Читать книгу Лола у весільній подорожі - Ізабель Абеді - Страница 4
2.
Жахливий крик і диво дивне
ОглавлениеУранці, рівно о пів на шосту, мене розбудив сердитий голос бабусі.
– Ні, ні й іще раз ні! – долинало з передпокою. – Це моє останнє слово!
– Так! – вистрілило, немов із гармати. – Так, так, так! Рашки Азилі!
Бабуся застогнала й гукнула до мами:
– Вона не хоче нічого залишати!
Я розсміялася й вистрибнула з постелі.
«Азилі» – так моя тітка називає Бразилію, а «рашки» – це м’які іграшкові звірятка. Їх у неї – півзоопарку. Місяців зо два тому вона наполягла, щоб її улюбленців віднесли до дитячого садка у чорній валізці. Тепер ця валізка стояла в нас у передпокої, поряд із іншою, такою ж самою, але більшою, на якій я під наглядом тітки зробила наліпку «Ібсель Пек».
– Не знаю, чи зможемо ми взяти все це, – папай заклопотано насупився.
Зрештою ми змогли.
За три години ми помахали руками бабусі й дідусеві й пройшли через стійку паспортного контролю до літака. Моя тітка витягла з валізи три «рашки» і заявила, що візьме їх із собою до салону. Це були безрогий носоріг, усміхнений телепузик і білий ведмідь, забруднений варенням.
– Рашки вікно, Опа каю! – твердо сказала тітка Лізбет Пенелопі, коли ми підійшли до наших місць.
Ми зайшли до салону літака першими, і стюардеса притримала мене за плече, тому що я відразу ж рушила вперед – до найкращих місць.
– Ваші крісла у хвості, – посміхнулася вона й показала цифру на квитку.
Ой! А я чомусь гадала, що ті, хто прийшов першим, займають місця в самому початку салону. Напевно, в літаках усе інакше. Відтак, ми пішли до третього з кінця ряду й почали вирішувати, де кому сісти.
– Твої звірятка сидітимуть поряд із тобою біля вікна, а я сяду біля проходу. Я правильно зрозуміла? – сміючись, перепитала Пенелопа.
– Рально, – підтвердила задоволена тітка і дзвінко цмокнула Пенелопу в щоку.
Тепер у Пенелопи теж була така сама червона пляма на щоці, як і в білого ведмедя, тому що дорогою до аеропорту тітка жувала булочку з вишневим джемом.
– Сподіваюся, нас усе ж таки погодують, – заклопотано пробурмотіла Фло. – У мене сьогодні вранці шматок у горло не ліз. Сол приніс мені бутерброд із крабами. О шостій ранку він уже стояв під дверима, щоб попрощатися, – Фло щільніше затягнула пасок безпеки. – Завтра він летить у Кіто до бабусі й дідуся. Каже, що наступного року я теж маю туди полетіти.
На обличчі у Фло з’явився мрійливий вираз. Сол – її друг, і, звісно, вона скучатиме за ним так само, як і я за Алексом.
– Ну що, Кокадо? – запитав папай. Вони з мамою сиділи за нами. – Як почуваєшся перед першим польотом? Хвилюєшся?
Кокада – це мене папай так називає. Взагалі, бразильською це означає «кокосик», а папай любить кокоси так само, як і мене.
Я кивнула. Від хвилювання в роті в мене пересохло, і язик ледве ворушився.
Коли літак рушив, я вчепилася в руку Фло. Страшнувато було відриватися від землі. Але говорити я все одно не могла. І їсти теж. Коли за півгодини стюардеса підійшла до нас зі сніданком, я віддала Фло свій бутерброд із сиром, а папаю – пиріжок. Випила лише склянку соку. Тільки перед самою посадкою я змогла вимовити:
– Сподіваюся, Алекс приїде вчасно.
Марно я сподівалася.
– Дивися, хто там! – вигукнула Фло, коли ми з мамою, Пенелопою і тіткою Лізбет увійшли до маленького кафе в паризькому аеропорту.
Папай застряг біля інформаційного бюро, щоб з’ясувати, звідки відлітатиме літак до Бразилії. Я простежила за пальцем Фло й побачила Паскаля, молодшого брата Алекса. Але поряд із ним стояв не Алекс, а висока жінка. На її дуже-дуже довгих ногах були червоні шкіряні чобітки на високих підборах і з халявами до колін. Потім на ній нічого особливого не було, а далі йшло все чорне: вузька спідниця, крихітний піджачок і величезні сонцезахисні окуляри.
Я ковтнула. Жінка тримала Паскаля за руку – виходить, це була мама Алекса. Паскаль помахав рукою, і жінка широко посміхнулася. Коли вони підійшли до нас, вона зняла свої темні окуляри. Я ковтнула ще раз. Мені були знайомі ці широко відкриті зелені очі з густими вигнутими віями. В Алекса були такі ж самі.
І тут я ковтнула втретє. Точніше, спробувала це зробити, але в горлі в мене раптом з’явився клубок.
Де ж Алекс?
Жінка простягнула мамі руку:
– Люсиль Шевальє. Я є мама Алекс, – вона співчутливо подивилася на мене. – Ти є Лола, уї? Мені душе шкода, але Алекс мати температура.
– О, – відповіла за мене мама. – Яка прикрість! Я Вікі Юнгхерц, мама Лоли. А це Пенелопа, Фло та Лізбет.
Фло щось пробурмотіла, а Лізбет сховалася за спиною в Пенелопи. У тих випадках, коли моя тітка зіштовхується з незнайомою людиною, вона стає боязкою.
Паскаль витягнув із рота льодяник і простягнув його тітці.
– Будеш цукерку? – запитав він.
Тітка Лізбет похитала головою.
Я теж похитала головою. Але не через Паскаля, а через те, що говорила його маман. Її слова спочатку потрапили мені в живіт. Потім піднялися вгору – до голови. І там і засіли, вимагаючи негайних дій.
– Так, але… – пропищала я.
– Це все душе несподівано, – говорила тим часом маман Алекса. – Вранці він вітчув себе зле, я думала, це через хвилювання. Але за годин він мав уже душе високу температур. Навіть не зміг підвівся з постіль. Природно, хлопшик душе засмутитись. І попросив нас зустріти Лолу…
– Але я не хочу, щоб ви мене зустрічали! – вигукнула я. – Я хочу бачити Алекса! А ми можемо швиденько з’їздити до вас додому?
Маман Алекса похитала головою.
– До вашого рейсу душе мало часу, – відповіла вона.
– Тоді ми сядемо на наступний! – у розпачі я схопила маму за руку.
– Ах, мишко, – відповіла мама. – Літак – це тобі не поїзд. На наступний так просто сісти не можна.
– Але тоді… тоді… – у мене перед очима все попливло, долоні стали мокрими. Я не знала, що сказати, й замружилася щосили. Згадала Алекса, як він називав мене «мон шері» або «Лола Левиця», і зрозуміла, що не зможу сісти в літак, не побачивши його в Парижі.
«Будь ласка, – попросила я, до пуття не розуміючи, до кого звертаюся. – Будь ласка, нехай щось трапиться!»
Ну хоча б щось!
Просто зараз!
– Наш рейс… – пролунав голос у мене за спиною. – Наш рейс відкладається!
Я розплющила очі, обернулася й із відкритим ротом утупилася в папая.
– У них, бачте, технічні проблеми, – похмуро промовив він. – Якісь двері не зачиняються.
Ох, як у мене засвербіла голова! Так що там говорить папай?
Мама теж захвилювалася. Але зовсім інакше, ніж я. Так, немов усе це їй страшенно неприємно.
– Що ж тепер робити? – запитала вона.
– Чекати, – скрушно розвів руками папай. – Доведеться переночувати в Парижі. Авіакомпанія оплатить готель. Літак вилітає завтра о 12 : 15.
Я вчепилась у руку Фло й забула, що треба дихати.
Моя подруга посміхнулася й шепнула:
– Твоя бабуся часто говорить, що Господь деякі бажання виконує відразу.
Обличчя в папая витягнулося, а мама раптом посміхнулася.
– Ніч у Парижі, – мрійливо промовила вона.
– І з Алексом! – вихопилося в мене так голосно, що його маман злякано здригнулася.
– Фрау… мадам… е-е… мадам Шевальє! – від хвилювання я забула, як до неї звертатися. – Тепер у нас, здається, є час. Дуже-дуже багато часу!
– Точно, – погодився Паскаль. – І ми всі разом можемо поїхати до нас!
– Круто! – закричала моя тітка, визираючи з-за спини Пенелопи.
Маман Алекса знову здригнулася й почала смикати ґудзик на своєму піджачку, а Паскаль схилив голову вбік і вп’явся у маман знизу вгору своїми величезними очима:
– Адже ти сама сказала, що сьогодні тобі не потрібно працювати цілий день!
Люсиль Шевальє вдягла сонячні окуляри.
Потім її густо нафарбовані губи здригнулися, і я встигла подумати, що коли з цих губ злетить «нон», я помру від горя.