Читать книгу Просто гра - Светлана Талан - Страница 10

– Що нам робити, Пашо? – запитала стиха Алла Володимирівна свого чоловіка, розповівши про візит Іллі.

– Цього шлюбу не буде! – впевнено промовив Павло Ігнатович, сьорбнувши гарячого чаю.

– Але ж вона вагітна! – промовила жінка в розпачі. – Як? Як могла наша дівчинка клюнути на того хлопця?! Ну обличчям він гарний, але з лиця води не пити!

– Вагітна чи ні, ще невідомо, потрібно відвести її до лікаря.

– Вважаєш, потрібний огляд гінеколога?

– Я припускаю, що вона могла вигадати вагітність, щоб бути з тим… Як його?

– Ілля.

– Могла вигадати, а могла й помилитися, – задумливо промовила жінка. – Чим вона думала? Про інститут забула напевно, та й молоденька ще.

– А той Ілля не промах! Вирішив із грязі в князі? Не вийде!

– Але ж ми не хочемо, щоб вона зробила аборт?

– Ні! Ні і ще раз ні! – гримнув чоловік, відсунувши від себе чашку.

Вони обоє добре знали про наслідки такої операції. Алла завагітніла за рік після одруження. Тоді в подружжя не було майже нічого, окрім амбіційних планів, які вони мали втілити в життя. Позбутися вагітності було їхнім спільним рішенням, а за п’ять років, коли вони вже мали своє житло, роботу і хотіли мати дитину, з’ясувалося, що Алла не може завагітніти. Павло з розмови із лікарем дізнався, що то наслідки аборту, але не наважився сказати про це Аллі. Коли дружина запитала його, що сказав лікар, чоловік запевнив, що діти у них будуть, це лише питання часу. За чотири роки по тому Алла нарешті, завагітніла, народила Нату, проте в подальшому дітей у неї не було.

– Аллочко, не нервуйся, – чоловік торкнувся губами руки жінки. – Завтра ти сходиш з Наточкою до гінеколога, а я поговорю з тим нареченим-невдахою.

– Гаразд. До речі, телефонували Михайловські: за кілька днів приїжджає їхній син Володя, вони завітають до нас.

– Ще щось казали?

– У них для нас є цікава пропозиція. Ось Володя міг би стати гідною парою для Нати! Ми з тобою були впевнені, що вони одружаться, а сталося не так, як гадалося.

– Я був упевнений, що між Натою та Володею теплі почуття. Пам’ятаєш, як минулого разу він приїздив, то вони гуляли до ранку, трималися за руки, мов закохані? Дружити з дитинства, а потім… Алло, невже ми помилилися?

– Мені здається, що той Ілля запудрив їй мізки, а Ната і повелася на його карії очі, чорнії брови. Біда в тому, що наша донька занадто довірлива, навіть наївна. Її легко обдурити може будь-хто!

– Ще й добрячка, – додав чоловік. – Можливо, той парубок поплакався, як йому тяжко живеться, а вона його пожаліла, як завжди в неї буває.

– Я також не вірю в його щирі почуття, от що хочеш, а не вірю – і все!

– Нічого, люба, все в нас буде добре! Хто ми? Ду-бо-ви-ки! Саме прізвище говорить про міць нашої родини! – якомога веселіше промовив чоловік.

– Так! – зголосилась жінка. – Усе владнається. Іди відпочивати, а я тут приберуся.

…Павло Ігнатович чекав на Іллю біля автомайстерні. Ілля швидкою ходою прямував на роботу. Він одразу помітив знайомий «мерседес» Наталчиного батька.

«Ранок починається з неприємностей», – подумав Ілля.

Чоловік вийшов з автівки й пішов назустріч юнакові. Ілля, порівнявшись, привітався з ним.

– Значить, це ти женихаєшся до моєї доньки? – не відповівши на вітання, сказав Павло Ігнатович.

– Не женихаюсь, а кохаю Наталю і хочу з нею одружитися, – сміливо заявив Ілля.

– Одружитися? – криво посміхнувся чоловік. – Привести в дім дружину – не велика проблема. А утримувати родину – дружину та дитину як?

– Я працюю, спробую знайти підробіток, – сказав Ілля. – Будемо жити, як інші родини.

– Усі живуть по-різному. Одні, такі, як ти, раді мисці каші на сніданок, інші ж мають на столі котлети, хліб з маслом і навіть ікру. Наталя не звикне їсти пісну кашу щодня – повір мені!

– Я намагатимуся зробити її щасливою!

– Щастя на хліб не намажеш. І ти ніколи нічого не заробиш, окрім своєї зарплатні.

– Чому ви так говорите? Ви ж мене зовсім не знаєте!

– Тобі скільки років?

– Двадцять один.

– Так ось, Ілле, якщо ти до своїх двадцяти одного нічого не досягнув у житті, значить, твій потяг пішов, а ти на нього спізнився! Хто не ледачий, той вже встиг піднятися, а хто чекав манни небесної…

– Я нічого ні від кого не чекав! – спалахнув Ілля.

– Якби ти хотів піднятися, як інші, то мав хоча б місце на ринку, де брав би на реалізацію труси та шкарпетки і мав би якусь копійчину для початку. Скажеш, що у тебе є місце на ринку?

– Немає.

– Отож-бо! Якби хоча б на мізинець ти поворушився, хоча б не своє місце мав, а взяв в оренду, я б допоміг тобі, – сказав Павло Ігнатович. – Допомагають тим, хто потребує допомоги. Зрозуміло?

Ілля мовчав. Він відвів погляд убік і стиснув зуби.

– У мене буде свій бізнес, – сказав він, подивившись чоловіку в очі. – Ось побачите – ви пошкодуєте про свої слова!

– У тебе?! – чоловік голосно розреготався.

– А Наталія все одно буде зі мною!

– Звідки така впевненість?

– Бо у нас буде дитина!

Павло Ігнатович перестав сміятися, підійшов впритул до Іллі й прошипів йому в лице:

– Ти шмаркач і невдаха! Якщо хоча б одна людина дізнається про вагітність моєї доньки, я тебе закатаю в асфальт! Ти мене зрозумів?!

– І залишите дитину без батька? – Ілля посміхнувся кутиками вуст. – За тиждень я стану бізнесменом. Ось побачите!

– Ставай! Тільки не плещи язиком! – наказним тоном промовив чоловік і, кинувши нищівний і скептичний погляд на юнака, поспішив до автівки.