Читать книгу Книга радості: вічне щастя в мінливому світі - Дуглас Абрамс - Страница 3

Насамперед я запропонував архієпископу прочитати молитву, тому що в його традиції з цього починають будь-які важливі розмови.

– Так, дякую, – почав архієпископ. – Мені завжди потрібна вся допомога, яку можна мати. Прошу уваги. Прийди, Святий Духу. Наповни серця Твоїх вірних і запали в них вогонь Твоєї любові. Зішли на них Твого Духа, і вони оновляться й Ти оновиш обличчя Землі. Амінь.

– Амінь, – промовив Далай-лама.

Відтак я попросив Далай-ламу поділитися своїми сподіваннями щодо нашої зустрічі. Він відхилився на спинку крісла і потер руки.

– Ми живемо у ХХІ столітті. Ми вдосконалюємо новації ХХ століття й далі покращуємо наш матеріальний світ. Звичайно ж, є ще багато бідних людей, які не мають достатньо їжі, але загалом світ зараз високорозвинений. Проблема полягає в тому, що наш світ і наша освіта все ще зосереджуються тільки на зовнішніх, матеріалістичних цінностях. Нас надто мало цікавлять внутрішні цінності. Люди, які здобувають таку освіту, живуть матеріалістичним життям, і зрештою все суспільство стає матеріалістичним. Але цієї культури недосить для того, щоб розв’язати наші людські проблеми. Справжня проблема ось тут, – Далай-лама вказав на свою голову.

Архієпископ постукав себе пальцями по грудях, щоб підкреслити і серце також.

– І тут, – повторив за ним Далай-лама. – Розум і серце. Матеріалістичні цінності не можуть дати нам душевного спокою. Тому насправді треба зосереджуватися на наших внутрішніх цінностях, на справжній людяності. Лише так можемо мати душевний спокій – і більше миру в нашому світі. Багато проблем, з якими стикаємося, створюємо ми самі, наприклад війна і жорстокість. На відміну від природних катаклізмів, ці проблеми люди створюють самостійно.

Мені здається, існує велика суперечність, – вів далі Далай-лама. – У світі живе сім мільярдів людей, і ніхто не хоче проблем або страждань, але є чимало проблем і страждань, більшість із яких створено нами. Чому? – він звертався безпосередньо до архієпископа, який ствердно кивав головою. – Чогось бракує. Як один із семи мільярдів людей, я вважаю, що кожен з нас відповідає за розбудову щасливішого світу. Врешті-решт, нам слід більше дбати про добробут інших. Інакше кажучи, нам потрібні доброта й співчуття, яких зараз бракує. Мусимо приділяти більше уваги нашим внутрішнім цінностям. Ми повинні зазирнути всередину.

Він повернувся до архієпископа і підніс руки, стиснувши долоні на знак поваги.

– Твоя черга, архієпископе Туту, мій давній друже, – Далай-лама простягнув руку архієпископу, який ніжно взяв її в свої долоні. – Думаю, у тебе чудовий потенціал…

– Потенціал?! – Архієпископ відреагував з удаваним обуренням, висмикнувши руку.

– Великий потенціал, так. Я маю на увазі великий потенціал для того, щоб зробити людство щасливішим.

Архієпископ закинув голову назад і засміявся.

– А, так.

– Коли люди дивляться лише на твоє обличчя, – вів далі Далай-лама, – ти завжди смієшся, завжди радісний. Це дуже позитивне повідомлення.

Далай-лама знову взяв архієпископа за руку і погладив її.

– Іноді, коли ти бачиш політичного або духовного лідера, у нього дуже серйозне обличчя, – він випростався в кріслі й насупився, прибравши дуже суворого вигляду. – Це змушує вагатись, але коли люди бачать твоє обличчя…

– Уся справа у великому носі, – припустив архієпископ, і вони обидва захихотіли.

– Тому я дуже ціную те, що ти приїхав поспілкуватися на цю тему, – сказав Далай-лама. – Для того щоб розвивати наш розум, нам треба дивитись на рівень глибше. Усі шукають щастя, радість, але ззовні – у грошах, владі, великому автомобілі, великому будинку. Більшість людей ніколи не приділяє достатньо уваги справжньому джерелу щасливого життя, яке є всередині, а не ззовні. Навіть джерело фізичного здоров’я перебуває всередині, а не назовні.

Можливо, між нами є кілька відмінностей. Ти зазвичай наголошуєш на важливості віри. Я особисто буддист і вважаю віру надзвичайно важливою, але водночас дійсність полягає в тому, що з сімох мільярдів людей на планеті понад один мільярд не вірують. Ми не можемо їх вилучати. Один мільярд – це доволі багато. Вони теж наші брати і сестри. Вони теж мають право на те, щоб стати щасливішими і бути гарними членами людської родини. Тому не слід залежати від релігійної віри, щоб виховувати в собі внутрішні цінності.

– Дуже важко йти вслід твоїм дуже глибоким висловам, – почав архієпископ. – Я думав, ти скажеш, що насправді, коли шукаєш щастя, ти його не знайдеш. Його дуже, дуже важко спіймати. Його не можна знайти, сказавши: «Я забуду про все і просто шукатиму щастя». У К. С Льюїса є книга «Здивований радістю». Думаю, цей заголовок містить вказівку, як це працює.

Багато людей дивиться на тебе, – вів далі архієпископ, – і думає про всі ті жахливі речі, які трапилися з тобою. Ніщо не спустошує більше, ніж вигнання з власного дому, від усього того, що для тебе дійсно цінне. Але коли люди приходять до тебе, вони бачать надзвичайно спокійну людину… дуже співчутливу… і шалапутну.

– Це влучне слово, – додав Далай-лама. – Я не люблю зайву формальність.

– Не перебивай мене, – архієпископ штовхнув його ліктем.

– О! – Далай-лама засміявся у відповідь на його докір.

– Це дивовижне відчуття – відкрити, що насправді ми прагнемо не щастя. Я вів би мову не про це. Я б вів мову про радість. Радість включає в себе щастя. Радість значно масштабніша. Уявіть собі матір, яка чекає на народження дитини. Майже кожен з нас хоче уникнути болю. А матері знають, що їм доведеться пережити біль, сильний біль під час народження дитини. Та вони приймають його. І навіть після найболючіших пологів, коли дитина з’являється на світ, не можна виміряти радість матері. Це один з тих неймовірних випадків, у яких радість так швидко приходить на зміну стражданням.

Мати може відчувати смертельну втому від роботи, – вів далі архієпископ, – і всіх тих речей, які її непокоять. Ось раптом її дитина занедужала. Мати забуде про своє виснаження. Вона може просидіти коло ліжка хворої дитини цілу ніч, а коли дитина одужає, ви побачите її радість.

* * *

Що таке радість і як вона може викликати такий широкий спектр почуттів? Як може відчуття радості поширюватись і на сльози радості від народження дитини, і на нестримний регіт після чийогось жарту, і на спокійну задоволену усмішку під час медитації? Схоже, радість охоплює увесь цей емоційний простір. Пол Екман, відомий дослідник емоцій і давній друг Далай-лами, писав, що радість асоціюється з такими різними почуттями, як-от:

насолода (для п’яти органів чуття);

умиротворення (спокійніший вид задоволення);

веселощі (починаючи з гигикання і закінчуючи гучним реготом);

хвилювання (у відповідь на новизну або виклик);

полегшення (яке настає після іншої емоції, наприклад, страху, тривоги і навіть насолоди);

подив (зумовлений чимось разючим і чудовим);

екстаз або блаженство (яке дає нам змогу покинути межі нашої свідомості);

тріумф (після виконання тяжкого або ризикованого завдання);

неприхована гордість (коли наші діти отримують особливу відзнаку);

нездорове торжество чи злорадство (втіха від страждань іншої людини);

піднесення (коли ми стаємо свідками прояву доброти, щедрості або співчуття);

вдячність (визнання альтруїстичного вчинку, який здійснили для нас).

У своїй книзі про щастя дослідник буддизму і колишній науковець Матьє Рікард додав іще три шляхетніші стани радості:

радощі (зумовлені щастям іншої людини; те, що буддисти називають мудіта);

захват або зачарованість (яскравий вид умиротворення);

духовне сяйво (спокійна радість, яка зароджується внаслідок глибинного буття й доброзичливості).

Ця корисна картографія королівства радості передає його складність і тонкощі. Радість може поширюватись і на задоволення від успіхів інших, яке буддисти називають мудіта, і на задоволення від їхніх невдач, яке німці називають schadenfreude. Вочевидь, те, що описував архієпископ, не було звичайним задоволенням і більшою мірою стосувалося полегкості, подиву та екстазу народження. Без сумніву, радість поширюється на всі ці відчуття людини, але тривала радість – радість як спосіб життя, – яку ми бачимо на прикладі архієпископа та Далай-лами, мабуть, найближча до «яскравого умиротворення» або «духовного сяйва», зумовленого глибоким буттям і доброзичливістю.

Я знав, що ми приїхали сюди з метою відкрити цю складну топографію радості. Дослідження, проведене в Інституті нейробіології та психології Університету Глазго, показує, що насправді існують лише чотири фундаментальні емоції і три з них – так звані негативні емоції: страх, гнів та смуток. Єдина позитивна емоція – це радість або щастя. Дослідження радості – не що інше, як намагання з’ясувати, що робить людське життя приємним.

* * *

– Чи є радість відчуттям, яке виникає саме по собі й дивує нас, чи це стабільніший спосіб життя? – запитав я. – Здається, для вас обох радість являє собою щось значно більш стале. Ваша духовна практика не зробила вас похмурими і серйозними. Вона зробила вас радіснішими. Тож яким чином людям можна розвивати в собі цю радість як спосіб життя, а не лише як тимчасове відчуття?

Архієпископ і Далай-лама перезирнулись, відтак архієпископ показав на Далай-ламу. Той потиснув йому руку і почав:

– Так і є. Радість відрізняється від щастя. Коли я вживаю слово «щастя», то певною мірою маю на увазі «задоволення». Іноді ми переживаємо болісний момент, але цей досвід, як ти сказав у прикладі з народженням, може дати велике задоволення і радість.

– Дозволь мені запитати, – втрутився архієпископ. – Ти провів у вигнанні п’ятдесят з гаком років?

– П’ятдесят шість.

– П’ятдесят шість років за межами країни, яку ти любиш понад усе. Чому ти не похмурий?

– Похмурий'? – перепитав Далай-лама, не розуміючи це слово.

Поки Джінпа намагався перекласти слово morose тибетською мовою, архієпископ пояснив:

– Сумний.

Далай-лама взяв архієпископа за руку, немов заспокоюючи його, поки сам пригадував ці болючі події. Після його легендарного з’явлення як реінкарнації Далай-лами у віці двох років його перевезли з сільського будинку в східнотибетській провінції Амдо до палацу Потала, розташованого в столиці Лхасі, який вміщає тисячу осіб. Там його виховували в розкошах та ізоляції як майбутнього духовного і політичного лідера Тибету й богоподібне втілення Бодхісаттви Співчуття. Після того як Китай вторгся до Тибету 1950 року, Далай-лама опинився у вирі політики. У п’ятнадцять років він став правителем для шести мільйонів людей на порозі виснажливої війни з набагато потужнішим суперником. Упродовж дев’яти років він намагався вести переговори з комуністичним Китаєм щодо добробуту свого народу і шукав політичні рішення під час анексії. 1959 року, після повстання, яке могло призвести до кровопролиття, Далай-лама вирішив усупереч власній волі покинути країну.

Шансів на те, щоб успішно втекти до Індії, було надзвичайно обмаль, але він вирушив серед ночі в одязі охоронця палацу, щоб уникнути зіткнень і кривавої бійні. Йому довелося зняти свої примітні окуляри, і його нечіткий зір, мабуть, посилював відчуття страху й непевності, коли група втікачів пробиралася повз гарнізони Народно-визвольної армії. Упродовж трьох тижнів їм довелося йти крізь піщані бурі й хурделицю, долаючи гірські вершини дев’ятнадцять тисяч футів заввишки.[2]

– Одна з моїх практик походить від стародавнього індійського вчителя, – Далай-лама почав відповідати на запитання архієпископа. – Він навчав, що, коли ми переживаємо трагічну ситуацію, про неї треба подумати. Якщо трагедію ніяк не можна подолати, зайві хвилювання нічим не допоможуть. Тому я це практикую.

Далай-лама мав на увазі буддійського вчителя VIII століття Шантидеву який писав: «Якщо ситуацію можна певним чином вирішити, навіщо впадати у розпач? А якщо її ніяк не можна владнати, яку користь вам дасть розпач?» Архієпископ гигикнув, мабуть, тому, що важко собі уявити, щоб хтось перестав хвилюватися через недоцільність хвилювань.

– Так, але я думаю, що люди це розуміють головою, – він торкнувся обома вказівними пальцями своєї голови. – Розуміють, що хвилювання не зарадить. Але вони й далі хвилюються.

– Багато хто з нас став біженцем, – намагався пояснити Далай-лама, – і в моїй власній країні сила-силенна проблем. Коли я дивлюсь лише на це, – сказав він, утворивши руками маленьке коло, – я хвилююся.

Він розвів руки, розірвавши коло.

– Проте, коли я дивлюсь на світ, у ньому чимало проблем, навіть у Китайській Народній Республіці. Наприклад, мусульманська громада хуей у Китаї переживає багато проблем і страждань. А за межами Китаю проблем і страждань іще більше. Побачивши це, ми усвідомлюємо, що страждаємо не лише ми, а й безліч наших людських братів і сестер. Отож, якщо ми подивимось на ту саму подію під ширшим кутом, то послабимо хвилювання і власні страждання.

Мене вразила простота і глибина слів Далай-лами. Вони були мало схожими на «don’t worry, be happy» із популярної пісні Боббі МакФерріна. Це було не заперечення болю і страждань, а зміна кута зору – перенесення його з себе на інших, з муки на співчуття, з розумінням того, що інші також страждають. Особливим в описі Далай-лами було те, що, коли ми помічаємо страждання інших й усвідомлюємо, що ми не самі, наш біль слабшає.

Часто ми чуємо про трагедію іншої людини, і це допомагає нам легше сприймати власну ситуацію. Це помітно відрізняється від того, що робив Далай-лама. Він не протиставляв свою ситуацію іншим, а об’єднував їх, розширюючи свою ідентичність і розуміючи, що він і народ Тибету не самотні у своїх стражданнях. Усвідомлення цього зв’язку між нами всіма – і тибетськими буддистами, і мусульманами хуей – це народження емпатії та співчуття.

Я подумав про те, як здатність Далай-лами змінювати кут зору співвідноситься з висловом: «Біль неминучий, страждання – це особистий вибір кожного». Чи справді можна відчувати біль, або від ушкодження, або від вигнання, без страждань? Є сутта, або вчення Будди, під назвою «Саллата сутта», яка також розрізняє «відчуття болю» і «страждання, спричинені нашою реакцією» на біль: «Стикаючись із відчуттям болю, непідготовлена, звичайна людина сумує, тужить або ридає, б’є себе в груди, стає розгубленою. Отже, вона відчуває два види болю – фізичний і душевний. Це схоже на те, як чоловіка поранили стрілою і відразу ж після цього вистрелили в нього ще однією, тому він відчуває біль від двох стріл». Схоже, Далай-лама вказував на те, що, змінивши наш кут зору на ширший і більш співчутливий, ми можемо уникнути хвилювань і страждань від другої стріли.

– Іще одна річ, – вів далі Далай-лама. – Будь-яка подія має різні аспекти. Наприклад, ми втратили нашу країну і стали біженцями, але цей досвід дав нам нові можливості побачити більше. Я особисто дістав більше нагод зустрічатися з різними людьми, різними духовними діячами, такими як ви, а також науковцями. Ця нова можливість з’явилась у мене завдяки тому, що я став біженцем. Якби я залишився в Поталі, у Лхасі, то перебував би в тому, що часто називають золотою кліткою: Лама, святий Далай-лама.

Він сидів рівно, так само як йому випадало сидіти в ролі усамітненого духовного очільника Забороненого Королівства.

– Тому я особисто даю перевагу життю у вигнанні останні п’ятдесят років. Воно корисніше, воно пропонує більше можливостей навчатись і відчувати життя. Тож, якщо дивишся під одним кутом, ти почуваєшся ой як погано, ой як сумно. Але якщо глянути на ту саму трагедію, ту саму подію під іншим кутом, то побачиш, що вона створює для мене нові можливості. Тому це чудово. Це – головна причина, з якої я не сумний і не похмурий. У Тибеті кажуть: «Твоя країна там, де в тебе є друзі, а твій дім там, де ти отримуєш любов».

Присутні охнули, почувши це зворушливе прислів’я, здатне полегшити, якщо не усунути біль від п’ятдесяти років вигнання.

– Дуже гарно, – сказав архієпископ.

– Окрім того, – вів далі Далай-лама, – той, хто дає тобі любов, – твій батько. Тому я вважаю тебе – хоча ти лише на чотири роки старший за мене – моїм батьком. Я думаю, у тебе нізащо не могло б бути дітей у віці чотирьох років, тому ти не мій справжній батько. Але я все ж вважаю тебе за свого батька.

– Те, що ти сказав, справді чудово, – почав архієпископ, вочевидь досі зворушений реакцією Далай-лами на вигнання. – Думаю, я лише додам для наших сестер і братів: багато в чому страждання і смуток – це те, чого не можна контролювати. Вони трапляються. Уявімо, що хтось вас ударив. Біль викликає у вас страждання і гнів. Можливо, ви захочете помститись. Але коли ви зростаєте в духовному житті, незалежно від того, буддист ви, християнин чи якоїсь іншої віри, то можете прийняти будь-що, що трапляється з вами. Ви приймаєте це не як наслідок ваших гріхів, не як вашу провину – це частина того, на чому ґрунтується життя. Ці речі стаються незалежно від того, подобаються вони нам чи ні. У житті траплятимуться розчарування. Питання не в тому, як їх уникнути, а в тому, яким чином використати їх як щось позитивне. Саме так, як ви, Ваша Святосте, описали. Я думаю, у багатьох сенсах ніщо не гнітить дужче, ніж вигнання з власної країни. Країна – це не просто країна, я маю на увазі її як частину тебе. Ти становиш таку її частину, яку важко описати іншим. Далай-лама має повне право бути буркотуном.

Далай-лама попросив Джінпу перекласти слово sourpuss.[3] Архієпископ вирішив сам його пояснити:

– Це коли в тебе такий вираз обличчя.

Він вказував на кумедну міміку і стиснуті губи Далай-лами – і справді трохи скидалося на те, що він скуштував лимон.

– Такий як зараз, саме такий. Ти схожий на справжнього буркотуна.

Далай-лама все ще намагався зрозуміти зв’язок між словами sour і puss, а Джінпа і далі йому перекладав.

– А потім ти усміхаєшся, і твоє обличчя сяє. Це пов’язано з тим, що ти великою мірою змінив без заперечний негатив. Ти перетворив його на добро. Оскільки, знову ж таки, ти не сказав: «Як же я можу бути щасливим'?» Ти не говорив цього. Ти сказав: «Як я можу сприяти поширенню співчуття і любові ?» І люди в усьому світі, навіть якщо вони не розуміють твоєї англійської, приходять і заповнюють стадіони. Я справді не заздрю. Я значно краще розмовляю англійською, ніж ти, але почути мене приходить менше людей. І знаєш що? Я не думаю, що вони приходять слухати тебе. Можливо, частково і для цього. Вони приходять тому, що ти щось уособлюєш, і вони це відчувають, адже деякі з твоїх ідей можна назвати очевидними. Але річ не в словах. Справа в духові, закладеному в ці слова. Річ у тім, що ти сідаєш і кажеш людям, що страждання, розчарування не визначають нас. Річ у тім, що ми можемо використовувати ці на позір негативні речі задля позитивного ефекту. І я сподіваюся, що ми можемо передати Божим дітям, як сильно їх люблять. Наскільки цінні вони цьому Богові. Навіть зневажений біженець, чиє ім’я ніхто й не згадає. Я часто дивлюсь на фотографії людей, які втікають від насильства, а його зараз так багато. Подивіться на дітей. Я кажу, що Бог плаче, тому що Він не хотів, щоб ми так жили. Утім, знову ж таки, навіть за цих обставин є люди, які приїжджають з інших частин світу, щоб допомогти, чимось зарадити. І Бог починає всміхатися крізь сльози. І коли Бог бачить тебе і чує, як ти намагаєшся допомогти Божим дітям, він усміхається.

Обличчя архієпископа розпливлося в усміху, і він прошепотів слово «усміхається» так, наче це було священне ім’я Бога.

– Він хоче поставити ще одне запитання, – сказав архієпископ, помітивши, що я нахилився вперед.

Було дивовижно чути настільки глибокі роздуми про радість і страждання, але в такому темпі ми не змогли б поставити навіть десяту частину запитань.

Далай-лама поплескав архієпископа по руці і сказав:

– У нас є кілька днів, тому це не проблема. Якщо наше інтерв’ю триватиме лише тридцять хвилин або одну годину, нам доведеться скоротити відповіді.

– Ти мусиш скоротити відповіді, – сказав архієпископ, – я відповідаю стисло.

– Спочатку випиймо чаю, а потім і я відповідатиму стисло.