Читать книгу Міфи та легенди українців - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 12

Було два брати – багатий і бідний. От попросився бідний брат до багатого пшеницю жати. Жне він день, жне другий. Увечері першого дня господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він цілу ніч жне собі. Коли чує – хтось збирає колосся, снопи складає, соломою шелестить. Думав – чи ж не краде хто? На ранок дивиться – все ціле. Увечері другого дня знову господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він жне собі вночі та жне. Знову чує – братова Доля (то була вона) збирає колосся і підтикає їх під копи. Він тоді впав на землю й лежить. Господині, між тим, нічого не сказав. На третю ніч хазайка кличе його з собою вечеряти:

– Хоч кулешику поїси – все ж у роті м’якше стане.

Але він не пішов: «Потерплю, – міркує собі, – спитаю, що воно таке ходить…». Знову щось іде, збирає колосся, переносить снопи.

– Ну, скажи правду, що ти таке: чи погане, чи добре? Хто ти? – питає бідний брат.

– Я – братова Доля; ти хоч перервись, та все’дно нічого не буде з цього діла; він же п’є, гуляє, а я за нього працюю.

– Де ж моя Доля?

– Під колодою лежить гола.

– А як мені дійти до неї?

– Іди, а як побачиш, що лежить гола під колодою, то і є твоя Доля.

Пішов він і знайшов.

– Доле моя, Доле! Чого це ти лежиш, чому нічого не робиш? Лежиш усе – ні попереду тебе, ні позаду тебе нічого нема: чим ти займатимешся?

– Я хочу сидіти за прилавком.

– Як же ти сидітимеш за прилавком?

– Попроси в брата 50 копійок або карбованця, накупи стрічок і хрестиків – то я торгуватиму.

Пішов він до брата; а брат п’є та гуляє – знати його не хоче.

– Позич мені, брате, одного карбованця.

– Коли ж ти віддаси? Де ти візьмеш?

Бідний повалився йому в ноги.

– Та позич уже, – сказали ті, що гуляли з багатим.

Позичив. Накупив тоді бідний брат стрічок і хрестиків – і мав зиск; накупив більше, додав хусточок – і знов узяв бариш. Вирішив він після того торгувати різним дрібним крамом, придбав конячину. Коли він їхав до міста за крамом, хлопчаки почали насміхатися з нього і ну кидати камінці у прив’язану позад візка скриньку. Приїхав він у місто, подивився, а в скриньці – коштовне каміння… Поніс він скарб государю імператору, а той звелів відсипати йому грошей стільки, скільки коштувало те каміння. І став він з того часу багатієм.