Читать книгу Після тебе - Джоджо Мойес, Джоджо Мойєс, Jojo Moyes - Страница 2

– Як тебе звати, люба?

Навколо шиї в мене корсет.

За головою відчувається рука – ніжні швидкі рухи.

Я жива. А це й справді дивно.

– Ось і все. Розплющуй очі. Подивись на мене. Подивись. Можеш сказати своє ім’я?

Я хочу щось сказати, розтуляю рот – але голос якийсь здавлений і безглуздий. Мабуть, я прикусила язика. У роті кров – відчуваю смак металу. Не можу рухатися.

– Ми тебе зараз покладемо на спеціальні ноші. Спочатку буде незручно, але я дам тобі трохи морфію, щоб полегшити біль. – У чоловіка спокійний, рівний голос, наче для нього цілком нормально, що хтось лежить поламаний на бетоні та витріщається в темне небо. Хочеться засміятися. Хочеться сказати йому, як же безглуздо вийшло, що я тут опинилась. Але все працює не так, як належить.

Обличчя чоловіка зникає з поля зору. З’являється жінка в неоновому жилеті – у неї темне кучеряве волосся, зібране у хвіст. Вона нависає наді мною та світить ліхтариком в очі, роздивляючись мене з таким холодним інтересом, наче я якийсь зразок, а не людина.

– Кисневу маску треба?

Я хочу щось сказати, але відволікаюся на біль у ногах. Господи Боже. Не думаю, що сказала це вголос.

– Численні переломи. Зіниці в нормі, реагують. Тиск дев’яносто на шістдесят. Пощастило їй, що вона впала на той тент. А могла ж упасти просто на кушетку, еге ж?… Не подобаються мені ці синці. – Відчуваю холодне повітря десь коло діафрагми, а потім дотик теплих пальців. – Внутрішня кровотеча?

– Потрібна друга бригада?

– Сер, чи не могли б ви відійти? Будь ласка, назад.

Іще один чоловічий голос:

– Я вийшов покурити – а вона, блін, упала просто на мій балкон. Мало не прибила мене.

– Ну ось бачите, вам сьогодні щастить. Не прибила ж.

– Я зроду так не лякався. Ніхто ж не очікує, що люди можуть упасти на балкон, чорт, просто з неба. Ви тільки подивіться на мій стілець! Я купив його за вісімсот фунтів у «Конрані»!.. Як ви гадаєте, я можу подати позов?

На мить западає тиша.

– Робіть що хочете, сер. Знаєте, що я вам скажу? Можете навіть подати позов на компенсацію за прибирання крові з вашого балкона. Як вам така ідея?

Перший чоловік глянув на свою колегу. Час плине, і я з ним. Я що, впала з даху? Обличчя холодне – я наче звідкись іздалеку починаю розуміти, що мене трусить.

– У неї шок, Семе.

Двері мікроавтобуса десь унизу від’їжджають. Дошка піді мною рухається і біль біль біль – усе поглинає темрява.

Сирена, синій вир. У Лондоні завжди чути сирену. Ми їдемо. Машиною швидкої подекуди ковзає неонове світло. Тут дуже мало місця. Чоловік у зеленій формі тицяє в екран телефону, потім повертається й поправляє крапельницю над головою. Біль трохи послабшав – може, морфій? Зі свідомістю повернувся жах. Усередині мого тіла наче повільно роздувається велетенська подушка безпеки, затуляючи від мене все інше. О ні. Ні.

– Иачше?

Довелося повторити двічі, перш ніж чоловік мене почув. Він спирається руками на задню частину кабіни, щоб почути мене. Нахиляє обличчя – він пахне лимонами, і йому варто було б поголитися.

– Як ви?

– Я…

Чоловік іще трохи нахиляється.

– Вибачте, погано чути через сирену. Ми вже скоро будемо в лікарні. – Він кладе долоню на мою руку. Його долоня суха. Дотик заспокоює. Раптом мене накриває паніка – а що, як він забере руку? – Тримайтесь. Донно, ще довго?

Я не можу вимовляти слова. Весь мій рот заповнив язик. Думки плутані, штовхаються в голові. Я ж рухала руками, коли вони мене піднімали, правда? Я піднімала праву руку?

– Ене алалісувало? – шепочу я.

– Що? – Він підносить вухо аж до моїх губ.

– Алалісувало? Ене алалісувало?

– Паралізувало? – перепитує він, дивлячись мені в очі. Потім переводить погляд на мої ноги. – Можеш поворушити пальцями на ногах?

Я намагаюся згадати, як ворушити ногами. Сконцентруватися з першого разу не виходить. Чоловік простягає руку і легенько торкається мого пальця – щоб нагадати мені, де він.

– Спробуй іще раз. Ось так.

Біль пронизує обидві ноги. Різкий видих – може, схлип. Мій.

– Ноги в порядку. Біль – це добре. Важко сказати напевне, але я думаю, що хребет не пошкоджено. Зламане стегно, є ще декілька травм.

Він уважно дивиться мені у вічі. У нього добрі очі. Він знає, як сильно мені потрібна підтримка. Я відчуваю його руку. Ще ніколи я так сильно не прагнула людського дотику.

– Правда. Я певен, що вас не паралізувало.

– Акувати огу. – Мій голос чується наче звідкись іздалеку. На очі навертаються сльози. – Уть лашка, не ітпушкай, – шепочу я.

Він нахиляється ближче.

– Я не відпущу.

Я хочу щось сказати, але його обличчя розпливається, і я знов кудись провалююсь.

Потім мені розповіли, що я пролетіла два поверхи, прорвала собою тент величезного люксового навісу й упала на шезлонг у плетеному стилі з водозахисними сидіннями, який стояв на балконі містера Ентоні Ґардінера, юриста, спеціаліста з авторського права. Він був моїм сусідом, але ми ніколи не зустрічалися. Моє стегно розламалося на дві частини, а ключиця пробилася назовні. На лівій руці зламано два пальці, а на нозі плесно пробило шкіру – один зі студентів-медиків знепритомнів, коли побачив, як воно стирчить. Моїми рентгенівськими знімками тут усі захоплювалися.

У голові й досі лунає голос мого лікаря: «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти». Мені, вочевидь, дуже пощастило. Вони мені це кажуть і чекають з усмішками, що я широко всміхнусь або, може, радісно затанцюю. Та я не думаю, що мені пощастило. Я дрімаю, потім прокидаюсь – іноді бачу яскраве світло операційної над головою, а іноді тиху, спокійну кімнату. Іноді – обличчя медсестри. Чую якісь уривки розмов.

«Бачила, що наробила стара у Д-4? Оце вийшов кінець зміни, га?»

«Ви проходите обстеження у “Принцес Елізабет”? Скажіть їм там, що ми вміємо робити реанімацію. Ха-ха-ха».

«Луїзо, зараз просто відпочивайте. Ми про все подбаємо. Ви маєте просто відпочивати».

Через морфій мені постійно хочеться спати. Збільшили дозу – і по тілу побігли холодні мурахи забуття.

Я розплющую очі й бачу маму – вона стоїть у ногах ліжка.

– Вона отямилася, Бернарде. Отямилася. Нам кликати сестру?

«Вона пофарбувала волосся», – ця думка десь наче на околиці свідомості. Потім інша: «Це ж моя мама». Мама зі мною більше не говорить.

– Дякувати Богу, дякувати Богу! – Мама намацує розп’яття на шиї та торкається його. Це мені когось нагадує – не пам’ятаю кого. Вона трохи нахиляється та проводить пальцями по моїй щоці. Чомусь мені на очі відразу навертаються сльози.

– О моя крихітко! – Нахиляється наді мною, наче намагається захистити мене від дальших негараздів. Відчуваю запах її парфумів, знайомий не гірше за мій власний. – О Лу! – Вона витирає мені сльози серветкою. – Я страшенно перелякалася, коли мені зателефонували. Тобі боляче? Тобі щось потрібне? Тобі зручно? Щось тобі принести? – Вона говорить так швидко, що я не встигаю відповідати. – Ми приїхали, щойно дізналися. Тріна доглядає дідуся – він передає тобі вітання. Ну, тобто він щось пробуркотів, і ми зрозуміли, що він мав на увазі. О серденько, як же так? Господи, що ти собі думала?

Не схоже, щоб вона чекала на відповідь. Усе, що я маю робити, – це лежати тут.

Мама витирає свої очі – а потім знов мої.

– Ти й досі моя донечка. І… я б собі не пробачила, якби з тобою щось сталося, а ми… ну… ми не були… ти розумієш.

– Я не оті… – Язик якийсь дивний, я наче п’яна. – Я не отіла…

– Я знаю. Але мені так важко через це, Лу. Я не могла…

– Не зараз, люба, добре? – Батько торкається її плеча.

Вона відвертається й дивиться кудись у простір, беручи мене за руку.

– Коли нам подзвонили… я думала… я не знала… – Вона знову схлипнула, притискаючи носовичок до губ. – Дякувати Богу, вона жива, Бернарде.

– Звісно, жива. Вона ж у нас гумова, еге ж? – Наді мною схиляється тато. Ми з ним говорили по телефону два місяці тому, але не бачилися півтора року – відтоді, як я поїхала зі свого містечка. Він видається таким кремезним і знайомим – але надзвичайно, надзвичайно втомленим.

– Плобаш, – шепочу я. Не знаю, що ще сказати.

– Не треба, ми просто раді, що ти жива. Навіть якщо маєш такий вигляд, наче протрималася шість раундів проти Майка Тайсона. Ти взагалі бачила себе в дзеркало після того, як опинилася тут?

Я похитала головою.

– Ну то й не дивися поки. Пам’ятаєш Террі Ніколса? Коли він упав через кермо велосипеда коло крамниці? Ну ось, якщо прибрати вуса – то десь такий вигляд і маєш. Хоча… – Він нахилився ближче. – Якщо придивитися…

– Бернарде.

– Завтра ми принесемо тобі пінцет. У будь-якому разі, якщо тобі ще колись захочеться навчитися літати – рушай кудись, де є злітна смуга. Мабуть, просто розвести руки й стрибнути у твоєму випадку недостатньо.

Намагаюсь усміхнутися.

Вони обоє схилилися наді мною. Обличчя напружені, знервовані.

– Вона схудла, Бернарде. Тобі не здається, що вона схудла?

Батько нахиляється, і я бачу, що очі в нього вологі, а усмішка тремтить трохи сильніше, ніж зазвичай.

– Вона має чудовий вигляд, люба. Точно. Вигляд у тебе супер. – Він стискає мою долоню, підносить до своїх губ та цілує. Тато ніколи в моєму житті такого не робив.

Саме тут я усвідомлюю, що мало не померла, і з грудей раптом виривається плач. Я заплющую очі, і з них ллються пекучі сльози. Він тримає мою долоню у своїх великих руках, укритих мозолями від роботи з деревиною.

– Ми тут, серденько. Усе добре. Тепер усе буде добре.

Протягом двох тижнів вони щодня приїздять за п’ятдесят миль до мене. Потім – кожних декілька днів. Батько взяв відпустку на роботі, бо мама сама не їздить так далеко – у Лондоні ж усяке може трапитися. Вона часто це повторює, зі скрадливим поглядом за спину, наче за дверима палати стоїть злодій з ножем. Тріна завжди залишається доглядати дідуся – але коли мама це каже, то стає зрозуміло, що не моя сестра висловила таку пропозицію.

Мама привозить домашню їжу – відтоді, як ми разом п’ять хвилин роздивлялися мій обід, але так і не змогли втямити, що ж воно таке.

– Ще й ці пластикові підноси, Бернарде! Як у в’язниці.

Вона сумно потикала те виделкою, а потім понюхала. І з того часу вона завжди привозить велетенські сандвічі – товсті шмати шинки чи сиру в білому батоні, – а також домашній суп у банці. «Зрозуміла їжа», – каже вона. Годує мене, як дитину. Язик поступово повертається до нормальних розмірів – коли я впала, то мало не прокусила його наскрізь. Мені сказали, що це не рідкість.

У мене було дві операції на стегні, а ліва нога та рука в гіпсі по самі суглоби. Кіт, один із санітарів, запропонував написати щось у мене на гіпсах – мовляв, це не дуже добра прикмета, якщо вони залишаються білими. Але його напис виявився таким непристойним, що Евеліні, медсестрі з Філіппін, довелося замазати його, щоб ніхто не побачив. Він возить мене на рентген та в аптеку, дорогою розповідаючи лікарняні плітки. Я б чудово жила і без розповідей про те, як люди повільно й жахливо помирають, але його це явно веселить. Я впала з п’ятиповерхівки і вижила, тож у лікарні я точно крутіша за пацієнта з кишковою непрохідністю з палати «С» або дурепи, що випадково відрізала собі палець секатором.

Неймовірно, як швидко втягуєшся в лікарняне життя. Я прокидаюся, мною опікуються декілька людей – я їх уже впізнаю, – потім намагаюся правильно відповідати лікарям і чекаю, доки приїдуть батьки. Вони займаються якимись дрібницями в мене в палаті й надзвичайно шанобливо ставляться до лікарів, які до мене заходять. Тато постійно перепрошує за те, що я не можу нормально стрибати, – аж доки мама не дає йому копняка в ногу. Досить боляче, мабуть.

Коли звичні справи закінчено, мама прогулюється по крамницях у вестибюлі й повертається з гучним обуренням щодо кількості фастфудів.

– Тільки уяви собі, Бернарде, той одноногий з відділення серцево-судинних сидить собі там, занурившись по вуха у чизбургер та картоплю! Неймовірно!

Тато сидить на стільці біля моїх ніг і читає місцеві газети. У перші декілька тижнів він усе чекав, коли ж з’явиться стаття про мене. Я намагалася йому пояснити, що в цій частині міста навіть про подвійні вбивства не завжди згадують у коротких повідомленнях. А ось у Стортфолді минулого тижня на першій шпальті була стаття під назвою «На стоянці біля супермаркету залишили візки в неналежному місці». А за тиждень до того – «Школяр засмучений через стан ставка для качок». Тож переконати його важко.

У п’ятницю після останньої операції на стегні мама привозить халат – він на один розмір мені завеликий. Також у неї велетенський пакунок яєчних бутербродів. Мені навіть не доводиться питати, що там, – як тільки вона відкрила пакунок, палату огорнув сірчистий запах. Батько махає перед носом долонею:

– Медсестри казатимуть, що то я, Джозі. – Він швидко відчиняє й зачиняє двері.

– Вона занадто худа – їй треба їсти яйця. А тобі б узагалі краще помовчати – ти звалював свої запахи на собаку ще два роки після того, як він здох.

– Та я ж просто хотів зберегти романтику наших стосунків, люба.

Мама стишила голос:

– Тріна казала, що її колишній якось пустив півня і накрив її ковдрою з головою. Тільки уяви!

Батько глянув на мене:

– Коли я таке роблю, твоя мама погрожує змінити громадянство.

Вони сміються, але є якась напруга. Я чітко це відчуваю. Коли весь світ стискається до крихітної кімнати, починаєш різко відчувати найдрібніші зміни настрою: коли лікарі беруть рентгенівські знімки й відвертаються, щоб їх роздивитися, коли сестри прикривають рота, щоб поговорити про когось, хто помер десь поруч.

– Що таке? У чому річ? – питаю.

Вони ніяково дивляться одне на одного.

– Ну… – Мама сідає на краю ліжка. – Доктор каже… консультант каже… не зовсім зрозуміло, як саме ти впала.

Я відкушую шматок яєчного бутерброда – лівою рукою я вже можу тримати деякі речі.

– А… Мене відволікли.

– Коли ти ходила дахом.

Жую свій бутерброд.

– А може, ти ходила вві сні, серденько?

– Тату. Я ніколи в житті не ходила вві сні.

– Ходила. Пам’ятаєш, коли тобі було тринадцять, ти вві сні спустилася на кухню і з’їла половину торта, що був призначений для Тріни на день народження?

– М-м… Ну, є певна вірогідність, що я тоді не зовсім спала.

– І рівень алкоголю в тебе в крові… Лікарі кажуть, що ти випила… випила страшне багато.

– У мене був важкий вечір на роботі. Я випила склянку чи дві, а потім піднялася на дах подихати свіжим повітрям. А тоді мене відволік голос.

– Голос.

– Я стояла на краю і дивилася на місто. Я іноді так роблю. А потім почула за спиною голос – голос дівчини. Я злякалась і втратила рівновагу.

– Дівчини?

– Я пам’ятаю лише її голос.

Тато нахилився до мене:

– А ти певна, що то була справжня дівчина? Не уявна…

– Тату, я розтрощила собі стегно, а не голову.

– А вони й казали, що швидку викликала дівчина. – Мама торкнулася татової руки.

– Тобто ти кажеш, що це нещасний випадок?

Я перестаю жувати. Вони сором’язливо відводять очі.

– Що? Ти… ти думаєш, що я стрибнула, чи що?

– Ми нічого такого не кажемо. – Тато чухає потилицю. – Просто… ну… відтоді як… усе пішло якось не так… ми довго не бачили тебе… і нас трохи здивувало те, що ти серед ночі гуляєш дахами. Раніше ти боялася висоти.

– Раніше я була заручена з чоловіком, який вважав нормальним рахувати витрату калорій уві сні. Господи, ось чому ви так мною опікуєтеся? Бо думаєте, що я хотіла себе вбити?

– Ні, просто нас розпитують про всіляке…

– Хто розпитує? І про що?

– Та ті, психіатри. Вони просто хочуть пересвідчитися, що ти в нормі. Усе склалося… ну… ти розумієш, відтоді…

– Психіатри?

– Вони записали тебе на прийом. Щоб поговорити з тобою. У нас була довга бесіда з лікарями – і ми забираємо тебе додому. Це лише доки ти не одужаєш. Ти ж не можеш сама залишатись у тій твоїй квартирі. Вона…

– Ви були в мене у квартирі?

– Ну, ми ж мали забрати твої речі.

Запала тиша. Я уявляю, як вони стоять на порозі. Мама міцно тримається за сумочку, роздивляючись брудну постіль, порожні пляшки з-під вина на камінній поличці, одинокий надкушений горіховий батончик у холодильнику. Уявляю, як вони хитають головами, обмінюючись поглядами. «Ми точно зайшли в потрібну квартиру, Бернарде?»

– Зараз тобі треба побути з родиною – доки ти не оговтаєшся.

Я хочу сказати, що мені буде нормально і в моїй квартирі – хай там що вони думають. Хочу робити свою роботу, приходити додому і нічим не клопотатися до наступної зміни. Я хочу сказати, що не можу повернутись у Стортфолд і бути знову тією дівчиною. Тією, яка. Я не хочу відчувати дбайливо замасковане мамине несхвалення, не хочу татового життєрадісного «все добре, все буде добре». Не хочу проходити повз Віллів будинок щодня, думаючи, яке місце я в ньому мала, – від цього ніде не подітися.

Але я не хочу цього казати. Бо раптом стомилася, усе болить – і я просто більше не можу боротися.

За два тижні тато привозить мене додому у своєму робочому фургоні. Там попереду лише одне місце для пасажира, тому мама залишилася вдома готуватись. Під нами несеться шосе, і мій шлунок нервово напружується.

Веселі вулиці мого рідного містечка тепер мені чужі. Я споглядаю їх дещо віддалено, вивчаю. Усе здається таким маленьким, таким стомленим, таким нудотно-солодким. Я розумію, що саме так бачив це Вілл, коли вперше повернувся додому після аварії. Відганяю цю думку. Ми під’їжджаємо до нашої вулиці, і я намагаюся провалитися крізь сидіння. Не хочу цих ввічливих розмов із сусідами, не хочу виправдовуватися. Не хочу, щоб мене судили за мої вчинки.

– Ти як? – Тато повертає голову до мене, наче здогадався, про що я думаю.

– Нормально.

– Ну й молодчинка. – Він коротко плескає мене по плечу.

Мама вже чекає на нас коло дверей, коли ми паркуємося коло будинку. Вона, мабуть, стояла коло вікна з півгодини. Тато ставить мої сумки на сходинку та повертається допомогти мені вийти з машини, підтримуючи мене плечем.

Я обережно спираюся ціпком на брукований тротуар і майже фізично відчуваю, як за моєю спиною шурхотять штори в сусідніх будинках, поки я доходжу до ґанку. «Дивись, хто приїхав, – чую я їхній шепіт. – Цікаво, що вона накоїла цього разу?»

Тато веде мене вперед, уважно стежачи, як я ставлю ноги, – наче раптом вони можуть зірватися та бозна-куди побігти.

– Нормально? – повторює він. – Давай, не квапся.

Бачу, як дідусь визирає з-за маминої спини в коридорі – на ньому, як завжди, картата сорочка та улюблений синій джемпер. Нічого не змінилося. Навіть шпалери ті самі. У коридорі той самий килим – на ньому видно смужки там, де мама пилососила зранку. На гачку висить моя стара синя куртка з капюшоном. Півтора року. А таке відчуття, наче я років десять тут не була.

– Не підганяй її, – каже мама, стиснувши руки. – Ви йдете надто швидко, Бернарде.

– Та вона ледь пережене Мо Фараха.[5] Якщо ми будемо йти ще повільніше, це буде прогулянка Місяцем.

– Обережно, сходи. Бернарде, може, будь позаду – якщо вона впаде?

– Та я знаю, де сходи. Це ж тут усього лише двадцять шість років прожито.

– Дивися, щоб вона не перечепилася через поріг, Бернарде. Ти ж не хочеш, щоб вона і друге стегно зламала.

«Господи, – думаю я. – Ось так тобі було, Вілле? Кожного-кожного дня?»

І тут на порозі з’являється моя сестра, відштовхуючи маму вбік.

– Заради Бога, мамо! Давай, Гопалонгу![6] Ото, блін, ти влаштувала тут шоу.

Тріна підставляє під мою вільну руку своє плече та кидає швидкий погляд у бік сусіднього будинку. Її брови здіймаються вгору у німому жесті «Що, справді?» Я майже фізично чую, як із шурхотом запинаються штори.

– Купка витріщак, блін. Ану швидше – я обіцяла Томасу, що ти покажеш йому шрами, перш ніж він піде на свій гурток. Боже, як ти схудла. Твої цицьки наче два мандарини в шкарпетках.

Сміятись і йти водночас мені важко. Томас біжить мене обіймати, і мені доводиться спертись об стіну, щоб він мене не збив.

– Вони правда тебе розрізали, а потім зібрали назад? – питає. Він уже мені по груди на зріст. Спереду немає чотирьох зубів. – Дідусь каже, що вони точно щось зібрали не так, як було. І хто його знає, як нам це зрозуміти.

– Бернарде!

– Та я ж пожартував.

– Луїзо. – Голос у дідуся хрипить. Він підходить до мене та обіймає – і я його теж. Його старечі руки тримають мої навдивовижу міцно. Супиться. Удає, що сердиться.

– Я знаю, тату. Я знаю. Але тепер вона вдома, – каже мама.

– Ти повертаєшся у свою стару кімнату, – оголошує тато. – Тільки ми там поклеїли шпалери з трансформерами для Томаса – ти ж нічого не маєш проти декількох автоботів та предаконів?

– А в мене в дупі були черв’яки, – видає Томас. – Мама каже, що про це не треба казати комусь не вдома. А ще не треба пхати пальці…

– О Господи! – перепиняє його мама.

– Ласкаво просимо додому! – резюмує тато, і сумка з його рук падає мені на ногу.