Читать книгу Міфи та легенди українців - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 3

Ото як задумав Господь сотворити світ, то і говорить до найстаршого ангела Сатанаїла:

– А що, – каже, – архангеле мій, ходімо творити світ!

– То ходімо, Боже! – каже Сатанаїл.

Ото вони й пішли над море, а море таке темне-темне – сказано: безодня! Ото Бог і каже до Сатанаїла:

– Бачиш, – каже, – отую безодню?

– Бачу, Боже!

– Іди ж, – каже, – у тую безодню на самеє дно та достань мені жменю піску. Гляди ж тілько, як будеш брати, то скажи про себе: «Беру тебе, земле, на ім’я Господнє».

– Добре, Боже!

Впірнув Сатанаїл у самую безодню над самий пісок, та й заздрісно йому стало.

– Ні, – каже, – Боже! Приточу я і своє ім’я, нехай буде разом і твоє, і моє.

І бере він той пісок та й каже:

– Беру тебе, земле, на ім’я Господнє і своє!

Сказав – сказав. Прийшлося виносити, а вода йому той пісок так і змиває. Той так затискає жменю, але де вже Бога ошукати! Заким вигулькнув із моря, так того піску як не було: геть вода змила!

– Не хитри, Сатанаїле, – каже Бог, – іди знову, та не приточуй свого ім’я!

Пішов знову Сатанаїл, але чорт чортом, – знову примовляє:

– Беру тебе, земле, на ім’я Господнє і своє, – і знову піску не стало.

Аж за третім разом сказав уже Сатанаїл:

– Беру тебе, земле, на ім’я Господнє.

І ото уже несе та й не стискає: так і несе на долоні, щоб то вода змила. Але дарма: як набрав повну руку, то так і виніс до Бога.

І взяв Господь той пісок, ходить по морі та й розсіває. А Сатанаїл давай облизувати руку: «Хоч трохи, – думає, – сховаю для себе, а потім, – думає собі, – землю збудую!» Ото Господь розсіяв.

– А що, – каже, – Сатанаїле, нема більше?

– А нема, Боже!

– То тра благословити! – каже Господь та й благословить землю на всі штири часті.

І як поблагословив, так тая земля і зачала рости.

Ото росте земля, а тая, що у чорта в роті, і собі росте. Далі так розрослася, що і губу розпирає. Бог і каже:

– Плюй, Сатанаїле!

Той і зачав плювати та харкати: то де плював, то там виростали гори, а де харкав, то там скали… От через що то у нас і земля нерівна! Воно ще, кажуть, що нібито ті скали та гори Бог знає доки б росли, а то Петро та Павло як закляли їх, то вони вже і не ростуть.

А ото вже Господь і каже до Сатанаїла:

– Тепер, – каже, – Сатанаїле, тілько б посвятити землю. Але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо.

– А добре, Боже! – каже Сатанаїл.

І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаїл і думає утопити Бога, щоб землю забрати. І ото підняв його та й біжить до моря. Спершу на полудень – біжить та й біжить, а моря нема, вдарився на північ – і там не видати, побивався на всі штири часті світа – нігде нема моря: звісно, земля уже так розрослася, що в самеє небо уперла краями, та й де вже там теє море! Бачить він, що нічого не вдіє, – несе Бога на те саме місце, та й сам коло него лягає.

Полежав трохи та й будить Бога:

– Вставай, – каже, – Боже, землю святити.

А Бог йому й каже:

– Не журись, Сатанаїле! Земля моя свячена! Освятив я її сеї ночі на всі штири боки!