Читать книгу Мелодія кави у тональності кардамону - Наталія Гурницька - Страница 10

Частина перша
Увертюра
1846 рік
Розділ 8

Оглавление

Анна чесно намагалася не заохочувати Адама, проте вже за декілька тижнів від нещодавньої невизначеності у їхніх стосунках не залишилося й сліду. Легкий флірт перейшов у небезпечну гру, яка вимагала не так обережності чи бажання відступити, як сміливості та вміння зайти за межу так, щоб зупинитися за крок від остаточного з’ясування стосунків та за дюйм від лінії неповернення. Але найдивнішим було те, що вона перестала боятися того, що з нею все це відбувається. Здається, Адам її любить, а коли любиш – неможливо скривдити людину, яка тобі довірилася.

Уже навіть не боялася залишатись із ним наодинці і ввечері сама почала виходити до нього в сад. Восени смеркає раніше, і густа темрява старого саду надійно ховає їх від стороннього ока. Це нічого, що він дозволяє собі трохи більше, аніж варто, нічого, що говорить так, ніби і не сумнівається у тому, що вона належатиме йому. Надто далеко він не заходить. Навіть у губи не цілує.

За місяць такого спілкування з Адамом Анна перестала зважати на те, що її щось поєднує з Маркіяном. Спочатку в їхніх стосунках з’явилася нещирість і фальш, а потім у цьому хлопцеві її почало дратувати буквально все – зовнішність, манери, поведінка, навіть те, що він надто сильно її кохає, а чи не найдужче – власна невдячність. Уже й не сумнівалася – мусить розійтися з ним. Не знала лише, як сказати йому про це, а тому без жодних пояснень почала уникати зустрічей. Звичайне боягузтво, проте це краще, аніж обдурювати себе та його, і, напевно, безпечніше, ніж розповідати правду. Заборонене кохання – це зовсім не та історія, про яку хочеться кричати на кожному кроці. Простіше вигадати сотню інших причин і зробити так, щоб у них повірили. Добре, якби Маркіян подумав, ніби вона знайшла собі іншого хлопця. Це врятує їх від непотрібного з’ясовування стосунків і відверне увагу від кохання до Адама.

Не наважуючись ані на рішучі дії, ні на відверту розмову з Маркіяном, Анна, проте, зо три тижні старанно уникала його. Сьогодні, щоправда, ледь не потрапила на очі тоді, коли поверталася додому сама. В останню мить встигла пірнути у напівпрочинену хвіртку сусідського подвір’я. Те, що це подвір’я при будинку Адама і що незаміжній дівчині не можна приходити до чоловіка, який мешкає сам, якось вилетіло у неї з голови. Згадала про це, коли опинилася всередині, але відступати було пізно.

Старанніше застібнувши теплу гранатову кацабайку,[14] яку вперше вдягнула сьогодні вранці, Анна присіла на невеличку лавку при огорожі.

Те, що зберегти у таємниці свій візит сюди не вдасться, зрозуміла майже відразу. Адам побачив її вже за декілька хвилин.

– Що ти тут робиш? – на ходу надягаючи на себе сюртук, він вийшов до неї. – Що сталося?

Вона непевно повела плечима.

– Нічого не сталось. Тітка наказала прийти до вас і сказати, щоб ви сьогодні до нас не приходили. Вони з вуйком ввечері збираються до родини в гості і…

Почервонівши, вона затнулася. Безглуздіше, аніж це пояснення, годі вигадати, проте на щось розумніше не мала ані часу, ані фантазії.

Зрозумівши, що нічого серйозного не сталося, Адам полегшено зітхнув і усміхнувся.

– То чого ж ти сидиш тут на лавці? Зайшла б у будинок. Здається, мені неймовірно пощастило – це вперше у моєму житті таку гарну панну посилають до мене додому саму.

Ще дужче почервонівши, Анна не знайшлася з відповіддю. Він жартує собі з нею, а перед їхнім будинком стоїть Маркіян.

Адам знов усміхнувся:

– Здається, тобі доведеться пошукати інакше пояснення.

Приречено зітхнувши, Анна втупилася поглядом кудись поверх паркану. Не пояснення їй доведеться пошукати, а вихід із неоднозначної ситуації.

Прослідкувавши за напрямком погляду, Адам підійшов до хвіртки і, ледь її прочинивши, визирнув на вулицю. Усміхнувшись, знов повернувся до Анни.

– Я так розумію, бачитися з тим хлопцем ти категорично не бажаєш. Чому не бажаєш – не питаю. Мене не повинно таке обходити… Чи повинно?

Анна вперто мовчала, і він вирішив не наполягати.

– Думаю, з мене досить того, що ти не хочеш бачитися з ним. Може, таки зайдеш до мене? Принаймні, в будинку тепліше, аніж тут.

Анна кинула на нього швидкий погляд і знов відвела очі.

– Мені не можна до вас заходити. Ви ж самі казали.

Ніби почувши щось вкрай кумедне, Адам розсміявся.

– Дай собі спокій. Це лише слова.

Вона заперечно хитнула головою, проте не пручалася, коли Адам узяв її за руку і повів до себе в будинок. Чому не пручалася, і сама не розуміла.

– Але я зачекаю на кухні… І зовсім недовго. Хіба з півгодини.

Адам знов усміхнувся.

– Не розумію, що від того зміниться. Все одно ти вже тут. До речі, на кухні дуже тепло.

– Я вже помітила, – намагаючись не зрадити свій страх, Анна розстебнула ґудзики на кацабайці. Чому Адам дивиться на неї так, ніби бачить уперше або ж сподівається роздивитися щось таке, чого вона сама у собі поки що не знає. Напевно, для нього її візит теж несподіванка.

– Не думав, що ти наважишся зайти до мене. Може, таки підемо до кімнати?

Анна заперечно хитнула головою.

– Я не хотіла сюди заходити… Це сталось випадково… Я зараз піду…

Вона помітно нервувала, і Адам не міг не зауважити того.

– Боїшся мене? Аж так сильно?

– А ви вважаєте, що я поводжусь правильно? Мені тут місце?

Нічого не відповівши, Адам усміхнувся і торкнувся її щоки тильним боком долоні.

– А може, досить обманювати саму себе? Я вже давно бачу, що тобі не подобається таке життя. Не хочеш щось змінити?

Заперечно хитнувши головою, Анна відвела погляд.

– Неправда… подобається… А якщо змінити, то не так.

Продовжувала ще щось розгублено говорити, але Адам уже не слухав її. Коли мав Анну так близько біля себе і відчував, як схвильовано вона дихає, понад усе хотів, щоб дівчина йому не опиралася.

– Знаєш, залишайся в мене вже сьогодні. Не бійся, правди ніхто не знатиме. Я відразу заберу тебе до Львова.

Анна підвела на нього здивований погляд.

– Навіщо ви пропонуєте мені таке? Не робіть мені такої кривди.

Адам знов торкнувся її обличчя.

– Чому кривди? Нема в тому жодної для тебе кривди. Шлюб запропонувати тобі я не можу, але псувати життя теж не збираюся.

Мимоволі заплющивши очі, Анна прислухалася до себе. Якщо вона любить Адама, то чому ж тоді серце товчеться в грудях, немов метелик в полапці? Що передчуває? Чого боїться? Дурне, дурне, яке ж дурне це кляте серце!

Раптом вона відчула, як губи Адама злегенька торкнулися її скроні. Обережний доторк. Теплий подих. Було чи не було? Намагаючись не сполохати ці відчуття, вона завмерла. Як можна боятися чоловіка, якого так сильно любиш і чиї доторки такі приємні для тебе?

Несподівано Адам взяв її на руки і посадив на стіл перед собою.

– Може, досить дурити саму себе? Навіщо тобі повертатись додому?

Злякано глянувши на Адама, Анна міцно вчепилася рукою в стільницю. Чому він це сказав? Вона не дурить себе. Вона…

Раптом Адам нахилився, його долоня лягла на її потилицю, гарячі губи торкнулися губ, майже ґвалтовно розтулили їх, і Анна завмерла, вражена тим, як швидко все це сталося. Адам поцілував її, а вона навіть повітря як слід вдихнути не встигла, лише відчула, як його губи впиваються в її, і не змогла ані отямитися, ні відсторонитися. Сама не зрозуміла, чи сподобалося це їй. Просто сили на опір катастрофічно забракло, а в голові сплуталися всі думки.

Розуміючи, що не мала б дозволяти навіть поцілунку, Анна розгублено притихла. Адам усе відвертіше пестив її, а вона не пручалася, лише з подивом прислухалася не так до того, що робив із нею він, як до власних відчуттів. Зараз Адам торкався її зовсім непристойно, а вона майже й не боялася того. Навпаки, було так приємно, що аж плакати хотілося. Яка ж вона немудра. Катастрофічно немудра. Немудра? Чи…

Забувши про все на світі, вона не намагалася відштовхнути Адама навіть тоді, коли він почав знімати з неї черевички та панчохи. Відчуття запаморочення та падіння у безодню було таким солодким, що цілком заступило собою всі думки.

Отямилася і по-справжньому Анна злякалася аж тоді, коли раптом усвідомила, що всі її спідниці непристойно високо задерті, а Адам не лише надто безсоромно торкається її тіла, але й відкриває її для себе.

Намагаючись не втратити рівновагу, вона спробувала відштовхнути його, проте Адам, ніби й не помітивши того, раптом міцно та незвично щільно притиснув її до себе.

– Не треба… Чуєте? Не треба… – розуміючи, що мусила б закричати, вона, проте, спромоглася лише на розпачливий шепіт. – Я так уже не хочу. Я хочу додому. Я…

Враз відпустивши, Адам одним сильним рухом поставив її на ноги.

– То йди! Ніхто не тримає…

Декілька секунд Анна безпорадно дивилася на нього і, важко переводячи подих, мовчала. Здатність мислити і сприймати довколишній світ повернулися до неї одночасно з даром мови.

– Ви здуріли? – видихнула вона на одному подиху. – Що ви робите?

Намагаючись не дивитися на неї, Адам згріб із підлоги її білизну і тицьнув у руки.

– Вдягайся і йди додому, – глухо, аж ніби захрипло, проговорив він. – Спочатку сама вирішиш, чи хочеш ти залишитися в мене, а тоді вже… Не бійся, нічого страшного з тобою не сталось. Як було, так і залишилось.

Знову втративши здатність говорити, Анна завмерла з напіввідкритим ротом.

– Слухай, – Адам підвищив голос. – Не тягни на себе біди. Не стій тут, як нежива. Вдягайся і йди додому.

Усе ще продовжуючи ошелешено витріщатися на нього, Анна притиснула до себе білизну. Чому Адам кричить на неї? Що поганого вона йому зробила? Що це взагалі таке?

Відвернувшись, вона похапцем натягнула на себе білизну, машинально обсмикнула спідницю, почала стягувати корсет. Як і коли Адам майже повністю роздягнув її, геть чисто не пам’ятала. Тут взагалі мало бракувало, щоб… Ще й зараз мало бракує…

У її очах промайнуло щось дуже подібне на паніку. Здається, вона таки дограється. Ні, треба негайно втікати звідси.

Продовжуючи спостерігати, як Анна, червоніючи під його поглядом, гарячково вдягається, Адам перевів подих. Якби не знав, з ким насправді має справу, – нізащо б не поступився. За ці півроку мав такої гри аж із надлишком і вже не просто втрачав терпіння, а починав вважати себе справжнім ідіотом. Хоча… Усе закономірно. Від початку знав, із ким має справу.

– Добре, я проведу тебе додому. Хочу переконатись, що ти не втрапила в якусь халепу.

Намагаючись з’єднати докупи краї корсета, Анна кинула на Адама розпачливий погляд. Цікаво, як вони вийдуть на вулицю разом?

– Слухай, Анно, а тобі не здається, що ця гра заходить задалеко? Може, нарешті, на щось наважишся?

З острахом глянувши на нього, вона заперечно хитнула головою і спробувала застебнути ґудзики, та вдруге схибила.

– Давай сюди, – Адам хотів допомогти їй впоратися з ґудзиками, проте Анна так злякано сахнулася від нього, що він відступився. – Та добре вже. Я не чіпатиму тебе. Застібай сама.

Віднедавна мав цілком виразне передчуття, що не повинен відпускати Анну від себе, проте зараз не знав, чи вартувало аж так сильно поспішати. Переспати з нею – найлегший, проте далеко не найкращий спосіб для того, щоб забрати її з Жовкви. Виглядає на те, що він не може повестися таким чином. Хочеться зробити все це якось по-людськи. Якби міг одружитися з нею – саме це і зробив би якомога швидше. І до дідька всі умовності та маєтки.

– Я дам тобі ключі від будинку, – Адам підійшов до креденса, дістав із шухляди ключі й простягнув їх Анні. – Я хочу, щоб ти жила зі мною. Якщо надумаєш, зможеш прийти сюди у будь-яку хвилину. Навіть тоді, коли мене не буде вдома. Все одно треба щось вирішувати. Я продаю цей будинок, а тебе забираю до Львова.

Спантеличено дивлячись на ключі, які простягнув їй Адам, Анна навіть не торкнулася їх. Як він уявляє собі все це? Щоб вона стала коханкою одруженого чоловіка? Та нізащо. Тітка з вуйком її вб’ють. А Андрій? А сусіди? А Маркіян? Та що вона, гріха не боїться?

Адам важко зітхнув. Здається, своєю відвертістю та натиском лише налякав Анну, але ні на крок не посунувся до мети. Де вона взагалі така взялася на його голову? Хоч би що зробив чи сказав – усе виглядає недоречним щодо такої дівчинки.

Уже й не сподіваючись, що Анна коли-небудь скористається його запрошенням, Адам примусив її взяти ключі. Чогось більшого від неї поки очікувати не варто. Найімовірніше, зараз вона взагалі уникатиме його. Треба перечекати, доки все це трохи забудеться.

14

Кацабайка – верхній одяг польських і русинських жінок Галичини. З широкими рукавами, яскравого кольору, обшитий хутром.

Мелодія кави у тональності кардамону

Подняться наверх