Читать книгу Після тебе - Джоджо Мойес, Джоджо Мойєс, Jojo Moyes - Страница 7

Я відчула запах кави. Мені знадобилося декілька секунд, щоб у голові зародилася думка: звідки взагалі в моїй квартирі може бути запах кави? Коли врешті я знайшла відповідь на це запитання, я підскочила з ліжка й натягла на себе кофту.

Вона сиділа на дивані по-турецькому й курила, використовуючи мою улюблену чашку як попільничку. Працював телевізор – якесь придуркувате дитяче шоу з яскраво вдягненими ведучими, що мали вигляд наркоманів. На камінній поличці стояли дві пластикові чашки.

– О, привіт. Твоя чашка праворуч, – сказала вона, кинувши оком у мій бік. – Я не знала, що тобі взяти, тому обрала американо.

Я зморщила ніс від запаху цигарок. Глянула на годинник.

– Котра година?

– Ну, кава вже, мабуть, вихолола. Я не знала, чи треба тебе будити.

– У мене вихідний. – Я потяглася за чашкою. Ще тепла. Я з радістю ковтнула, а потім здивовано глянула на чашку.

– Стривай-но. Звідки в тебе кава? Я ж замкнула вхідні двері.

– Я спустилася пожежною драбиною, – пояснила вона. – Грошей у мене не було, так що я розповіла продавцеві в кіоску, з якої я квартири, – він сказав, що ти можеш занести гроші пізніше. О, ти також винна йому за дві булочки з копченою сьомгою та сиром.

– Та ну? – Я хотіла, щоб мій голос звучав суворо, але раптом захотілося їсти.

Вона впіймала мій погляд.

– Ой, а булочки я вже з’їла. – Вона видихнула дим просто всередину кімнати. – У тебе в холодильнику малувато їжі. Тобі справді треба трохи обжитися тут.

Ця ранкова Лілі сильно відрізнялася від тієї дівчини, яку я минулого вечора знайшла на вулиці. Важко повірити, що це одна й та сама людина. Я повернулась у спальню, щоб повністю вдягтися – чула, як вона прошльопала в кухню, щоб налити собі води.

– Гей, як тебе… Луїзо! Позич мені трохи грошей? – погукала вона.

– Якщо це для того, щоб знову нализатися, то ні.

Вона без стуку зайшла в мою спальню – мені довелося прикритися кофтою.

– І можна я лишуся тут іще на одну ніч?

– Лілі, мені треба поговорити з твоєю мамою.

– Нащо?

– Мені треба більше інформації про те, що взагалі відбувається.

Лілі стояла у дверях.

– Ти не віриш мені.

Я жестом попросила її відвернутися, щоб я могла застебнути ліфчик.

– Вірю. Але давай домовимося: якщо ти від мене чогось хочеш, то я маю право знати про тебе більше.

Я саме натягла футболку, коли вона повернулася:

– Роби як хочеш. А мені ще треба речі забрати.

– Що? Звідки? Де ти ночувала?

Вона вийшла – наче й не чула запитання, – підняла руку й понюхала в себе під пахвою.

– Можна, я скористаюся твоєю ванною? Від мене страшенно смердить.

За годину ми вже приїхали в Сент-Джонс-Вуд. Я була навдивовижу виснажена – як подіями ночі, так і дивною енергією, що йшла від Лілі. Вона без упину метушилася, курила – потім раптом замовкала, і повисала така важка тиша, що я майже відчувала вагу її думок.

– Хто то був? Той хлопець учора? – Я зберігала нейтральний голос та спокійний вираз обличчя.

– Та ніхто.

– Ти казала, що він твій хлопець.

– Ну, значить, хлопець. – Її голос напружився, обличчя не виказувало жодної емоції. Коли ми під’їхали ближче до будинку її батьків, вона схрестила руки на грудях та притисла коліна до грудей. У неї став такий зухвалий погляд, наче вона вже вела з кимось німу битву. Я спочатку сумнівалася, чи правду вона сказала щодо Сент-Джонс-Вуд, але потім вона показала рукою на широку вулицю, засаджену деревами, і сказала повернути в третій з’їзд праворуч. Вулиця була такою, на яких зазвичай живуть дипломати й банкіри-емігранти з Америки. Такими вулицями, здається, навіть ніхто ніколи не їздить. Я припаркувала машину та глянула на високу білу будівлю, прикрашену ліпниною, з охайно підстриженими тисами й бездоганними вікнами.

– Ти живеш тут?

Вона ляснула пасажирськими дверцятами так, що машина загриміла.

– Я не живу. Вони тут живуть.

Вона відчинила двері, і я ніяково пішла за нею, відчуваючи себе незваною гостею. Ми зайшли в просторий хол із високою стелею, паркетом на підлозі та величезним дзеркалом у золоченій рамі на стіні – на ньому вже й місця не лишилося від білих карток-запрошень. На маленькому старовинному столику поряд стояла ваза з чудовим букетом – запах квітів заповнював собою все приміщення.

Звідкись із другого поверху долітав галас, може, дитячі голоси – складно було розібрати.

– Мої брати, мамині діти від другого шлюбу, – презирливо пояснила Лілі, проходячи в кухню. Вочевидь, вона чекала, що я піду за нею. Кухня була величезна, у модерністських сірих кольорах. Поліровані робочі поверхні сіро-коричневого кольору тяглися всюди. Усе тут кричало грошима: від тостера «Дуаліт» до кавової машини, яка була досить складною навіть для роботи в міланській кав’ярні. Лілі оглянула вміст холодильника, витягла звідти контейнер зі шматочками свіжого ананаса й почала їсти просто руками.

– Лілі? – Згори почувся схвильований жіночий голос. – Лілі, це ти? – Звуки кроків сходами.

Лілі закотила очі.

У дверях з’явилася блондинка. Спочатку вона глянула на мене, потім на Лілі – та жадібно закидала шматочки ананаса до рота. Підійшовши до дівчини, блондинка забрала в неї контейнер:

– Де, чорт забирай, ти була? У школі всі просто шаленіють! Тато їздить по всьому району, розшукуючи тебе! Ми думали, тебе вбили! Де ти була?

– Він мені не тато.

– Облиш свої жарти, юна леді. Ти не можеш просто зайти сюди, наче нічого не сталося! Ти що, не розумієш, якого клопоту нам завдала? Я півночі просиділа з твоїм братом, а потім так і не змогла заснути, бо хвилювалася через тебе. Мені довелося скасувати поїздку в гості до бабусі Готон, бо ми не знали, що з тобою.

Лілі спокійно дивилася на неї.

– Ви нечасто переймаєтеся, що зі мною.

Жінка від злості заклякла. Вона була дуже стрункою – мені здалося, що це від екзотичних дієт чи несамовитих фізичних навантажень. Волосся було красиво й дорого підстрижене й пофарбоване – так, що й не скажеш, що це ненатуральний колір. Джинси на ній, як я зрозуміла, були дизайнерські. Її видавало тільки обличчя: неймовірно стомлене, хоч і гарно засмагле.

Вона різко повернулася до мене:

– Це у вас вона була?

– Так, але…

Вона оглянула мене з голови до ніг – і, вочевидь, їй не надто сподобалось побачене.

– Ви знаєте, скільки проблем завдали нам? Ви взагалі уявляєте, скільки їй років? Що взагалі ви хочете від такої дівчини? Вам же вже, мабуть, за тридцять?

– Узагалі-то, я…

– Тобто ось у цьому справа? – звернулася вона до дочки. – У тебе стосунки з цією жінкою?

– Ой, мамо, та замовкни вже! – Лілі знов заволоділа ананасами й доїдала їх. – Це не те, що ти думаєш. Вона ні в чому не винна. – Дівчина на мить замовкла, щоб з’їсти останній шматочок. Може, для більшої драматичності. – Вона доглядала мого батька. Мого справжнього батька.

Таня Готон-Міллер сиділа, спираючись на численні подушки кремового дивана, та мішала ложкою каву. Я притулилася на іншому кінці дивана, роздивляючись здоровенні свічки «Диптік» та художньо розкладені журнали «Інтер’єр». Я боялася спертися на спинку, як вона, бо мені здавалося, що обов’язково розіллю каву собі на коліна.

– Звідки ви знаєте мою дочку? – спитала вона втомлено. У неї на безіменному пальці красувалися два діаманти – я таких великих у житті не бачила.

– Вона просто прийшла до мене додому. Я й гадки не мала, хто вона.

Якусь мить жінка обдумувала це.

– І ви доглядали Вілла Трейнора?

– Так. До самої його смерті.

Запала недовга пауза, протягом якої ми обидві уважно розглядали стелю: просто над нашими головами щось гучно бабахнуло.

– Мої сини, – зітхнула вона. – У них є проблеми з поведінкою.

– Вони від…?

– Вони не від Вілла, якщо ви про це.

Знову тиша. Ну, якщо можна назвати це тишею, бо на другому поверсі несамовито волали. Знову якийсь удар – і тепер уже тиша, але якась лиховісна.

– Місіс Готон-Міллер, – звернулася я. – Це правда? Лілі – дочка Вілла?

Вона трохи підняла підборіддя.

– Так.

Мене раптом почало трусити, і я вирішила, що краще поставити каву на столик.

– Не розумію. Як… я не розумію…

– Усе досить просто. Ми з Віллом зустрічалися, коли вчилися на останньому курсі університету. Звичайно, я була до нестями в нього закохана. Усі були в нього закохані. Щоправда, я можу впевнено сказати, що почуття були взаємні. – Вона легенько всміхнулась і наче чекала, що я щось скажу.

А я не могла нічого сказати. Як міг Вілл не сказати мені, що в нього є дочка? Після всього, що нам довелося пережити?

Таня вела далі:

– Ми з ним були найкращою парою групи. Бали, прогулянки на човнах, поїздки кудись на вихідні – ну, ви знаєте, як це буває. Ми з Віллом – ну, ми були чи не всюди. – Вона розповідала так, наче ця історія й досі є для неї не минулим, а чимось, що знов і знов прокручують у голові. – А потім, під час випускного балу, мені довелося на якийсь час поїхати допомагати подрузі, Лізі, – у неї були неприємності. А коли повернулася – Вілла ніде не було. Я гадки не мала, куди він зник. Я чекала на нього, здавалося, вічність – по всіх приїжджали машини, а його все не було. Зрештою до мене підійшла якась знайома і сказала, що Вілл уже поїхав – з дівчиною на ім’я Стефані Лудон. У тієї Стефані Лудон давно були плани щодо Вілла. Спочатку я навіть не повірила, але поїхала до її будинку. Можете повірити: о п’ятій ранку він і дійсно вийшов з її дверей, а потім вони стояли на ґанку й цілувалися так, наче їм було взагалі все одно, чи побачить їх хтось. Коли я вийшла з машини і вони мене побачили, у нього навіть не стало совісті посоромитися. Він просто сказав, що немає причин сприймати це занадто вже емоційно, бо ми все одно б розійшлися після випуску. Навчання скінчилось, і це стало для мене полегшенням – бо хто ж хоче бути «тією дівчиною, яку покинув Вілл Трейнор»? Але мені було важко пережити це, бо наш розрив став для мене громом серед ясного неба. Потім він почав працювати в Сіті – і я написала йому та запропонувала зустрітися, щоб хоча б поговорити та з’ясувати, що, в біса, між нами сталося. Я ж вважала, що ми з ним були щасливі, розумієте? А він просто наказав секретарці прислати мені листівку: співчуваю, але розклад Вілла надзвичайно завантажений, на жаль, він не має часу і бажає вам усього найкращого. Усього найкращого. – Вона скривила обличчя.

Усередині я вся здригнулася від болю. Хоч як я хотіла вірити їй, мені довелося визнати, що ця версія історії звучить, наче страшна правда. Вілл і сам дивився на своє життя з новою ясністю й визнавав, що жахливо поводився з жінками, коли був молодий. («Я був цілковитим кретином», – казав він.)

Таня казала далі:

– А потім, місяці через два, я зрозуміла, що вагітна. У мене завжди була страшенно безладна менструація, я й гадки не мала, що пропустила вже дві – було аж надто пізно. Я вирішила зберегти дитину – і народилась Лілі. – Вона знов підняла підборіддя, наче готувалася захищатись. – Не було сенсу повідомляти його – після всього, що він сказав і зробив.

Моя кава вже давно вихолола.

– Не було сенсу?

– Він чітко дав мені зрозуміти, що не хоче мати зі мною нічого спільного. Він би вдав, що я зробила це навмисне, щоб його затягти у шлюб, або ще щось.

У мене від подиву впала щелепа, і я її закрила.

– Ви… Місіс Готон-Міллер, вам не здавалося, що він мав право знати? Що він захотів би познайомитися з дочкою? Незважаючи на те, що між вами сталося?

Вона поставила чашку.

– Їй шістнадцять, – зауважила я. – Коли він помер, їй було чотирнадцять чи п’ятнадцять. А це доволі довгий проміжок часу…

– У неї вже був батько – Френсіс. Він дуже добре до неї ставився. Ми були сім’єю. Ми сім’я.

– Я не розумію…

– Вілл не заслужив права її знати. – Ці слова повисли між нами в повітрі. – Він був сволотою, зрозуміло? Вілл Трейнор був егоїстичною сволотою. – Вона прибрала пасмо волосся з обличчя. – Звичайно, я й гадки не мала, що він потрапив в аварію. Мене це страшенно шокувало. Але, якщо чесно, не думаю, що це щось змінило б.

Мені знадобилася приблизно хвилина, щоб я знову могла говорити.

– Змінило б. Для нього б змінило.

Вона кинула на мене колючий погляд.

– Він убив себе, – говорила далі я, і голос трохи затинався. – Вілл обірвав своє життя, бо не мав жодної причини його продовжувати. Якби він знав, що в нього є дочка…

Вона звелася на ноги:

– Е, ні. Ні. Ви цього на мене не повісите, міс Як-Вас-Там. Ви не змусите мене відчувати відповідальність за смерть того чоловіка. Ви що, думаєте, у мене без того проблем у житті мало? Якби вам довелося пройти хоча б через половину того, що випало мені… Ні, Вілл Трейнор був жахливою людиною.

– Вілл Трейнор був найкращою людиною в моєму житті.

Вона окинула мене оком з ніг до голови.

– Ну, в це я можу повірити.

Ніколи не думала, що зможу відчути таку моментальну неприязнь до когось. Я підвелася, щоб піти, коли почувся голос:

– Отже, батько навіть не знав про мене.

Лілі нерухомо стояла у дверях. Таня Готон-Міллер побіліла. Згодом, опанувавши себе, вона сказала:

– Я берегла тебе від болю, Лілі. Я знала Вілла дуже добре – і не була готова проходити разом з тобою через приниження, намагаючись умовити його стати частиною стосунків, яких він не хотів. – Вона поправила зачіску. – І тобі давно вже час кинути цю жахливу звичку підслуховувати.

Я більше не могла цього слухати. Виходячи з дверей, я почула нагорі якісь крики, а потім сходами злетіла пластикова вантажівка та розбилася на друзки десь унизу. Через поруччя глянуло занепокоєне обличчя – можливо, філіппінське. Я почала спускатися сходами.

– Куди ти йдеш?

– Вибач, Лілі. Ми… ми іншого разу поговоримо, добре?

– Але ти майже нічого не розповіла про тата.

– Він тобі не батько, – мовила Таня Готон-Міллер. – Френсіс змалечку робив для тебе набагато більше, ніж Вілл зробив би будь-коли.

– Френсіс мені не батько, – проревла Лілі.

Згори долетіли звуки чергової аварії та схвильований жіночий голос, який щось кричав незнайомою мені мовою. Іграшковий кулемет обстрілював повітря крихітними снарядами. Таня взялася за голову:

– Я не можу. Просто не можу.

Лілі схопила мене коло дверей.

– Можна пожити в тебе?

– Що?

– У твоїй квартирі? Я не можу тут залишатися.

– Лілі, я не думаю…

– Ну тільки сьогодні… Будь ласка.

– О, я вас прошу. Нехай вона залишається у вас – день чи два. Вона складе вам чудову компанію. – Таня махнула рукою. – Ввічлива, дбайлива, завжди допоможе. Просто мрія! – Її обличчя раптом задерев’яніло. – Подивимося, що з того вийде. Ви знаєте, що вона п’є? Курить у квартирі? Що її не допускали до занять у школі? Вона ж розповідала, так?

Лілі мала такий вигляд, наче чула все це вже мільйони разів.

– Вона навіть не приїхала на іспити. Ми все для неї робимо: вихователі, репетитори, найкращі школи. Френсіс ставиться до неї як до рідної дочки. А вона просто плює на все. У чоловіка зараз проблеми в банку, у хлопців теж негаразди з поведінкою, а вона ні на йоту не робить нам життя простішим.

– Та тобі взагалі звідки знати? Я півжиття з нянечками. А коли народилися хлопці – ви взагалі відправили мене в пансіон.

– Я не могла з вами всіма впоратися! Я робила, що могла!

– Ти робила, що хотіла. А хотіла ти наново збудувати свою чудову родину – тільки без мене! – Лілі знов до мене повернулася. – Будь ласка? Хоч на трохи? Я обіцяю, я не буду завдавати клопоту, я буду допомагати.

Треба було відмовити. Я знала, що треба. Але я була страшенно зла на ту жінку. На якусь мить я відчула, що мушу зробити те, чого Вілл зробити не зміг.

– Добре, – згодилася я. – Збирай речі. Я почекаю внизу. – Повз мою голову пролетіло якесь створіння з «Лего», що безліччю шматочків упало коло моїх ніг.

Решта дня минула наче в тумані. Ми винесли коробки з моїми речами з вільної спальні та влаштували там їй кімнату або щось хоч трохи менш схоже на комору. Я повісила жалюзі, до яких довго не доходили руки, принесла лампу й вільну тумбочку. Купила розкладачку, яку ми разом занесли нагору сходами, а також стійку для одягу, нову пухову ковдру та наволочки. Їй ніби подобалося, що в неї є якась мета, і її зовсім не турбувало, що вона переїжджає до когось, з ким ледь знайома. Того вечора я з якимось дивним сумом дивилася, як вона розкладає свої речі у вільній кімнаті. Якою ж нещасною має бути дитина, щоб хотіти проміняти всю ту розкіш на кімнату, більше схожу на ящик із розкладачкою та хиткою стійкою замість шафи?

Я приготувала пасту, почуваючись дещо дивно через те, що є для кого готувати. Потім ми разом дивилися телевізор. О пів на дев’яту задзвонив її телефон, і вона попросила аркуш та ручку.

– Тримай. – Вона простягла мені аркуш. – Це мамин мобільний. І вона просить твій номер і адресу – на випадок чогось непередбачуваного.

Майнула гадка: як надовго вона надумала лишити Лілі в мене?

О десятій я, виснажена, сказала, що йду спати. Вона ще дивилася телевізор, сидячи по-турецькому на дивані та спілкуючись із кимось на своєму ноутбуці.

– Не сиди довго, добре? – У моєму виконанні це прозвучало якось фальшиво, наче хтось удає дорослого.

Лілі не відводила очей від телевізора.

– Лілі?

Вона підвела на мене очі, наче щойно помітила, що я взагалі тут.

– О, до речі, я хотіла сказати. Там була я.

– Де там?

– На даху. Коли ти впала. І то я викликала швидку.

Я раптом побачила її обличчя там, у темряві. Ті великі очі та бліду шкіру.

– Що ти взагалі там робила?

– Я знайшла твою адресу. Удома всі просто збожеволіли, і я вирішила дізнатися про тебе трохи більше, перш ніж говорити з тобою. Я прийшла сюди та побачила, що зможу піднятися на дах по пожежній драбині – а в тебе світилося. Я просто чекала, правда. Але коли ти піднялася на дах і почала вештатися по парапету, я раптом подумала, що налякаю тебе, якщо щось скажу.

– Таки налякала.

– Ага. Але я не хотіла. Я взагалі думала, що вбила тебе. – Вона нервово розсміялася.

Ми з хвилину сиділи в тиші.

– Усі думають, що я стрибнула.

Вона глянула на мене.

– Правда?

– Ага.

Якусь мить вона обдумувала це.

– Це через те, що сталося з татом?

– Так.

– Ти сумуєш за ним?

– Щодня.

Вона замовкла. Зрештою сказала:

– Коли в тебе наступний вихідний?

– У неділю, а що? – Я поринула кудись у свої думки.

– Може, поїдемо у твоє містечко?

– Ти хочеш поїхати у Стортфолд?

– Я хочу побачити, де він жив.