Читать книгу Просто гра - Светлана Талан - Страница 21

Марго підійшла і сіла поруч з охоронцем бранця. Хлопець запалив цигарку й затягнувся.

– Як він? – спитала Марго.

– Сидить, – відповів він.

– Ти водив його до туалету?

– Ні.

– Чому?

– Зводжу перед тим, як здаватиму зміну. Не накладе ж він у штани до вечора, – хмикнув Малий.

Малим хлопця звали не за невисокий зріст, навпаки, він був доволі високий, широкоплечий, займався плаванням, ходив у тренажерний зал. Як він опинився ву бригаді Латиша, Марго достеменно не знала. Їй було відомо лише те, що юнак отримав таке прізвисько за свій юний вік: йому було не більше двадцяти років.

– І не годував? – чи то запитала, чи ствердно промовила жінка.

– Не було такого наказу.

– Відведи його до туалету і дай мені змогу з ним поговорити, – наказала Марго.

– Як скажеш, – промовив той і неохоче побрів відчиняти двері.

Ілля вийшов, ковзнувши поглядом по жінці. Малий відвів хлопця до туалету, а потім наказав рушати за ним.

– Браслети на нього надіти? – спитав Малий у Марго, коли привів Іллю.

– Не треба, – відповіла жінка і поглядом наказала відійти вбік.

– Сядь! – Марго вказала Іллі, щоб той присів.

Ілля мовчки виконав наказ.

– Кава. Бери, не соромся.

Вона налила з термоса напій і простягла чашку чоловікові.

– Дякую, – промовив Ілля і сьорбнув ковток кави.

– Як тебе звати?

– Чи це зараз має якесь значення? Ілля.

– Розкажи мені про себе.

– Нема чого розповідати.

– Я тобі каву, а ти такий нечемний? – м’яко дорікнула Марго.

– Нічого цікавого і хорошого в моєму житті не було і вже не буде.

– Якщо так мислити, то не буде насправді. То розкажеш про себе?

– Сповідь смертника? – усміхнувся той. – Що вас цікавить?

– Усе. Де працюєш, з ким живеш, навіщо взяв гроші в борг?

Ілля допив каву, повернув чашку Марго і лише тоді відкрито подивився на неї. Жінка була напрочуд привабливою. Іллі навіть здалося, що він бачив її десь на обкладинці глянцевого журналу: ідеальні риси обличчя, рівно підстрижений чубчик, волосся довге, пряме, блискуче. Вона викликала в Іллі довіру, і він несподівано почав розповідати про своє навчання, про батьків, брата, розказав про Наталію і бажання розпочати свій власний бізнес. Не оминув і те, як йшов додому з грошима, а його обікрали.

– Як можна бути таким необачним у наш час?! – здивувалася Марго. – Ти справді вважаєш, що Латиш підіслав своїх хлопців?

– Уже й не знаю, що думати, – зітхнув Ілля.

– Запам’ятай: мій чоловік не здатний на таку підлість.

– Якщо навіть так, це не врятує мене.

– Ти віриш, що Латиш не міг таке зробити? – допитувалась жінка.

Вона дивилася йому просто в очі. Їхні погляди зустрілися, і хлопцеві здалося, що темні очі Марго зазирають у саму душу. Він вірив їй і вже шкодував, що прийшов до Латиша із звинуваченням у непорядності.