Читать книгу Після тебе - Джоджо Мойес, Джоджо Мойєс, Jojo Moyes - Страница 5

Я жила на самісінькій околиці Сіті. Ну а для тих, хто сумнівався, навпроти була величезна яма під офісну будівлю, на огорожі якої було написано «ФАРТІНҐЕЙТ – ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ СІТІ». Ми жили там, де блискучі скляні будівлі зустрічалися зі старими брудними цегляними будинками з підйомними вікнами, де юрмилися магазини карі та цілодобові крамниці, стрип-бари й офіси мікротаксі, які ніяк не хотіли помирати. Моя багатоповерхівка втулилася між такими архітектурними упертюхами, схожими на забруднені свинцем склади, які стурбовано дивилися на наступ сталі та скла, роздумуючи, як недовго їм лишилося жити. Можливо, їх ще врятує якийсь хіпстерський соковий бар чи роздрібний магазин. Я тут не знала нікого, крім Суніла, господаря крамниці, та жінки з пекарні, де продавали бублики, – остання мені привітно всміхалась, але, здається, не говорила англійською.

Здебільшого мене цілком улаштовувала ця анонімність, адже я й приїхала сюди, щоб утекти від своєї історії, від відчуття, наче всі навкруги знають про мене геть усе. Сіті змінювало мене. Я пізнала його невеличкий куточок, його ритм та небезпеки. Дізналася: якщо дати п’яниці коло автобусної зупинки якусь монетку, то наступні вісім тижнів він ночуватиме в тебе під дверима. Якщо йдеш пізно вулицею, то краще тримати ключі між пальцями. Якщо виходиш уночі по пляшку вина, краще навіть не дивитись у бік купки хлопців біля кіоску з кебабом. Я вже не переймаюся через звук ґвинтів гелікоптера над головою.

Я б могла тут жити. І я краще за будь-кого знала, що можуть статись і гірші речі.

– Привіт.

– Привіт, Лу. Знов не можеш заснути?

– Та лише десята вечора.

– Що новенького?

Натан, колишній фізіотерапевт Вілла, останні дев’ять місяців працював у Нью-Йорку на директора великої компанії, відомої на Волл-стрит, – той жив у чотириповерховому приватному будинку в місті й мав якісь проблеми з м’язами. У мене вже стало звичкою телефонувати Натану, коли я не могла спати вночі, – приємно знати, що завжди є хтось, хто зрозуміє. Хоч іноді мені дошкуляла заздрість: усі змогли жити далі. Усі чогось досягли.

– Як там Велике Яблуко?[15]

– Непогано? – Через австралійський акцент його відповіді звучали як питання.

Я лежала на дивані, закинувши ноги на підлокітник.

– Щось ти не все розказуєш.

– Ну гаразд. Мені підвищили платню, так що все добре. Я купив квитки додому – хочу полетіти на кілька тижнів побачитися зі старими. Буде непогано. Вони страшенно радіють: моя сестра вагітна. О, а ще я зустрів пташку з шикарною фігурою в барі на Шостій авеню – ми наче непогано порозумілись, я запросив її на побачення. Коли я сказав, чим займаюся, вона відповіла, що зустрічається лише з тими, хто ходить на роботу в костюмі. – Він засміявся.

Я, як виявилось, усміхалася.

– Так що, твій халат її не влаштував?

– Схоже, ні. Хоча вона сказала, що якби я був справжнім лікарем, то вона б іще подумала. – Він знову розсміявся. Натан неперевершено володів собою. – Та то нічого. Такі дівчата завжди дуже перебірливі, якщо не водиш їх у ресторани й таке інше. Тому краще відразу все знати, еге ж? А ти як?

– Ну, живу. Наче. – Я знизала плечима.

– Досі спиш у його футболці?

– Та ні. Вона більше ним не пахне. І, якщо чесно, навіть стала трохи смердіти вже, тому я її випрала й загорнула в серветку. Але на чорний день у мене є його светр.

– О, ну добре мати щось про запас.

– А ще я записалась у групу підтримки для тих, хто пережив утрату.

– І як воно?

– Та відстій. Я там наче шахрайка.

Натан чекав.

Я трохи посунула подушку під голову.

– Чи думала я про таке, Натане? Іноді мені здається, що я накрутила собі в голові все те, що сталося між мною і Віллом – а насправді було набагато менше. Як я могла когось так покохати за такий короткий час? А все те, що ми мали спільного?… Чи справді були всі ті почуття, які я пам’ятаю? З часом усі ті шість місяців здаються мені якимсь дивним… сном.

Запала коротка пауза, потім Натан відповів:

– Та ні, не накрутила, мала.

Я потерла очі.

– Я що, одна така? Тільки мені його так не вистачає?

Ще пауза.

– Нє. Він був класним хлопцем. Найкращим.

Ще одне, чим мені подобався Натан: він не переймався через довгі паузи в телефонних розмовах. Я нарешті сіла на дивані та сякнулася.

– У будь-якому разі, я більше не піду туди. Не думаю, що це моє.

– Спробуй, Лу. Не можна судити про щось із одного-єдиного разу.

– Ти говориш, як мій тато.

– Ну, він завжди був розумним дядьком.

Мене злякав дзвінок у двері. Ніхто ніколи не дзвонив мені у двері, крім місіс Нелліс із дванадцятої квартири – тоді листоноша випадково переплутав нашу пошту. Але навряд чи вона зараз не спить, та й мені не приходив її журнал «Ляльки епохи Єлизавети».

У двері знову подзвонили. І втретє – довго й наполегливо.

– Я маю йти. Хтось дзвонить у двері.

– Ну, тримай вище дзьоба, мала. Все буде добре.

Я поклала телефон і нервово встала. Друзів у мене тут не було – я ще не второпала, як заводити друзів у новому місці, якщо весь час працюєш. А якби мої батьки вирішили вчинити наступ на мене та забрати назад до Стортфолда, то вони б точно приїхали десь між ранковою і вечірньою годинами пік, бо жоден з них не любив їздити вночі.

Я чекала: може, цей гість усвідомить, що помилився, і просто піде. Але подзвонили знову – різко, без пауз, наче хтось просто повис на дзвінку.

Я підійшла до дверей.

– Хто там?

– Я маю з вами поговорити.

Голос жіночий. Я глянула у вічко – вона дивилася собі під ноги, тому я могла побачити лише довге каштанове волосся та завелику на неї шкіряну куртку. Вона легенько гойдалася, потираючи носа. П’яна, може?

– Думаю, ви помилилися квартирою.

– Ви Луїза Кларк?

Я завмерла.

– Звідки ви знаєте моє ім’я?

– Нам треба поговорити. Ви можете відчинити двері?

– Уже майже пів на одинадцяту вечора.

– Так. І тому я б не хотіла стирчати тут, у вашому коридорі.

Я прожила тут достатньо, щоб знати, що не треба відчиняти двері незнайомим людям. У цьому районі різні типи нерідко ходять квартирами, шукаючи легких грошей. Але дівчина говорила так, наче була з хорошої родини. І вона замолода. Замолода, щоб бути журналісткою, яка щось десь почула про красивого колишнього вундеркінда, який укоротив собі віку. Чи не занадто молода, щоб бути не вдома так пізно? Я спробувала глянути під іншим кутом, щоб роздивитися, чи немає ще когось у коридорі. Наче не було.

– Ви не скажете, з якого приводу хочете поговорити?

– Ні, не тут.

Я відчинила двері на відстань ланцюжка на замку, щоб глянути їй у вічі.

– Вам доведеться повідомити мені більше.

Їй було, мабуть, не більш ніж шістнадцять – щоки ще були по-дитячому пухкими. Волосся довге та блискуче. Худі ноги у вузьких чорних джинсах. Очі підведені невміло, але обличчя красиве.

– То як вас звати? – запитала я.

– Лілі. Лілі Готон-Міллер, – сказала вона і трохи підняла голову. – Я хочу поговорити з вами про мого батька.

– Я думаю, ви таки помилилися. Я не знаю нікого з прізвищем Готон-Міллер. Можливо, ви сплутали мене з іншою Луїзою Кларк.

Я хотіла зачинити двері, але вона хутко вставила черевик під них. Я глянула на черевик, а потім повільно звела на неї погляд.

– У нього інше прізвище. – Вона сказала це так, наче я була ідіоткою. Погляд загорівся пристрастю та допитливістю. – Мого батька звали Вілл Трейнор.

Лілі Готон-Міллер стояла посеред моєї вітальні та роздивлялася мене з неупередженим інтересом науковця, який розглядає новий вид гнойового черв’яка.

– Ого, що це на вас за одяг?

– Я… я працюю в ірландському пабі.

– Танцюєте? – Вона явно втратила до мене інтерес, повернулась і почала оглядати кімнату. – То ви що, живете тут? А де ваші меблі?

– Я щойно переїхала.

– Диван, телевізор та дві коробки з книжками? – Вона кивнула в бік крісла, де я сиділа. А я ніяк не могла повернути дихання до норми, намагаючись утямити, що вона мені сказала.

Зрештою я підвелася.

– Піду наллю собі щось випити. Тобі щось принести?

– Можна колу. Якщо тільки вина у вас немає.

– А скільки тобі років?

– А чого ви питаєте?

– Я не розумію… – Я стояла за стійкою в кухні. – У Вілла не було дітей. Я б знала. – Я насупила брови, починаючи щось підозрювати. – Це що, якийсь жарт?

– Жарт?

– Ми з Віллом… ми багато говорили. Багато. Він би мені сказав.

– Ну ось, виходить, не сказав. А я хочу поговорити про нього з кимось, хто не біситься кожного разу, коли я вимовляю його ім’я, – як решта моєї родини.

Вона взяла листівку від моєї мами та поставила її на місце.

– Так що я не думаю, що це жарт. Мій справжній батько – той сумний тип в інвалідному візку. Смішного тут небагато.

Я простягла їй склянку води.

– Але хто… Хто твоя сім’я? Тобто хто твоя мати?

– Цигарки у вас є? – Вона ходила кімнатою, торкалась моїх речей, щось брала, а потім клала назад. Коли я похитала головою, вона відповіла: – Мою матір звуть Таня. Таня Міллер. Вона одружена з моїм вітчимом – його звати Френсіс Тупий Виродок Готон.

– Гарне ім’я.

Вона поставила склянку й витягла пачку цигарок із куртки. Дістала цигарку та підпалила. Я збиралась сказати, що в моїй квартирі не треба курити, але була настільки вражена, що просто відчинила вікно.

Я не могла відвести від неї очей – може, я побачу хоч якісь риси Вілла в ній? Ось воно – її очі: блакитні, з відтінком карамелі. Те, як вона трохи нахиляє підборіддя, коли збирається щось сказати. Незмигний погляд її очей. А може, я бачу те, що хочу бачити?

Вона дивилась у вікно, на вулицю внизу.

– Лілі, перш ніж ми продовжимо, я маю…

– Я знаю, що він помер. – Вона різко вдихнула та випустила дим усередину кімнати. – Ну, тобто я саме так про нього й дізналася. По телевізору була документалка про евтаназію – і прозвучало його ім’я. Мама збісилася без жодної причини та побігла у ванну. Виродок пішов до неї – а я, звичайно, підслуховувала. Вона була абсолютно шокована – бо навіть не знала, що він став інвалідом. Я все чула. Ну тобто я знала, що Виродок не мій справжній батько – але раніше мама завжди тільки казала, що мій батько був козлом, який не хотів про мене чути.

– Вілл не був козлом.

Вона смикнула плечима.

– Ну а за її словами, був. У будь-якому разі, я намагалася щось спитати, але вона вічно все вивертала й казала, що я маю знати тільки одне: Виродок Френсіс є мені кращим батьком, ніж Вілл Трейнор міг будь-коли стати, і що мені краще припинити розпитування.

Я ковтнула води. Ніколи ще мені не хотілося вина так сильно.

– І що ти зробила?

Вона ще раз затяглася димом.

– Поґуґлила, що ж іще. І знайшла вас.

Мені треба було залишитися на самоті та обдумати все це. Я була надто приголомшена новинами. Незрозуміло, що думати про цю гостру дівчину, яка ходила в мене по кімнаті та кресала навколо себе іскри.

– Так що, він зовсім нічого про мене не казав?

Я дивилася на її взуття: сильно потерті балетки, що, вочевидь, дуже багато блукали вулицями Лондона. Раптом виникло відчуття, наче мене хтось наживлює на гачок.

– Скільки тобі років, Лілі?

– Шістнадцять. Я хоч трохи на нього схожа? Я бачила в інтернеті фото, але, може, у вас є ще? – Вона оглянула кімнату. – Усі фотографії в коробках?

Вона зиркнула на картонні коробки в кутку. Цікаво, вона що, просто зараз їх відкриє та почне роздивлятися? Тоді вона точно знайде Віллів светр. Я запанікувала.

– Ем… Добре, Лілі. Це все… цього всього забагато, щоб усвідомити. Якщо ти та, ким себе називаєш, то нам із тобою… нам із тобою треба багато про що поговорити. Але вже майже одинадцята, і, я думаю, не треба починати цієї розмови зараз. Де ти живеш?

– Сент-Джонс-Вуд.[16]

– Добре. Ем… Твої батьки, мабуть, непокояться, де ти. Може, я дам тобі свій номер, і ми…

– Я не можу поїхати додому. – Вона відвернулася до вікна та звичним жестом струснула попіл. – Якщо чесно, я взагалі не маю тут бути. Я маю бути в школі – я в пансіоні вчуся. Там страшенна істерика через те, що я пішла. – Вона витягла телефон, наче про щось згадала, глянула на екран і скривилася. Телефон знову зник у кишені.

– Ну, тоді я не знаю… що б ще я могла, крім як…

– Тоді, може, я залишуся тут? Тільки сьогодні? Завтра ви б могли мені ще щось про нього розказати.

– Тут? Ні. Ні. Вибач, ні. Я тебе не знаю.

– Але ви знаєте мого батька. Так що, ви вважаєте, що він узагалі про мене не знав?

– Ти маєш повертатися додому. Слухай, зателефонуймо твоїм батькам. Вони приїдуть по тебе. Давай…

Вона тупо дивилася на мене.

– Я думала, ви допоможете.

– Я допоможу, Лілі. Але це не найкращий…

– Ви не вірите мені.

– Я… я не знаю, що…

– Ви не хочете допомагати. Не хочете нічого робити. Що ви взагалі мені розповіли про мого батька? Нічого. Як ви допомогли?? Аж ніяк. Дякую.

– Зачекай! Це несправедливо! Ми ж щойно…

Але дівчина кинула у вікно недопалок, повернулася та пройшла повз мене до дверей.

– Що таке? Куди ти йдеш?

– А вам яка різниця? – відрубала вона та гримнула дверима, перш ніж я встигла щось сказати.

Я заклякла на дивані, намагаючись перетравити те, що сталося протягом останньої години. Голос Лілі дзвенів у мене в голові. Чи правильно я її почула? Я знов і знов прокручувала її слова, намагаючись побороти нав’язливе гудіння.

«Мого батька звали Вілл Трейнор».

Вочевидь, матір Лілі сказала їй, що Вілл не хотів мати з нею нічого спільного. Але я впевнена, що він обов’язково б мені сказав. У нас не було таємниць одне від одного. Ми ж були тими людьми, що розповідають одне одному все, чи не так? На якусь мить я завагалася: може, Вілл не був зі мною настільки щирим, як я думала? Чи міг він просто взяти та стерти зі своїх думок цілу дочку?

Думки бігали колами. Я взяла ноутбук, сіла на диван, схрестивши ноги, і ввела в пошуковій системі «Лілі Готон-Міллер». На екрані з’явилися результати хокейного матчу в школі «Аптон Тілтон» у графстві Шропшир. Я клацнула на пошук у зображеннях, збільшила одне з них і побачила її в першому ряду – єдине обличчя без усмішки серед веселих хокеїсток. «Лілі Готон-Міллер хоробро, але, на жаль, невдало зіграла в захисті». Фотографію було зроблено два роки тому. Пансіон. Вона сказала, що зараз має бути в пансіоні. Хоча, звичайно, це не підтверджувало жодного її зв’язку з Віллом і загалом того, що її мати казала правду щодо батька.

Я змінила пошуковий запит на «Готон-Міллер», і система видала мені коротке повідомлення про те, що Френсіс і Таня відвідуватимуть вечерю в готелі «Савой», а також запит на дозвіл будівництва винного підвалу під будинком у Сент-Джонс-Вуд від минулого року.

Я відкинулась на спинку, трохи подумала та вбила в поле пошуку «Таня Міллер Вільям Трейнор». Результатів не було. Я змінила «Вільям» на «Вілл» – і система видала мені фейсбук-сторінку випускників Даремського університету, де спілкувалися декілька жінок, імена яких чомусь закінчувались на – елла: Естелла, Фенелла, Арабелла. Вони говорили про смерть Вілла.

Я повірити в це не могла, коли почула в новинах. Це ж треба – таке сталося саме з ним! Земля пухом.

Нікому не вдається пройти крізь життя без шрамів. Ви чули, що Рорі Еплтон загинув на Теркс і Кайкос в аварії на швидкісному катері?

Це той, що вчився на географічному? Рудий?

Ні, він був на ФПЕ.

А я цілувалася з Рорі на балу першокурсників. У нього величезний язик.

Фенелло, я не жартую. Ти поводишся ницо. Бідолаха загинув.

А Вілл Трейнор – це часом не той хлопець, що зустрічався з Танею Міллер увесь третій курс?

Не бачу нічого ницого в тому, що я цілувалася з кимось, хто загинув.

Я не кажу, що треба тепер переписати історію. Але, може, це читає його дружина, і їй неприємно, що її кохана людина встромляла язик у рота якійсь жінці з фейсбуку.

Ну, я певна, вона точно знає, що в нього величезний язик.

А Рорі Еплтон одружився?

Таня вийшла за якогось банкіра. Ось її сторінка. Коли ми вчились, я була переконана, що Вілл із Танею одружаться. Вони були чудовою парою.

Я клацнула на посилання та побачила фотографію худенької як тростинка блондинки з високою зачіскою – вона всміхалася, стоячи на сходах бюро реєстрацій поруч із темноволосим чоловіком, старшим за неї. У кутку фото стояла похмура дівчинка в білому платті з тюлю – дещо схожа на ту Лілі Готон-Міллер, яку я бачила сьогодні. Але цій фотографії було вже сім років, тому ця дівчинка могла перетворитися на будь-якого похмурого підлітка з каштановим волоссям.

Я перечитала розмову та закрила ноутбук. Що ж мені робити? Якщо вона й справді дочка Вілла, то, може, мені зателефонувати в школу? Хоча в них точно є якісь правила щодо незнайомців, які намагаються вийти на зв’язок із дівчатами-підлітками.

А якщо це й справді якесь винахідливе шахрайство? Вілл помер заможним чоловіком, і цілком можливо, що хтось міг вигадати заплутану схему, щоб видурити в його родини гроші. Коли батьків друг Чокі помер від серцевого нападу, до його дружини прийшло сімнадцять осіб, яким померлий був начебто винен гроші за ставки.

Я вирішила, що треба бути обережною. Надто вже багато болю та бід це може завдати, якщо я поведуся неправильно.

Але коли я лягла спати, у тиші квартири лунав голос Лілі.

«Мого батька звали Вілл Трейнор».