Читать книгу Мелодія кави у тональності кардамону - Наталія Гурницька - Страница 5

Частина перша
Увертюра
1843 рік
Розділ 3

Оглавление

Повернувшись додому, Анна в супроводі Мурки, яка не відставала від неї ані на крок та віддано заглядала в очі, зайшла до кухні й гордо поставила кошик із кошенятами на лаву.

– Таки знайшла. Подивіться, двоє біленьких із плямками і одне руденьке. Ще й повзати нормально не навчились. Такі гарненькі. Шкода, якби померзли. Таких кошенят у нас будь-хто з радістю візьме. Хіба ні? – вона відгорнула стару ганчірку, що прикривала кошик, і коли діти надто тісно його обступили, застережним жестом зупинила їх. – Тільки щоб по руках мені кошенят поки що не тягали. Хто буде чемним – я сама дам потримати, а хто не слухатиметься, з тим взагалі три дні бавитись не буду. Бракувало, щоб подушили їх. Знаєте, як потім цікаво з ними бавитися.

Підійшовши й собі до кошика, тітка усміхнулася.

– Бачу, що гарні, але віднеси їх кудись на землю. Нехай Мурка заспокоїться – зараз усе мені тут поперевертає. Та й дітям на землі ліпше на них дивитися.

Коли Анна занесла кошик у куток, а Мурка, отримавши назад кошенят, трохи заспокоїлася, тітка налила у горнятко гарячого молока і простягнула його Анні.

– Змерзла на вулиці? Хочеш зігрітись?

Скривившись, та з відразою глянула на горнятко, яке простягнула їй тітка. Щоб вона добровільно пила таку гидоту? Та нізащо. Змалку не любила молока, а гарячого й поготів.

– Дякую. Не треба. Я зараз сама зігріюсь.

Вона підійшла до пічки, притулилася плечима до теплих кахлів і почала дивитися на те, як тітка ріже та акуратно розкладає на великому мальованому тарелі хліб.

– Знаєте, а я щойно бачила біля будинку пана Вітольда якогось чоловіка. Звідкись його знаю, а звідки – пригадати не можу. Не знаєте, хто до нього приїхав?

Облишивши різати хліб, тітка підвела голову й уважно глянула на Анну.

– Чому ж не знаю? Щойно теж бачила його з вікна. Це пан Адам, небіж нашого сусіда. А чому ти питаєш про нього?

Анна якось непевно повела плечима і замислено усміхнулася.

– Просто я його звідкись знаю. Здається, навіть бачила декілька разів.

– Бачила? Навряд чи. У той час, коли він був ближчим до нашої родини, ти була зовсім маленькою і не могла його запам’ятати, а потім він уже мав своє, цілком осібне від нашого життя… То взагалі дуже заплутана історія. Років дванадцять тому Адам був одружений на Дарі… Ну, знаєш, вона ще наша з твоєю мамою далека родичка…Так от, їхній шлюб не тривав і року. Вже від початку все у них складалось не так, як мало б складатися. Отримали різне виховання, сповідали різну віру, не пасували одне одному за походженням, вихованням, статками. Батьки категорично заборонили їй бачитися з ним. Родина Адама й взагалі слухати не хотіла про таку невістку, але він затявся і таки домігся свого. У тридцять першім році взяв із Дарою шлюб… Власне, бо мусив узяти… – зрозумівши, що ляпнула зайве, тітка затнулась і невпевнено глянула на Анну. – Але менше з тим… Тобі того не треба знати.

Підійшовши до креденса,[9] вона мовчки витягнула з шухляди ложки та виделки, поклала їх на стіл і так само мовчки заходилася змітати крихти хліба собі в долоню.

– Дара була моєю колежанкою. Не надто близькою, але я знала, що вони з Адамом вподобали одне одного. На той час він закінчив університетські студії, зробив докторат, але ще не мав ані тієї репутації, ні статків, які має зараз. Мав добрі зв’язки, але родина, знаючи про його намір взяти шлюб із міщанкою, зареклася йому допомагати. Він навіть мусив полишити дім батьків і винаймав помешкання десь у передмісті Львова. Не відрікся від нього хіба наш сусід вуйко Вітольд, але поселитись у нього Адам теж не зміг – аж такої великої підтримки він від нього не мав… Але менше з тим. Нічим добрим усе те не завершилося.

Анна благально звела на тітку очі. Не розуміла, що з нею таке, проте розповідь тітки дедалі дужче її непокоїла. Навіть про кошенят забулося. Здається, мусить почути цю розповідь до кінця. Чому мусить – не розуміла, але знала, що обов’язково мусить.

– Але що сталось потім? Якийсь нещасний випадок?

Тітка невпевнено глянула на небогу.

– Навіть не знаю, чи можна назвати це нещасним випадком. У тридцять першім році багато людей померло від холери. І не лише у Львові… Дара теж захворіла, але вже тоді, коли та напасть почала відступати. Адам якраз поїхав до Кракова і нічого не знав про її хворобу, а вона ще й при надії була. Десь на Покрови народити мала, але захворіла і не розродилась… Так її з дитиною й поховали в одній домовині… Коли Адам повернувся, він ледь не збожеволів… Любив її дуже сильно… Боялись – щось собі зробить.

Вона глянула на Анну, котра дивилася на неї широко розплющеними очима, в яких стояли сльози, й обірвала себе на півслові.

– Ще бракувало, щоб ти переймалася історіями десятилітньої давності. Дару все одно не піднімеш, а Адам давно одружився вдруге. Взяв жінку зі шляхетної родини, має з нею маєток десь біля Сокаля,[10] повернув собі прихильність родини, розбагатів. Куховарка нашого сусіда казала, що у нього там уже й спадкоємець є.

Впіймавши погляд тітки, Анна опустила очі. Відчувала, що їй хочеться розплакатись, і не хотіла, щоб та це побачила. Останнім часом взагалі стала якоюсь нестриманою, неспокійною, могла розплакатися без причини, невідомо що наговорити, а потім жалкувати за тим.

– А я й не думала перейматися. Хіба в мене інших справ нема?

Вона спробувала ще щось сказати, але передумала. І справді, що там уявляти? Усе в минулому… Ще й у чужому минулому.

За обідом Анна була неуважною, незібраною і навіть примудрилася порозливати по столі каву. Правду казала тітка – не варто брати близько до серця те, що тебе не стосується. Для неї той пан – чужа людина. Тільки й припущення, що вона десь його бачила.

За декілька годин Анна почала приходити до тями і майже забула про зустріч із небожем пана Вітольда, проте коли той раптом сам прийшов до них додому, вона знов відчула якесь дивне занепокоєння. Щось їй конче треба пригадати. Але що? Не розуміла, що саме, але інтуїтивно знала – це пов’язано саме з цим чоловіком.

Невпевнено глянувши на нього, Анна привіталась і знов мимоволі подивувалася з того, що цілком чітко пам’ятала його обличчя. Аж дивно, бо жодних інших згадок не залишилося. Цікаво, що той пан робить у них вдома?

За якийсь час вона тихенько прошмигнула у сусідню кімнату, присіла на стільчик і взяла до рук вишивку. Розгорнувши тканину, спробувала зорієнтуватися в тому, яку частину візерунка вишила вранці, а яку ще залишилося вишити зараз. Здається, треба порахувати нитки, щоб не втратити симетрію візерунка.

Зробивши декілька стібків, Анна обережно глянула на гостя, який розмовляв із вуйком Павлом у суміжній кімнаті, і ледь нахилилася вперед. Тепер могла роздивитися його трохи краще. Мав зморшки на чолі та на переніссі, сітку зморшок довкола темних очей, помітну сивину в чорному волоссі, а ще погляд людини, яка не лише добре розуміє, чого хоче, але й давно це має. Цікаво, скільки йому років? Сорок? Сорок п’ять? Може, більше? Вона знов крадькома глянула на нього. Ні, певно, не більше. Має міцну поставу, впевнені рухи і молоді очі. Цікаво, скільки років йому було тоді, коли він одружився з Дарою? Теж, певно, немолодим був. Аж не віриться, що цю трагічну історію тітка розповідала саме про цього пана.

Не наважуючись надто довго розглядати незнайомця, Анна сіла рівніше і зосередилася на вишивці. Час від часу продовжувала кидати на гостя погляд з-під опущених вій і мимоволі аналізувала те, що бачила. Впевнені рухи, скупа жестикуляція, виважена манера провадити розмову. Справляє враження людини, яка контролює все та всіх. Поважний, певний власної сили чоловік. Невже він міг заради кохання злегковажити становищем, маєтками та прихильністю родини?

Вона уважніше придивилася до нього і раптом відчула якесь нічим не вмотивоване бажання втекти з кімнати. Аж дивно. Той пан навіть не дивиться в її бік. Поводиться стримано, розважно, навіть дещо відсторонено. Так, ніби випадково потрапив сюди з якогось інакшого світу і сам добре це розуміє.

Мимоволі задивившись на нього, Анна вколола собі пальця і, зніяковівши, відразу опустила очі. Які дивні фантазії лізуть їй у голову. Занадто перейнялася розповіддю тітки. Дурниці якісь. Чим там той пан не такий, як усі? Ані в його зовнішності, ані в поведінці нема чогось надзвичайного. Звичайний собі чоловік.

Вона мимоволі перевела погляд на його руки. Витончена форма кисті, сильні, довгі пальці. Здається, коло його інтересів десь дуже далеко поза межами важкої фізичної праці.

Анна ще раз спідлоба глянула на нього. Він навіть не є гарним. Хіба риси обличчя має інтелігентні й погляд вдумливий, заглиблений у себе, а ще у нього приємний голос із характерними низькими модуляціями та цікавою вимовою. Десь вона чула той голос, десь бачила той погляд. Але де? Коли? Здається, не дуже давно.

Вона спробувала повернутися до вишивки. Марно. Не могла зосередитися на роботі й врешті цілком заплутала нитку та помилилася в рахунку. Облишивши вишивку, зосередилася на голосі того чоловіка. Де і коли вона почула його вперше? Невже не пригадає?

Заплющивши очі, Анна спробувала відволіктися від усього іншого і вслухалася в мелодику голосу. Спокійна манера розмови, приємна інтонація, ледь приглушений тембр, щось особливе у вимові окремих слів. Зараз була зовсім близько до того, щоб пригадати, де чула той голос. Ще мить, іще декілька слів – і вона згадає. Голос, як забута мелодія, виринав із пам’яті, відкликався у серці, проте не вкладався у чітку картинку з минулого. Та що за напасть така? Годі пригадати. Яка ж у неї в біса музична пам’ять? Геть усе втратила, навіть слух.

Розсердившись на себе, Анна міцно стиснула губи і примусила себе зосередитися на голосі. Чомусь він пригадувався їй разом із інтонаціями та мелодикою голосу мами. Цікаво, чому? Очевидно, була якась розмова між цим чоловіком та її мамою. Але де, коли і за яких обставин? Здається, зовсім нещодавно, може, років три-чотири тому. А ще з ними був Андрій.

Осяяння згадки примусило Анну розплющити очі. Вони з мамою та братом ходили до того пана тоді, коли мама вирішила віддати Андрія на навчання у домініканську гімназію, і саме той пан допоміг їм своїми зв’язками. Звичайне, буденне пояснення того, що видавалося таємничим.

Невдало взявши до рук голку, Анна знову вколола собі пальця. От незграба. Цікаво, чому вона почувається розчарованою через те, що отримала таку просту відповідь на своє запитання? Дивно.

Вона ще раз потай глянула на Адама. Ні, тут мусить бути ще щось. Щось таке, що її непокоїть та не дозволяє зосередитися на чомусь іншому. Але що?

Зауваживши, що в салон із тацею, на якій парує кавник, стоять порцелянові філіжанки, цукерничка та збаночок зі сметанкою, зайшла тітка, Анна підвелася зі стільчика і непомітно відступила до стіни. Бракує, щоб її застали за підслуховуванням чужих розмов.

Вона обережно визирнула з-за дверей. Тітка поставила на стіл тацю з кавою і заходилася розставляти філіжанки. Зникнути б звідси непомітно. Але як?

Анна легенько торкнулась одвірка і якомога тихіше ступила крок уперед.

– А ти що тут робиш? – тітка підвела голову і здивовано глянула на неї. – Я тебе всюди шукаю.

Кинувши на неї розгублений погляд, Анна потупила очі.

– Я щойно сюди зайшла… Направду щойно… Я вже виходжу.

Намагаючись не привертати до себе увагу, вона вийшла з кімнати, проте майже відразу зіштовхнулася з братом, який повертався знадвору і виглядав не надто заклопотаним.

– Ти бачив, хто до нас там прийшов? Знаєш того пана? Бачив його раніше?

Не відразу зрозумівши, про кого запитує сестра, Андрій зазирнув поверх її голови до кімнати.

– Звичайно ж, бачив. Це пан Адам… Ти його не знаєш, але я піду привітаюся з ним.

– Ні… Зачекай… – схопивши брата за рукав сюртука, Анна потягнула його за собою у сіни. – Ще встигнеш… Мені здається, я теж десь бачила того пана, а де – не пригадаю. Не знаєш?

Андрій здивовано глянув на неї.

– Я з мамою ходив до нього перед тим, як йти у гімназію… Не пам’ятаю, ти з нами тоді була?

– А раніше? Скажи, я могла бачити його десь раніше?

Андрій на секунду замислився.

– Ну, пам’ятаю, як ми з тобою були на весіллі, де був той пан. Тобі тоді виповнилося два рочки, а мені наказали дивитися за тобою. Так, ніби я там іншої роботи не мав. На тому весіллі тобі щось у голову встрелило, і ти, ні сіло ні впало, вибігла на дорогу, де їхала бричка. Ледь під коні не впала. Той пан, між іншим, і витягнув тебе мало не з-під копит коня. Добре, що він не знав, чиї ми діти… Тато б мене прибив за недогляд… Потім я до вечора сам мусив ховатися і тебе переховувати. Весь день мені спаскудила.

Зосереджено дивлячись на брата, Анна спробувала щось собі з того пригадати.

– Зачекай, але ж я не можу того пам’ятати. Я була маленька. Чому ж тоді зараз… – вона затнулася і, перехопивши здивований погляд Андрія, спробувала надати обличчю безтурботного виразу. – Та нічого. Я тільки хотіла запитати, звідки знаю того пана. Звичайна цікавість.

Обминувши Андрія, вона вийшла на ґанок. Сама себе не зрозуміла і сама на себе розсердилася. Швидше б уже той пан пішов додому. Напевно, він нагадав їй щось із її минулого, а вона не хотіла ані тих спогадів, ані тих відчуттів.

Перевівши подих, Анна знов прислухалася до себе і знов нічого у собі не зрозуміла. Насилу дочекалася, коли той пан піде додому, але чомусь знов не відчула особливої радості. Цікаво, чому?

9

Креденс – буфет для посуду.

10

Сокаль – містечко за 85 км від Львова.

Мелодія кави у тональності кардамону

Подняться наверх