Читать книгу Після тебе - Джоджо Мойес, Джоджо Мойєс, Jojo Moyes - Страница 4

– Мене звати Наташа. Я втратила чоловіка три роки тому. Через рак.

У вологий вечір понеділка члени клубу «Жити далі» розсілися на помаранчевих стільцях, що стояли колом у п’ятдесятницькій церкві. Лідером зборів був Марк – високий чоловік із вусами, який усім своїм єством випромінював виснажену меланхолію. Один стілець залишався вільним.

– Я Фред. Моя дружина Джиллі померла у вересні. Їй було сімдесят чотири.

– Суніл. Мій брат-близнюк помер від лейкемії два роки тому.

– Вільям. Батько помер шість місяців тому. Це трохи смішно, якщо чесно, – поки він був живий, ми не дуже й спілкувалися. Я сам не знаю, нащо я тут.

У повітрі стояв якийсь особливий запах печалі. Пахло вологим церковним холом із поганою вентиляцією та дешевими чайними пакетиками. Пахло порціями на одного та цигарками, які викурювали на самоті на холоді. Пахло лаком для волосся та дезодорантами – невеликі перемоги в боротьбі з відчаєм. Сам лише цей запах давав мені зрозуміти, що я не мала сюди приходити, хай там що пообіцяла татові.

Я відчувала себе шахрайкою. А ще вони здавалися такими… сумними.

Я неспокійно засовалася на стільці, і Марк упіймав мій погляд. У його усмішці читалося: «Ми розуміємо. Ми теж через це пройшли». «Точно не через таке», – відповіла я подумки.

– Пробачте моє запізнення, – відчинилися двері, крізь які увірвалося тепле повітря. На вільний стілець усівся підліток із кучмою на голові. Він склав руки й ноги так, наче вони були занадто довгими та заважали.

– Джейку, тебе не було минулого тижня. Усе гаразд?

– Пробачте. У тата були проблеми на роботі, і він не зміг мене привезти.

– То нічого. Добре, що сьогодні ти тут. Ти знаєш, де напої.

Хлопець роззирнувся навкруги, і його око впало на мою зелену блискучу спідницю. Я поставила на коліна сумку, щоб прикрити її – і він відвів погляд.

– Привіт. Я Дафна. Мій чоловік закінчив життя самогубством. І точно не через мої докучання! – Жінка розсміялась, і її сміх сочився болем. Вона поправила охайну зачіску і ніяково опустила очі на коліна. – Ми були щасливі. Щасливі.

Хлопець підібгав долоні під стегна.

– Джейк. Моя мама. Два роки тому. Я приходжу сюди вже рік, бо тато не може збагнути, як жити далі, а мені треба з кимось говорити.

– Як зараз почувається твій батько, Джейку? – запитав Марк.

– Та нормально. Минулої п’ятниці ввечері він привів жінку. І оскільки він не сидів у сльозах на дивані після цього, то наче це непогано.

– Батько Джейка долає горе по-своєму, – пояснив Марк кудись у мій бік.

– Спить із жінками. В основному так, – додав Джейк.

– Ох, був би я молодший! – У голосі Фреда чувся жаль. Він і тут був одягнутий у сорочку з краваткою. Вочевидь, він із таких чоловіків, що без краватки почуваються голими. – Хороший був би спосіб дати собі раду по смерті Джиллі.

– Моя кузина познайомилася з чоловіком на похороні тітки, – сказала жінка, що сиділа в кутку. Її звали, здається, Лінн: маленька, кругленька, з густим, шоколадного кольору – точно фарбованим – чубчиком на лобі.

– Що, просто на цвинтарі?

– Ага. І після поминок вони поїхали у «Тревелодж».[12]

– Ну, може, високі почуття? – вона знизала плечима.

Мені тут було не місце. Тепер я це зрозуміла. Я нишком узяла свої речі. Цікаво, чи треба якось оголосити, що йду, чи краще просто бігом звідси забратися?

До мене раптом повернувся Марк. Я тупо подивилася на нього. Той звів брову.

– А, я? Ну, я взагалі-то збиралася вже йти… Я маю… ну… Не думаю, що…

– Люба, усі хочуть звідси піти в перший раз.

– А я хотіла піти і в другий. І в третій теж.

– Це все те печиво. Я вже давно кажу Маркові, що треба купляти смачніше.

– Просто розкажи нам основне, якщо хочеш. І не хвилюйся.

Вони всі чекали. Я не змогла просто втекти і сіла назад на стілець.

– Добре. Мене звати Луїза. І… чоловік, якого… якого я кохала… помер. Йому було тридцять п’ять.

Дехто похитав головою, виявляючи співчуття.

– Такий молодий… Коли це сталося, Луїзо?

– Двадцять місяців тому. І ще тиждень. І два дні.

– Три роки, два тижні і два дні. – Наташа усміхнулася мені з іншого боку кімнати.

Кімнату наповнило співчутливе бубоніння. Дафна, що сиділа коло мене, поплескала мене по нозі своєю пухкою рукою, рясно прикрашеною каблучками.

– Тут було багато обговорень тих складнощів, що виникають, коли помирає хтось молодий, – сказав Марк. – Довго ви були разом?

– Ну… Ми… Та трохи… Трохи менше ніж шість місяців.

Дехто не зміг приховати подив у погляді.

– Це… Це не те щоб довго, – почувся голос.

– Проте я впевнений, що біль Луїзи від цього ніяк не менший, – спокійно мовив Марк. – Як він пішов?

– Куди пішов?

– Помер, – допоміг Фред.

– А… Він… Ну, він укоротив собі віку.

– Тебе це, мабуть, страшенно шокувало.

– Не дуже. Я знала, що він планував це зробити.

Запала якась дивна тиша, бо нечасто кажуть щось нове про смерть та любов повній кімнаті людей, які думають, що вже все про це знають.

Я глибоко вдихнула.

– Я знала це ще до того, як познайомилася з ним. Я намагалася примусити його змінити думку, але не змогла. Тому я вирішила підтримувати його до кінця – бо кохала. Тоді здавалося, що це має сенс. Зараз же сенсу дедалі менше. Тому я тут.

– Смерть ніколи не має сенсу, – зауважила Дафна.

– Тільки якщо ти не буддист, – утрутилась Наташа. – Я намагаюся думати як буддистка, але мене непокоїть, що Олаф може повернутись у тілі миші або якоїсь тваринки – і я його отрую. – Вона зітхнула. – А доводиться всюди розкладати отруту. У нас страшенно багато мишей.

– Та їх усе одно не позбутися. Вони ж як блохи, – сказав Суніл. – Бачиш одну – думай про сотню.

– Наташо, люба, думай, що робиш. Може, тут бігають сотні Олафів – а з ними і мій Алан. А ти обох отруїш.

– Ну, якщо ми будемо думати як буддисти, то вони ж знову повернуться – у тілі когось іншого, правильно? – зауважив Фред.

– А коли в тілі мухи? Або чогось іще, що Наташа вб’є?

– Не хотів би я стати мухою, – висловив свою думку Вільям. – Мерзенні волохаті чорні створіння. – Він смикнув плечима.

– Та я ж не якась серійна вбивця, – спробувала захиститися Наташа. – Вас послухати – я тільки те й роблю, що вбиваю реінкарнованих чоловіків.

– Ну, миша може бути чиїмось іще чоловіком. Навіть якщо це не Олаф.

– Думаю, варто нам повернутися до нашої розмови, – втрутився Марк, потираючи скроню. – Луїзо, дуже хоробро з твого боку прийти сюди та розповісти нам свою історію. Хочеш розповісти більше про себе та свого – як його звали? Наприклад, як ви зустрілися. Ми тут усі довіряємо одне одному й пообіцяли, що наші історії ніколи не вийдуть за ці стіни.

Тут я впіймала погляд Джейка. Він глянув на Дафну, потім на мене і ледь помітно похитав головою.

– Я познайомилася з ним на роботі. Його звали… Білл.

Незважаючи на мою обіцянку татові, я не збиралася ходити на зустрічі «Жити далі». Але день мого повернення на роботу був такий жахливий, що під вечір у мене просто не було сил іти в порожню квартиру.

– Ти повернулася! – Карлі поставила чашку кави на барну стійку, узяла монети в якогось бізнесмена та обійняла мене, другою рукою безпомилковими рухами розподіляючи монети по відділеннях касової шухляди. – Що, в біса, сталося? Тім сказав, що в тебе якийсь нещасний випадок. А потім він пішов – і я навіть не знала, чи ти взагалі повернешся.

– Та це довга історія… – Я здивовано поглянула на неї. – Е… а що це на тобі?

Понеділок, дев’ята ранку. Аеропорт повний чоловіків у синіх та сірих костюмах, вони заряджають ноутбуки, вдивляються у свої айфони, гортають сторінки бізнес-газет або тихенько обговорюють по телефону щось про акції. Карлі зустріла погляд когось за барною стійкою.

– Та це… Поки тебе не було, багато чого змінилося.

Я побачила, що бізнесмен, якого помітила раніше, чомусь зайшов за стійку. Я кинула на нього здивований погляд і поставила свою сумочку.

– Будь ласка, зачекайте в залі – я зараз вас обслужу…

– Ви, мабуть, Луїза? – Він енергійно, але без особливої приязні потис мою руку. – Я новий адміністратор бару. Річард Персіваль.

Я кинула оком на його зализане волосся, костюм, блакитну сорочку – цікаво, якими барами він раніше керував?

– Приємно познайомитися.

– Це ж ви були відсутня два місяці, правильно?

– Ну так. Я…

Він пройшовся повз розливальні пристрої та оглянув кожну пляшку.

– Я просто хочу, щоб ви зрозуміли: я не люблю, коли співробітники беруть нескінченні відпустки.

Моя шия сховалась у комірець.

– Хочу пояснити свою позицію, Луїзо. Я не з тих адміністраторів, хто заплющує на це очі. Я знаю, що багато де відпустки є способом заохочення, але тільки не там, де працюю я.

– Можете мені повірити, я б не назвала останні дев’ять тижнів заохоченням.

Він оглянув нижній бік таці й медитативно потер його великим пальцем.

Я зробила глибокий вдих і продовжила:

– Я впала з даху. Може, вам показати мої шрами після операцій? Щоб ви знали, що я навряд чи ще раз таке зроблю.

Він витріщився на мене.

– Не треба сарказму. Я не кажу, що ви збираєтесь і надалі влаштовувати нещасні випадки. Але ваша лікарняна відпустка pro rata[13] вашої нетривалої роботи тут була неприпустимо довгою. Ось і все, що я хочу сказати. Будь ласка, запам’ятайте це.

У нього були подібні до швидкісних автівок запонки.

– Ваше повідомлення отримане, містере Персіваль, – відповіла я. – У подальшому я докладатиму максимум зусиль, щоб уникнути майже смертельних випадків.

– Вам знадобиться форма. За п’ять хвилин я принесу її з комори. Який у вас розмір? 40? 42?

– 38. – Я здивовано дивилася на нього.

Його брова злетіла вгору. Моя теж – у відповідь. Він зник у своєму кабінеті, а Карлі схилилася над машиною для кави та солодко посміхнулася йому в спину.

– Придурок. Повний придурок, – сказала вона крізь зуби.

І вона не помилилася. З тієї самої миті, як я повернулася, Річард Персіваль ані на мить не давав мені спокою. Він перевіряв дотримання розміру порцій, шукав мікроскопічні крихти горішків у кутках бару, прискіпливо стежив за гігієнічними вимогами та примушував нас залишатися ввечері й чекати, доки він перевірить, чи всі вибиті чеки сходяться з касою до останнього пенні.

У мене більше не було можливості розмовляти з клієнтами, дивитися на табло вильотів, віддавати загублені паспорти, насолоджуватися виглядом літаків над злітною смугою у великому вікні – не було навіть часу дратуватися «Кельтськими сопілками». Якщо клієнт увійшов і його ніхто не обслуговував аж десять секунд, зі свого кабінету магічним чином матеріалізувався Річард, зітхав напоказ, голосно перепрошував за те, що доводиться так довго чекати. Ми з Карлі – а зазвичай у такі моменти ми були зайняті іншими клієнтами – потай обмінювалися поглядами, у яких були образа й бажання звільнитися.

Чи не половину свого дня він витрачав на зустрічі з постачальниками, а другу – на балачки з головним офісом про відвідуваність та витрати на душу. Він примушував нас нав’язувати додаткові замовлення і сварив, якщо ми цього не робили. Уже тільки цього було досить, щоб усе стало погано.

Але була ще й форма.

Коли я перевдягалась, у жіночий туалет зайшла Карлі і стала коло мене навпроти дзеркала.

– Ми схожі на двох ідіоток.

Якийсь маркетинговий геній був, вочевидь, невдоволений темними спідницями та білими сорочками і вирішив, що «Трилисник та конюшина» стане ще більш ірландським, якщо на нас буде справжній ірландський одяг. Цей справжній ірландський одяг придумав хтось, хто вважав, що просто зараз у Дубліні бізнес-леді й касирки ходять на роботу у вишиваних жилетах, гольфах і танцювальних туфлях на шнурівці. В усьому смарагдово-зеленому. І не забудьте про перуки із завитками.

– Матір Божа! Якби мене побачив мій хлопець, він пішов би від мене. – Карлі підпалила цигарку та залізла на умивальник, щоб відключити пожежну сирену на стелі. – Але, думаю, спершу б мене зґвалтував. Той ще збоченець.

– А що ж тут носять чоловіки? – Я потягла спідницю вниз, кидаючи боязкі погляди на запальничку в руках Карлі. Цікаво, наскільки швидко горить цей одяг.

– Та подивись навколо – тут же тільки Річард. І йому, бідоласі, доводиться носити сорочку із зеленим логотипом.

– І все? Ніяких ельфійських черевиків? Ніяких лепреконських капелюшків?

– Саме так. Тільки дівчатам треба мати вигляд порногномів.

– У цій перуці я схожа на Доллі Партон[14] у молодості.

– Ну тоді візьми руду. Як же нам пощастило, що на вибір є аж три кольори перук!

Нас уже кликав Річард. Від його голосу в мене почав тіпатися шлунок.

– У будь-якому разі, я тут не лишуся. Я вибіжу звідси, дриґаючи ногами в ірландському танці, та знайду іншу роботу. А він може запхати свою чортову конюшину у свою маленьку корпоративну дупу.

Вона вийшла з туалету з жестом, який можна назвати якимось саркастичним стрибком. Решту дня мене всюди супроводжували удари струму від того одягу.

Зустріч «Жити далі» закінчилась о пів на десяту. Я вийшла та опинилася в атмосфері вологого літнього вечора. Подвійне виснаження – від роботи та зустрічі – добило мене. Я зняла жакет, бо було дуже жарко, і раптом усвідомила, що вивернути свою душу перед повною кімнатою незнайомих мені людей не складніше, ніж ходити у формі нібито ірландської танцюристки, ще й замалій.

Я не могла говорити з ними про Вілла так, як вони говорили про своїх близьких: наче ті й досі були частиною їхнього життя, перебували десь у сусідній кімнаті.

«О так, Джиллі так постійно робила».

«Я не можу видалити голосові повідомлення від брата. Так у мене є можливість хоч трохи послухати його голос, коли я починаю забувати, як він звучав».

«Я іноді відчуваю, що він у сусідній кімнаті».

Я ж ледь могла промовити ім’я Вілла. Слухаючи їхні розповіді про родинні стосунки, тридцятирічні подружні життя, спільні будинки та дітей, я почувалася шахрайкою. Сама я була лише доглядачкою – і лише шість місяців. Я кохала його, я бачила кінець його життя. Як могли ці абсолютно чужі люди зрозуміти те, чим ми з Віллом стали одне для одного за цей час? Як могла я пояснити, що ми миттю порозумілися, пояснити наші власні жарти, наші секрети та грубу правду? Як могла я передати, що ці короткі місяці змінили моє відчуття всього довкола? Те, як він перекосив увесь мій світ так, що тепер без нього ніщо не має значення?

І якщо вже вдуматися, то навіщо постійно мусолити свою печаль? Це як постійно колупати рану, не даючи їй загоїтися. Я знаю, що стала частиною всього того. Я знала, яку роль зіграла. Нащо знов і знов до цього повертатися?

Я була певна, що наступного тижня не прийду. Доведеться знайти якесь виправдання для тата.

Я повільно йшла стоянкою, шукаючи в сумці ключі. Втішала себе тим, що хоча б не провела ще один самотній вечір перед телевізором, з жахом очікуючи свого повернення на роботу за дванадцять годин.

– Його ж насправді звали не Білл? – мене наздогнав Джейк.

– Ні, не Білл.

– Дафна – це ходяча радіостанція. Вона не хоче тобі зла, але твоя історія буде на вустах у всіх її друзів раніше, ніж ти встигнеш сказати «реінкарнація щура».

– Ну, дякую.

Він широко всміхнувся й кивнув на мою блискучу спідницю.

– Маєш крутий вигляд, до речі. Гарний вибір для зустрічі групи підтримки.

Він на мить спинився, щоб зав’язати шнурки, і я спинилася коло нього. Трохи поміркувавши, я мовила:

– Співчуваю щодо твоєї мами.

На його обличчі панував безрадісний вираз.

– Не треба. Це як у в’язниці – там не питають, за що посадили…

– Правда? Вибач, я не знала…

– Та я жартую. Побачимося наступного тижня!

Недалеко стояв чоловік, спираючись на мотоцикл. Він підняв руку, вітаючись. Джейк підійшов ближче, і той ступив йому назустріч, обійняв та поцілував у щоку. Я спинилася: не часто побачиш, щоб чоловік отак обіймав сина на людях, коли син стає достатньо дорослим, щоб ходити самостійно.

– Ну, як пройшло?

– Як завжди, нормально. – Джейк махнув рукою в мій бік. – А це Луїза. Вона новенька.

Чоловік пильно на мене подивився. Високий, широкоплечий. Ніс, вочевидь, колись був зламаний – через це він скидався на колишнього боксера. Я ввічливо кивнула, вітаючись.

– Була рада знайомству, Джейку. Бувай! – Я підвела руку та попрямувала до своєї машини. Але чоловік не відводив від мене очей, і я зашарілася під його поглядом.

– Ви та дівчина, – сказав він.

«О ні, – подумала я, сповільнюючи ходу. – Тільки не тут, знову».

Якусь мить я дивилася в землю, потім глибоко вдихнула й повернулася, щоб зустрітися з ними поглядами.

– Ну добре. Я вже пояснювала це групі. Мій друг сам прийняв це рішення. Я лише підтримала його. І, якщо чесно, я б не хотіла це обговорювати просто тут із незнайомою людиною.

Батько Джейка продовжував пильно на мене дивитись, а потім підняв руку до голови.

– Я розумію, що не кожен може це усвідомити. Але так сталося. Я не думаю, що маю виправдовувати свої рішення перед кимось. Я справді стомилася сьогодні і вже маю йти додому.

Він нахилив голову набік і сказав:

– Не маю жодного уявлення, про що ви говорите.

Я насупила брови.

– Ви шкутильгаєте. Я помітив це. Ви ж живете у тому великому новому районі? Ви – та дівчина, що впала з даху. У березні. Чи квітні.

Раптом я його впізнала.

– О, ви… Ви були…

– Я лікар швидкої. Це ми по вас приїхали. Мені було цікаво, що з вами сталося далі.

Мене ледь не скрутило від полегшення. Я пробігла поглядом по його обличчю, волоссю, руках – і раптом згадала, майже рефлекторно, його підтримку, звук сирени, запах лимонів. Полегшено зітхнула.

– Усе добре. Нормально. Не те щоб дуже добре. У мене штифт у стегні, а мій новий бос – страшенний козел. А ще я ходжу в групу підтримки у вологому церковному холі з людьми… з людьми, які…

– Дуже сумні, – підказав Джейк. – Стегно відновиться. Воно, схоже, ніяк не заважає вашій танцювальній кар’єрі.

З грудей вирвався раптовий сміх.

– Та ні. Це не… Мій одяг – це саме тому, що мій бос козел. Я так зазвичай не вдягаюсь. У будь-якому разі… Дякую. Ох… – Я приклала руку до голови. – Це так дивно. Ви мене врятували.

– Добре, що я вас зустрів. Ми нечасто бачимо людей після всього.

– Ви чудовий спеціаліст. Це… ви дуже добрий. Я пам’ятаю це.

– De nada.

Я подивилася з нерозумінням.

– De nada. Це іспанською. Немає за що.

– А, ну добре. Тоді дякую ні за що.

Він усміхнувся й підняв свою величезну долоню завбільшки з весло.

А потім – не знаю, що мене примусило це зробити, – я сказала:

– Агов!

– Мене Сем звати. – Він озирнувся на мене.

– Семе, я не стрибала.

– Добре.

– Правда. Я знаю, що я тільки-но вийшла із зустрічі групи підтримки і все таке – але я просто хочу сказати, що я б не стала стрибати.

Він глянув на мене, наче хотів, щоб я зрозуміла: він почув.

– Добре це знати.

Ми ще з хвилину одне на одного дивилися, потім він знову підняв руку.

– Радий зустрічі, Луїзо.

Він одягнув шолом, Джейк сів позаду нього. Я дивилася, як вони від’їжджають, – і через це Джейк показово закотив очі, коли одягав свій шолом. Я згадала, що він казав під час зустрічі: «В основному спить із жінками».

Компульсивно спить із жінками.

– Ідіотка, – сказала я собі й пошкутильгала до своєї машини, що поволі кипіла у вечірній спеці.