Читать книгу Книга радості: вічне щастя в мінливому світі - Дуглас Абрамс - Страница 6

Я поставив архієпископу наступне запитання:

– Радість, про яку ви говорите, – це не лише почуття. Вона не з’являється і не зникає сама собою. Це щось значно глибше. Наскільки я розумію, ви стверджуєте, що радість являє собою спосіб, у який сприймають світ. Чимало людей чекають на щастя або радість. Коли вони знайдуть роботу, закохаються, розбагатіють, тоді й будуть щасливими і відчуватимуть радість. Ви ж говорите про те, що можна мати це вже зараз, ні на що не чекаючи.

Архієпископ ретельно зважував відповідь.

– Я лише хочу сказати, що найбільша радість для нас – це коли ми намагаємося робити добро іншим.

Невже все справді аж так прямолінійно? Варто лише стимулювати і задовольняти наш відданий нейронний контур щедрості? Немов випереджаючи мій скепсис, архієпископ додав:

– Ми так влаштовані. Тобто ми запрограмовані на співчуття.

«Саме так: запрограмовані», – подумав я, згадавши дослідження Дейвідсона.

– Ми запрограмовані на те, щоб дбати про інших і бути щедрими одне до одного. Ми в’янемо, коли не можемо спілкуватися. Це одна з причин, через яку одиночне ув’язнення вважають такою страшною карою. Нам потрібні інші для того, щоб у повній мірі бути собою. Я не знав, що так швидко прийду до концепції, поширеної в наших краях, – убунту. Згідно з нею людина є людиною завдяки іншим людям.

Згідно з концепцією убунту, якщо я маю скибку хліба, мені вигідніше поділитися нею з вами. Тому що, зрештою, ніхто з нас не з’явився на світ сам. Потрібні були дві людини, щоб ми народилися. Біблія, яка є спільною для нас, юдеїв і християн, наводить чудову розповідь Бог каже: «Не добре Адамові бути самому». Можна було б сказати: «Вибачте, але він не сам. Там є дерева, тварини і птахи. Як можна сказати, що він сам?» І ти усвідомлюєш, що ми в цілком реальному сенсі створені для глибокої взаємної доповнюваності. Такою є природа речей. Для цього не треба ні в що вірити. Я не міг би розмовляти з вами таким чином, якби не навчився цього від інших людей. Я не міг би ходити, як людина. Я не міг би думати, як людина, не навчившись цього від інших. Я навчився бути людиною від інших людей. Ми є частиною цієї тонкої мережі. Насправді це дуже складно.

На жаль, у нашому світі ми часто не усвідомлюємо цих зв’язків, аж поки не стається велика катастрофа. Ми помічаємо, що нас починають цікавити люди в Тімбукту, яких ми ніколи не зустрічали і, мабуть, ніколи не зустрінемо в земному житті. Але ми відкриваємо своє серце. Ми допомагаємо їм ресурсами, тому що усвідомлюємо: ми всі навзаєм пов’язані. Ми всі взаємопов’язані, і лише разом можемо бути людьми.

Мене глибоко зворушили слова архієпископа, але я вже чув скептичну реакцію деяких читачів, і власну також. Більшість людей не роздумує цілими днями про те, як допомогти іншим. Подобається нам це чи ні, а більшість людей, прокидаючись зранку, думає про те, як виконати свою роботу, як заробити достатньо грошей, щоб оплатити рахунки, як подбати про своїх рідних і про інші обов’язки. «Гарні хлопці фінішують останніми» – ця фраза передає двоїсте ставлення до доброти і співчуття, притаманне Заходу. У нашому суспільстві успіх вимірюється грошима, владою, славою та впливом.

У цих чоловіків було все, окрім першого пункту, хоча жоден з них не був голодним. Для духовного лідера ігнорувати гроші – це нормально, а як щодо тих, хто живе цілісіньке життя на всемогутньому ринку? Більшість людей сподівається не досягнути духовної величі або просвітлення, а оплатити навчання дітей і заощадити достатньо грошей для виходу на пенсію. Я засміявся, пригадавши, як відвідував своїх друзів у їхньому будинку поблизу Лас-Вегаса. Це був гарний дім – власне, він більше скидався на перський маєток, – у якому було без ліку будівель, фонтанів та каналів з водою. Він нагадував величні споруди ісламської цивілізації. Метою мого візиту було обговорення доробку архієпископа, і коли він прибув туди й побачив красу та велич цього палацу, то усміхнувся й зухвало сказав: «Я помилявся – я хочу бути багатим».

– Як ви щойно зазначили, – додав Далай-лама, помітно пожвавішавши, – люди думають про гроші, славу або владу. З позиції особистої радості людини це недалекоглядно. Дійсність, як зауважив архієпископ, полягає в тому, що люди – соціальні тварини. Одна особа, хай якою впливовою і розумною вона є, не може жити без інших людей. Тому найкращий спосіб справдити свої бажання, досягнути власної мети – допомагати іншим, знаходити більше друзів.

Він поставив риторичне запитання:

– Як можна знаходити друзів? За допомогою довіри. Як можна розвивати довіру? Це просто: треба продемонструвати щиру турботу про їхній добробут. Тоді з’явиться довіра. Але якщо за штучною усмішкою або великим бенкетом глибоко в душі ви приховуєте егоїстичне ставлення, довіра ніколи не виникне. Якщо думаєте про те, як їх використати, як мати від них зиск, ви ніколи не викличете в інших довіру. Без довіри дружби не існує. Ми, люди, – соціальні тварини, як вже сказано, і нам потрібні друзі. Справжні друзі. Ті, хто дружить заради грошей, заради влади – це штучні друзі.

Архієпископ приєднався до розмови:

– Бог – це спільнота, братерство. Ми створені цим Богом задля процвітання. І ми процвітаємо в спільноті. Коли ми стаємо егоцентричними, замикаємось у собі, можна бути впевненими, що одного дня ми відчуватимемо глибоке, глибоке незадоволення.

* * *

У нас виникає парадокс. Якщо один з головних секретів радості – це вихід за межі власного егоцентризму, чи не є зосередження на власній радості й щасті нерозумним егоїзмом (за словами Далай-лами) зі згубними наслідками? Архієпископ вже сказав, що не можна шукати радість і щастя самі по собі, тож чи не є помилкою зосередженість на них?

Дослідження показують, що збільшення власної радості та щастя позитивно впливає не лише на вас, а й на інших людей у вашому житті. Коли ми можемо вийти за межі власного болю і страждань, ми стаємо доступнішими для інших; біль змушує нас надзвичайно сильно зосереджуватися на собі. Схоже, біль, як фізичний, так і ментальний, поглинає всю нашу зосередженість і залишає дуже мало уваги для інших. У своїй книзі з Далай-ламою психіатр Говард Катлер підсумував ці результати: «Власне, ціла низка опитувань показує, що нещасливі люди зазвичай найдужче зосереджуються на собі та найбільш схильні до соціальної ізоляції, похмурих думок і навіть ворожості. На противагу цьому щасливі люди здебільшого комунікабельніші, гнучкіші та креативніші, і вони легше переносять повсякденні життєві труднощі, ніж люди нещасливі. І, що найважливіше, вони більш люблячі й терплячі, ніж нещасливі люди».

Утім, дехто може поцікавитись, як наша радість пов’язана з боротьбою з несправедливістю та нерівністю. Як наше щастя пов’язане з намаганням зменшити страждання світу? Якщо стисло, чим ретельніше ми лікуємо власний біль, тим більше уваги можемо приділяти іншим. Але, хоч як дивно, архієпископ і Далай- лама стверджували, що насправді для того, щоб вилікувати власний біль, треба звертати увагу на біль інших. Це – доброчесне коло. Що більше ми звертаємо увагу на інших, то більше радості відчуваємо, а що більше радості ми відчуваємо, то більше її можемо дати іншим. Мета полягає не лише в тому, щоб збільшувати власну радість, а й у тому, щоб, як поетично висловився архієпископ, «бути резервуаром радості, оазою миру, озером спокою, кола на якому торкатимуться людей, котрі вас оточують». Як ми побачимо, радість доволі заразна. Як і любов, співчуття й щедрість.

Отже, більше радості – це не лише більше веселощів. Ідеться про співчутливіший, потужніший і навіть більш духовний стан розуму, який повністю взаємодіє зі світом. Коли ми з архієпископом працювали над навчальним курсом для послів миру та активістів, що вирушають у зони конфлікту, він пояснив мені, чому мир мусить зароджуватися всередині. Не можна принести мир, коли в нашій душі його немає. Так само не можна сподіватися зробити світ кращим, щасливішим, якщо ми не прагнемо цього й у власному житті. Мені кортіло почути про те, як боротися з неминучими перешкодами на шляху до радості, але я знав, що доведеться зачекати до завтра. До обіду залишався час тільки на одне коротке запитання.

Я запитав у Далай-лами, як це – прокидатись із відчуттям радості, і він розповів про те, як зустрічає кожен ранок:

– Думаю, якщо ви дуже релігійна людина, то, щойно прокинувшись, дякуєте Богові за новий день. І ви намагаєтеся виконувати Божу волю. Стосовно нетеїстів, таких як я, котрі є буддистами: щойно прокинувшись, я пригадую вчення Будди – важливість доброти і співчуття, хороші побажання іншим або принаймні прагнення зменшити їхні страждання Після цього я пригадую, що все навзаєм пов’язано, вчення про взаємозалежність. Зрештою я визначаю свій намір на сьогодні: цей день має бути змістовним. Для цього треба служити і допомагати іншим, якщо це можливо. Якщо це неможливо, принаймні не завдавати їм шкоди. Це і є змістовний день.

Обід: зустріч двох шалапутників – це чудово

Залу Далай-лами перетворили на їдальню. У дальньому кінці розташувалася вишукана золота фігурка Будди в різнобарвній дерев’яній коробці. Стіни були завішені тангками – шовковими сувоями, які були розфарбовані в яскраві кольори і на яких був зображений Будда та інші буддійські постаті. Зазвичай їх ненадовго вивішували на стінах монастирів, щоб вони надихали на медитативну практику. Їх використовували з метою заохотити вірян іти шляхом просвітлення.

Вікна були завішені білими мереживними фіранками, а на столі до обіду поставили кошики з пласким тибетським хлібом і пакети з соком. Сервірування було простим і нагадувало пікнік, а обід складався з типових тибетських страв з кухні Далай-лами. Там була локшина, овочі та момос – відомі тибетські парові пельмені.

Далай-лама й архієпископ Туту сиділи один навпроти одного. Сидячи поряд з Далай-ламою, я відчував у його поставі та жестах силу лідера. Пригадую, як міцно і ніжно він тримав мою руку, коли ми вперше зустрілись. Його доброта жодним чином не применшувала його силу – це було цінним нагадуванням про те, що співчуття є ознакою сили, а не слабкості, як вони не раз наголошували в наших розмовах.

Коли вас зустрічає Далай-лама, він бере вашу руку і ніжно гладить її, наче ваш дідусь. Він дивиться вам у вічі, глибоко відчуває те саме, що й ви, і торкається своїм лобом вашого. Нехай яке відчуття, піднесення або мука наповнювало ваше серце і відображалося на вашому обличчі, воно віддзеркалиться також на його лиці. А потім, коли Далай-лама зустрічає наступну людину, ці емоції зникають, і він стає абсолютно відкритим до наступної зустрічі і наступної миті. Можливо, саме це й означає бути цілком присутнім, відкритим до кожного моменту та кожної людини, з якою ми стикаємося, не прив’язуючи себе до руйнівних спогадів про минуле і не впадаючи в тривожне очікування майбутнього.

Обід почався з того, що ми повернулись до теми днів народження, старіння і смерті.

– Я звертався до німецького фахівця стосовно моїх колін, – сказав Далай-лама. – Він вважає, що стан мого здоров’я дуже хороший. Потім він пояснив мені, що проблема – у моїх колінах. Він сказав, що мені не вісімнадцять років, а вісімдесят, тому зробити можна обмаль. Мені справді здалося, що це чудовий урок. Дуже важливо думати про непостійність. Він нагадує мені, що я маю вісімдесят років. Це чудово. Але, мій друже, ти ще старший, ніж я.

– Ти вихваляєшся? – спитав архієпископ.

– Це приготовлено на моїй особистій кухні, – сказав Далай-лама, простягаючи скибку хліба своєму шановному гостеві.

– Ти торкаєшся хліба своїми пальцями і думаєш, що я повинен його їсти? – спитав архієпископ Туту. – Мені цей подобається, – сказав він і потягнувся через мультизлаковий хліб за білим, подивившись із усмішкою на свого американського лікаря.

– Журналісти в аеропорту сказали: «Мабуть, ви дуже раді приїздові архієпископа Туту», – мовив Далай-лама. – Я відповів їм: «Так, я справді дуже радий. До мене приїхав мій дуже добрий друг. По-перше, на людському рівні він дуже хороша людина. По-друге, він – релігійний лідер, поважний священнослужитель, який шанує різні релігійні традиції. По-третє, і це найважливіше, він – мій дуже, дуже близький друг».

– Ти мені лестиш.

– Потім я сказав їм, що ти часто описував мене як шалапутну людину, і я також вважаю тебе за шалапутника. Зустріч двох шалапутних людей – це чудово. Тому це дуже радісна подія, – вони обоє засміялись.

Архієпископ перехрестився і прочитав молитву перед тим, як скуштувати хліба.

– Усе нормально? Температура нормальна? – запитав Далай-лама. Не мало значення, що він – видатний духовний лідер, колишній очільник тибетської нації та втілення Бодхісаттви Співчуття для вірян; у цей момент він був господарем і турбувався про те, щоб його гостям сподобалося частування.

– Дуже дякую, – сказав архієпископ. – Дякую за те, що прийняв нас, і за обід, і за те, що зібрав усіх тих людей зустрічати нас уздовж дороги, – засміявся він. – Суп дуже смачний.

Я ніколи не бачив, щоб архієпископ Туту проминув нагоду подякувати комусь або відзначити те, що він отримав. Часто він зупиняє цілу постановку чи захід, аби відзначити всіх присутніх.

– Суп справді гарний, – сказав архієпископ, відмахуючись від ченців, які намагались поставити перед ним ще більше їжі. Усі вже практично доїли, а він і далі сьорбав суп. – Він чудовий. Прошу вас, я їстиму лише це. Потім скуштую десерт – тобто фруктовий салат.

Згодом, побачивши, що подають морозиво, він засміявся:

– Так, добре. Можливо, я з’їм іще трохи морозива.

Він хитав головою з боку в бік, поклавши на одну шальку терезів своє здоров’я, а на іншу – любов до солодкого. Архієпископ дуже полюбляє морозиво, надто з ромом і родзинками, тож, коли він гостював у нас із Рейчел, з його офісу люб’язно повідомили про його вподобання: курка замість риби, ром-кола – тепер від неї довелось відмовитися через надокучливі проблеми зі здоров’ям – та морозиво з ромом і родзинками. Оце морозиво з ромом і родзинками було важко знайти не на свята, але нарешті ми відшукали контейнер об’ємом в один галон у глибокій морозильній камері на заводі морозива. Архієпископ один раз із великим задоволенням з’їв три ложки на десерт, а відтак ми протягом кількох місяців доїдали решту.

* * *

Розмова зайшла про зближення їхніх двох релігійних традицій, а також про серйозну проблему релігійних конфліктів і потребу в толерантності. Далай-лама почав з того, що всі не можуть бути християнами або буддистами.

– У людей, що сповідують світові релігії, немає вибору, окрім як змиритися з існуванням інших релігій. Нам конче треба співіснувати. Для того щоб жити щасливо, мусимо поважати традиції одне одного. Я захоплююсь іншими традиціями.

– Кофі Аннан в останній рік на посаді створив комісію, – додав архієпископ. – Вона дістала доволі претензійну назву «Група високого рівня». Ми представляли всі традиції і, незважаючи на наше різноманіття, підготували одностайний звіт. Ми дійшли висновку: у релігіях немає нічого лихого. Проблема полягає у вірянах.

– Так і є, так і є, – погодився Далай-лама.

Я запитав, що нам робити з нетерпимістю і фанатизмом, які зараз ширяться світом.

– Насправді єдиним виходом є освіта і ширший контакт, – відповів Далай-лама. – Я здійснював паломництво до святих місць у всьому світі, зокрема до Фатіми в Португалії, Стіни плачу і Куполу скелі в Єрусалимі. Якось я був у Барселоні, Іспанія, і зустрів там християнського монаха, який п’ять років прожив відлюдником у горах і вживав дуже мало гарячих страв. Я запитав у нього, якої практики він дотримується, і він сказав: «Любові». Коли він відповів, у його очах було щось дуже особливе. Ця практика – любов – дійсно лежить у центрі всіх світових релігій. Коли я зустрів цього праведника, я не думав: «На жаль, він не буддист» або «Шкода, що він християнин».

– Я часто кажу людям: «Невже ви справді думаєте, що…» – почав архієпископ.

Але Далай-лама повернувся до одного з ченців, які подавали їжу. Архієпископ зробив йому жартівливе зауваження:

– Ти мене слухаєш?

Далай-лама, який не почув архієпископа, втрутився зі словами:

– Тому це показує…

Архієпископ і далі вдавав із себе ображеного:

– Бачите? Він не слухає.

– Я не слухатиму, поки ти не візьмеш у руки ціпок, – засміявся Далай-лама.

– Я мав тебе за противника жорстокості!

– Прошу, розповідай далі. Мені треба зосередитись на їжі. Для мене це останній прийом їжі на сьогодні.

Згідно з буддійською монастирською традицією, Далай-лама їсть двічі на день, уранці та в обід.

– Гаразд. Як я казав, невже ви справді думаєте, що коли – саме коли, а не якщо – Далай-лама потрапить у рай, Бог скаже: «О, Далай-ламо, ти був чудовим. Як шкода, що ти не християнин. Тобі доведеться перейти у тепліше місце». Усі розуміють, наскільки це смішно.

Архієпископ зробив паузу, а потім у дуже душевний момент для двох друзів сказав:

– Думаю, зустріч із тобою – одна з найкращих подій у моєму житті.

Далай-лама усміхнувся й почав розповідати іншу історію.

– Я думав, ти намагатимешся їсти! – сказав архієпископ.

Далай-лама фиркнув і знову взявся до десерту.

– Так, але ти справив надзвичайний вплив на світ, – вів далі архієпископ. – Є сила-силенна людей, яким ти допоміг стати хорошими; вони належать до різних релігій, різних віросповідань. Вони бачать, вони відчувають – адже я не думаю, що річ у твоїх ідеях, хоча так, вони теж непогані… прийнятні. Вчені також вважають тебе розумним, але насправді причина в тому, ким ти є. Думаю, хоч у яку точку світу ти поїдеш, люди розуміють, що ти – справжній. Ти не вдаєш із себе когось іншого. Ти живеш відповідно до власних поглядів, і ти допоміг дуже-дуже багатьом людям відновити віру в свою релігію, а також у добро. Ти популярний не лише серед старих, а й серед молоді. Я вже казав, що ти і Нельсон Мандела – це двоє відомих мені людей, які не є поп-зірками, але можуть зібрати Центральний парк. Тобто коли люди знають, що ти виступатимеш у певному місці, там яблуку ніде впасти. Тому те, що ми кажемо про секулярність нашого світу і таке інше, лише частково відповідає дійсності.

Далай-лама махнув руками, заперечуючи свій ранг і особливість.

– Я завжди сприймаю себе як одного з сімох мільярдів людей. Нічого особливого. Отже, на цьому рівні я намагаюся донести до інших, що основне джерело щастя – це здорове тіло і тепле серце.

Слухаючи його, я подумав: чому нам так важко повірити в ці слова і втілювати їх у життя? Наша подібність мала б бути очевидною, але ми часто почуваємось відокремленими. Існує так багато ізольованості та відчуження. Звичайно, я ріс із цим відчуттям у Нью-Йорку, який на той час був найбільш густонаселеним містом світу.

– Усі хочуть жити щасливо, але щасливе життя особи залежить від щастя людства. Тому нам треба думати про людство, знаходити відчуття єдності між усіма сімома мільярдами людей.

Знову перетворившись із духовного наставника на господаря, Далай-лама запитав:

– Чаю чи кави?

– У мене є сік, дякую, – відповів архієпископ. – Тебе виховували в Тибеті з дуже особливим статусом. Напевно, ти дійшов цього усвідомлення не відразу.

– Так, я ставав мудрішим завдяки навчанню і досвіду. Коли я вперше поїхав у Пекін, який зараз називають Бейджіном, на зустріч із китайськими лідерами, а також 1956 року, коли я приїхав в Індію і зустрівся там з індійськими лідерами, було забагато формальностей, тому я хвилювався. Тепер, коли я зустрічаю людей, то підтримую міжособистісний рівень, без зайвого офіціозу. Я ненавиджу формальність. Коли ми народжуємося, її немає. Коли ми помираємо, її немає. Коли ми опиняємось у лікарні, її немає. Тому формальність є штучною. Вона лише створює додаткові перепони. Незалежно від наших переконань, усі люди однакові. Ми всі хочемо жити щасливо.

Я не міг утриматись від думки, чи не пов’язана нелюбов Далай-лами до формальності з дитинством, проведеним у «золотій клітці».

– Формальність завершилася лише тоді, коли ви опинились у вигнанні? – запитав я.

– Так, правильно. Тому я іноді кажу: відколи я став біженцем, я звільнився від формальності. Я суттєво наблизився до реальності. Так значно краще. Я часто під’юджую моїх японських друзів через те, що в їхньому культурному етикеті занадто формальностей. Іноді, коли ми щось обговорюємо, вони постійно роблять ось так, – Далай-лама енергійно закивав головою. – Я не можу сказати, погоджуються вони чи ні. Найгірше – це офіційні обіди. Я завжди жартую, що страви схожі на декорації, а не на їжу. Усе дуже красиво, але порції надзвичайно малі! Мені байдуже до офіціозу, тому я прошу їх принести більше рису, ще більше. Коли надто багато формальностей, вам залишається дуже маленька порція, якої, мабуть, вистачило б лише пташці, – він доїдав останні крихти десерту.

– Можливо, усі хочуть бути щасливими, – промовив я, – але труднощі полягають у тому, що чимало людей не вміють такими бути. Ви говорили про важливість сердечного тепла, але багато хто соромляться або їм важко відкритись іншим. Їм лячно. Вони бояться відмови. Ви говорили про те, що, коли ти довіряєш людям, це надихає їх на довіру.

– Так і є. Щира дружба заснована виключно на довірі, – пояснив Далай-лама. – Якщо ти справді турбуватимешся про добробут інших, з’явиться й довіра. Це – основа дружби. Ми – соціальні тварини. Нам потрібні друзі. Я думаю, від народження і до смерті, друзі дуже важливі. Науковці з’ясували, що нам потрібна любов для того, щоб жити. Коли ми народжуємося, наші матері виражають нам безмежну любов і ніжність. Багато вчених стверджують, що після народження є кілька тижнів, протягом яких фізичний дотик матері являє собою ключовий чинник для розвитку мозку. Якщо дитина після народження ізольована від матері й фізичного дотику, це їй дуже шкодить. Це ніяк не пов’язано з релігією. Це – біологія. Нам потрібна любов.

Далай-лама вперше почув про це дослідження в 1980-х роках від покійного біолога Роберта Лівінгстона, який згодом став його «вчителем біології». Дитячий невролог і нейробіолог Таллі Барам підготувала один з новіших прикладів у цій важливій сфері досліджень. Вона дослідила, що материнська ласка спричиняє активність, яка покращує когнітивну функцію та стійкість до стресу в мозку немовляти. Материнський дотик буквально здатен зупиняти вивільнення гормонів стресу. Доведено, що ці гормони призводять до розпаду дендритних шипиків, розгалужених відростків на нейронах, важливих для відправлення і отримання повідомлень та формування спогадів.

– Моя мати була близнючкою, – сказав я. – Вона народилась передчасно і важила лише 1114 грамів. Вона провела два місяці в інкубаторі без людського дотику.

– Це якось вплинуло на неї? – запитав архієпископ Туту.

– Думаю, це мало на неї величезний вплив.

– Зараз є ці… як їх називають? – сказав архієпископ Туту. – Сумки кенгуру. Ми з моєю дружиною Леєю патронуємо дитячу лікарню в Кейптауні, і якось, коли ми її навідували, там був великий чоловік, який носив із собою крихітне немовля, прив’язане до грудей для того, щоб воно відчувало його серцебиття. Як нам сказали, доведено, що такі немовлята значно швидше одужують.

Мфо запитала в мене, чи маю з собою фото моїх двійнят, зроблене після того, як вони народились передчасно і перебували в неонатальному відділенні інтенсивної терапії. В однієї з наших доньок було випадання пуповини, яке блокувало проходження через родові шляхи. Унаслідок цього її пульс і рівень кисню знижувались. Акушерка, прикладаючи вакуумний екстрактор до голови нашої донечки, сказала Рейчел, що в неї залишився один поштовх, інакше доведеться терміново робити кесарів розтин. Еліана вже була в родових шляхах, тому кесарів розтин не гарантував безпечних пологів.

Будучи лікарем, Рейчел знала, як і я, що не можна втрачати ні секунди, тому що рівень кисню Еліани наближався до небезпечної позначки. Я ніколи не бачив нічого подібного до тієї сили, з якою Рейчел стрімголов пірнула в біль і вклала всю свою материнську волю в поштовх. Еліана народилася з синюшною шкірою; вона не реагувала на подразники і не дихала. У неї був один бал з десяти за шкалою Апгар – це означало, що вона була ледь живою.

Її відвезли на реанімаційне ліжко, на якому лікарі намагались її врятувати, і звеліли Рейчел говорити до своєї дитини, тому що голос матері має майже магічні лікувальні властивості, навіть під час операцій з високим ризиком. Ми чекали кілька найдовших хвилин у нашому житті, поки лікарі намагалися привести малечу до тями і готували її до інтубації. А потім, в одну невимовно радісну і сподівану мить, Еліана сплюнула, зробила свій перший подих і життєствердно закричала. Ми всі, зокрема й акушерка, плакали від щастя.

Після травматичного народження Еліани двійнят відвезли в неонатальне відділення інтенсивної терапії цієї лікарні. Коли я зайшов туди через деякий час, вони лежали поряд, тримаючись за руки. Важливість любові для життя, описана Далай-ламою, не була для мене чимось абстрактним, адже я бачив на власні очі материнську любов, яка врятувала життя нашій донечці та яка дає нам усім змогу жити.

– Прекрасно, – промовив архієпископ, уявляючи собі ту картину.

– Це біологія, – сказав Далай-лама. – У всіх ссавців, зокрема і в людей, є особливий зв’язок з матір’ю. Без материнської турботи маля загине. Це факт.

– Навіть якщо дитя не помре, з нього може вирости Гітлер, тому що воно відчуває цю велику нестачу, – сказав архієпископ.

– Думаю, коли Гітлер був малим, – заперечив Далай-лама, – він був таким самим, як і інші діти.

Вони вперше висловили незгоду не в пустотливій грі.

– Думаю, його мати виражала йому любов, інакше він помер би.

Члени сім’ї пригадують, що Клара Гітлер справді була відданою матір’ю, проте його батько вочевидь був домашнім тираном.

– Отже, – вів далі Далай-лама, – навіть у наш час терористи також мали максимум любові від матерів. Тому навіть ці терористи глибоко всередині…

– Гадаю, тут я з тобою не погоджуся, – відповів архієпископ. – Хуліганами стають ті, хто почувається дуже невпевнено і хоче довести, що він – хтось. Часто це пов’язано з тим, що вони не мали достатньої любові.

– Думаю, так: обставини, оточення, освіта мають значення, – відповів Далай-лама. – Особливо в наш час, проте в освіті обмаль уваги приділяють внутрішнім цінностям. У такому разі замість внутрішніх цінностей ми стаємо егоцентричними, постійно думаємо: «Я, я, я». Егоцентричне ставлення призводить до невпевненості і страху. До недовіри. Надто великий страх спричиняє роздратування. Занадто велике роздратування веде до злості. Це і є психологія, система мислення, емоцій, яка запускає ланцюгову реакцію. Унаслідок егоцентричного ставлення людина віддаляється від інших, потім вона перестає їм вірити, відтак почувається невпевнено, потім з’являється страх, згодом тривога, потім роздратування, після того злість і жорстокість.

Було дивовижно почути, як Далай-лама описує перебіг думок, що зумовлює страх, відчуженість, а відтак жорстокість. Я вказав на те, що дуже часто на Заході батьки приділяють надмірну увагу своїм дітям і їхнім потребам, а не тому, щоб навчити їх дбати про інших.

Далай-лама відповів:

– Так, у батьків також забагато егоцентризму: «Мої діти, мої діти». Така любов є упередженою. Нам потрібна неупереджена любов до всього людства, до всіх розумних істот, незалежно від того, як вони ставляться до нас. Ваші вороги все одно є вашими людськими братами і сестрами, і вони теж заслуговують на нашу любов, повагу й тепло. Це – неупереджена любов. Можливо, вам випаде опиратися діям ваших ворогів, але ви можете любити їх як братів і сестер. Лише ми, люди, можемо це зробити завдяки нашому людському інтелекту. Інші тварини на це не здатні.

Знаючи з власного досвіду, що таке нестримна і зосереджена батьківська любов, я подумав про те, чи справді можна любити інших такою самою любов’ю. Чи дійсно ми можемо поширити це коло турботи на багатьох інших, а не лише на наших рідних? Монах може зосереджувати всю свою любов на людстві, але батькові треба виховувати дитину. Я припускав, що слова Далай-лами були сподіванням для людства, проте наскільки вони реалістичні? Можливо, ми не зможемо любити чужих дітей так само, як власних, але здатні розширити звичні межі цієї любові. Я подумав про те, що міг би сказати архієпископ, у якого теж є діти, але на цей момент усі вже пообідали.

Ми повертались до гнучкості любові та співчуття впродовж тижня, але наступного дня ми взялись обговорювати перешкоди на шляху до радості, починаючи від стресу і тривоги й закінчуючи нещастями та хворобами, а також те, як можна відчувати радість усупереч цим неминучим викликам.