Читать книгу Книга радості: вічне щастя в мінливому світі - Дуглас Абрамс - Страница 4

– Архієпископе, ви говорили про те, як Далай-лама переживав великі страждання у вигнанні. Під час апартеїду ви і ваша країна теж пережили великі страждання. І навіть у вашому особистому житті – у вас був рак простати, – ви й зараз на нього хворієте. Багато людей, особливо коли вони нездужають, почуваються не вельми радісними. Ви змогли зберегти цю радість усупереч стражданням. Як вам це вдалося?

– Мені, без сумніву, допомагало чимало людей. Один з позитивних моментів – це усвідомлення того, що ти не є одиночною камерою. Ти – частина чудової спільноти. Це мені дуже допомогло. Як ми вже говорили, коли ти вирішуєш бути радісним, ти ним не будеш. Ти почнеш замикатись у собі. Це схоже на квітку. Насправді ти відкриваєшся та цвітеш завдяки іншим людям. І я вважаю, що певні страждання, можливо, навіть великі страждання, є необхідним елементом життя, принаймні для того, щоб розвивати співчуття.

Знаєте, коли Нельсон Мандела опинився в тюрмі, він був молодим і, можна сказати, замало не кровожерним. Він очолював збройне крило своєї партії, Африканського Національного Конгресу. Він провів двадцять сім років за ґратами, і багато хто скаже: двадцять сім років, як шкода. Думаю, силу-силенну людей дивує, коли я кажу, що це не так: ці двадцять сім років були конче потрібними. Вони були необхідними для того, щоб позбутися нашарувань. Страждання, пережиті в ув’язненні, зробили Манделу великодушнішим, готовим слухати іншу сторону. Зрозуміти, що ті, кого він вважав за своїх ворогів, також люди, зі своїми страхами та очікуваннями. І їх сформувало суспільство. Отже, без цих двадцяти семи років я не думаю, що ми побачили б такого Нельсона Манделу – співчутливого, великодушного, здатного ставити себе на місце інших.

Тимчасом як расистський апартеїдний уряд ПАР ув’язнив Нельсона Манделу і багатьох інших політичних лідерів, архієпископ де-факто став посланцем боротьби проти апартеїду. Під захистом своєї англіканської ряси та Нобелівської премії, здобутої 1984 року, він міг закликати до припинення гніту над чорношкірими та іншими небілими людьми в Південній Африці. Під час цієї кривавої боротьби він поховав безліч чоловіків, жінок і дітей, але невтомно проповідував мир і прощення на їхніх похоронах.

Після звільнення з в’язниці Нельсона Мандели та його обрання першим президентом вільної ПАР архієпископа попросили створити славнозвісну Комісію правди та примирення, що мала на меті мирно дослідити злочини апартеїду й окреслити нове майбутнє без помсти і відплати.

– І дещо парадоксально, – вів далі архієпископ, – але те, як ми сприймаємо ці всі речі в нашому житті, що здаються негативними, визначає наш характер у подальшому. Якщо це нас розчаровує, ми станемо скутими й напруженими, сердитими і хотітимемо розбити все вщент.

Коли я говорив про матерів і про народження дитини, це, здається, була чудова метафора того, що краси не буває без певного болю, розчарування, страждання. Такою є природа речей. Таким був створений наш Усесвіт.

Згодом я з подивом дізнався від дослідника внутрішньоутробного розвитку Патіка Вадви, що в таких ситуаціях справді діє біологічний закон. Саме стрес і опір ініціюють наш розвиток в утробі матері. Наші стовбурові клітини не диференціюються й не стають нами, якщо їх не заохочує до цього біологічний стрес. Без стресу та опору складні форми життя, як-от наше, нізащо не розвинулися б. Ми нізащо не змогли б існувати.

– Якщо ти хочеш бути хорошим письменником, – підсумував архієпископ, – ти ним не станеш, доки постійно ходитимеш у кіно та їстимеш цукерки. Треба сісти і почати писати – іноді це буває дуже неприємно, але інакше ти не дістанеш такий гарний результат.

* * *

У словах архієпископа була глибока правда, але я захотів нагадати йому те, що він сказав Далай-ламі. Одна справа – розуміти цінність страждань, і зовсім інша – пам’ятати про неї, коли ти відчуваєш злість, розчарування або біль.

– Архієпископе, розкажіть нам про лікарню або про прийом у лікаря, як у вас беруть проби і колють голками, наскільки це боляче й неприємно. І ви чекаєте, а чекати доводиться довго. Як ви себе переконуєте не почуватися розлюченим, не скаржитись і не жаліти себе? Здається, ви твердите, що можна вирішити бути радісним навіть усупереч таким труднощам. Як вам таке вдається?

– Я думаю, нам не слід докоряти людям, коли їм боляче. Це справді боляче, і треба це визнавати. Але навіть серед болю можна усвідомлювати ніжність медсестри, котра тебе доглядає. Можна бачити навички хірурга, який тебе оперуватиме. Однак іноді біль є настільки сильним, що навіть цього не вдається зробити. Словом, не почувайтеся винними. Ми не можемо контролювати наші почуття. Емоції – це спонтанне явище.

Щодо цього архієпископ і Далай-лама не могли дійти згоди протягом усього тижня: наскільки ми контролюємо наші емоції? Архієпископ казав, що наш контроль дуже обмежений. Далай-лама казав, що наш вплив значно більший, аніж ми собі думаємо.

– У певний момент ти страждатимеш, – вів далі архієпископ. – У християнській традиції нас навчають підносити наше страждання і об’єднувати його з муками й болем нашого Спасителя, покращуючи таким чином світ. Це справді допомагає не зациклюватися на собі. Певною мірою це допомагає бачити далі від свого носа.

І це допомагає зробити муку більш стерпною. Не треба належати до будь-якої конфесії, щоб сказати: хіба ж мені не пощастило мати лікарів, медсестер, які вміло мене доглядають, мати змогу лікуватись у лікарні? Завдяки цьому можна почати відходити від егоцентризму і від надмірної зосередженості на собі. Ти починаєш усвідомлювати: я не сам-один. Подивись на всіх інших, можливо, дехто з них відчуває ще тяжчий біль. Це схоже на гартування в розжареній печі.

Далай-лама підтвердив слова архієпископа: – Надто егоцентричне мислення – це джерело страждань. Щиросердна турбота про інших – ось джерело щастя. Я не пережив стільки фізичного болю, як ти. Та одного дня я приїхав у Бодхгаю – місце, у якому Будда досягнув просвітлення, – щоб почати серію важливих буддійських занять. Бодхгая – це найсвятіше місце паломництва для буддистів.

На заняття прибуло близько ста тисяч людей, аж раптом у мене сильно заболів живіт. Тоді ще не було відомо, що то болів жовчний міхур, але мені сказали, що слід негайно їхати до лікарні. Напади болю були такими сильними, що я почав упрівати. Нам довелося вирушити до лікарні в Патні, столиці штату Біхар, за дві години їзди. На шляху до лікарні нам траплялось багато убозтва. Біхар – один з найбідніших штатів в Індії. Я бачив крізь вікно, що в дітей немає взуття, і я знав, що вони не здобувають належної освіти. Потім, коли ми під’їхали до Патни, я побачив старого чоловіка, який лежав на землі біля хижі. Його волосся було розкуйовджене, одяг – брудний, і він здавався хворим. Нікому було про нього подбати. У нього справді був такий вигляд, наче він помирає. Усю дорогу я думав про цього чоловіка й відчував його страждання, і я зовсім забув про власний біль. Просто привернувши свою увагу до іншої людини – а саме це робить співчуття, – я значно послабив власний біль. Так діє співчуття навіть на фізичному рівні.

Отже, як ти правильно зазначив, егоцентризм являє собою джерело проблеми. Треба дбати про себе, але ця турбота не мусить бути егоїстичною. Якщо ми не дбатимемо про себе, то не виживемо. Ми повинні дбати про себе. Нам потрібен мудрий егоїзм, а не короткозорий. Короткозорий егоїзм означає, що ти думаєш лише про себе, не піклуєшся про інших, зневажаєш їх і використовуєш. Насправді турбота про інших, допомога іншим зрештою дає нагоду знайти власну радість і жити щасливо. Саме це я називаю мудрим егоїзмом.

– Ти мудрий, – промовив архієпископ. – Я б не сказав «по-мудрому егоїстичний». Просто мудрий.

* * *

Буддійська практика тренування розуму, яка тибетською мовою має назву лоджонг, є важливою частиною традиції Далай-лами. Одне з найважливіших повідомлень в оригінальному тексті лоджонг XII століття повторює слова Далай-лами та архієпископа про погляд назовні: «Усі вчення дхарми щодо цього одностайні: треба менше зосереджуватися на собі».

У тексті пояснено, що, зосереджуючись на собі, ми прирікаємо себе на нещастя: «Пам’ятай, що, доки ти приділятимеш надмірну увагу власній важливості й думкам про те, наскільки ти хороший або поганий, ти відчуватимеш страждання. Причепливі думки про отримання того, що ти хочеш, і уникнення того, чого не хочеш, не приводять до щастя». У тексті міститься нагадування: «Завжди підтримуй радісний настрій».

Отже, що таке радісний настрій? Джінпа, який підготував переклад і коментар до цього шанованого тексту, пояснив під час приготувань до поїздки, що радість – це наша природа, це те, що будь-хто може втілити в життя. Можна сказати, що наше прагнення щастя певною мірою є спробою повернутися до початкового душевного стану.

Схоже, буддисти вважають, що радість – це природний стан, але здатність відчувати радість можна розвивати в собі як навичку. Як сказано, дуже багато залежить від того, на чому ми зосереджуємо увагу: на власному стражданні чи на стражданні інших, на нашій сприйманій відокремленості чи на нерозривному зв’язку.

Нашу здатність створювати радість науковці не вивчали настільки ретельно, як нашу спроможність творити щастя. 1978 року психологи Філіп Брікман, Ден Коутс і Ронні Джейнофф-Балмен опублікували революційне дослідження, яке показало, що переможці лотерей не набагато щасливіші за тих, кого паралізувало внаслідок нещасного випадку. Ця, а також подальші праці лягли в основу уявлень про «задану величину», яка визначає рівень щастя людини протягом усього життя. Інакше кажучи, ми звикаємо до будь-якої нової ситуації і незмінно повертаємося до нашого загального стану щастя.

Однак новіше дослідження психолога Соні Любомирські наводить на думку, що лише 50 відсотків нашого щастя визначається незмінними чинниками, як-от гени або темперамент, нашою «заданою величиною». Іншу половину визначає поєднання обставин, на які ми маємо обмежений вплив, а також наше ставлення і дії, що на них ми істотно впливаємо. На думку Любомирські, на збільшення щастя найдужче впливають три чинники: наша здатність сприймати ситуацію позитивніше, наша здатність відчувати вдячність та наше рішення бути добрими і щедрими. Це саме ті підходи й дії, які вже згадували Далай-лама й архієпископ і до яких згодом повернулись як до центральних стовпів щастя.