Читать книгу Лола – любляче сердце - Ізабель Абеді - Страница 4

Спочатку був крик.

Він пролунав глупої ночі й від цього моменту не вщухав ні на мить. Лемент звучав три доби поспіль, аж поки всі жителі Гамбурга не стали на коліна перед своїми ліжками й не склали молитву всемогутньому Господу на небесах, щоб цей крик, нарешті, припинився. Але Бог їх не почув.

Довелося мені взятися до цієї справи.

Крик долинав із будинку на Оштерштрассе. Сусіди сказали, що там живе молода подружня пара на прізвище Рукдешер. Три дні тому вони повернулися додому зі своєю новонародженою дитиною – і відтоді малюк репетує. У них уже побували лікарі, акушерки, медичні сестри й народні цілителі, але ніхто так і не зміг допомогти. Сьогодні по обіді герра Рукдешера відвезли до лікарні, бо в нього лопнула барабанна перетинка, тому на дзвінок у двері ніхто не озвався. Довелося зламати двері. Фрау Рукдешер, жалісно стогнучи, ховалася за диваном. Бліда, зі скуйовдженим волоссям і зовсім виснажена.

Дитина лежала в ліжечку. Це був хлопчик, і обличчя в нього вже стало темно-синім від крику. Над головою в нього висіло брязкальце з маленьких зайчиків. Зайчики були також на простирадлах, на подушці, на ковдрочці й навіть на його крихітній піжамці. Шапочка в малюка була біленька, з блакитними заячими вушками. Шпалери в дитячій теж були суціль у зайчиках. На столі лежала книжка з картинками «Стриб, стриб, перестриб!», по підлозі були розкидані іграшкові зайці всіх розмірів.

Поки маля набирало повітря, щоб продовжити волати з новою силою, фрау Рукдешер ледь чутно прошепотіла:

– Я більше не можу!..

– Саме тому я й тут! – оголосила я.

Я взяла малюка на руки й пильно подивилася йому

в очі. За кілька секунд я кивнула й прошепотіла йому на вухо два-три чарівні слова. Потім прикрила долонею очі немовляти, й воно відразу заспокоїлося.

– Усе ясно, – сказала я фрау Рукдешер. – У вашого сина фобія на зайців.

– Що ви кажете? – здивовано скрикнула бідолашна жінка, переводячи погляд із зайців на сина.

– Фобія – це дуже, дуже сильний страх, – пояснила я. – Нездоланний. Таке іноді трапляється. У вашого сина саме такий випадок. Уся справа в зайцях.

– Так, але… Чому ти так вирішила? – пробурмотіла фрау Рукдешер.

– Я вмію читати думки малят, – відповіла я. – Уся ця квартира для вашого сина – справжня кімната жахів.

Фрау Рукдешер тільки витріщила очі.

Те, що я сказала, було чистою правдою. Достатньо мені разок заглянути в очі маляті, потім злегка сконцентруватися, і я відразу розумію, в чому справа. Можу навіть назвати ім’я та знак зодіаку дитини. А вже зрозуміти, чого вона хоче, – немає нічого легшого. Цю дитину звали Ян-Оле. За гороскопом хлопчик був Дівою, а асцендент у нього – Риба. Його головне бажання я відразу ж передала матері:

– Якщо хочете, щоб вашому синові було добре вдома, забезпечте йому черв’яків!

Фрау Рукдешер ледь не задихнулася:

– Мій син… він… він хоче черв’яків?

– Так, – відповіла я. – Плюшевих, гумових, дерев’яних, пластикових – байдуже яких. До Великодня вам слід замовляти великодніх черв’яків. Але для початку звільніть будинок від цих незліченних заячих вух. Щоб про них і згадки не лишилося. Вам усе зрозуміло?

Фрау Рукдешер кивнула. А потім зі сльозами на очах опустилася переді мною на коліна.

На прощання я дещо шепнула Яну-Оле на вушко, і на цьому мою місію було завершено. Тепер у малюка будуть шпалери з черв’ячками та гойдалка у вигляді величезної гусені. Він стане найтихішою та найзадоволенішою дитиною в Німеччині.

Звісна річ, уся ця історія потрапила в газети, і відтоді я в Гамбурзі – знаменитість. Звати мене Лала Лу, я фахівець із проблем із дітьми. Тож я маю силу-силенну важливих клієнтів. Я придбала супутниковий бебіфон, щоб швидше отримувати повідомлення про те, де я  потрібна, і нам довелося переїхати до нової оселі. Тепер ми живемо в найвищому будинку Гамбурга. У мене є власний автомат, що на першу вимогу негайно видає соски-пустушки, а на даху нашого будинку розташовано посадковий майданчик для мого гелікоптера. Пілота звати Александр, а командира екіпажу – Фло. Але вона до того ж працює ще й акушеркою-зоологом: її спеціалізація – приймати новонароджених китенят.

Моїй родині довелося залишити колишню роботу, і тепер усі мої родичі працюють на мене. Мама відповідає на листи шанувальників, папай сидить на телефонній «гарячій лінії» і кондинірує мені розклад. Чи, може, координує? Ну, це пусте. Загалом, папай – мій агент. І дідусь теж: він сортує конверти з моїми гонорарами. Тітка Лізбет завідує автоматом із сосками-пустушками, а бабуся продає книги, в яких описано складні випадки, з якими мені вдалося впоратися. Їх, на хвилиночку, уже сімнадцять томів, і кожний – справжній бестселер!

Але про мої приховані таланти знає тільки моя найкраща подруга. Тільки їй відомо, що я шепочу на вухо малятам. Я підбираю для кожного особливе чарівне слово, і воно забезпечує дитині здоров’я та щастя на все життя. Наприклад, для Яна-Оле таким чарівним словом було «фороніда». Я запозичила його з грецької мови. У перекладі воно означає всього лише кінську підкову, але діє просто на сто відсотків.

Про всяк випадок я ще разів зо два прошепотіла це слово в темряву, поки поверталася до реальності – до будинку номер 44 по вулиці Бісмарка в Гамбурзі. У маленьку трикімнатну квартирку на другому поверсі.

Напевно, ви вже здогадалися? Щоразу, коли мені не спиться, я уявляю, ким би я стала, якби не була собою. У цьому місяці я уявляла себе Лалою Лу, геніальною нянькою.

І звісно ж, ви абсолютно точно знаєте, хто я насправді. Подруга говорить, що зовсім не потрібно говорити про це щоразу. Але мені страшенно кортить! Якщо ви дотримуєтеся тієї ж самої думки, що й моя подруга, можете пропустити наступні кілька рядків. Тільки потім не ображайтеся, якщо нічого не зрозумієте в моїй історії.

Отже, я Лола Фелозо, дочка мами та папая, внучка бабусі, дідуся й іще однієї бабусі, яка живе в Бразилії, небога тітки Лізбет і ще семи бразильських тітоньок, найкраща подруга Фло й Алекса з Парижа, власниця чорної кішки Білосніжки. А тижнів, мабуть, за двадцять стану до того ж іще й старшою сестрою!

Саме з цієї причини я й не могла сьогодні заснути. Мої батьки обвінчалися зовсім недавно, і моя мама вагітна. Завтра я, нарешті, дізнаюся, ким буду: старшою сестрою молодшої сестри чи старшою сестрою молодшого брата. Це, самі розумієте, – дуже серйозний момент. Тільки не думайте, що малюк народиться вже завтра. До його появи на світ іще далеко.

Коли в липні ми їздили у весільну подорож до Бразилії, мама була вже на третьому місяці. Повідомила вона нам про це напередодні весілля, і папай плакав від радості. Я була страшенно здивована, спочатку навіть не вірила, хоча моя подруга вважає, що це цілком логічно. Потім ми зустріли в Бразилії ясновидицю – так-так, найсправжнісіньку! Це була бабуся нашого друга Каку. І вона прочитала моє майбутнє за мушлями. «Відтепер ти будеш старшою», – сказали мушлі, і відтоді ці слова не виходять у мене з голови.

А тим часом уже вересень. Мама на п’ятому місяці, і сьогодні саме середина терміну. Це означає, можна побачити, хто в неї народиться. У Бразилії животик у мами був зовсім маленький, але тепер уже здається, ніби вона проковтнула невеликий м’яч. Тому ми вже цілий тиждень називаємо малюка «Болінья», що бразильською означає «м’ячик». Звісна річ, це не справжнє ім’я, але й Болінья – поки ще не справжнє маля, ми навіть не знаємо, хлопчик він чи дівчинка. Нам відома тільки дата його народження: лікарка підрахувала, що це трапиться двадцять другого січня.

Завтра ми з мамою йдемо на обстеження. Папай теж хоче до нас приєднатися і радіє, що зможе побачити свого маленького футболіста на екрані монітора. Мама розповіла мені, як проходить ця процедура. У лікаря-гінеколога є спеціальний пристрій. Його прикладають до вагітного животика, і на моніторі з’являється зображення малюка. Оце так так!

Досі точно можна було сказати тільки одне – Болінья буде Водолієм, якщо, звісно, народиться на світ у визначений час. Це обчислив Алекс. Мій друг досконало знається на знаках зодіаку й навіть може обчислити асцендент. Мій асцендент – Лев. Знак асценденту відповідає за характер, тому Алекс називає мене Лола Левиця. Або «ма шері», що французькою означає «моя люба». Взагалі, Алекс живе в Парижі зі своєю маман, але попереду ще півтора тижні канікул, які він проводить у Гамбурзі зі своїм батьком Джеффом.

Мені раптом страшенно захотілося, щоб Алекс опинився тут просто зараз. Він міг би обчислити асцендент Боліньї, і тоді б я знала, яка вдача буде в моєї молодшої або молодшого.

Моя німецька бабуся завжди говорить, що невідкладні питання треба вирішувати без зволікання. Я обережно визирнула в передпокій, але відразу сховалася за своїми дверима, тому що зі спальні вийшла мама. Вона завжди нервує, якщо я тиняюся по квартирі ночами, а нервувати вагітним заборонено, інакше в них можуть початися передчисельні… чи, може, все ж таки передчасні? – пологи. Ну, це пусте. Загалом, я дочекалася, поки мама знову ляже спати, й тільки після цього прокралася в передпокій до телефону й набрала номер мобільного Алекса. Мені довелося прослухати дев’ять довгих гудків, поки він відповів.

– Ало-о-о! – сонно вимовив Алекс.

– Це я, Лола…

– Що у вас трапилося? – Алекс так перелякався, що мені стало соромно.

– У мене термінове запитання, – квапливо промовила я. – Ти можеш обчислити асцендент Боліньї?

Алекс застогнав. Потім позіхнув. Потім вимовив:

– Для цього мені потрібно знати точний час.

– Не проблема, – я глянула на годинник. – Одна година, п’ятнадцять хвилин і п’ятдесят п’ять секунд.

– Та не цей час! – буркнув Алекс і ще раз позіхнув. – Мені потрібно знати точний час народження дитини.

– Невже? – засмутилася я. – Але я ж його ще не знаю!

– Саме так! – підтвердив Алекс і позіхнув втретє. – Тому я зможу обчислити асцендент тільки тоді, коли ваш Болінья народиться. А тепер дай мені поспати. І сама лягай, якщо не хочеш запізнитися першого ж дня. Коротше кажучи, на добраніч і приємних сновидінь!

Алекс поклав слухавку. Я зітхнула. «Приємних сновидінь!» Не так це просто! Тепер мені взагалі перехотілося спати, до того ж і голова страшенно свербіла.

Перший день занять також був однією з причин мого безсоння. Завтра я йду до п’ятого класу, та ще й до нової школи. Це середня загальноосвітня школа на Левенштрассе, тобто на вулиці Лева. Добрий знак! Залишається тільки одна проблема. Я тепер знову наймолодша – адже в цій школі немає початкових класів, і відлік починається просто від п’ятого. Страшнувато!

Щоб відволіктися, я почала шукати Білосніжку. Але коли залізла під диван, замість Білосніжки знайшли мене. Папай саме повернувся з «Перлини півдня», нашого бразильського ресторану. У руках у нього був згорток із фольги.

– Щось мені не спиться, – жалісно пискнула я.

Папай зітхнув:

– Виходить, вас таких уже двоє. Мамі теж. Вона зателефонувала мені в ресторан, щоб я приніс чогось підвечеряти.

Я хихикнула. У Бразилії мама весь час почувалася зле, тож їжа її майже не цікавила. Натомість тепер вона їла, як чемпіон світу з футболу, і апетит у неї завжди був вовчий. Папай виконував усі її бажання, і через це я, якщо чесно, була дуже рада. Перед весіллям мої батьки часто сварилися, і я навіть побоювалася, що вони розлучаться. Але, на щастя, усе владналося, і після весілля папай поводився з мамою, як із королевою, яка має подарувати йому спадкоємця престолу.

– А що в тебе там? – поцікавилася я, пропускаючи папая на кухню. – Що ти приніс?

Папай усміхнувся:

– Краще б тобі цього не знати.

Але ж мені цікаво! Я попленталася за папаєм, і, коли він розгорнув фольгу, просто в ніс мені вдарив ненависний запах. У згортку виявилася величезна рибина – вона по-дурному витріщала на мене свої осклянілі очі.

– Ой-ой-ой! – верескнула я.

– Я попереджав, – знову посміхнувся папай.

Він поставив на вогонь сковороду, налив на неї маслинової олії й поклав туди рибу. Виглядав він стомленим.

– То це не страшно! – хоробро відповіла я, хоча, як ви вже знаєте, для мене немає нічого гіршого, ніж запах риби – не важливо, сирої, вареної чи смаженої.

Я затисла ніс прищіпкою і, поки папай морочився зі сковородою, приготувала тацю для мами. Якщо подати їй пізню вечерю в постіль, вона не буде нервувати, а зрадіє. Правда, коли ми врочистою процесією наблизилися до дверей батьківської спальні, звідти долинуло неголосне похропування.

– Супер, – зітхнув папай, прочиняючи двері. – І хто ж тепер їстиме цю рибу?

На маминому ліжку хтось тихенько нявкнув, і відразу об мою ногу потерлося щось м’яке. Ми з папаєм розсміялися й поклали в мисочку Білосніжки її вечерю, після чого папай дав мені в руки якийсь пакет.

– Це тобі від вово, – сказав він. – До твого першого шкільного дня.

От здорово! У мене навіть голова засвербіла. Вово – бразильською «бабуся». З мамою мого папая я познайомилася тільки цього літа, але вже скучила за нею. А все тому, що Бразилія – моя друга батьківщина. Як добре, що бабуся згадала про мене!

У пакеті виявився пенал. Рожевий пластиковий пенал із намальованою принцесою. У неї було світле волосся й золота корона.

– О! – тільки й змогла сказати я, старанно ховаючи розчарування.

Начебто я збираюся в перший клас, а не в п’ятий. Але навіть і в першому я не вибрала б рожевий пенал із принцесою. Папай, напевно, теж це зрозумів. Він зніяковіло посміхнувся:

– Я гадаю, світле волосся нагадує вово про тебе. Коли вона телефонує, то обов’язково запитує, як справи в її маленької принцеси.

– Класний пенал! – утішила я папая й вирішила все ж таки взяти його завтра до школи.

Свій старий пенал я так і не знайшла, і мама довго розводилася стосовно того, що в нас не так багато грошей, щоб постійно купувати речі, які я розкидаю абиде.

Папай присів на моє ліжко і зробив мені «кафунью». Тобто погладив по голівці. Я дуж-ж-же люблю «кафунью», а папай у цій справі – справжній чемпіон світу.

– Пам’ятаєш час, коли ми щойно переїхали до Гамбурга? – запитав він. – Тоді ти теж збиралася в нову школу, і тобі дуже хотілося знайти подругу – таку, як Фло. Ми з Пенелопою сьогодні про це говорили.

– Так, – відповіла я й згадала про нашу стару школу з козами.

На серці в мене полегшало. У третьому «б» ми потоваришували із Фло, а в четвертому «б» були вже нерозлучними. Цілком зрозуміло, що в новій школі все так і залишиться!

– Ви ж записали нас в один клас, правда? – про всяк випадок уточнила я в папая.

– Авжеж! – відповів він. – Разом із Фредерикою, Солом і Ансуманом. У новій школі з тобою будуть старі друзі, а незабаром до них додадуться нові.

Ця думка мене якось заспокоїла.

– Тоді побажай мені, щоб ми всі опинилися в п’ятому «б», – пробурмотіла я. – От було б добре!

– Точно! – погодився папай.

Він поцілував мене й пішов спати. Замість нього з’явилася Білосніжка. Вона згорнулася клубком у мене в ногах, і коли я востаннє глянула на годинник, була вже майже третя.

Неймовірна річ! Моя мама вагітна на п’ятому місяці, завтра ми з друзями вп’ятьох ідемо до п’ятого класу, а рівно за п’ять годин почнеться мій перший день у школі на вулиці Лева. Оце так збіг!