днів тому.

Папай іще не повернувся з «Перлини півдня», де вони з дідусем обговорювали всі важливі моменти на наступний тиждень. Уперше від дня відкриття папай залишає ресторан так надовго. Але це пусте, тому що половина ресторану належить дідусеві. А Пенелопі, котра, як і раніше, працює в нас офіціанткою, теж знайшли заміну.

У бабусиній книгарні, на жаль, заміни їй не знайшлося. Тому бабуся теж спочатку сказала «ні», коли тітонька Лізбет побажала летіти до Бразилії без неї.

– Вікі та Фабіо влаштують іще одне весілля в Гамбурзі, – сказала вона своїй молодшій доньці. – Тоді ти теж зможеш узяти в ньому участь і розкидатимеш квіти, скільки тобі заманеться!

Але тут тітка кинулася на підлогу, замолотила кулачками по долівці й заверещала, як порося.

Говорити як слід моя тітка ще не вміє, але верещати вона може просто геніально, особливо якщо хоче чогось домогтися. Зазвичай тітку Лізбет можна чимось відволікти й заспокоїти, але цього разу про це не могло бути й мови. Тітка верещала так, немов ішлося про життя або смерть. Із боку можна було подумати, що увімкнули на повну потужність пожежну сирену. Обличчя малої почервоніло, потім стало фіолетовим, а потім – синім. Тітка почала махати руками й задихатися. Вона хапала повітря ротом, а на видиху верещала, і робила це дедалі швидше.

Бабуся від переляку сполотніла, як весільна сукня. Я теж злякалася. А що коли й справді можна вмерти від вереску?

На щастя, про це я так і не дізналася. Бабуся трусонула свою дочку за плечі й вигукнула:

– Лізбет, ти чуєш мене? Я кажу – так! Так, ти можеш їхати до Бразилії!!!

Тітонька одразу облишила верещати, і питання було остаточно вирішене.

Напевно, думала я, пробираючись босоніж до передпокою, варто було б зателефонувати Алексу й пояснити йому, як можна умовити маман. Хоча, з огляду на її характер, вона, мабуть, ліпше дозволила б йому вмерти, ніж сказала б «так» замість «ні».

Аж тут я почула стурбований голос бабусі. Він долинав із кухні.

– Обіцяй мені, що добре наглядатимеш за Лізбет! Особливо в Сальвадорі й на пляжі, і поруч із кіньми, і там, де бігають на волі всілякі там мавпи…

– Мамо, – заспокоїла її моя мама, – у мене самої колись була маленька донечка. Вже якось я впораюся з трирічною дитиною.

Бабуся нічого не відповіла, тільки зітхнула. Я вже хотіла була зайти до кухні й нагадати, що там будемо ще й ми із Фло, а відтак тітонька Лізбет не залишиться без нагляду, але тут бабуся запитала:

– А ти? Я через ці переживання все забула. Ти була вчора у Франца?

– Так, – відповіла мама.

– І що? – бабусин голос затремтів. – Кажи ж бо, Вікі!

– Так, – підтвердив мамин голос.

Не знаю, що мене стривожило. Ім’я Франц, якого я ніколи раніше в нашому домі не чула, чи тремтіння в голосі бабусі, а може, те, як мама двічі вимовила «так». Неголосно і нібито… з побоюванням, абощо. Таке враження, що її «так» зависло в повітрі, а потім настала тиша. Щодо цієї тиші було незрозуміло, гарна вона чи погана.

Мені стало ніяково. Я б, може, і притулилася вухом до кухонних дверей, щоб дізнатися, чим закінчиться ця розмова. Але раптом я згадала, як уже одного разу підслуховувала, стоячи босоніж у передпокої. Уночі перед моїм десятим днем народження. Тільки в кухні тоді були дідусь із папаєм. Вони хвилювалися за «Перлину півдня», тому що в нас не було грошей і тижнів за два ресторан довелося б закривати.

Не хотілося б мені зараз почути щось подібне.

Власне, мені взагалі нічого не хотілося ні чути, ані знати.

Я хотіла радіти весіллю моїх батьків, першому в своєму житті польоту через океан, моїм бразильським родичам, коням і мавпам, пересадці в Парижі, – словом, усім майбутнім п’яти тижням канікул. Тому я затулила вуха долонями й навшпиньках пробігла до своєї кімнати.

Білосніжка усе ще сиділа на ліжку, а коли я залізла під ковдру, моя маленька кішечка нявкнула.

– Я скучатиму без тебе, – шепнула я. – Але Вівіан Балібар за тобою догляне.

Я обережно простягнула руку до кішки. Вівіан Балібар – наша сусідка. Кілька тижнів поспіль вона була єдиною людиною, якій вдавалося погладити мою кішку.

Але тепер Білосніжка й мені довіряла. Вона тицьнулася мені в руку своїм холодним носом, потім умостилася до мене на живіт і почала тихенько муркотіти.

Під ці заспокійливі звуки я й заснула.