Читать книгу Лола – любляче сердце - Ізабель Абеді - Страница 6

– Сталася помилка, – сказала я фрау Кронберг, щойно ми опинилися в класній кімнаті п’ятого «б» і я витерла сльози.

Учні вже розсідалися по місцях, але моє місце було зовсім не тут!

– Я мала бути в одному класі із Фло Соммер, Фредерикою, Солом і Ансуманом! – продовжувала наполягати я.

Фрау Кронберг насупилася:

– Ти Лола?

– Лола Фелозо, – кивнула я.

– Тоді ти точно навчаєшся в цьому класі, – сказала фрау Кронберг. – А тепер вибери місце, де ти сидітимеш, щоб ми могли розпочати урок.

Голос у неї був дуже рішучим, а в погляді читалося нетерпіння. Тепер вона більше не була схожою на фрау Вігельманн.

– Виходить, усі мої друзі потрапили не в той клас! – не вгавала я. – Ми хотіли навчатися разом, і мій папай перед канікулами…

– Розподіл по класах закінчено, і, на жаль, нічого вже не можна змінити! – перервала мене вчителька. – Я певна, що скоро ти відчуєш себе в п’ятому «б» як удома.

А ось я в цьому зовсім не була впевнена! У розпачі я глянула на герра Деммона, котрий стояв поряд із фрау Кронберг за викладацьким столом. Двоє дівчаток за першою партою, схилившись одна до одної, про щось шепотілися. Напевно, вони були найкращими подругами, які раніше навчалися разом. Мені стало ще гірше, ніж у перший день у початковій школі. Тепер і в мене була найкраща подруга, але вона потрапила зовсім до іншого класу!

– Я розумію, що ти зараз засмучена, – сказав герр Деммон, і його карі очі потеплішали. – Але ж ти можеш зустрічатися зі своїми давніми друзями на всіх перервах, хоча зараз це навряд чи тебе втішить. А поки що сідай, добре?

Що ж тут доброго? Похнюпившись, я рушила до найостаннішої парти. Там сидів хлопчик у синій бейсболці й комусь заклично махав рукою. Але зовсім не мені. Нарешті, він гукнув:

– Сюди, Марселю!

Я сіла на сусіднє місце й утупилася в стіл. У хлопчика, якого звали Марсель, було темно-каштанове волосся. Він сів між мною та парубійком у кепочці. Вони почали базікати – і раптом я відчула запах. Пахло від темно-каштанових кучериків Марселя. У мене дуже гострий нюх. Першого ж дня у школі з козами я відчула, що від Фло пахне рибою. Жах! Але цей новий запах був зовсім не жахливим. Навпаки. У ньому було щось рідне, немов… немов…

Я принюхалася. Ну, ось і він – єдиний приємний момент у цьому неправильному класі. Чому цей запах здається таким знайомим?

Я обережно нахилилася до Марселя, а він тим часом відвернувся від мене. Але коли мій ніс майже торкнувся його волосся, хлопчик раптом різко обернувся. Бумс! – ми зіштовхнулися носами, і від несподіванки й переляку я ледве не впала зі стільця.

– Тобі хіба не боляче? – ошелешено запитав хлопчик.

Його приятель у бейсболці розреготався.

– Ой! – пискнула я.

Тепер я знала, чим пахне його волосся. Яблучним шампунем Алекса. До того ж я ледве не розбила ніс цьому Марселю! Між іншим, обличчя в нього було дуже симпатичне, а очі сині, й зараз він здивовано дивився на мене, як на божевільну.

Я миттю підхопилася й перебралася на інший кінець стола. Туди саме сідала дівчинка. На ній була кремова міні-спідничка в складку, з малиновим паском, і коричневий жилет. У волоссі кольору меду виблискували гарні шпильки.

– Привіт! – сказала вона.

– Привіт! – пробурмотіла я, усе ще потираючи ніс.

Тим часом усі розібралися з місцями, і фрау Кронберг побажала нам доброго ранку.

Ну вже ні! Добрим цей ранок назвати було б досить складно. І він не став добрішим, коли вчителька роздала нам бейджики, щоб ми написали на них свої імена. Герр Деммон сказав, що можна розфарбувати їх у будь-який колір – за бажанням. У класі стало тихо. Тільки подружки за першою партою усе ще хихикали, і хлопчик, який сидів біля самого вікна, раз у раз шморгав носом.

– Це огидно, зрештою! – обурено прошепотіла моя сусідка.