Читать книгу Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельйо - Страница 7

Людей неможливо задовольнити. Якщо вони мають мало, то хочуть багато. Якщо мають багато, хочуть іще більше. Якщо мають дуже багато, то воліють задовольнитися малим, але бути щасливими, проте вони неспроможні докласти найменших зусиль для того, щоб досягти щастя.

Невже вони не розуміють, що бути щасливим – так просто? Чого треба дівчині, яка щойно тут пробігла, у джинсах та в білій блузці? Яка нагальна справа так заполонила її увагу, що вона не помічає ані чудового сонячного дня, ані синього моря, ані дітлахів у колясках, ані пальм на морській набережній?

«Даремно ти так поспішаєш, дівчино! Тобі однаково не втекти від тих двох, яких не можна відокремити від людського життя: Бога й смерті. Бог супроводжує кожен твій крок і гнівається, коли бачить, що ти не вмієш цінувати чудесну радість життя. А чи приділяєш ти належну увагу смерті? Адже ти щойно пробігла повз мертве тіло й нічого не помітила». Ігор кілька разів пройшов повз те місце, де скоїв убивство.

Потім подумав, що його ходіння туди-сюди може викликати підозру, й вирішив зупинитися на обачній відстані, за двісті метрів від того місця, і стояв там, спершись на балюстраду, якою був відгороджений пляж, і надівши темні окуляри (у цьому не було нічого підозрілого – й не тільки тому, що день був сонячний, а й тому, що темні окуляри у славетних місцях є ознакою статусу).

Він не міг не дивуватися тому, що був уже майже полудень, а ніхто досі не помітив мертву людину на головній вулиці міста, до якого в той період була прикута увага всього світу.

Та ось до лави наближаються чоловік і жінка, вочевидь роздратовані. Побачивши, що дівчина не працює, вони починають кричати на Сплячу Красуню; то її батьки. Чоловік трясе її за плечі. Наступної миті жінка нахиляється і затуляє дівчину від Ігоря.

Ігор виразно уявляє собі, щó буде далі.

Лунає жіночий зойк. Батько судорожним рухом вихоплює з кишені мобільний телефон і відступає трохи вбік. Мати трясе дочку, але її тіло не подає жодних ознак життя. Перехожі з’юрмлюються навколо місця події; тепер і він може скинути свої чорні окуляри й підійти ближче – зрештою, він буде лише одним цікавим із натовпу.

Мати плаче, тримаючи дівчину в обіймах. Якийсь молодик відтручує її й намагається зробити дівчині штучне дихання, ротом у рот, але незабаром полишає свої спроби – обличчя Олівії вже злегка забарвилося в ліловий колір.

– «Швидку»! Викличте «швидку»!

Кілька людей набирають один і той самий номер, усі почувають себе потрібними й корисними. Удалині вже чути звук сирени. Крики матері стають усе розпачливішими, якась дівчина обіймає її і просить заспокоїтися, але вона її відштовхує. Хтось намагається утримати труп у сидячій позі, хтось каже, щоб його поклали на лаву, але сподіватися на порятунок уже не доводиться.

– Не сумніваюся, це передозування наркотиком, – коментує подію хтось поруч із Ігорем. – Наша молодь сама себе знищує.

Ті, хто почув ці слова, згідливо кивають. Ігор незворушно спостерігає, як під’їздить бригада «швидкої допомоги», як із машини дістають апаратуру, намагаються оживити серце електричними розрядами великої потужності, найдосвідченіший із лікарів дивиться на все це, нічого не кажучи, бо знає, що тут уже нічого не поробиш, але не хоче, щоб його підлеглих потім звинуватили в недбалості. Ноші з тілом Олівії засовують у «швидку», мати хапається за дочку, лікарі трохи сперечаються з нею, а потім дозволяють їй сісти біля нош, і машина зривається з місця.

Від тієї миті, коли подружжя виявило, що їхня дочка мертва, й до від’їзду машини минуло не більш як п’ять хвилин. Батько залишився стояти на місці, не знаючи, куди йому йти, що робити. Не знаючи, хто перед ним, той самий чоловік, який говорив про передозування наркотиків, підійшов до батька Олівії й повторив свою версію.

– Не варто перейматися цим, добродію. Таке тут щодня трапляється.

Батько ніяк не реагує. Він досі тримає в руках відкриту мобілку й дивиться в порожнечу. Чи то він не почув, щó йому кажуть, чи просто не зрозумів, щó тут щодня трапляється, чи то перебуває у стані шоку, який швидко перекинув його в той невідомий вимір, де болю не існує.

Натовп швидко розпорошується і зникає, мовби його тут і не було. Залишається лише чоловік із відкритою мобілкою і чоловік із темними окулярами в руках.

– Ви знали жертву? – запитує Ігор. Відповіді немає.

Певно, ліпше йому робити зараз те, що й інші, – прогулюватися по Круазетт і спостерігати за тим, щó відбувається цього сонячного ранку в Канні. Як і батько Олівії, Ігор неспроможний у цю мить зрозуміти, щó саме він відчуває: він зруйнував світ, який уже не зміг би відновити, навіть якби був усемогутнім. Чи заслуговує на це Єва? З лона тієї дівчини, Олівії – він знає її на ім’я, і це його тривожить, бо вона вже для нього не просто одне з облич у натовпі, – міг народитися геній, який винайшов би метод лікування раку або придумав би, як зробити так, щоб у світі запанував мир. Він знищив не просто одну людину, а й усі майбутні покоління, які могли б прийти в життя від неї. Що ж він накоїв? Невже кохання, хоч би яким сильним воно було, може виправдати такий учинок?

Він помилився з першою жертвою. Вона не стане його новиною, Єва ніколи не зрозуміє такого послання.

Але що сталося, те сталося, тут нема чого думати. Ти готовий, зрештою, піти ще далі, тож дивись уперед. Дівчина зрозуміє, що її смерть не була марною, вона померла в ім’я великого кохання. Розглянься навколо себе, подивися, щó відбувається в місті, поводься як нормальний громадянин – адже тобі довелося витерпіти свою частку страждань у житті й ти заслуговуєш на певний комфорт і спокій.

Утішайся фестивалем. Адже ти до цього готовий.

Навіть якби він був у купальному костюмі, йому було б нелегко дістатися до самого моря. Схоже, готелі тут володіють великими ділянками пляжу, де вони ставлять свої крісла, позначають усе своїми логотипами, посилають туди своїх офіціантів та своїх охоронців, які підходять до кожного, хто проник на заборонену територію, й вимагають показати їм ключ від номера чи якийсь документ, що свідчив би про їхню належність до постояльців готелю; над іншими ділянками пляжу натягнуті великі білі тенти, під якими відбуваються презентації кінофільмів, нової марки пива або косметичного виробу. Тут люди одягнені нормально, якщо ми назвемо «нормальним» костюмом кашкет на голові, барвисту сорочку та білі штани для чоловіків; і легкі блузки, дорогоцінні прикраси, шорти та черевички на низьких підборах – для жінок.

І всі тут у темних окулярах – і чоловіки, й жінки. Тут ніхто не дбає про те, щоб виставити напоказ свої фізичні принади, бо Суперклас уже проминув той період життя, коли це робиться, будь-яке хизування в цьому плані тут вважають безглуздим або, якщо висловитися точніше, патетичним.

Ігор звертає увагу на ще одну прикметну деталь: мобільний телефон. Тут ніхто з ним не розлучається, він неодмінно входить до їхнього спорядження.

Надзвичайно важливо одержувати послання або дзвінки щохвилини, бути готовим урвати хай там яку розмову, щоб відповісти на телефонний дзвінок, у якому немає нічого термінового, або набрати довжелезний текст у так званій системі SMS. Усі вже давно забули, що літерами SMS позначають службу коротких повідомлень (short message service), і користуються крихітною клавіатурою, певно, уявляючи собі, що перед ними клавіатура друкарської машинки. Друкувати на таких мініатюрних кнопках незручно, можна серйозно пошкодити собі пальці, та хіба це важливо? Не тільки в Канні, а й у всьому світі ефір заповнений такими пустопорожніми фразами, як «добридень, любове моя, я прокинувся з думкою про тебе і дуже щасливий, що ти існуєш у моєму житті», «я буду через десять хвилин, приготуй обід і відішли білизну до пральні», «вечірка тут неймовірно занудна, але я більш не маю куди подітися, а де тепер ти?».

Усе це можна промовити за десять секунд, а на те, щоб набрати й відіслати ці фрази, знадобиться хвилин п’ять не менше, але так уже влаштований світ. Ігорю це відомо краще, ніж будь-кому, бо хіба ж не він заробив мільйони доларів завдяки тому факту, що телефон перестав бути лише засобом спілкування людей між собою, він перетворився на нитку надії, на спосіб переконатися в тому, що ти не сам-один на світі, на засіб продемонструвати всім і кожному власну значущість.

І схоже, цей же таки механізм може привести світ до повного ідіотизму та божевілля. Так, у Лондоні винайшли хитромудру систему, яка лише за п’ять євро на місяць надсилає адресатові через кожні три хвилини так звані еталонні повідомлення. Коли ти з кимось розмовляєш і хочеш справити враження на свого співрозмовника, тобі досить буде перед тим набрати певний номер, щоб активувати лондонську систему. У такому разі лунає сигнал, ти дістаєш телефон із кишені, відкриваєш повідомлення і кажеш своєму співрозмовнику, що воно може почекати (авжеж, може: там написано тільки «згідно із замовленням» і вказано час). У такий спосіб ти допомагаєш своєму співрозмовникові відчути себе більш значущим, і ваші з ним переговори прискорюються, бо він знає, що з ним спілкується чоловік вельми зайнятий. Через три хвилини розмова знову уривається новим повідомленням, напруга зростає, і ти сам повинен вирішувати, чи вимкнути телефон хвилин на п’ятнадцять, чи, посилаючись на зайнятість, звільнитися від неприємного співрозмовника.

Існує лише одна ситуація, коли мобільний телефон треба неодмінно вимикати. Не під час важливої офіційної вечері, не в театрі, коли ти дивишся спектакль, не в кіно, коли на екрані має з’явитися найважливіший епізод, не під час виконання надзвичайно складної арії в опері – адже кожному з нас доводилося чути недоречний телефонний дзвінок у такі хвилини. Ні, людей насправді опановує страх перед можливістю того, що телефонний дзвінок у їхній кишені може становити для них реальну небезпеку, лише тоді, коли, сідаючи в літак, вони вислуховують звичну брехню: «Ви повинні вимкнути мобільні телефони на весь час польоту, бо вони можуть перешкодити роботі бортових механізмів».

Усі вірять цьому застереженню й роблять так, як вимагають від них їхні перевізники.

Проте кому, як не Ігорю, знати, коли було створено цей міф: минуло вже багато років відтоді, як компанії повітряних перевезень намагалися запровадити систему телефонних дзвінків через апарати, приєднані до кожного крісла. Пасажирам довелося платити б по десять доларів за кожну хвилину, підключаючись до тієї самої системи зв’язку, якою користується кожен, хто розмовляє по мобільному телефону. З цього нічого не вийшло, проте легенда про складність телефонних розмов із борту літака збереглася – відповідний пункт просто забули викреслити з того списку заборон, який стюардеса зачитує перед зльотом. Ніхто не знає, що в кожному польоті щонайменше двоє або троє пасажирів просто забувають вимкнути свої телефони. Що ноутбуки входять в Інтернет через ту саму систему, яка робить можливим мобільний телефонний зв’язок. Ніколи і ніде у світі не відбулося жодної авіаційної катастрофи з цієї причини. Тепер ми спостерігаємо намагання почасти використати цю легенду, не шокуючи пасажирів, але разом із тим зберігаючи ціни на розмови з літаків на захмарному рівні: мобільними телефонами дозволяють користуватися тим, кого підключають до навігаційної системи літака. І на такі розмови ціна вчетверо дорожча. Проте ніхто ніколи не пояснив, що це означає – «навігаційна система літака». Але якщо люди хочуть, щоб їх обманювали в такий примітивний спосіб, то це їхня проблема.

Ігор іде далі. Спогад про те, як востаннє подивилася на нього Олівія, вселяє йому тривогу, але він намагається про це не думати.

Охоронці, темні окуляри, бікіні на пляжі, світлий одяг та коштовності, усе більше й більше людей, які кудись поспішають, ніби сьогодні на них чекають дуже важливі справи, фотографи, які зустрічаються на кожному розі вулиці, марно намагаючись зняти щось цілком нове, щось таке, чого ще не було десь надруковано, безліч безкоштовних газет і журналів, де описано все, що відбувається на фестивалі, розповсюджувачі буклетів і програм, де дуже мало розповідають про те, що відбувається на Круазетт, і подано інформацію для тих бідолашних смертних, яких не запрошено під білі тенти і яким рекомендують відвідувати ресторани, розташовані на вершині пагорба, далеко від усіх подій, у тих самих кварталах, де дівчата-моделі винаймають собі помешкання на період кінофестивалю, сподіваючись, що їх запросять на проби, після чого їхнє життя в чудодійний спосіб зміниться. У всьому цьому нема нічого несподіваного. Усе це можна було передбачити. Якщо він вирішить піти сьогодні на одну з таких презентацій, то ніхто не стане вимагати, щоб він показав офіційне запрошення, бо ще рано й промоутери мають підстави боятися, що на їхній захід прийде дуже мало народу. Але якщо все для них складатиметься нормально, то через півгодини охоронці одержать наказ пропускати без запрошень лише симпатичних дівчат, яких ніхто не супроводжує.

То чом би й не спробувати?

Ігор підкоряється своєму імпульсу – хай там як, а він повинен виконати важливу місію. Спускається до одного з виходів на пляж, який, замість берега моря, приводить його до великого білого павільйону з пластиковими вікнами, кондиціонованим повітрям, світлими меблями, кріслами та столами, за якими поки що майже нікого немає. Один з охоронців запитує в нього, чи він має запрошення, й Ігор відповідає, що так. Прикидається, ніби нишпорить у кишенях. Дівчина на вході, в усьому червоному, запитує в нього, чи не може чимось допомогти. Він показує їй візитівку з логотипом своєї компанії – Ігор Малєєв, президент. Каже, що його ім’я поза всяким сумнівом занесене до списків, але запрошення, він, схоже, забув у готелі – повернувся туди з цілої низки зустрічей і, певно, виклав його на стіл абощо. Дівчина каже йому: «Ласкаво просимо!» й дозволяє увійти; вона навчилася оцінювати чоловіків та жінок по тому, як вони вдягнені, і знає, що «президент» усіма мовами та в усіх куточках світу означає дуже важливу персону. А крім того, це не просто собі президент, а президент російської компанії! А всім відомо, що багаті росіяни люблять показувати перед усіма, ніби вони купаються у грошах. Тож нема потреби шукати його ім’я у списку запрошених.

Ігор заходить у павільйон і йде до бару – павільйон і справді обладнаний дуже добре, тут є навіть танцювальний майданчик, – де замовляє склянку безалкогольного ананасового соку, бо його колір відповідає кольору середовища.

А ще тому, що з прикрашеної мініатюрною японською парасолькою склянки стримить чорна соломинка.

Він сідає за один із порожніх столів. Між небагатьма присутніми тут людьми бачить чоловіка, який привертає його увагу: йому років понад п’ятдесят, волосся в нього пофарбоване під колір червоного дерева, шкіра неприродно бронзова, а м’язи добре розвинені – либонь, накачані виснажливими вправами в одному із тих фітнес-залів, що обіцяють своїм клієнтам вічну молодість. На ньому зношена футболка, а поруч сидять ще двоє чоловіків, обидва в бездоганно пошитих костюмах-трійках. Чоловіки в костюмах-трійках дивляться на нього, а Ігор відвертає від них голову, хоч і не відводить погляду від того столу, користуючись перевагою темних окулярів. Оцінивши новоприбулого, чоловіки в костюмах-трійках втрачають до нього інтерес.

Але Ігор свого інтересу до них не втрачає.

На столі перед тим чоловіком навіть не лежить мобільний телефон, хоч не схоже, щоб його помічники відповідали на дзвінки.

Якщо сюди впустили такого пітного, погано вдягненого суб’єкта, негарного, попри всі його намагання вдавати красеня. Якщо до того ж його посадили за один із найкращих столів. Якщо у нього вимкнута мобілка. Якщо біля нього постійно крутиться офіціант, знову й знову запитуючи, чи йому чогось не треба. Якщо той чоловік не вважає за потрібне навіть відповідати, а тільки вряди-годи робить заперечливі знаки рукою, то Ігор може не сумніватися: він бачить перед собою якусь важливу птицю.

Він дістає з кишені банкноту в п’ятдесят євро й віддає офіціантові, який починає виставляти на стіл тарілки й прибори.

– Хто отой пан у вилинялій синій футболці? – запитує він, показавши очима в напрямку столу.

– Джавіц Вайлд. Дуже велика цяця.

Чудово. Після такої непримітної особи, як та дівчина на пляжі, Джавіц був би ідеальним варіантом. Не знаменитість, але особа надзвичайно впливова. Один із тих, безперечно, котрі вирішують, хто має перебувати у світлі юпітерів, сам же воліє ховатися десь у тіні, бо й без того знає собі ціну. Це ті, хто смикає за шворки маріонеток, домагаючись, щоб їх визнали обранцями долі, яким заздрить увесь світ, аж поки одного дня невідомо з якої причини вони вирішують перетнути ці шворочки, і їхні ляльки падають, утративши не лише могутність, а й життя.

Це чоловік із Суперкласу.

А це також означає, що друзі в нього нещирі, а ворогів багато.

– Дозвольте ще одне запитання. Чи дозволено руйнувати світи в ім’я високого кохання?

Офіціант засміявся.

– Ви, пане, Бог чи, може, гей?

– Ніхто з двох. Але дякую навіть за таку відповідь.

Він розуміє, що припустився помилки. По-перше, йому не потрібне нічиє схвалення, щоб виправдати свої дії. Він переконаний у тому, що якщо всі на планеті колись помруть, то нехай хтось втратить своє життя в ім’я чогось більшого. Так було від самого початку часів, коли чоловіки приносили себе в жертву, щоб прогодувати своє плем’я, коли невинних дівчат віддавали жерцям, щоб у такий спосіб утихомирити гнів драконів і богів. По-друге, даремно він привернув до себе увагу людини сторонньої, показавши їй, що цікавиться чоловіком, який сидить неподалік від його столу.

Звичайно, офіціант уже про все забув, але не варт наражатися на непотрібний ризик. Ігор переконує себе, що немає нічого дивного, коли на кінофестивалі люди намагаються одержати якісь відомості одне про одного, і немає нічого дивного також у тому, коли вони платять за таку інформацію. Він уже робив це сотні разів, у найрозмаїтіших ресторанах світу, й немає найменшого сумніву, що й сам він не раз був об’єктом такої цікавості – і хтось платив офіціантові за те, щоб довідатися, хто він такий, щоб його посадили за кращий стіл або допомогли йому надіслати якесь таємне повідомлення. Офіціанти не тільки звикли до такої поведінки клієнтів, але й постійно чекають, коли ті звернуться до них із якимсь запитанням і тицьнуть їм за це гроші.

Ні, звичайно, офіціант нічого не пригадає. Перед Ігорем його наступна жертва; якщо йому вдасться здійснити свій план, якщо офіціанта допитуватимуть, то він скаже: єдине, що його в той день здивувало, було запитання, з яким звернувся до нього один клієнт, поцікавившись його думкою про те, чи дозволено руйнувати світи в ім’я великого кохання. Можливо, він навіть не запам’ятає цю фразу. Поліціянти запитають: «А який він був?» – «Та я особливо не придивлявся. Але він не був гей, це точно». Працівники французької поліції звикли до того, що французькі інтелектуали мають звичай саме в барах обговорювати проблеми найвищої складності – наприклад, соціологічні аспекти кінофестивалю. Тому вони не нададуть ніякого значення тим словам.

Та дещо його все ж бентежило. Ім’я. Прізвища й імена.

Йому вже доводилося вбивати людей раніше, убивати за допомогою зброї, з благословення своєї країни. Він не знав, скількох він убив, він рідко бачив їхні обличчя і ніколи, абсолютно ніколи не запитував, як їх звуть. Бо знати ім’я того, кого ти вбиваєш, означало б також знати, що перед тобою людське створіння, а не просто ворог. Той, хто наділений ім’ям, стає індивідом унікальним і неповторним, зі своїм минулим і майбутнім, зі своїми предками, а може, й нащадками, зі своїми перемогами і поразками. Люди – це їхні імена, вони пишаються ними, вони повторюють їх тисячі разів протягом життя, вони себе ототожнюють за допомогою цього слова. Власне ім’я – перше слово, яке ми вивчаємо після спільних для всього людського роду «тато» й «мама».

Олівія. Джавіц. Ігор. Єва.

Але дух не має імені, він – чиста істина, він живе в тілі лише протягом певного періоду й одного дня покине його – причому Бог не стане запитувати: «Хто ти такий?», коли душа постане перед ним на Страшному суді. Бог лише запитає:

«А ти любив, коли був живий?» Бо сутність нашого життя у спроможності любити, а не в тому імені чи прізвищі, яке ми носимо у своїх паспортах, візитівках та посвідченнях особи. Великі містики змінювали свої імена, а іноді й назавжди від них відмовлялися. Коли Іоанна Хрестителя запитали, хто він такий, він лише сказав: «Я голос, що волає в пустелі». Зустрівши чоловіка, який став його учнем, Ісус не надав ніякої ваги тому, що протягом усього життя того чоловіка називали Симоном, і став кликати його Петром. Коли Мойсей запитав у Бога, як Його звуть, Бог йому відповів: «Я є».

Можливо, він мав би пошукати собі іншу жертву. Досить із нього першої, яка була наділена ім’ям: Олівія. Але в цю мить Ігор відчуває, що відступити не може, хоч і вирішив більш ніколи не запитувати ім’я світу, який він збирається зруйнувати. Він не може відступити, бо це було б несправедливо щодо бідолашної дівчини, яку він зустрів на пляжі, істоти цілком беззахисної, жертви такої легкої і такої ніжної. Тепер перед ним новий вибір в образі цього псевдоатлета з пофарбованим у колір червоного дерева волоссям, пітного, зі знудженим поглядом, наділеним могутністю, що має бути великою, – упоратися з ним буде значно важче. Двоє чоловіків у костюмах-трійках – то не просто помічники; він помітив, що вони знову й знову починають крутити головами, пильно оглядаючи все, що відбувається навколо. Якщо він хоче бути гідним Єви і справедливим до Олівії, він повинен виявити мужність.

Він залишає чорну соломинку стриміти в ананасовому соку. Скоро люди почнуть збиратися. Йому треба лише зачекати доти, доки павільйон наповниться публікою – але цього не доведеться чекати довго. Як ото він не планував зруйнувати один зі світів на центральній вулиці Канна, посеред білого дня, так само він не уявляє собі, як діятиме тут. Але інтуїція підказує йому, що він знайшов ідеальне місце для втілення в життя свого задуму.

Він більше не думає про бідолашну дівчину, яку вбив на пляжі. Потік адреналіну шугнув у його кровоносну систему, удари серця почастішали, він почуває себе збудженим і задоволеним.

Джавіц Вайлд не став би гаяти свій час лиш на те, щоб поїсти та випити на дурняк на одній із тих тисяч вечірок, куди його запрошували щороку. Якщо він сюди прийшов, то прийшов задля чогось або задля когось.

Це щось або цей хтось, безперечно, буде для Ігоря найкращим алібі.