Читать книгу Мелодія кави у тональності кардамону - Наталія Гурницька - Страница 14

Частина друга
Апасiонато
1847 рік
Розділ 3

Оглавление

Намагаючись триматися темнішої частини вулиці, Анна тихенько прочинила хвіртку на подвір’я Адама і зайшла досередини. Перевівши подих, зупинилася. Вона це зробила, і земля їй під ногами не розверзлася. Навіть не поворухнулася.

Усе ще не вірячи, що ніхто її не побачив та не завернув додому, Анна знов прочинила хвіртку й обережно визирнула на вулицю. Нікого немає. Лише в їхньому будинку блимає свічка на кухні й відблиском теплого світла з вікна ледь яснішим здається закуток саду. Можливо, вона взагалі намарно лякає себе уявними жахіттями і варто повернутися додому?

Анна торкнулася металевої скоби на хвіртці й відчула, як холодний метал обпікає пальці. Як же вона втомилася від цієї боротьби з собою, зі своїм почуттям, з обставинами, які не дозволяють бути поряд із Адамом, навіть від власної безпорадності втомилася. Хоч би щось сталося і порушило цю нестійку рівновагу. Різко розвернувшись, Анна рішуче попрямувала до будинку, збігла сходинками на ґанок, дістала з кишені ключі, на диво легко впоралася з замком і зайшла досередини. Зробила декілька невпевнених кроків – і, ніби враз втративши всю свою нещодавню рішучість, опустилася на стілець при стіні. Що з нею таке? Вона ж просто прийшла до Адама – і світ їй на голову не завалився, життя не закінчилося, а ситуація не стала гіршою. Тепер треба написати вуйкові листа. Коли він знатиме, що нічого поганого не сталося, то не зчинятиме великого галасу і з’явиться шанс на щасливе завершення цієї пригоди.

Підвівшись, Анна навпомацки зайшла до якогось покою, так само навпомацки відшукала на столі свічку, засвітила її. Мимохіть торкнулася аркушів паперу, списаних почерком Адама, і побачила, що руки у неї дрібно тремтять. Здається, напруження останніх годин не минулося без сліду і вона серйозно нервує.

Анна присіла на крісло при стіні і, намагаючись заспокоїтись, роздивилася довкола. Присутність Адама відчувалася в кожній дрібничці: у залишеній на спинці крісла зібганій сорочці, у недбало кинутому на ліжко сюртуку й у ледь чутному запаху тютюну та чорної кави у повітрі. Він навіть залишив на нічному столику при ліжку розгорнуту посередині книжку. Читав увечері перед сном?

Анна притиснула до щік холодні долоні. Іноді уявляла, що могла б опинитися тут, проте ніколи не вірила, що це станеться насправді. Фантазія, яка не мала нічого спільного з реальним життям, раптом стала дійсністю.

Присівши на крісло біля столу, вона розгублено глянула на аркуші паперу, розкладені на столі, і насилу поборола в собі черговий напад паніки. У гарну ж фантазію вляпалася. Може, краще повернутися додому?

Опершись чолом на зчеплені у замок кисті рук, Анна замислилася. Але куди повертатися? До скандалів удома, до неприємних розмов, до вибору між шлюбом із нелюбим чоловіком і перспективою назавжди залишитися самій? Скажуть: «Завжди така гонорова ходила, а тут…» Приплетуть таке, чого ніколи не було і бути не могло. Ні, треба писати листа вуйкові.

Вона знайшла на столі чистий аркуш паперу і знов замислилася. Але що писати? Буквально все виглядає безглуздим. Вуйко їй не повірить. Зрештою, важливим є лише те, щоб він не захотів скандалу. Може, написати, що вона втекла до родини тата, бо не хотіла виходити заміж за Дмитра, а ще написати, щоб вуйко не шукав її в Жовкві, бо цим лише зганьбить її та себе перед людьми. Доки вуйко намагатиметься второпати, що за дурість вона йому написала, доки перевірятиме, до кого насправді втекла, повернеться Адам і вигадає щось розумніше.

Написавши листа, Анна відклала перо, відсунула каламар. Взявши листа до рук, вийшла з будинку. Здається, нікого немає. Ще б її постать так чітко не вирізнялася на тлі білого снігу і можна було б не переживати, що її помітять.

Швидким кроком перетнувши подвір’я і не затримуючись ані на мить, вона вийшла на вулицю, підійшла до огорожі, почепила листа на хвіртку зсередини і побігла назад. Полегшено зітхнула лише тоді, коли знов опинилася всередині будинку. Щоки її палали, серце мало не вистрибувало з грудей, а ноги підкошувалися. Щоб вона ще колись таке виробляла – та нізащо! Хоча… Якось пізно про таке думати. Так гарно побавилася з вогнем, що й сама незчулася, як спалила за собою всі мости.

Відчуваючи, що їй дедалі дужче хочеться плакати, Анна міцніше стиснула губи і навпомацки повернулася до кімнати. Ще раз світити свічку не наважилася, тому опинилася в цілковитій темряві. Що ж тепер робити? Як повестися? Може, повернутися додому?

Вона мимоволі вслухалася в темряву ночі довкола себе. Ще й у кімнаті, ніби навмисно, так тихо, аж моторошно. Лише годинник цокає на стіні й десь далеко на вулиці гавкає пес, а ще серце у грудях товчеться так, ніби йому щось пороблено, тому клятому серцю. Що ж вона зробила зі своїм життям? Здається, сама собі заподіяла таку кривду, якої ніхто інший ніколи б і не вчинив.

Відчувши гострий напад жалю до самої себе, Анна не витримала і розплакалася. І треба було їй зустріти того Дмитра. Через такого дурня все життя собі переламала. Що тепер робити? Як рятуватись? Від такої ганьби вже нізащо не відмиєшся. З жорстокою насолодою роздмухуючи в собі жаль, Анна перестала плакати аж тоді, коли відчула, що від сліз їй стало трохи легше. Зараз вона лише зрідка шморгала носом і відчувала, що напад відчаю потроху відступає. Принаймні, сил на те, щоб гостро на все це реагувати, у неї таки не залишилося.

Навпомацки підійшовши до ліжка, Анна присіла на його краєчок. Попри втому і якесь отупіння від сліз, все ще відчувала страх. Швидше б світанок. Вранці приїде Адам і всі страхи минуться, ніби їх ніколи й не було. Він не лише заспокоїть, але й скаже, що нічого страшного не сталося, що вона з ним і що так буде дуже-дуже довго.

Якийсь час Анна сиділа нерухомо, проте дуже швидко відчула, що мерзне, зняла черевички і залізла на ліжко з ногами. А якщо Адам приїде аж надвечір? Що тоді? Вона притулилась плечима до стіни і спробувала розібратися в ситуації, яка вимальовувалася в її житті, проте в голові не було жодної втішної чи бодай зв’язної думки, лише якісь уривки вражень, хаотичних емоцій і страхів. Та ще відчай, уже трохи притлумлений сльозами й сильними емоціями, проте однаково дошкульний і болючий, як гостра скалка у пучці. Заплющити б очі й опинитися в тому часі, коли все це вже залагодиться. Там, де не тремтиш від страху, де не треба прислухатися до моторошної тиші, і там, де вони з Адамом разом. Де спокійно, затишно і дуже тепло…

Щільніше загорнувшись у ковдру, Анна непомітно задрімала. Прокинулася десь посеред глухої ночі. Від незручної пози у неї затекли шия та плечі, а пластини корсета дошкульно вп’ялися у груди. Заснула сидячи? З якого дива?

Раптом усе собі пригадавши, Анна широко розплющила очі. Боже, вона ж в Адама!

Долаючи біль від спання у незручній позі, вона злізла з ліжка і, невпевнено ступаючи босими ногами по холодній підлозі, навпомацки підійшла до вікна та відхилила фіранку. Жодного руху або підозрілого шуму. Тільки сніг продовжує сипати з темного нічного неба і під його вагою потроху починають вгинатися гілки дерев та кущів.

Навіть собаки ніде вже не гавкають – позамовкали перед світанком. Звичайна зимова ніч – тиха, засніжена, спокійна. Ніхто її не шукає. Певно, лист уже знайшли і прочитали.

Повернувшись до ліжка, Анна розстебнула сукню і послабила шнурування корсета. Цілком роздягатись не наважилася, – боялася, що Адам повернеться раніше, аніж вона прокинеться.

Налаштувавшись на сон, Анна незабаром з жахом зрозуміла, що не може заснути. А якщо Адам їй не зрадіє? Можливо, він планував, що все це станеться якось інакше. А може, він взагалі нічого собі вже не планував? Може, він передумав чи вона неправильно його зрозуміла? Хто знає, чим для неї взагалі обернеться повернення Адама в Жовкву. Мала виразну підозру, що його реакція на її витівку буде не такою однозначною, як їй би того хотілося.

Анну аж у жар кинуло від такої думки. А й справді, чому вона вирішила прийти сюди? Тому, що Адам запропонував їй залишитися в нього, чи тому, що вона сама його любить? Якщо тому, що любить, то чи не занадто легковажно вона повелася? Чи не нав’язує йому себе? Жодному чоловіку таке не сподобається, а Адамові з його характером – і поготів.

Хоча… Навіщо тоді він просив її поїхати з ним до Львова? Не для того ж, щоб просто розважитися. Анна спробувала відігнати від себе неприємні думки, проте вони обступили її, немов примари, з усіх боків і не хотіли розступатися. До світанку промордувавшись без сну, Анна втомилася так, що врешті не мала сили думати і потроху почала поринати в якусь задушливу темряву напівсну. По-справжньому міцно заснула аж тоді, коли надворі повністю розвиднилося і денне світло розігнало всі її нічні страхи та примари.

Мелодія кави у тональності кардамону

Подняться наверх