Читать книгу Лола – любляче сердце - Ізабель Абеді - Страница 5

Коли я вперше прийшла до школи з козами, навчальний рік уже давно почався. Але сьогодні всі п’ятикласники прийшли до нової школи вперше, тому в актовому залі відбулася святкова церемонія. Це справжній зал із високою стелею та блискучою паркетною підлогою та справжньою сценою. Вона виглядала разів у п’ять більшою за ту, яку побудували папай і дідусь у нашому ресторані. На сцені стояло два десятки барабанів. Папай усміхнувся мені, і моя голова шалено засвербіла.

Фло вже була тут. Вони з Пенелопою сиділи в першому ряду й махали нам. На щастя, вони зайняли ще кілька стільців, де помістилися ми з папаєм і, звісно ж, мама, бабуся, дідусь, тітка Лізбет і – Алекс. Коли ми вийшли з дому о пів на восьму, мій друг уже стояв перед нашими дверима. Він вручив мені кульбабу, яка невідомо чому розквітла у вересні.

Я дуж-ж-же люблю, коли Алекс робить мені подарунки й дивиться на мене своїми зеленувато-карими очима. У мене просто в голові паморочиться від кохання. Тепер я сиділа в першому ряду між Фло й Алексом, і він усе ще продовжував позіхати, тому що після мого дзвінка так і не заснув.

– Мені дуже шкода, – засмучено прошепотіла я.

– Усе гаразд, – відповів Алекс.

Я стиснула його руку.

Мої батьки сиділи за нами, поряд із ними – дідусь і бабуся. Тітка Лізбет сиділа в мене на колінах, обсипаючи мої джинси крихтами від шоколадного круасана. Потім вона раптом обернулася до дверей і заволала на весь зал:

– Лоло, Фло! Прийшов Сол із товстою бабусею!

Фло не відриваючись дивилася на двері, а моя бабуся захоплено загукала. Не через Сола, зрозуміло. Ви, звісно, вже знаєте, що моїй тітці три рочки, але по-справжньому розмовляти німецькою мовою вона почала тільки після повернення з Бразилії. І відбулося це цілком несподівано. Вранці у суботу ми снідали всією родиною, і дідусь запитав, чи не хочемо ми здійснити велосипедну прогулянку. Я кивнула, а тітка Лізбет витерла перемащену джемом фізіономію улюбленим телепузиком і заявила:

– Хочу на «Рікмер Рікмерс». Там ми з Лолою та Фло заліземо на щоглу, і це буде круто!

Бабуся й дідусь просто роти пороззявляли від здивування.

До поїздки в Бразилію єдиним словом, яке моя тітка могла виразно вимовити, було «круто», і бабуся вже почала було нервувати з цього приводу. Тому зараз вона погладила Лізбет по голові й сказала:

– Моя доросла дівчинко! Я страшенно пишаюся тобою!

Фло помахала Солу. У його бабусі шкіра ще темніша, ніж у папая, і вона дійсно така товста, що їй потрібні мінімум два місця. Сол гепнувся на сидіння поряд із Фло, схопив її за руку й закохано втупився на неї.

В актовий зал продовжували прибувати все нові люди. Ми побачили Фредерику й Ансумана, а заодно цілу купу п’ятикласників, яких іще не знали. Усі вони так само хвилювалися, як і я. Коли зал виявився набитим під зав’язку, згасло світло. По сцені поповз білий туман. Тітка Лізбет злякано скрикнула й упустила круасан. А коли увімкнули прожектори, за барабанами вже сиділи хлопчики й дівчатка. Вони були в чорних футболках і чорних кепочках і відбивали такий ритм, що весь зал ходив ходором. Барабанщики старшого віку були, напевно, з десятого класу, але двоє були явно молодшими, і найголовніше – я їх знала.

– Дивися, – нахилилася я до Фло. – Там Глорія та Фабіо!

Глорія цього року знімалася в кіно разом із Фло, і я їй страшенно заздрила. Потім ми потоваришували, а тепер будемо навчатися в одній школі. Коли ми приходили сюди в день відкритих дверей, Глорія познайомила мене з Фабіо. Його батьки приїхали із Бразилії, як і батько Глорії. До того ж Фабіо звали так само, як і мого папая!

Як тільки хлопчик помітив мене в залі, він мені підморгнув. За літо він здорово підріс, і волосся в нього стало довшим. Він відбивав ритм, і його м’язи немов танцювали, а посмішка ставала дедалі ширшою. Я хотіла було посміхнутися у відповідь, але Алекс пробурчав:

– Чому цей тип так тобі посміхається? І барабанить він нібито винятково для тебе!

– Не звертай уваги, – відмахнулася я, але мені стало якось ніяково.

Я згадала, що Алекс і Фабіо вже одного разу зустрічалися – на дитячій дискотеці в «Перлині півдня». Алекс тоді приревнував мене, тому що Фабіо зі мною танцював. Напевно, і Алекс згадав про це. Його очі блиснули.

– Чи не той це африканець, який у тебе закохався? – поцікавився він.

– Він бразилець, – відповіла я. – І він у мене не закохувався. Він показав мені школу й допоміг розвісити оголошення, коли Білосніжка втекла. Він просто ввічливий, зрозуміло?

Про те, що Фабіо зізнався Глорії, що вважає мене гарною, я промовчала. Але голова в мене засвербіла. Бабуся завжди говорить: «Те, чого я не знаю, тільки розпалює мене». Схоже, і Алекса теж.

Щоб відволікти його, я заходилася так відбивати п’ятами ритм, що тітка Лізбет іще раз упустила круасан. Не встигла вона розплакатися, як по сцені знову поповз туман, і з’явилися танцівниці. Троє дівчаток: дві з темним волоссям і одна білявка. Волосся в них було скуйовджене, як левині гриви. Одягнені вони були в маленькі трико та майки із золотавої тканини, а їхні обличчя були загримовані під хижих кішок. Вони танцювали хіп-хоп під ритм барабанів, і це було круто! Особливо мені сподобалася білявка в центрі. Вона рухалася, як професійна танцівниця, і я від хвилювання так ущипнула Фло за руку, що та зойкнула.

Пам’ятаю, як ми виступали перед першокласниками торік. Тоді я думала, що це найкращий танцювальний номер у світі. Але тепер він видався мені просто дитячою забавкою. Напевно, і Фло теж так подумала. А ось Алекс знову спохмурнів, тому що Фабіо кивнув мені, перш ніж піти за лаштунки.

– Перед вами виступила група «Drum & Dance», якою керує Флоріан Деммон, – оголосила директорка, піднявшись на сцену.

Вона кивнула одному з викладачів – тому, в якого було чорне кучеряве волосся й тепла посмішка, і я знову подумала: «Я його знаю!»

У день відкритих дверей на ньому була оранжева футболка з чорними цифрами, і я вирішила, що він стане моїм викладачем математики. Сьогодні він був одягнений у жовтогарячу сорочку з білими смужками, джинси та кросівки. Директриса повідомила, що герр Деммон викладатиме в нас німецьку та музику. У школі він працює всього три місяці і є класним керівником п’ятого «б» разом із фрау Кронберг. Фрау Кронберг саме стояла поряд із ним. На ній був сірий костюм, а її біляве волосся відразу ж нагадало мені мою улюблену вчительку фрау Вігельманн.

Ох, як же мені захотілося потрапити до п’ятого «б»! Так закортіло, що я не запам’ятала жодного слова з промови директриси. І ось, нарешті, настала ця важлива мить: на сцену піднялися дві класні керівниці п’ятого «а». У тієї, що ліворуч, була зачіска, як віхоть для змітання пилу, а та, що праворуч, скидалася на здобну булочку з коротенькими ручками та ніжками.

Фло штовхнула мене в бік:

– По-моєму, вона веде математику та французьку.

Я кивнула. З цією вчителькою ми теж познайомилися на дні відкритих дверей. Подумки я назвала її Риба-куля. Насправді її звали фрау Шмідт-Меллендорф, але Глорія називала її Меллі та стверджувала, що вона – сама чарівність. Але до її класу мені аж ніяк не хотілося, а хотілося до класу герра Деммона та фрау Кронберг!

Меллі оголосила список учнів свого класу. Першими на сцену піднялися Леонія Аренз і Том Біденкомпф, потім викликали Ансумана Сезіо. А за хвилину ми із Фло засмучено зітхнули – одинадцятим пролунало ім’я Сола Мартінеса. Потім на сцену вийшли ще шестеро учнів, серед яких опинилася й Фредерика, а потім Меллі викликала Флору Жеральдіну Соммер. Фло підвелася, і я здивовано на неї подивилася. Звісна річ, я знала, що повне ім’я моєї подруги – Флора. Але про своє друге ім’я вона ніколи нічого мені не розповідала.

– Бувай, – шепнула Фло й рушила до сцени.

Пенелопа мені підморгнула, а мама поплескала по плечі.

Потім вийшли Наталі Томас і Анжела Фелоза. Оце так! Прикольно! Прізвище майже як у мене. Папай посміхнувся, і я пересадила свою тітку в порожнє крісло.

– Тепер моя черга, – сказала я їй.

Наостанок я з жалем глянула на класного керівника п’ятого «б» і підвелася з крісла.

Але за дві секунди знову в нього опустилася. Після Анжели Фелози назвали не мене, а якогось Тобіаса Вакера. Після чого Риба-куля під руку з Віхтем спустилися зі сцени. Разом зі своїм класом, у якому мені не судилося навчатися. Фло розпачливо озирнулася на мене.

– Що ж це таке? – прошепотіла мама.

Папай знизав плечима, тітка почухала потилицю, а Алекс стиснув мою руку. За п’ять хвилин назвали й моє ім’я. Я опинилася в п’ятому «б», як і хотіла. Фрау Кронберг і герр Деммон привітно посміхалися, але бачила я все це немов у тумані.