Читать книгу Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельйо - Страница 10

– Доброго ранку.

– Доброго дня, – відповідають їй. – Ранок уже позаду.

Тут усе так, як вона собі й уявляла. П’ятеро дівчат, зовні схожих на неї. Усі густо наквацяні, з голими ногами, з провокативними декольте, кожна набирає на своїй мобілці якесь СМС-повідомлення.

Вони не розмовляють між собою, бо й без того знають одна одну як споріднені душі, яким доводиться долати однакові труднощі, терпіти одні й ті самі невдачі, давати раду одним і тим самим викликам. Усі вони вірять у те, що мрії рано чи пізно мають здійснитися, життя може змінитися в будь-яку мить, сприятлива нагода чекає на них, випробовуючи їхню волю та наполегливість.

Усі вони, певне, посварилися з батьками, переконаними в тому, що дочка рано чи пізно скотиться до проституції. Усі вони вже виходили на сцену, переживали агонію й екстаз, поставши перед публікою, бачачи, що всі погляди спрямовані на них, відчуваючи електричну напругу в повітрі й утішаючись оплесками у фіналі. Усі вони сотні разів уявляли собі, що хтось із Суперкласу сидить у партері й одного дня зайде до них в артистичну вбиральню після вистави з чимось конкретнішим, аніж запрошення на вечерю, проханням дати телефон, похвалою за чудово виконану роль. Усі вони вже одержували по три-чотири таких запрошення, доки не зрозуміли, що вони можуть привести їх лише в ліжко чоловіка набагато старшого, могутнього і впливового, проте зацікавленого лише в тому, щоб здобути короткочасну перемогу. І, звичайно ж, одруженого, як і кожен цікавий чоловік.

Кожна з цих дівчат мала молодого коханця, та коли запитували про її громадянський стан, то незмінно відповідала:

«Неодружена, без жодних зобов’язань». Усі вони вважали, що володіють ситуацією. Кожна сотні разів вислуховувала, що в неї талант, і їй бракувало тільки нагоди, але тепер така нагода випала й перед нею чоловік, який може цілком змінити її життя. Кожна по кілька разів потрапляла в цю пастку надлишку довірливості, вважала, що ситуація під цілковитим її контролем, аж поки, зателефонувавши наступного дня, не потрапляла на непривітну секретарку, яка досить таки брутально навідріз відмовлялася з’єднати її з патроном.

Усі вони вже погрожували розповісти, як їх одурено, обіцяли продати свою історію одній зі скандальних газет, а проте ніколи так не робили, бо досі перебували в тій фазі, коли «я не можу здобути погану славу в артистичному середовищі».

Либонь, одна або дві з них свого часу пройшли випробування шкільною виставою «Аліса в Країні Дивовиж» і тепер хотіли довести батькам, що вони зовсім не такі нездари, якими їх вважали. Імовірно, батьки вже бачили своїх дочок у рекламних роликах або на презентаціях, що нерідко відбувалися в їхніх містах, і забувши про всі колишні прикрощі, тепер були переповнені впевненістю, що їхніх дочок чекає лише:

Блиск і слава.

Кожна з цих дівчат була переконана в тому, що рано чи пізно її мрії стануть реальністю, що одного дня всі визнають її талант, аж поки до її розуміння доходило, що в цій галузі існує лише одне магічне слово:

Зв’язки.

Щойно прибувши до Канна, всі вони рознесли та роздали свої портфоліо та резюме й тепер, напружено дослухаючись, чи не задзвонить їхня мобілка, відвідували всі ті місця та заходи, куди можна було потрапити, намагалися потрапити туди, куди вхід для них був закритий, мріючи про те, що їх запросять на якусь розкішну церемонію, яка триватиме протягом усієї ночі, а може навіть на омріяну червону доріжку, що веде в Палац Конгресів. Але ця остання мрія була майже нездійсненною, настільки нездійсненною, що навіть вони визнавали її нездійсненність, щоб уникнути почуття образи й розчарування, яке могло б зруйнувати радість, яку вони хотіли переживати з приводу будь-якого, хай навіть зовсім маленького успіху.

Зв’язки.

Спершу помилившись кілька разів, вони нарешті зав’язували знайомство, яке давало їм якусь перспективу. Тому вони й були тут. Бо їм таки пощастило вийти на зв’язок, завдяки якому їх викликав на проби режисер із Нової Зеландії. Жодна з них не запитувала, з якою метою її сюди викликано; вони тільки знали, що запізнюватися не можна, бо ніхто не любить марнувати час, а надто люди, які працюють в індустрії кіно. Якщо хтось і міг похвалитися тим, що має скільки завгодно вільного часу, то це вони, п’ятеро дівчат, що чекали тут, у приймальні, з журналами та мобільними телефонами в руках, гарячково набираючи есемески, щоб з’ясувати, чи не запрошують їх сьогодні ще на якісь заходи, телефонуючи друзям і при цьому не забуваючи сказати, що зараз не можуть приділити їм час, бо мають надзвичайно важливу зустріч із кінопродюсером.

Габріелу мали викликати четвертою. Вона намагалася прочитати щось в очах трьох перших, які виходили із зали, нічого не кажучи, але всі вони були… актрисами. Вони твердою ходою прямували до виходу й спокійним голосом бажали іншим успіху, так ніби хотіли сказати: «Не хвилюйтеся, дівчата, вам уже нема чого втрачати. Роль дісталася мені».

Одна стіна великої кімнати обтягнута чорною тканиною. На підлозі електричні кабелі всіх зразків, лампи, обплетені дротом, де закріплена також якась велика парасоля, а перед нею – рама, обтягнута білою тканиною. Звукове обладнання, монітори, відеокамера. По кутках стоять пляшки з мінеральною водою, металеві валізи, триноги, комп’ютер, лежать, розкидані повсюди, аркуші паперу. На підлозі сидить жінка років тридцяти п’яти в окулярах і гортає її портфоліо.

– Який жах, – каже вона, не дивлячись на неї. – Жах та й годі.

Габріела не знає, щó сказати. Можливо, ліпше вдати, ніби вона її не слухає, піти в той куток, де гурт техніків про щось жваво розмовляють, курячи сигарету за сигаретою, або просто зупинитися на місці.

– Нічого гіршого мені не доводилося бачити, – каже жінка.

– Це мій матеріал.

Вона не змогла прикусити язика. То їй треба було пробігти через половину Канна, потім стовбичити майже дві години в приймальні, утішаючи себе мрією, що нарешті її життя кардинально зміниться (хоч із плином часу вона навчилася контролювати ці фантазії і вже не збуджувалася так, як колись), щоб тепер почути такі «славослів’я» на свою адресу!

– Я знаю, – сказала жінка, не відриваючи погляду від фотографій. – Певно, ти заплатила за все це чималу суму. Існують люди, які живуть із того, що виготовляють портфоліо, пишуть творчі автобіографії, відкривають театральні курси, одне слово, заробляють гроші на марнославстві таких людей, як ти.

– Якщо мій матеріал здається вам жахливим, навіщо ви викликали мене?

– Бо нам якраз і потрібна особа жахлива.

Габріела сміється. Жінка нарешті підводить голову й дивиться на неї згори вниз.

– Мені подобається, як ти вдягнена. Не терплю вульгарних осіб.

Мрія Габріели оживає. Ритм її серця прискорюється. Жінка подає їй аркуш паперу.

– Стань он на ту позначку.

І обернувшись до своєї команди, каже:

– Перекур закінчено! Гасіть сигарети й зачиніть вікно, щоб знадвору не проникав шум!

«Позначкою» був хрест, зображений на підлозі клейкою жовтою стрічкою. Завдяки цьому можна було не переставляти освітлювальні прилади й не пересувати кінокамеру з місця на місце – актор від початку й до кінця стояв там, де йому було вказано.

– Тут жарко, і я вся пітна. Чи не можна мені піти на кілька хвилин до ванної і принаймні трохи підновити макіяж?

– Можна, звичайно, чом би й ні? Та коли ти повернешся, то часу на звукозапис уже не буде. Нам треба здати цей матеріал до вечора.

Певно, всі дівчата, які сюди заходили, висловлювали це прохання й одержували ту саму відповідь. Ліпше не гаяти час – Габріела дістає із сумочки паперового носовичка й легенько промокає ним обличчя, водночас прямуючи до своєї позначки.

Асистент підходить до камери, тоді як Габріела воює з часом, намагаючись устигнути бодай раз прочитати те, що написано на половинці паперового аркуша.

– Проба номер двадцять п’ять, Габріела Шері, агенція Томсона.

«Двадцять п’ять?»

– Знімаємо, – каже жінка в окулярах.

У кімнаті западає повна тиша.

– «Ні, ні, я не вірю в те, що ти кажеш. Ніхто не спроможний скоїти злочин без причини».

– Почни спочатку. Ти розмовляєш зі своїм коханим.

– «Ні, ні, я не вірю в те, що ти кажеш. Ніхто не спроможний скоїти злочин просто так, без причини».

– Слів «просто так» немає в тексті. Ти вважаєш, що сценарист, який працював багато місяців, не здогадався поставити в цю фразу слова «просто так»? А не прибрав їх тому, що вважав непотрібними, поверховими, зайвими?

Габріела набрала повні груди повітря. Їй нема чого втрачати, крім терпіння. Зараз вона зробить те, що є найприроднішим у світі, вийде звідси, піде на пляж або повернеться до тієї кімнати, яку вони наймають із дівчатами, й трохи поспить. Їй треба трохи відпочити, щоб бути у формі, коли ввечері почнуться коктейлі.

Дивний, солодкий спокій опановує її. Вона раптом почула себе захищеною, відчула, що її люблять, відчула вдячність за те, що живе на світі. Ніхто не примушує її бути тут, терпіти це приниження. Уперше за стільки років вона усвідомила свою силу, про існування якої досі навіть не здогадувалася.

– «Ні, ні, я не вірю в те, що ти кажеш. Ніхто не спроможний скоїти злочин без причини».

– Наступну фразу.

Вона могла б цього й не казати. Габріела все одно збиралася промовити її.

– «Ходімо краще до лікаря. Думаю, тобі потрібна медична допомога».

– «Ні», – заперечила жінка в окулярах, що виконувала роль «коханого».

– «Ну, гаразд. Ми не підемо до лікаря. Прогуляймося трохи, й ти мені розповіси, що сталося. Я тебе кохаю. Якщо більш нікому на світі немає до тебе діла, то мені ти дорогий і потрібний».

Більше на папері нічого немає. Тиша. Якась дивна напруга відчувається в кімнаті.

– Скажи дівчині, яка чекає у приймальні, що вона може йти, – звеліла жінка в окулярах одному з присутніх чоловіків.

Невже це те, про що вона стільки мріяла?

– Пройди ліворуч по пляжу до причалу, що в кінці набережної Круазетт, навпроти Пальмової алеї. Туди за п’ять хвилин до другої підійде човен, який відвезе тебе на зустріч із містером Джибсоном. Зараз ми надішлемо йому відеофільм, але він завжди воліє особисто познайомитися з людьми, з якими, можливо, працюватиме.

Обличчя Габріели розквітає усмішкою.

– Я сказала «можливо». Це ще не напевне.

Проте усмішка не зникла з обличчя Габріели. Джибсон!