Читать книгу Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельйо - Страница 6

Як розповідає легенда, все почалося під час Каннського кінофестивалю 1953 року, коли фотографи, яким не було чого робити, зняли на пляжі дев’ятнадцятирічну французьку дівчину. Незабаром по тому вона стала знаменитою кінозіркою, а її ім’я набуло легендарної слави: Брижит Бардо. І тепер усі дівчата світу вірять, що з ними може повторитися те саме! Ніхто не хоче розуміти, що для слави потрібен ще й талант актриси – для них важить тільки краса.

І тому фарбовані блондинки з довгими ногами їдуть за сотні, за тисячі кілометрів, щоб тільки потрапити сюди, щоб із раннього ранку до пізнього вечора лежати тут на піску й пектися на сонці, сподіваючись, що тебе побачать, сфотографують, відкриють. У такий спосіб дівчина сподівається вибратися з пастки, наставленої на всіх жінок, вона не хоче перетворюватися на господиню дому, яка щовечора повинна готувати чоловікові вечерю, щоранку водити дітей до школи, намагатися відкрити бодай якусь цікавинку в одноманітному житті сусідів, аби було про що потім побазікати з подругами. Їй хочеться слави й блиску, хочеться, щоб їй заздрили всі жителі їхнього міста, ті хлопці та дівчата, що завжди дивилися на неї як на гидке каченя, не знаючи, що вона перетвориться на прегарного лебедя, що нічим не прикметний пуп’янок розквітне чудовою квіткою, жаданою для всіх і кожного. Важливо лише домогтися успіху у світі мрій – і задля цього вона на все готова, готова навіть залізти по вуха в борги, щоб напхати цицьки силіконом і накупити найпровокативнішого одягу. Навчатися акторської майстерності? А навіщо, коли досить лише бути гарною і мати зв’язки – й у світі кіно можна домогтися чого завгодно.

Але спочатку треба проникнути в цей світ.

Будь-які зусилля не здадуться надмірними, якщо вони допоможуть вибратися з монотонного провінційного животіння. Мільйони людей миряться з таким існуванням і вважають його цілком прийнятним. Але дівчина, яка потрапляє на фестиваль, повинна залишити свій страх удома й бути на все готовою: не зупинятися ні перед чим, брехати завжди, коли виникає така потреба, в разі необхідності применшити свій вік, усміхатися тому, хто вселяє тобі відразу, вдавати, ніби тебе цікавлять люди, до яких ти не відчуваєш ані найменшої симпатії, казати «я тебе кохаю», не думаючи про наслідки, ударити ножем у спину подругу, яка раніше тобі в чомусь допомогла, але тепер перетворилася на небажану суперницю. Іти вперед без сорому й каяття. Винагорода заслуговує на будь-яку жертву.

Слава.

Блиск і розкішне життя.

Ці думки дратують Габріелу: не найкращий спосіб починати новий день. Крім того, вона страждає від похмілля.

Але принаймні вона може втішити себе тим, що прокинулася не в п’ятизірковому готелі, маючи під боком чоловіка, який їй каже, щоб вона швиденько вдягалася й забиралася геть, бо на нього чекають багато важливих справ – таких, як купувати кінофільми або продати ті, які він створив.

Вона підводиться й розглядається навкруги, чи немає тут котроїсь із подруг. Звісно, ні, вони всі вже подалися на Круазетт, до басейнів, до барів, на зустрічі, що відбудуться на яхтах, на сніданки та побачення на пляжах. П’ять матраців лежать, постелені на підлозі в невеличкому помешканні, яке вони спільно винайняли на період кінофестивалю за неймовірно високу ціну. Навколо матраців лежить безладно розкиданий одяг, черевики догори підборами, плічка, які попадали на підлогу і які нікому не спало на думку знов повісити до шафи.

«Тут одяг у більшій шані, ніж люди».

Оскільки жодна з цих дівчат не може навіть мріяти замовити собі якісь речі в Елі Сааба, Карла Лаґерфельда, Версаче або Ґальяно, то вся кімната завалена більш доступними їм предметами одягу та краси: бікіні, міні-спідницями, нічними сорочками, черевичками на високій платформі й величезною кількістю баночок із макіяжем.

«Настане день, коли я вдягатиму тільки те, що мені до вподоби. А зараз мені потрібна лише нагода».

Чому вона переконана, що нагода її не обмине?

Із дуже простої причини. Бо знає: вона найкраща та найгарніша з усіх, попри її невдачі в школі, попри ті прикрості, які вона принесла батькам, уже тоді увійшовши з ними – і не тільки з ними – в конфлікт, аби довести самій собі, що вона спроможна подолати всі труднощі, пережити всі розчарування та поразки. Вона народжена, щоб перемагати й сяяти, в цьому не може бути найменшого сумніву.

«А коли я досягну того, про що мрію, я неодмінно запитаю себе: мене люблять і мною захоплюються тому, що я така, яка я є, чи тому, що стала знаменитою?»

Вона знайома з людьми, що досягли успіху, стали відомими акторами. Але, всупереч її уявленням, вони не знають душевного миру; вони сповнені сумніву і тривог, коли не перебувають на сцені. Вони хочуть бути акторами, щоб не бути самими собою, вони постійно бояться зробити хибний крок, що призведе до краху їхньої кар’єри.

«Але я не така. Я завжди буду сама собою».

Чи це справді так? Чи кожна, що перебуває на її місці, думає так само?

Вона підводиться з постелі й готує собі каву – кухня брудна, жодна з подруг не завдала собі клопоту помити посуд. Габріела не може зрозуміти, чому вона прокинулася в такому препоганому гуморі, чому її обсіло стільки сумнівів. Вона знає свою роботу, вона віддається їй усією душею, а проте, схоже, ніхто не хоче визнавати її талант. Вона знає також тих людей – чоловіків переважно, – що мають стати її союзниками в битві, де вона повинна здобути перемогу негайно, бо їй уже двадцять п’ять років, і незабаром вона стане надто стара для того, щоб когось зацікавити в індустрії мрій. Що ж їй відомо про тих чоловіків, від яких залежить її доля?

1. Вони не такі зрадливі, як жінки.

2. Вони ніколи не звертають увагу на те, як ми вдягнені, бо постійно роздягають нас очима.

3. Досить, щоб у тебе були в порядку груди, стегна, сідниці, живіт – і ти завоюєш світ.

Ніколи не забуваючи про ці три пункти і знаючи, що всі її конкурентки схильні перебільшувати свою привабливість, вона приділяє увагу лише третьому пункту зі свого списку. Постійно робить гімнастичні вправи, намагається підтримувати себе у формі, не зловживає дієтою, а вдягається всупереч тому, чого вимагає логіка: її вбрання завжди відзначається великою скромністю. Досі це давало свої результати, вона справляла враження молодшої, аніж є. Вона сподівається, що те саме буде й у Канні.

Груди, сідниці, стегна. Немає нічого дивного в тому, що тепер вони звертають увагу лише на це. Але настане день, коли вони побачать, на що вона спроможна.

Вона випила вранішню каву, й потроху до неї стало доходити, чому сьогодні в неї такий поганий настрій. Вона опинилася в оточенні чи не найгарніших жінок у світі! Хоч вона й себе не вважає негарною, а проте не має жодної можливості змагатися з ними. Вона мусить добре обміркувати, щó їй робити. Зважитися на цю подорож їй було нелегко, грошей у неї обмаль, а ще менше часу на те, щоб укласти контракт. Вона вже побувала в кількох місцях протягом двох перших днів кінофестивалю, роздала кільком людям автобіографію, свої фото, але все, чого вона досягла, – це запрошення на вчорашню вечірку, яка відбулася в ресторані найнижчої категорії, де гриміла досить вульгарна музика й не було нікого з Суперкласу. Щоб позбутися скутості, вона випила більше, аніж міг витримати її організм, і втратила усвідомлення того, де вона є і що вона робить. Усе здавалося їй дивним і чужим – Європа, манера вдягатися, фальшива веселість усіх, хто був там присутній, адже всім хотілося бути запрошеними на якусь набагато важливішу подію, а не збувати час у тій нікчемній забігайлівці, слухати набридливу й примітивну музику, гучно розмовляти про те, як добре живеться іншим, та про несправедливість можновладців.

Габріелі вже остогидло розмовляти про несправедливість можновладців. Вони такі, які вони є, й більше сказати тут немає чого. Вони обирають тих, кого хочуть, їм не треба нікому нічого пояснювати, ні перед ким виправдовуватися – а тому їй треба обміркувати план. Немає сумніву, що багато інших дівчат, яких змагає та сама мрія (але які, безперечно, поступаються їй талантом), роздають тут автобіографії та свої світлини; продюсери, що прибули на кінофестиваль, певно, завалені течками, дисками DVD, візитівками та пластиковими папками з інформацією про претенденток.

Де ж вихід? Як можна виділитися в цій юрмі?

Треба добре поміркувати. Вона більше не матиме такої нагоди, як ця, й передусім тому, що витратила майже всі свої гроші на цю далеку подорож. І – що найжахливіше – вона скоро буде стара. Двадцять п’ять років. Її остання нагода, останній шанс.

Вона п’є каву, дивлячись у невеличке вікно, яке виходить у глухий завулок. Звідти видно лише тютюнову крамничку та малу дівчинку, яка гризе шоколад. Атож, це її остання нагода. Вона сподівається, що зможе використати її набагато ліпше, ніж першу.

Пам’ять повертає її далеко назад, у ті часи, коли їй було 11 років і вона вийшла на сцену у своїй першій шкільній виставі; це було в Чикаго, де минуло її дитинство й де вона навчалася в одному з двох найдорожчих коледжів того регіону. Проте її бажання перемогти народилося не з одностайних оплесків тамтешньої публіки, що складалася з батьків, матерів, інших родичів та вчителів.

Радше навпаки: вона грала божевільного Капелюшника, з яким Аліса зустрічається в Країні Дивовиж. Вона перемогла на конкурсі, в якому брали участь багато інших хлопців і дівчат, бо та роль вважалася однією з найголовніших у п’єсі.

Першою фразою, яку вона мала промовити, були такі слова: «Тобі треба постригти волосся».

На цю репліку Аліса мала відповісти: «Це показує, що ви не дуже чемно зустрічаєте гостей».

Коли настала довгосподівана мить, Габріела так розхвилювалася, що забула багаторазово відрепетируваний та повторений текст і сказала: «Тобі треба відростити волосся». Дівчина, яка грала Алісу, відповіла їй тією самою фразою про нечемність, і публіка нічого не помітила. Габріела, проте, завважила свою помилку.

І втратила дар мови. А що божевільний Капелюшник був персонажем, необхідним для подальшого розгортання подій у виставі, а діти не звикли імпровізувати на сцені (хоча чудово вміють це робити в житті реальному), то ніхто не знав, що робити – аж поки, після того як актори кілька хвилин безпорадно перезиралися між собою, одна з учительок не заплескала в долоні, оголосила антракт і звеліла, щоб усі покинули сцену.

Габріела не лише покинула сцену, а й, плачучи, втекла зі школи. Наступного дня вона довідалася, що сцену з божевільним Капелюшником викинули з п’єси й виставу поновили з того місця, де починається гра в крикет із Королевою. І хоч учителька сказала, що це не має найменшого значення, бо в історії про пригоди Аліси в Країні Дивовиж і так усе поставлено з ніг на голову, на перерві всі хлопці та дівчата об’єдналися й добряче налупцювали Габріелу.

Бувало, що лупцювали її й раніше, проте вона навчилася боронити себе з не меншою завзятістю, аніж тоді, коли й сама нападала на слабших дівчат, а таке відбувалося щонайменше один раз на тиждень. Але того разу вона мовчки терпіла биття, не сказавши жодного слова й не проливши жодної сльози. Її поведінка так здивувала нападників, що вони дуже скоро дали їй спокій, адже їм було цікаво, щоб вона кричала й плакала від болю, а що їй, здавалося, було байдужісінько, б’ють вони її чи не б’ють, то вони відразу втратили до неї інтерес. Проте в ті хвилини, після кожного удару, який вона одержувала, Габріела думала: «Я стану великою актрисою. І всім вам, усім до одного, колись стане соромно за те, що ви сьогодні так повелися зі мною».

Хто каже, що діти неспроможні зрозуміти, чого вони хочуть від життя?

Дорослі.

А коли ми виростаємо, то віримо, що саме вони наймудріші, що саме їм притаманна найбільша у світі розважливість. Багато дітей опинялися в такому самому становищі, коли їм доводилося грати на сцені божевільного Капелюшника, Сплячу Красуню, Аладдина або Алісу, – і в ту мить вони вирішували назавжди покинути світло рампи й відмовитися від оплесків публіки. Проте Габріела, яка до одинадцятирічного віку не програла жодної битви, була найрозумнішою, найгарнішою й одержувала найкращі у класі оцінки, десь у глибині своєї підсвідомості зрозуміла: «Якщо я змирюся тепер, я пропала».

Бо одне діло було дістати хлости від односумів – вона й сама могла відлупцювати кого завгодно. І зовсім інше – змиритися з поразкою на все подальше життя. Бо всі ми дуже добре знаємо: те, що починається із забутої репліки на сцені театру, із невміння танцювати так само добре, як інші, глузувань із приводу твоїх занадто тонких ніг або завеликої голови – а з цим зустрічається кожна дитина, – може привести до двох радикально протилежних наслідків.

Одні діти – а таких завжди менше – вирішують помститися кривдникам і обіцяють собі, що стануть найкращими в тій справі, в якій усі вважають їх цілковитими нездарами.

«Одного дня ви ще мені позаздрите», – думають вони.

Проте більшість вважають, що досягли своєї крайньої межі й далі їх чекають одні невдачі. Вони виростають невпевненими в собі, надто слухняними (хоч завжди мріють про той день, коли стануть нарешті вільними і їм буде дозволено робити все, що їм заманеться), вони одружуються тільки для того, щоб ніхто не казав, ніби вони такі негарні, що й знайти собі пару не зможуть (хоч у глибині душі і надалі вважають себе вкрай негарними), народжують дітей, щоб ніхто не казав, ніби вони на це неспроможні (хоч і справді хочуть мати дітей), добре вдягаються, щоб ніхто не казав, ніби вони вдягаються погано (хоч і знають, що про них так все одно казатимуть, незалежно від того, як вони вдягатимуться).

Про епізод із п’єсою всі в школі забули вже через тиждень. Але Габріела твердо постановила, що настане день, коли вона приїде до цієї самої школи як актриса, знаменита в усьому світі, із секретарями, особистою охороною, фотографами та легіоном фанів. Вона зіграє в благодійній виставі на користь дітей-сиріт у тій же таки «Алісі в Країні Дивовиж», це стане сенсацією, і друзі її дитинства скажуть: «А ми ж колись грали з нею на одній сцені!»

Мати хотіла, щоб дочка вивчилася на інженера-хіміка; тож коли вона закінчила школу, батьки віддали її навчатися до Іллінойського технологічного інституту. Вдень вона вивчала структуру протеїнів та бензолу, а ввечері зустрічалася з Ібсеном, Ковардом та Шекспіром на театральних курсах, навчання на яких оплачувала грішми, що їх батьки надсилали їй на купівлю одягу та книжок для навчання в інституті. Вона контактувала з найкращими професіоналами акторського мистецтва, мала чудових учителів, одержувала похвальні відгуки, рекомендаційні листи, виступала (приховавши це від своїх батьків) як співачка в одному з рок-гуртів і грала танцівницю живота у виставі про мандри Лоуренса Аравійського.

Габріела погоджувалася на будь-які ролі, сподіваючись на те, що одного дня в партері випадково з’явиться якась вельми значна особа й запросить її взяти участь у справжньому прослуховуванні. І тоді настане кінець дням її випробувань, дням її боротьби за пристойне місце під світлом рампи. Минали роки. Габріела приймала пропозиції від комерційного телебачення, рекламувала зубну пасту, працювала моделлю, а одного дня мало не погодилася на пропозицію однієї фірми, яка пропонувала всіляким комівояжерам та чиновникам у відрядженні «жіноче обслуговування», бо їй конче були потрібні гроші, щоб підготувати друковану інформацію про себе зі своїми фотографіями, яку вона мала намір розіслати до найвпливовіших агенцій модельного й театрального бізнесу в Сполучених Штатах. Але її врятував Бог – віру в якого вона зберігала завжди. Того ж таки дня їй запропонували роль статистки у відеокліпі однієї японської співачки, який зняли під віадуком надземної залізниці, що перетинає місто Чикаго. Заплатили їй значно більше, ніж вона сподівалася (схоже, продюсери вибили дуже велику суму для чужоземної трупи), і на ці гроші вона нарешті змогла видати омріяний фотоальбом із друкованою інформацією про себе як кіноактрису (або портфоліо – як це називають у деяких країнах), хоч це видання й обійшлося їй значно дорожче, аніж вона собі уявляла.

Вона завжди твердила собі, що в неї все ще попереду, хоч дні та місяці миготіли, наче в калейдоскопі. Вона, яка змогла успішно зіграти Офелію в «Гамлеті», коли навчалася на театральних курсах, тепер під тиском реального життя здебільшого знімалася в рекламі дезодорантів та кремів. Коли вона навідувалася до агенції, щоб показати своє портфоліо та рекомендаційні листи від професорів і друзів, від людей, із якими вона працювала, їй не раз доводилося бачити в приймальні дівчат, що приходили разом із нею, усі вони всміхалися, всі ненавиділи одна одну й усі були на все готові, аби засвітитися, як це називалося мовою професіоналів.

Їй доводилося чекати своєї черги годинами, протягом яких вона читала книжки про мистецтво медитації та позитивного мислення. Нарешті опинялася перед столом, і той, хто за ним сидів, – чоловік або жінка, – не звертаючи найменшої уваги на рекомендаційні листи, відразу починали роздивлятися фотографії, не кажучи ні слова. Потім записували її ім’я та прізвище. Іноді їй пропонували пройти кастинг, але щастило один раз із десятьох. І тоді вона, з її талантом, – а Габріела не мала найменшого сумніву, що він у неї є, – опинялася перед камерою, і нахабний фотограф із брутальними манерами командував: «Тримайся вільніше, усміхнися, повернись праворуч, трохи опусти підборіддя, оближи губи».

І ось готово – зняте чергове рекламне фото про нову марку кави.

А бувало й так, що її дуже довго не кликали, й тоді Габріела почувала себе нікому не потрібною, забутою. Але з плином часу вона навчилася з цим миритися, переконувала себе в тому, що це необхідні випробування, випробування її наполегливості та віри. Вона вперто відмовлялася повірити в те, що її театральні курси, її рекомендаційні листи, її творча автобіографія, де вже було чимало невеличких ролей, зіграних у тих місцях, які нікого не цікавлять, – усе це абсолютно нічого не означає й нічим їй…

Задзвонила мобілка.

…не допоможе.

Дзвінок мобілки не втихав.

Добре не розуміючи, щó відбувається – вона мандрувала у своєму минулому, дивлячись на тютюнову крамничку та дівчинку, яка жувала шоколад, – Габріела натисла на кнопку.

Голос на тому кінці лінії повідомив, що її запрошують на проби, які відбудуться через дві години.

НА ПРОБИ!

У Канні!

Отже, недаремно вона перелетіла через океан, зійшла з трапу в місті, де всі готелі були переповнені, зустрілася в аеропорту з іншими дівчатами, які були в такому самому становищі, як і вона (одна полька, дві росіянки, одна бразилійка), вони потім стукали в усі двері, аж поки їм не вдалося винайняти кімнатку з кухнею за астрономічну ціну. Після того як вона стільки років шукала свою долю в Чикаго, знову й знову їздила до Лос-Анджелеса в пошуках нових агентів, позувала для нових рекламних роликів і фотографій, зазнала стількох невдач, вона нарешті знайшла своє майбутнє – і воно в Європі!

Отже, через дві години?

Поїхати автобусом для неї не було ніякої можливості, бо вона не знала маршрутів. Їхній будинок стояв на вершині пагорба, й досі вона лише двічі спускалася по його досить крутому схилу – щоб рознести свої портфоліо та коли йшла на ту мало чим прикметну вчорашню вечірку. Опинившись унизу, вона голосувала, обираючи самотніх чоловіків у дорогих автомобілях із відкидним верхом. Усім було відомо, що Канн – місто безпечне, й кожна жінка знає, що краса дуже допомагає в такі хвилини, але сьогодні вона не могла покладатися на щасливий випадок, сьогодні вона сама повинна вирішити свою долю. На проби запізнюватися не можна – про це постійно повторюють у будь-якій агенції з набору акторів. Крім того, вона ще першого дня побачила, що на вулицях тут постійно утворюються автомобільні затори – отже, єдине, що їй залишалося, це швиденько вдягтися й припустити бігцем. За півтори години вона туди добіжить – вона запам’ятала готель, де оселилася продюсерша, бо він був одним із тих пунктів, у яких вона зупинялася під час учорашнього паломництва, здійсненого в пошуках свого шансу.

Перед нею постала одвічна проблема: «Як одягтися?» Вона з люттю атакувала валізу, яку привезла із собою, вибрала джинси марки «Армані», пошиті в Китаї й куплені на чорному ринку в передмістях Чикаго за п’яту частину їхньої ціни. Ніхто не сказав би, що це підробка, бо вони підробкою не були. Усім відомо, що вісімдесят відсотків продукції надсилають до крамниць оригінального одягу саме китайські компанії, а решта двадцять відсотків надходить туди контрабандою.

Вона вдягла також білу блузку від Донни Каран, набагато дорожчу, ніж джинси. Вірна своїм принципам, Габріела знала, що чим скромніше вона буде вдягнена, тим ліпше. Ніяких міні-спідниць та сміливих декольте – бо якщо на ці проби запрошено й інших дівчат, усі вони будуть одягнені саме так. Вона дещо завагалася, коли дійшло до накладання макіяжу. Зрештою наклала ледь помітний шар, а губи підфарбувала ледве-ледве. На все це їй довелося згаяти п’ятнадцять дорогоцінних хвилин.