Читать книгу Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельйо - Страница 8

Джавіц бачить, як прибуває публіка, як заповнюється людьми павільйон, і думає все про одне й те саме: «І що я тут роблю? Адже нічого цього мені не треба. Та й узагалі мені не треба нічого й ні від кого – адже я маю все. Мене вважають знаменитим усі, хто має бодай якийсь стосунок до світу кіно, я маю всіх жінок, яких мені захочеться мати, хоч я негарний і погано вдягнений. Я принципово залишаюся таким, який є. Давно минули часи, коли в мене був лише один пристойний костюм і в тих рідкісних випадках, коли мене запрошували на якийсь ланч Суперкласу (після тривалих принижень, обіцянок, благань), я готувався до такого ланчу як до чогось найважливішого на світі. Сьогодні ж я знаю, що змінюються лише міста. Усе ж інше, що тут відбувається, легко передбачити наперед, і воно пробуджує в мені лише почуття нудьги й огиди.

Одні казатимуть: вони у захваті від того, що я роблю. Інші називатимуть мене героєм і дякуватимуть за той шанс, який я даю людям, що втратили надію одержати його десь інде. Жінки вродливі й розумні, з тих, які не дають себе обманути видимістю, помітять товкотнечу навколо мого столу, запитають в офіціанта, хто я такий, і відразу почнуть шукати нагоду наблизитися до мене, переконані в тому, що мене цікавить лише секс. Усі вони, абсолютно всі, хочуть щось попросити в мене. Тому вони вихваляють мене, підлещуються до мене, пропонують те, чого, на їхню думку, я потребую. Але все, чого я потребую, це щоб мені дали спокій.

Я вже побував на тисячах урочистих обідів, таких як цей. Й у мене не було жодної конкретної причини, щоб прийти сюди, – якщо не брати до уваги те, що я неспроможний заснути, попри те що прилетів сюди на своєму приватному літаку, справжньому технологічному чуді, здатному подолати відстань від Каліфорнії до Франції на висоті понад одинадцять тисяч метрів, не зупиняючись на дозаправку. Я наказав перебудувати салон: хоч цей літак може перевозити вісімнадцятеро людей з усім можливим комфортом, я наказав залишити тільки шість крісел для пасажирів і чотири крісла для екіпажу, що перебуває в окремій кабіні, за стінкою. Тепер щоразу, коли мене хтось запитує: «Чи не міг би я полетіти з вами?» – я незмінно маю поважну причину: «Я взяв би вас зі щирим задоволенням, але, на жаль, у мене нема вільних місць».

Джавіц обладнав свою нову іграшку, яка коштувала йому сорок мільйонів доларів, двома ліжками, столом для конференцій, душем, надійною системою звукоізоляції, двома кавоварками, мікрохвильовою піччю для екіпажу й електричною плиткою для себе (бо він терпіти не міг розігріту їжу). Джавіц пив лише шампанське й був завжди радий тим, хто хотів би випити з ним пляшку «Моет-і-Шандон» 1961 року. Але в літаку були всі види спиртних напоїв, якщо комусь шампанське не смакувало. А на двох великих рідкокристалічних екранах завжди можна було подивитися найновіші фільми, які ще не демонструвалися в кінотеатрах.

Його реактивний лайнер був одним із найкращих у світі (хоч французи й похвалялися, що їхній «Дассо-Фалькон» має кращі характеристики), але попри всю його могутність та всі його гроші, він був безпорадний змінити час на годинниках Європи. У цю мить у Лос-Анджелесі була тільки 3.43 ранку, й лише тепер йому по-справжньому захотілося спати. Усю ніч він перебув на ногах, переходячи з однієї вечірки на іншу, знову й знову відповідаючи на два ідіотські запитання, з яких починалася кожна розмова: «Як долетіли?» На що Джавіц незмінно відповідав: «А що?»

Позаяк люди не знали, що на це відповісти, вони кисло посміхалися і ставили наступне запитання зі списку: «Ви сюди надовго?» – «А що?» – відповідав Джавіц тим самим тоном і тим самим словом, і в цю мить посилався на необхідність відповісти на дзвінок по мобільному й ішов геть разом зі своїми двома нерозлучними «друзями».

Ніхто його тут не цікавив. Та й хто міг би зацікавити чоловіка, який має практично все, що можна купити за гроші. Він робив спроби змінювати коло своїх друзів, налагоджувати контакти з людьми, далекими від світу кіно: філософами, письменниками, цирковими жонглерами, працівниками фірм-виробників продуктів харчування, із якими його пов’язували проблеми постачання. Спочатку він щиро захоплювався цими новими знайомствами й був щасливий доти, доки не лунало неодмінне запитання: «Ти не хотів би прочитати мій сценарій?» Або друге неминуче запитання того самого зразка: «Я маю друга (подругу), який завжди мріяв (мріяла) стати актором (актрисою). Ти не погодився б зустрітися з ним (нею)?»

Ні, не погодився б. У нього багато інших справ у житті, крім його роботи. Він має звичай один раз на місяць літати на Аляску, заходити там до першого бару, напиватися, їсти піцу, гуляти на природі, розмовляти зі старими жителями малих містечок.

Він по дві години на день тренується у своєму фітнес-залі, але й це не допомагає йому скинути зайву вагу, лікарі пророкують, що будь-якої хвилини в нього можуть виникнути проблеми із серцем. Правду кажучи, він не так переймається проблемами своєї фізичної форми, як хоче бодай трохи послабити напругу, яка розчавлює його щосекунди, трохи зайнятися активною медитацією, загоїти рани душі. Зустрічаючись із випадковими людьми, він нерідко запитує їх, що воно таке, «нормальне життя», бо сам він, як йому здається, не живе нормальним життям уже давно. Відповідають йому по-різному, й він зробив відкриття, що абсолютно самотній у цьому світі, хоч постійно оточений людьми.

Зрештою він склав список нормальних видів поведінки, склав його більше на підставі того, що люди роблять, аніж кажуть йому.

Джавіц озирається навкруг себе. Неподалік він бачить чоловіка в темних окулярах, який цмулить фруктовий сік і здається дуже далеким від усього, що його оточує, і дивиться на море так, ніби воно дуже й дуже від нього далеко. Вродливий, волосся з просивиною, добре вдягнений. Він прийшов сюди одним із перших, певно йому відомо, хто Джавіц такий, а проте він не зробив найменшої спроби підійти та відрекомендуватися. Хай там як, а він має мужність сидіти там, сам-один. Самотність у Канні – це як анафема, це означає, що вами ніхто не цікавиться, що ви чоловік цілком незначущий і позбавлений будь-яких контактів.

Джавіц позаздрив чоловікові. Немає сумніву, що той не належить до людей, наділених характеристиками, що входять до його списку «ознак нормальної поведінки», який він постійно носить із собою в кишені. Чоловік здається незалежним, вільним, і Джавіцу дуже хотілося б поговорити з ним, проте він почувається надто стомленим, щоб зважитися на це.

Він обертається до одного зі своїх «друзів»:

– Що таке людина нормальна?

– У тебе проблеми з власною совістю? Ти зробив щось таке, чого не хотів би робити?

Джавіц звернувся не з тим запитанням і не до тієї людини. Либонь, його компаньйонові здалося, що він кається в якихось своїх діях і хоче почати нове життя. Нічого подібного. Бо навіть якби він і справді в чомусь розкаявся, було вже пізно повертатися до початку; він знає правила гри.

– Я лише запитав, яка людина тобі здається нормальною.

Один із його «друзів» здається збитим із пантелику. Другий і далі пильно роздивляється навкруги, ловлячи поглядом кожен підозрілий рух.

– Та, котра живе, не маючи ніяких амбіцій, – відповідає нарешті той, до кого Джавіц звернувся зі своїм запитанням. Джавіц дістає з кишені свій список і кладе його на стіл.

– Я завжди ношу його із собою. І весь час додаю нові пункти.

«Друг» відповідає, що не може прочитати його тепер, він повинен пильно стежити за тим, що відбувається навколо. Другий, проте, почувається більш розслабленим і більш упевненим у собі й читає написане:

Нормальна поведінка:

1. Людина нормальна повинна забути, хто вона й чого вона хоче, щоб це не заважало їй трудитися, виробляти продукцію й заробляти гроші.

2. Вона повинна шанувати правила війни, встановлені Женевською конвенцією.

3. Змарнувати багато років на навчання в університеті, щоб потім не знайти собі роботи.

4. Працювати з дев’ятої ранку до п’ятої вечора, роблячи те, що не дає найменшого задоволення, щоб через тридцять років такої роботи вийти на пенсію.

5. Вийти на пенсію, відкрити, що в тебе вже не має снаги, щоб утішатися життям, і через кілька років померти від нудьги.

6. Користуватися ботоксом.

7. Розуміти, що влада набагато важливіша, ніж гроші, а гроші набагато важливіші, ніж щастя.

8. Глузувати з того, хто шукає щастя замість грошей, називаючи його «людиною без амбіцій».

9. Купувати такі речі, як автомобілі, будинки, дорогий одяг, і визначати якість життя згідно зі своїми можливостями це придбати, а не дошукуватися, задля чого справді людина живе на світі.

10. Не розмовляти з незнайомцями. Погано говорити про свого ближнього.

11. Завжди вважати, що батьки мають слушність.

12. Одружитися, народити дітей, жити з дружиною і тоді, коли кохання закінчилося, вірячи в те, що це робиться задля добра дитини (яка нібито не чує, як постійно сваряться батьки).

12а. Критикувати всіх, хто намагається чимось відрізнятися від загалу.

14. Прокидатися під істеричний дзвінок будильника, що стоїть біля ліжка.

15. Абсолютно вірити в усе надруковане.

16. Чіпляти на шию клапоть кольорової тканини, що не має ніякого функціонального навантаження й носить горду назву – краватка.

17. Ніколи не ставити прямих запитань, навіть коли твій співрозмовник розуміє, що, власне, ти хочеш запитати.

18. Зберігати усмішку на губах, коли ти помираєш від бажання плакати. І жаліти всіх, котрі не вміють приховувати свої почуття.

19. Вважати, що мистецтво коштує великих грошей або взагалі нічого не коштує.

20. Зневажати все, що легко тобі дісталося, адже задля нього не довелося «йти на великі жертви», а отже, воно не наділене необхідними якостями.

21. Дотримуватися моди навіть там, де вона здається безглуздою і шкідливою.

22. Бути переконаним у тому, що кожна знаменита людина має купу грошей.

23. Пильно дбати про красу зовнішню й не приділяти найменшої уваги красі внутрішній.

24. Доводити всіма можливими засобами, що, попри свою нормальність, ти нескінченно вивищуєшся над усіма іншими.

25. В автобусі, тролейбусі або метро ніколи не дивитися прямо у вічі іншій людині, бо інакше тебе можуть звинуватити в тому, що ти намагаєшся ту людину звабити.

26. Входячи до ліфта, обернутися до вхідних дверей і вдавати, ніби ти там сам-один, незалежно від того, скільки людей напхалося в кабіну.

27. Ніколи не сміятися голосно в ресторані, хоч би яку кумедну історію тобі там розповіли.

28. У Північній півкулі одягатися відповідно до пори року; носити сорочку (або блузку) з короткими рукавами навесні (хоч би як було холодно) і вовняну куртку восени (хоч би стояла справжня спека).

29. У Південній півкулі чіпляти на ялинку клапті вати, попри те що зима не мала ніякого стосунку до народження Христа.

30. У старості бути переконаним, що ти володієш всією мудрістю світу, хоч життя не завжди вистачає навіть на те, аби зрозуміти, що таке погано.

31. Відвідувати благодійні чаювання і вважати, що цього досить, аби покінчити із соціальною нерівністю у світі.

32. Їсти тричі на день, навіть якщо ти зовсім не голодний.

33. Вірити в те, що інші переважають тебе в усьому: вони кращі, талановитіші, багатші, розумніші. Тож не ризикуй і не намагайся перевершити самого себе – ліпше не робити нічого.

34. Застосовувати автомобіль як зброю для нападу й обладунок для захисту.

35. Обкладати лайкою інших водіїв, яких тобі доводиться проминати.

36. Якщо твій син наробить шкоди, то звинувачувати в цьому погану компанію, яку він собі обрав.

37. Одружуватися з першою особою, шлюб із якою може поліпшити твоє соціальне становище. Кохання почекає.

38. Завжди казати «я намагався», навіть якщо ти не намагався анічогісінько.

39. Залишити все найцікавіше в житті на потім, коли на це вже не буде сил.

40. Долати депресію за допомогою великих щоденних доз телебачення.

41. Вірити в те, що можливо зберегти все завойоване.

42. Вважати, що жінки не захоплюються футболом, а чоловіки не люблять наряджатися та готувати на кухні.

43. Звинувачувати уряд за все погане, що відбувається з нами.

44. Бути переконаним у тому, що коли ти показуватимеш себе людиною доброю, пристойною, порядною, то інші сприйматимуть тебе як вразливого слабака, яким легко маніпулювати.

45. Так само бути переконаним, що агресивність та брутальність у поводженні з іншими доводять, що ти людина сильна.

46. Боятися фіброскопії (чоловіки) і пологів (жінки).

«Друг» засміявся.

– Ти повинен зняти фільм на цьому матеріалі, – каже він.

«І він теж. Вони неспроможні думати про щось інше. Вони давно зі мною, але досі не мають найменшого уявлення про те, що я, власне, роблю. Я не знімаю фільми».

Кожен фільм починається з того, що людина, яка вже належить до світу кіно, – так званий продюсер – прочитає якусь книжку або йому стукне блискуча ідея, коли він веде машину по одній з автострад Лос-Анджелеса, більше схожого на одне величезне передмістя, аніж на місто. Але продюсер сидить сам-один у своїй машині, і його опановує бажання перетворити свою блискучу ідею на щось таке, що може бути показане на екрані.

Насамперед він з’ясовує, чи можна купити права на екранізацію твору. Якщо відповідь негативна, він шукає інший продукт – зрештою, тільки у Сполучених Штатах публікується понад шістдесят тисяч літературних творів на рік. У разі позитивної відповіді він телефонує авторові й пропонує йому найнижчу з можливих цін і, як правило, автор приймає його пропозицію, бо не лише актори й актриси прагнуть пробитися в індустрію мрій: кожен письменник відчуває себе набагато значущішим, коли його слова перетворюються на видимі óбрази.

Продюсер запрошує автора на обід. Він каже, що бачить перед собою «надзвичайно кінематографічний літературний твір», і називає письменника «генієм, що заслуговує на загальне визнання». Письменник розповідає йому, що працював п’ять років над цим текстом, і просить залучити його до роботи над сценарієм. «У цьому немає потреби, тут ідеться про зовсім іншу мову, – відповідає йому продюсер і додає: – Але ви будете цілком задоволені результатом».

А потім каже: «У фільмі буде збережено вірність літературному оригіналу». Це нахабна й безсоромна брехня, й обидва знають про це.

Письменник думає, що тепер йому доведеться прийняти умови, які йому пропонують, і обіцяє собі, що наступного разу все буде інакше. Він погоджується. Продюсер розповідає, що він забезпечить фінансування проекту, зв’язавшись із такою-то великою кіностудією, розповідає також, що головні ролі гратимуть такі-то й такі-то кінозірки, – і це також нахабна й безсоромна брехня, але вона завжди повторюється, коли треба комусь замилити очі. Десь за десять тисяч доларів він, мовляв, купить у нього так званий опціон, тобто виключне право на користування твором протягом трьох років. А що буде потім? «А потім ми заплатимо вам удесятеро більше, й ви одержуватимете два відсотки від прибутків за прокат фільму». На цьому фінансова частина переговорів закінчується, бо письменник повірив у те, що заробить величезну суму на відсотках від прибутків.

Якби він запитав у своїх досвідченіших друзів, вони йому пояснили б, що голлівудські бухгалтери – то справжні чаклуни й уміють поставити свою справу так, що в них жоден фільм НІКОЛИ не матиме позитивного сальдо.

Обід закінчується тим, що продюсер дістає контракт на багато сторінок і запитує, чи автор не міг би підписати його тепер, аби студія була певна, що продукт у неї в руках. Письменник, думаючи про відсоток від прибутків (якого насправді не існує) і про те щастя, яке він переживе, побачивши своє ім’я на афішах кінотеатрів (чого теж не буде, бо найбільше, на що він може розраховувати, – це рядочок маленькими літерами «за мотивами роману такого-то»), підписує контракт без подальших вагань.

Усе суєта, усе суєта суєт, і немає нічого нового під сонцем, як сказав Соломон ще три тисячі років тому.

Продюсер починає стукати у двері кіностудій. Він уже має певне ім’я, і деякі двері перед ним відчиняються, але це ще не означає, що його пропозицію відразу приймають. Якщо її не приймають, він уже не завдає собі клопоту знову запрошувати автора на обід – він лише надсилає йому листа, в якому повідомляє, що, попри його ентузіазм та зусилля, індустрія кіно ще не готова оцінити талант автора, і він повертає контракт (який, звичайно ж, не підписав).

Якщо ж пропозицію приймають, то продюсер іде до особи, яка перебуває на найнижчому та найдешевшому щаблі ієрархії кіно – до сценариста. До тої людини, яка протягом багатьох днів, тижнів, місяців трудитиметься, щоб кілька разів записати на папір первісну ідею продюсера або адаптувати обраний ним літературний твір для постановки на екрані. Потім сценарист приходить до продюсера (до автора літературного твору він не приходить ніколи), який має звичку автоматично відкидати перший чернетковий варіант сценарію, переконаний, що сценарист може зробити й ліпший. Минають ще тижні та місяці, протягом яких юне обдарування або досвідчений професіонал (середини тут не існує) не спить ночами, підтримуючи своє натхнення багатьма літрами кави, переробляє кожну зі сцен, що їх продюсер знову повертає йому на доопрацювання або змінює до невпізнання («Якщо він може написати краще, ніж я, то чому він цього не робить?» – запитує себе сценарист. Але в цю мить він згадує про свою платню й повертається до комп’ютера, особливо не сперечаючись).

І ось нарешті текст майже готовий, після чого продюсер просить сценариста прибрати всі можливі політичні натяки, які можуть роздратувати консервативно налаштовану публіку, та збільшити кількість поцілунків, бо це подобається жінкам. І подбати про те, щоб історія мала початок, середину та кінець і героя, спроможного розчулити глядачів до сліз своєю відданістю та готовністю до самопожертви. Щоб хтось утратив дорогу людину на самому початку фільму й віднайшов її в кінці. По суті, зміст більшої частини сценаріїв можна вмістити в один рядок.

Чоловік кохає жінку. Чоловік втрачає жінку. Чоловік віднаходить жінку.

Дев’яносто відсотків кінофільмів є варіаціями цього рядка. Фільми, що відхиляються від такого правила, доводиться начиняти великими порціями насильства та спецефектів, щоб зробити приємність публіці. Формула успіху давно винайдена й багаторазово перевірена; і ліпше не наражати себе на зайвий ризик.

Куди ж тепер іде продюсер, озброєний сценарієм, який, на його думку, вже відповідає всім вимогам?

До студії, яка пообіцяла профінансувати проект. Але на студії вже довга черга фільмів, призначених для демонстрації в кінозалах, які порожніють із кожним роком. Тому продюсера просять або зачекати трохи, або знайти незалежного дистриб’ютора, – але спершу підписати ще один контракт велетенського обсягу (в якому будуть передбачені навіть права на демонстрацію фільму «поза межами планети Земля»), – що взяв би на себе відповідальність за гроші, які доведеться витратити.

«І саме в цю мить на сцену подій виходить така людина, як я». Незалежний дистриб’ютор, якого не впізнають на вулиці, але якого негайно впізнають на всіх прийомах та вечірках кіноіндустрії. Чоловік, який не відкривав тему, не контролював написання сценарію, не вклав досі у справу жодного цента.

Джавіц – посередник. Він – дистриб’ютор!

Він приймає продюсера у своєму маленькому кабінеті (той факт, що він має великий приватний літак, будинок із басейном, що його запрошують на всі важливі заходи, що відбуваються у світі, нічого не означає; усе це служить лише для його особистого комфорту) і не пропонує йому навіть склянку мінеральної води. Він забирає в нього диск і відвозить його додому. Хвилин п’ять читає сценарій, якщо він йому подобається, то дочитує до кінця – але це трапляється один раз на сотню пропонованих йому проектів. У такому разі він витрачає десять центів на телефонний дзвінок і повідомляє продюсеру, що той може прийти такого-то числа о такій-то годині.

«Ми підпишемо договір, – каже він таким тоном, ніби робить співрозмовникові велику послугу. – Я беру на себе відповідальність за розповсюдження фільму».

Продюсер намагається вступити в переговори. Намагається довідатись, у яких залах демонструватиметься фільм, у скількох країнах, на яких умовах. Запитання абсолютно марні, бо він уже знає, що почує у відповідь: «Усе залежатиме від випробувань на тестових групах публіки». Фільм демонструватимуть для представників різних прошарків суспільства, що добираються спеціалізованими компаніями з вивчення ринку. Результати такого показу аналізуються тими ж таки професіоналами. Якщо результат буде позитивний, дистриб’ютор витрачає ще десять центів на дзвінок продюсерові, й уже наступного дня Джавіц приймає його з уже підготовленими трьома примірниками велетенського контракту. Продюсер просить надати йому час для того, щоб його адвокат ознайомився зі змістом контракту. Джавіц відповідає, що він нічого не має проти, та позаяк йому треба закривати програму сезону, то він не може гарантувати, що, коли продюсер повернеться до нього з уже прочитаним контрактом, він на той час уже не підбере для себе іншого фільму.

І тоді продюсер капітулює. Він знайомиться лише з тим пунктом контракту, де вказано суму, яку він одержить. Вона його задовольняє, й він підписує документ. Він не хоче втратити цю нагоду.

Минуло вже багато років відтоді, як він уперше зустрівся з письменником, щоб обговорити цю тему, й він уже забув, що тоді поставив автора в таку саму ситуацію, в якій тепер опинився сам.

Усе суєта, усе суєта суєт, і немає нічого нового під сонцем, як сказав цар Соломон ще три тисячі років тому.

Дивлячись, як павільйон наповнюється гостями, Джавіц знову себе запитує, щó він тут робить. Він контролює понад п’ятсот кінозалів у Сполучених Штатах, має контракти на ексклюзивне користування ще п’ятьма тисячами залів у всіх інших країнах світу, власники яких зобов’язані купувати в нього все, що він їм пропонує, навіть ті фільми, які зовсім не мають успіху. Вони знають, що один популярний фільм може з лишком компенсувати збитки від п’ятьох інших фільмів, які не збирають достатньої кількості глядачів. Вони залежать від Джавіца, незалежного дистриб’ютора великого масштабу, героя, який спромігся зламати монополію великих кіностудій і перетворитися на легенду у світі кінобізнесу. Ніхто ніколи його не запитував, як йому вдалося здійсни ти цей подвиг; оскільки він і тепер гарантує один великий успіх на п’ять провалів (а найбільші з кіностудій гарантують лише один успіх на дев’ять невдач), то це питання відпало само собою.

Але Джавіц знає, як йому пощастило домогтися такого успіху. І тому ніколи не розлучається зі своїми двома «друзями», які в ці хвилини відповідають на телефонні дзвінки, призначають зустрічі, приймають запрошення. І хоч обидва мають нормальну будову тіла, зовсім не схожі на тих горил, які охороняють вхід, вони варті цілого війська. Вони пройшли тренування в Ізраїлі, служили в Уганді, Аргентині й Панамі. І поки один усю свою увагу зосереджував на мобільному телефоні, другий безперервно нишпорив поглядом навкруги – обмацував ним кожну людину, помічав кожен рух, кожен жест. вряди-годи вони міняються ролями, як синхронні перекладачі або диспетчери повітряного транспорту, бо невсипуща пильність вимагає давати їй перепочинок через кожні чверть години.

Що він робить на цьому «обіді»? Міг би залишитися в готелі й спробувати поспати, він уже неймовірно стомився від лестощів, вихвалянь і необхідності щохвилини всміхатися й казати, щоб не давали йому візитівку, бо він її неминуче загубить. Тих, котрі надто наполягали, він лагідно просив звернутися до однієї з його секретарок (він передбачливо оселив її в іншому готелі-люкс на набережній Круазетт, де їй не було дозволено спати, де вона мусила не відходити від телефону, що дзвонив безперервно, мусила відповідати на електронні послання, які надходили з кінозалів усього світу разом із пропозиціями збільшити пеніс або забезпечити повторюваність оргазмів – цей спам проникав крізь усі фільтри, поставлені проти небажаних електронних послань). Залежно від тих знаків, які він подавав непомітним кивком, один із його помічників або давав прохачеві адресу й телефон секретарки, або казав, що на цю хвилину її візитівки закінчилися.

То що ж він усе-таки робить на цьому «обіді»? У цей час він уже зазвичай спав у Лос-Анджелесі, хоч би як пізно повертався додому з чергової вечірки. Джавіц знає відповідь на це запитання, але не хоче її приймати: він боїться залишатися сам-один. Він заздрить чоловікові, який прийшов сюди одним із перших і став цмулити свій коктейль, дивлячись кудись у далечінь, вочевидь розслаблений, либонь, не турбуючись ні про що й нічому не надаючи ваги. Джавіц вирішив запросити його за свій стіл, вони б удвох чогось випили. Але помічає, що чоловіка вже за тим столом нема.

У цю мить він відчуває укол у спину.

«Комарі. Ось чому я не люблю святкові заходи, що відбуваються на пляжі».

Та коли він хоче почухати місце укусу, то дістає зі свого тіла крихітну шпильку. Що за ідіотський жарт! Озирається і на відстані приблизно двох метрів бачить негра з типовими для Ямайки кучерями, що регоче в оточенні жінок, які дивляться на нього з пошаною і жаданням.

Він надто стомлений, щоб якось відповісти на цю провокацію. Нехай той чорнопикий вважає, що утнув вельми кумедний жарт, – чим іще він може справити враження на інших?

– Йолоп.

Двоє його супутників негайно реагують на несподівану зміну пози чоловіком, чию безпеку їм доручено охороняти за 435 доларів на день. Один із них підносить руку до правого плеча, де в кобурі, яку не видно під піджаком, заховано автоматичний пістолет, другий підхоплюється одним стрибком (намагаючись зробити так, щоб його рух не дуже впадав у вічі, адже вони все ж таки на святі) і стає між негром і своїм патроном.

– Пусте, – каже Джавіц. – Не більше як дурний жарт. І показує шпильку.

Ті двоє йолопів натреновані й навчені захищати свого підопічного від пострілу й удару ножем, від будь-якого несподіваного нападу чи загрози. Вони завжди першими входять до його кімнати в готелі, готові стріляти, якщо буде треба. Вони відразу визначають, хто прийшов зі зброєю (а носити зброю дозволено в багатьох столицях світу), і не спускають очей із того чоловіка, доки не переконуються, що загрози він не становить. Коли Джавіц заходить у ліфт, він утискає своє тіло між ними двома, а вони з обох боків затуляють його своїми тілами, неначе створюючи стіну. Ніхто ніколи не бачив, щоб вони вихоплювали пістолет, бо, якби хтось із них вихопив пістолет, він би мусив вистрелити. Зазвичай вони розв’язують будь-яку проблему лише поглядом і кількома спокійно промовленими словами.

Проблему? Джавіц ніколи не мав жодних проблем, відтоді як у нього з’явилися «друзі». Здавалося, самої їх присутності досить, щоб відігнати лихих духів і лихі наміри.

– Той чоловік. Один із тих, котрі прийшли сюди першими, він сидів за отим столом, – сказав один. – Він був озброєний, чи не так?

Другий промурмотів щось подібне до «можливо». Але чоловік вийшов крізь головні двері вже кілька хвилин тому. І вони пильно стежили за ним весь той час, поки він був у павільйоні, бо не знали, куди він дивиться, ховаючи погляд за темними окулярами.

Вони дозволили собі трохи розслабитися. Один знову зайнявся телефоном, а другий спрямував погляд на негра з Ямайки, що відповів йому своїм поглядом, у якому не було ані розгубленості, ані страху. Негр справляв трохи дивне враження; але якщо він надумає повторити свій жарт, то ліпше йому відразу замовити собі вставну щелепу. Усе буде зроблено з найбільш можливою делікатністю, на пляжі, далеко від сторонніх очей, одним із них, поки другий страхуватиме його, тримаючи палець на спусковому гачку.

Подібні провокації іноді влаштовують саме для того, щоб відвернути увагу охоронців жертви. Вони вже знають цей старий трюк.

– Здається, все гаразд.

– Аж ніяк не гаразд. Викликайте «швидку». Я не можу поворухнути рукою.