Читать книгу Після тебе - Джоджо Мойес, Джоджо Мойєс, Jojo Moyes - Страница 6

– Вибачте, у мене будильник не спрацював, – я пробігла повз Річарда, повісила пальто на кілок та опустила синтетичну спідницю назад на стегна.

– Ви спізнилися на сорок п’ять хвилин. Це неприпустимо.

На годиннику була восьма тридцять, і ми з ним сиділи в барі лише вдвох. Карлі таки пішла: вона навіть не стала казати Річардові цього в очі. Просто надіслала йому есемеску, де повідомила, що завезе чортову форму наприкінці тижня, а оскільки їй винні платню за чортову двотижневу відпустку, якої не було, то два тижні відпрацьовувати вона не збирається. «Якби вона прочитала довідник для співробітників, – кипів він, – то знала б, що відпрацювання двох тижнів неможливо замінити відпусткою! Це є в розділі третьому, чорним по білому, – та тільки вона й не думала його читати! А без цих її чортихань можна було б і обійтися!»

Тепер він шукав людину на її місце – і поки не знайде, я лишаюся тут сама. З Річардом.

– Пробачте. У мене… у мене вдома дещо сталося.

Я раптово прокинулася о сьомій тридцять і декілька хвилин не могла второпати, у якій я країні і як мене звати, тому просто нерухомо лежала в ліжку, намагаючись обдумати події минулого вечора.

– Хороший робітник не переносить своє особисте життя на робоче місце, – миттєво видав Річард, пройшовши повз мене зі своєю планшеткою. Я глянула на нього: цікаво, чи є в нього взагалі якесь особисте життя? Він наче не проводив жодної хвилини десь «там».

– Ага. Ну а хороший начальник не змушує підлеглих ходити в такій формі, яку навіть у «Stringfellow’s»[17] назвали б непристойною, – пробурмотіла я, вбиваючи код на касовому апараті однією рукою та обсмикуючи ту спідницю другою.

Він швидко обернувся та ступив декілька кроків назад.

– Що ви сказали?

– Нічого.

– Ні, сказали.

– Сказала, що запам’ятаю на майбутнє. Дуже дякую, що нагадали мені про це, – відповіла я та солодко посміхнулася.

Декілька секунд він мовчки на мене дивився – довше, ніж це було б комфортно для нас обох. А потім сказав:

– Прибиральниця знову захворіла. Так що спочатку приберіть у чоловічому туалеті, а потім займетеся баром.

Він дивився просто мені в очі – наче кидав виклик. Я нагадувала собі, що не можу втратити цю роботу, та мовчала. Потім глитнула.

– Добре.

– До речі, у третій кабінці непорядок.

– Пречудово, – відповіла я.

Він розвернуся у своїх до блиску наполірованих туфлях і зник у кабінеті. Я подумки послала йому декілька стріл вуду в голову.

– Цього тижня наша з вами зустріч у «Жити далі» буде присвячена почуттю провини, провини того, хто залишився живий, провини за те, що недостатньо зроблено… Нерідко саме це почуття не дає рухатися вперед.

Марк чекав, поки ми передавали по колу бляшанку з печивом, потім відкинувся на спинку свого стільця та склав долоні. Тихий невдоволений гомін, викликаний явно не печивом «Бурбон», він ігнорував.

– Я часто лютував на адресу Джиллі, – промовив Фред у тиші. – Ну, коли в неї почало розвиватися слабоумство. Вона ставила брудні тарілки в шафи, а я потім знаходив їх там за декілька днів… Мені соромно – я навіть накричав на неї кілька разів, – він витер око. – До того вона була такою чудовою господинею. І це було найгірше.

– Ти жив зі слабоумством Джиллі дуже довго, Фреде. Треба бути суперменом, щоб не втрачати контролю.

– Брудні тарілки звели б мене з розуму, – сказала Дафна. – Я б точно жахливо лаялася.

– Але ж це не її провина, правда? – Фред випростався на стільці. – Я часто думаю про ті тарілки. Якби тільки можна було повернути минуле… Я б просто їх вимив і нічого б не став казати. Просто обійняв би її.

– Я іноді фантазую про різних чоловіків у метро, – сказала Наташа. – Буває, підіймаюсь на ескалаторі та зустрічаюсь поглядами з якимось чоловіком, який спускається. І ще перш ніж я доїду до кінця, у мене в голові вже цілі наші з ним стосунки: як він зараз кидається вгору ескалатором, бо між нами виникло щось магічне, як ми стоїмо одне проти одного та дивимось у вічі серед натовпу людей на гілці Пікаділлі, як ми потім ідемо в якийсь бар, і вже оп – і ми…

– Наче фільм Річарда Кертіса,[18] – зауважив Вільям.

– А мені подобаються його фільми, – втрутився Суніл. – Особливо той, про акторку та чоловіка в штанях.

– «Шеффердз-Буш», – підказала Дафна.

Повисла пауза.

– Та ні, мабуть, «Ноттінґ-Гілл»,[19] – задумався Марк.

– А я думаю, Дафна має рацію. А що? – хрюкнув Вільям. – Вже й сміятися не можна?

– Так ось, – вела далі Наташа, – я уявляю, як ми одружуємось. І в той момент, коли ми вже стоїмо в церкві, я думаю: «Що ж я роблю? Олаф помер лише три роки тому – а я вже думаю про інших чоловіків!»

Марк відкинувся на стільці.

– А ти не думаєш, що це природно? Ти ж уже три роки сама. Може, це нормально – фантазувати про інші стосунки?

– Але якби я справді кохала Олафа, я б точно не думала ні про кого іншого.

– У нас же не вікторіанська доба, – почувся голос Вільяма. – Не треба носити вуаль удови до самої старості.

– Якби я померла, то мені б не сподобалось, коли б Олаф покохав іншу.

– Ти б не знала – ти б була мертва, – зауважив Вільям.

– А ти, Луїзо? – Марк помітив, що я мовчу. – Чи відчуваєш провину?

– А може… може, ми поки послухаємо інших?

– Я католичка, – врятувала мене Дафна. – Я відчуваю провину чи не за все на світі. Так у всіх черниць.

– А чому тобі важко про це говорити, Луїзо?

Я сьорбнула кави. Усі на мене дивилися. «Давай-но», – підганяла я себе.

– Бо я не змогла його спинити. – Я глитнула. – Іноді я думаю, що якби я була розумнішою або… або поводилась інакше… або просто була – не знаю… Не такою…

– Ти відчуваєш провину за смерть Білла, бо тобі здається, що ти могла б його зупинити?

Я потягла якусь нитку, що стирчала з одягу. Коли я витягла її до кінця, вона наче щось посунула в мене в голові.

– А ще тому, що я живу набагато менш цікавим життям, ніж йому обіцяла. А ще тому, що він, по суті, купив мені квартиру – а моя сестра, мабуть, ніколи не зможе мати власне житло. А ще тому, що мені навіть не подобається жити в тій квартирі, бо я не відчуваю, що вона моя, і мені здається, що якось неправильно обживати її, бо в мене вона асоціюється лише зі смертю В… Білла, на якій я, виходить, нажилася.

Запала недовга тиша.

– Не треба відчувати провину через житло, – сказала Дафна.

– Аби мені хтось лишив квартиру, – мовив Суніл.

– А був би казковий кінець, правда? Чоловік помирає, усі роблять якісь висновки з цього, живуть далі та по його смерті роблять щось чудове. – Я вже не думала, що кажу. – А я нічого не зробила. Насправді, я просто провалилася за всіма пунктами.

– А мій батько плаче щоразу, коли спить із жінкою, бо вона не моя мама, – бовкнув Джейк, переминаючи руки та дивлячись на нас із-під чубчика. – Він причаровує жінок, затягує їх у ліжко – а потім журиться через це. Наче все нормально, якщо потім тобі соромно.

– Думаєш, він використовує своє почуття провини як якір?

– Я просто думаю, що коли займаєшся сексом – треба радіти з цього, а не…

– А я б не почувався винним через те, що займаюся сексом, – утрутився Фред.

– Або ж поводься з жінками як із друзями і не роби нічого такого, за що потім почуватимеш провину. Або ж узагалі не спи ні з ким і шануй пам’ять мами, аж доки не будеш дійсно готовий жити далі.

На слові «шануй» його голос затнувся. Ми всі вже звикли до раптових змін виразу обличчя, тому, дотримуючись нашої німої угоди, відверталися, доки можливі сльози не відійдуть.

Марк м’яко запитав:

– Ти казав батькові, що відчуваєш, Джейку?

– Ми не говоримо про маму. Він тримається поки, ну, поки ми не говоримо про неї прямо.

– Тобі важко самому нести такий тягар.

– Так. Ну, саме тому я ж тут, правильно?

Запала недовга тиша.

– Джейку, сонечко, візьми печива, – запропонувала Дафна, і ми почали передавати бляшанку по колу. Ми всі трохи заспокоїлись, коли Джейк узяв печиво, – хоч і незрозуміло, чому це так подіяло.

Я думала про Лілі. Суніл розповідав, що плаче у відділі випічки в супермаркеті, але я майже не слухала. Щоправда, вчасно зробила співчутливий вираз обличчя, коли Фред розказував, як на самоті справляє день народження Джиллі з повітряними кульками. День добігав кінця – і епізод з Лілі почав перетворюватися на якийсь яскравий сюрреалістичний сон.

«Як могло так статися, що у Вілла дочка?»

– Ви просто випромінюєте щастя, – почувся саркастичний коментар Джейкового батька, який спирався на мотоцикл. Я саме пройшла повз нього на паркінгу.

Спинившись навпроти, я відповіла:

– Це група підтримки для невтішних – можна подумати, хтось виходить звідти пританцьовуючи.

– Ваша правда.

– Та це не те, що ви думаєте… Річ не в мені. Це… Це все той підліток. Дівчина.

Він трохи відкинув голову, дивлячись на Джейка, що йшов десь позаду мене.

– О, ну тоді мої співчуття з цього приводу. Хоча ви здаєтеся замолодою, щоб мати дочку-підлітка, якщо з мого боку ввічливо так сказати.

– О, ні! Ні, не дочка! Це… це складно.

– Я б залюбки дав вам пораду. Та не маю гадки, про що мова. – Він ступнув на крок уперед і обійняв Джейка, що той похмуро стерпів. – Ти в нормі, юначе?

– Нормально.

– Нормально, – луною відповів Сем, глянувши на мене. – Ось і воно. Універсальна відповідь підлітків. Війна, голод, хтось виграв у лотерею, хтось прославився на весь світ – усе нормально.

– Не треба було по мене заїжджати. Я йду до Джулс.

– Підвезти?

– Вона живе тут, просто в отій багатоповерхівці. – Джейк показав пальцем. – Так що я, думаю, дійду.

Обличчя Сема зберігало той самий вираз.

– Ну то, може, наступного разу надішлеш есемеску? Щоб я не їхав сюди й не чекав?

Джейк знизав плечима й пішов, закинувши рюкзак за плече. Ми мовчки дивилися йому в спину.

– Побачимося пізніше, Джейку! Добре?

Той підняв руку, але не озирнувся.

– Ну, – сказала я, – тепер мені трошечки краще.

Сем труснув головою. Він так дивився вслід синові, наче просто не міг витримати розлуки з ним.

– Йому іноді важче, ніж зазвичай. Луїзо, – він раптом повернувся до мене, – може, хочете кави чи ще чогось? Щоб я не почувався як найбільший невдаха у світі. Вас же Луїза звати, я не помилився?

Я згадала, що Джейк розповідав у групі: «У п’ятницю тато привів додому якусь придуркувату блондинку, Меґз. Вона просто дуріє від нього. Коли він пішов у ванну, вона все розпитувала мене, чи не говорив він про неї, поки її не було».

Компульсивно спить із жінками. Але він такий милий, і тоді, у швидкій, він дуже мені допоміг. Крім того, альтернативою його запрошенню в мене було знову сидіти вдома і думати про те, що ж коїться в голові у Лілі Готон-Міллер, так що:

– Тільки якщо говоритимемо про щось, крім підлітків.

– Може, про ваш одяг?

Я глянула на свою зелену блискучу спідницю та ірландські танцювальні туфлі.

– У жодному разі.

– Ну, варто було спробувати, – сказав він, перекидаючи ногу через мотоцикл.

Ми сіли на терасі майже порожнього паба, недалеко від мого дому. Він замовив чорну каву, а я – фруктовий сік.

У мене було досить часу нишком його розглядати, адже не треба було ухилятися від машин на паркінгу і я не була прив’язана до нош швидкої. Ніс у нього був із промовистою горбинкою, а в очах читалося, що він бачив майже все, на що здатні люди, і вже, мабуть, ніщо його не може здивувати. Сем був високий та широкоплечий, трохи грубіший за Вілла. Його жести можна б було назвати економними, наче він постійно намагався нічого навколо не зламати своїми розмірами. Вочевидь, йому більше подобалося слухати, ніж говорити, або, може, я просто вже давно не була з чоловіком наодинці – я без упину теревенила. Про роботу в барі – він сміявся з Річарда і жахався через мою форму; про те, як дивно знов опинитися вдома на якийсь час та про жахливі татові жарти; про дідуся та його пончики; про оригінальне використання синіх маркерів, яке винайшов мій племінник. А водночас у голові знову майнула думка, яка часто в мене буває, – скільки ж усього я не кажу: про Вілла та про всі ті сюрреалістичні речі, що сталися зі мною минулого вечора, про себе. З Віллом мені не треба було думати, що казати. Говорити з ним було так само природно, як дихати. А зараз мене цілком улаштовувало насправді зовсім нічого про себе не казати.

Сем просто сидів, кивав, дивився, як вулицею проїжджають машини, та пив каву – наче для нього було звичною справою проводити час у компанії несамовито балакучої незнайомки в блискучій зеленій міні-спідниці.

– А як ваше стегно? – запитав він, коли я нарешті припинила тріщати.

– Непогано. Хотілося б нарешті перестати шкутильгати.

– Перестанете, якщо й надалі проходитимете фізіотерапію. – На якусь мить я згадала його голос у машині швидкої: спокійний, незворушний – він навіть мене заспокоював. – А як щодо інших травм?

Я глянула на себе, наче могла дивитися крізь одяг.

– Ну, не так уже й погано, якщо не звертати уваги, що я маю такий вигляд, наче хтось розмалював мене яскравою червоною ручкою.

Сем кивнув.

– Вам пощастило. Падіння було серйозне.

Ось воно знову: шлунок підстрибнув, під ногами повітря. «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти».

– Я не збиралася…

– Ви вже казали.

– Казала, та не думаю, що хтось мені вірить.

Ми обмінялися ніяковими усмішками – цікаво, чи вірить мені він.

– То що, багато ви підбираєте людей, які падають з дахів?

Він похитав головою, дивлячись кудись по той бік дороги.

– Я підбираю шматки. Радий, що у вашому випадку шматки вдалося зібрати докупи.

Запала якась довга тиша. Я роздумувала, що варто казати, а що ні, – у мене вже давно не було практики спілкування з чоловіками наодинці (принаймні тверезою), тому я нервувала й хапала ротом повітря, наче риба.

– То що, розкажете про вашого підлітка? – запропонував Сем.

Я була рада розповісти це бодай кому, тож почала: про пізній дзвінок у двері, про нашу дивну зустріч, про те, що я вичитала на фейсбуці, і про те, як вона втекла, перш ніж я змогла второпати, що робити.

– Ого, – сказав він, коли я закінчила. – Це… – труснув головою, – це… Ви думаєте, вона дійсно та, за кого себе видає?

– Вона наче схожа на нього трохи. Але, якщо чесно, не знаю. Може, це я сама вишукую схожість? Бачу те, що хочу бачити? Таке може бути – я постійно думаю про те, як було б добре, аби після нього щось лишилося. Ну, коли не думаю про те, яка я невдаха. Крім того, є й інші думки: якщо вона і справді його дочка, то страшенно несправедливо, що він ніколи її не знав; як із цим даватимуть раду його батьки; а що, якщо зустріч із нею могла змінити його думку? Що, коли саме це могло б переконати його, що… – Мій голос затнувся, і я змовкла.

Сем відхилився на стільці та насупив брови.

– Саме через цього чоловіка ви тепер відвідуєте групу підтримки?

– Так.

Він вивчав мене, намагаючись зрозуміти, чим Вілл для мене був.

– Я не знаю, що робити, – сказала я. – Чи знайти її, чи полишити все це?

Він думав, роздивляючись місто навколо нас.

– А що б він зробив?

Його слова ошелешили мене. Я дивилася знизу вгору на цього великого чоловіка з відкритим поглядом, дводенною щетиною та добрими вправними руками. Усі мої думки кудись зникли.

– Ви як?

Я зробила великий ковток соку, намагаючись приховати те, що великими літерами було написане в мене на обличчі. Раптом з якоїсь невідомої мені причини захотілося заплакати. Усе це вже занадто. Дивна ніч – вона вибила мене з колії. Вілл знову наче з’явився на обрії мого життя – він був у кожній моїй розмові. Я раптом побачила його обличчя з тією саркастично зведеною бровою – він наче казав: «Що це ти робиш, Кларк?»

– Просто… довгий день. Думаю, якщо ви не проти, я…

Сем відсунув свій стілець та підвівся.

– Ні, ні, звісно не проти. Ідіть. Вибачте, я не подумав…

– Усе було добре, просто…

– Ніяких проблем. Довгий день. Зустріч вашої групи. Я ж розумію. Ні-ні, – заперечив він, коли я почала шукати гаманець, – я заплачу за ваш сік.

Мені здається, я бігла до своєї машини, забувши про шкутильгання. Усю дорогу я відчувала спиною його погляд.

Припаркувавши машину коло будинку, я зрештою видихнула, наче утримувала дихання від самого бару. Кинула оком на крамницю на розі, потім на вікна своєї квартири і вирішила, що не хочу поводитися розважливо. Я хотіла вина – декілька великих повних келихів. Пити, аж доки зможу припинити озиратися назад. Або взагалі дивитися на будь-що.

Коли я вилазила з машини, заболіло стегно. Воно постійно боліло відтоді, як я познайомилася з Річардом. Фізіотерапевт казав мені не проводити забагато часу на ногах, але сама лише думка сказати про це Річардові наводила жах.

«О, я зрозумів. Ви хочете працювати в барі і мати можливість увесь день сидіти. Правильно?»

Я уявила його вгодоване обличчя, що ідеально підходить для керівника середньої ланки, його охайну невиразну стрижку, ту втомлену перевагу, з якою він ставиться до інших, хоча сам лише на пару років старший за мене. Я заплющила очі, намагаючись позбутися тривожного ворушіння в животі.

– Дякую, це все, – відповіла я на запитання касира, ставлячи пляшку «совіньйон блан» на прилавок.

– Вечірка, мабуть?

– Що?

– Ну, твій костюм. Ти… Не кажи, не кажи. – Самір потер підборіддя. – Ти Білосніжка?

– Угадав.

– Обережніше з вином. Порожні калорії, розумієш? Краще пити горілку – ось чистий напій. Можна з лимоном. Я завжди це кажу Джинні – вона живе на тому боці вулиці. Вона стриптизерка, ти в курсі? Їм треба стежити за фігурою.

– О, поради щодо правильного харчування? Дуже мило з твого боку.

– Уся річ у цукрі. Треба контролювати кількість цукру. Немає сенсу купляти знежирені продукти, якщо в них повно цукру, – це і є порожні калорії. Найгірше – отой хімічний цукор. Він пристає до кишок.

Він провів вино через касу та віддав мені решту.

– А що ти їси, Саміре?

– Локшину з беконом. Смакота!

Я загубилась у своїх думках десь між болем у тазу, відчаєм щодо роботи та дивним бажанням і собі з’їсти тієї локшини з беконом – і раптом побачила її. Вона сиділа коло мого під’їзду на землі, обіймаючи коліна. Я взяла решту і майже побігла через дорогу.

– Лілі?

Вона повільно підвела голову. Голос нечіткий, очі червоні – наче вона плакала.

– Мене ніхто не впустив. Я дзвонила в усі квартири – але ніхто не впустив.

Я відімкнула, поклала ключ у сумку і схилилася над нею:

– Що сталося?

– Я хочу спати, – сказала вона й потерла очі. – Я страшенно втомилася. Хотіла взяти таксі додому, але в мене немає грошей. – Я відчула гіркий запах алкоголю.

– Ти що, п’яна?

– Не знаю, – моргнула вона, схиляючи голову. Може, тут не тільки в алкоголі річ? – Тільки якщо я твереза, значить, ти зовсім на лепрекона перетворилася. – Вона поплескала себе по кишенях і щось витягла. – Дивись, що в мене є! – Вона простягла мені наполовину скурений косяк – пахло точно не тютюном. – Давай курнемо, Лілі! Ой ні, ти Луїза. Лілі – це я.

Вона хихикнула й дещо незграбно витягла з кишені запальничку. Спробувала підкурити косяк не тим кінцем запальнички – не вийшло.

– Ну добре, час їхати додому. – Я забрала в неї косяк і, не зважаючи на протести, розтерла його ногою. – Я викличу тобі таксі.

– Але я не…

– Лілі! – почувся голос.

Я підняла голову. На другому боці вулиці стояв хлопець. Руки в кишенях, пильно на нас дивиться. Лілі глянула на нього та відвела очі.

– Хто це? – запитала я в неї.

Вона роздивлялася свої ноги.

– Лілі, ходи-но до мене! – У його голосі вчувалося право власності. Він стояв, широко розставивши ноги, – наче навіть здалеку був певен, що вона послухається його. Мені стало моторошно.

Ніхто не ворухнувся.

– Це твій хлопець? Ти хочеш із ним поговорити? – тихо запитала я.

Вона щось пробурмотіла – я нічого не розібрала. Довелося нахилитися ближче та попросити її повторити.

– Прожени його. – Вона заплющила очі та відвернулася до дверей. – Будь ласка…

Він почав переходити вулицю, наближаючись до нас. Я спробувала надати голосу максимально владного тону і сказала:

– Ти вже можеш іти, дякую. Лілі йде зі мною.

Він зупинився посеред дороги. Я зустріла його погляд.

– Поговориш із нею пізніше. Добре?

Я натисла на кнопку домофону і пробурмотіла своєму уявному величезному ревнивому бойфрендові:

– Так. Може, спустишся та допоможеш мені, Дейве? Дякую.

Обличчя хлопця не віщувало нічого хорошого. Він повернувся, витяг телефон і низьким голосом почав щось бурмотіти своєму співрозмовникові, не звертаючи уваги на бібікання таксі, яке намагалось його об’їхати. Відходячи далі, він продовжував кидати в наш бік короткі погляди.

Я зітхнула – дещо нервовіше, ніж очікувала. Не дуже елегантно я взяла Лілі під пахви та з прокльонами затягла її в хол.

Тієї ночі вона лишилася ночувати в мене – я просто не знала, що з нею робити. Її двічі знудило у ванній, та коли я спробувала їй допомогти, притримуючи волосся, вона мене прогнала. Свій домашній номер телефону вона мені теж не дала – а може, просто не могла його згадати. Мобільний у неї було заблоковано.

Я допомогла їй помитися та перевдягтись у мої штани та футболку. Коли вона зайшла у вітальню, то вигукнула: «О, ти тут прибралася!» Наче я це для неї зробила. Мені вдалося змусити її випити склянку води та влягтися на диван у безпечній позі – хоча я була впевнена, що в неї в шлунку вже все одно нічого не лишилося.

Коли я підняла їй голову, щоб умостити на подушку, вона розплющила очі й уперше подивилася на мене тверезо.

– Вибач, – тихо мовила вона. Так тихо, що я навіть не впевнена, що розчула правильно. На очі їй навернулися сльози.

Я накрила її ковдрою і дивилася, як вона засинає. Бліде обличчя, сині кола під очима. Брови як у Вілла, таке саме ледь помітне ластовиння.

Згадала, що забула замкнути двері – ключі забрала з собою в ліжко та сховала під подушку. Не знаю нащо: може, щоб вона нічого не вкрала, а може, просто щоб не пішла. Я ще довго лежала без сну. У голові дзвеніли сирени та звуки аеропорту. Обличчя сумних людей у церкві. Погляд хлопця через дорогу. Якась незнайома людина, що спить у мене під дахом. І голос: що це ти робиш?

А що ще я могла зробити? Зрештою, коли пташки розпочали свої ранкові пісні, а вантажівка з пекарні почала розвантажувати свою ношу, мої думки сповільнилися, завмерли – і я заснула.