Читать книгу Просто гра - Светлана Талан - Страница 7

Наталії наснилися жахіття. Вона бачила Іллю, хотіла до нього підійти, але ноги виявилися важкими, стопудовими. Вона кликала його, а хлопець дивився на неї з ненавистю і потроху віддалявся. Наталії вдалося зрушити з місця – і вона побігла. Ілля віддалявся все далі, вона ж не помітила тріщини в землі, ще крок – і зірвалася, полетіла в темну прірву.

– Іллечко, допоможи! – крикнула вона, розуміючи, що лише він її може врятувати, натомість почула тільки сміх, неприродний, з нотками знущання.

Наталія прокинулася, обливаючись холодним потом. Вона важко дихала й не одразу зрозуміла, що то був лише сон. Проте почуття страху лишилося. За вікном – глибока ніч, у вікно зазирав щербатий місяць, що, пробиваючись крізь тонку фіранку, лив своє срібло на ліжко дівчини. Наталія повернулась у реальність, але тривога її не полишила. Уперше вона злякалася, що Ілля, дізнавшись про вагітність, може її покинути.

«Чому я така впевнена, що він зрадіє й захоче зі мною одружитися? – думала вона. – Скільки дівчат залишилися при надії самі, коли їхні обранці від них відмовилися!»

Від самої лише думки Наталії стало зле. Їй хотілося пити, але страх скував все тіло по руках і ногах настільки, що не було сил ворухнутися.

«Що я тоді робитиму? Аборт? Але як позбутися дитини, коли вона вже є? Нехай маленька, але вже є! Беззахисна і зачата від коханого чоловіка, – міркувала вона. – А мама й батько? Що вони мені скажуть?! Зрозуміють мене? Стануть на мій бік чи взагалі виженуть з дому? Що буде, якщо відмовляться від мене і батьки, і Ілько? А ще навчання в університеті…»

До ранку дівчина не стулила очей, тож перед сніданком була блідою й розгубленою. Щоб не показати свого нервування, вона вийшла до столу, вимушено посміхаючись.

– Усім доброго ранку! – привіталася вона до батьків.

Ранок був тією частиною доби, коли всі члени родини Дубовиків збиралися разом. Мати пильно поглянула на доньку і спитала, чи добре та почувається.

«Нічого від мами не приховаєш», – подумала Наталія, а вголос сказала, що все гаразд.

– Останнім часом ти мені не подобаєшся, – зауважила Алла Володимирівна, – якась розгублена, бліда, під очима синці.

– Та ні, мамо, то тобі здалося, – слабко посміхнулась донька.

– Наша мама завжди щось собі надумає або перебільшить, – озвався батько дівчини Павло Ігнатович. – У Дубовиків завжди все гаразд! Інакше не були б ми Дубовиками і не носили б таке міцне прізвище! Правда, доню?

– Так! – кивнула дівчина і, зробивши вигляд, що зголодніла, почала швидко ковтати омлет з копченими ковбасками. «Хоча б не знудило!» – спалахнуло в голові, коли вона поклала до рота перший шматок страви.

– Наточко, хто той молодий чоловік, що приходив до нас? – запитала Алла Володимирівна, витримавши паузу.

– Який, мамо? – Наталя глянула мигцем на матір і, вдаючи гарний апетит, взялася за страву. – А! Згадала! То мій друг Ілля.

Алла Володимирівна одразу помітила, що донька щось приховує.

«Вона може трохи лукавити, коли, наприклад, каже, що вийшла з моди та чи інша річ з її гардеробу, щоб подарувати подрузі, – подумала жінка, – але велика брехня – не її фішка».

– Той юнак – просто друг чи трішки більше? – посміхнувшись, спитала мати.

– Аллочко, не чіпляйся до доньки, – зауважив добродушно чоловік, – вона вже доросла дівчинка і має право вибору.

– Та я не проти, – промовила жінка і загадково посміхнулася. «Треба поговорити з донькою, – вирішила Алла Володимирівна, – щоб все з’ясувати».

Після сніданку батьки Наталії поспішили у справах, а дівчина пішла до Ірини на ринок. Їй конче було потрібно з нею поговорити й порадитися, що робити далі.

Іра сумувала за прилавком. У будній день покупців майже не було, поодинокі ж відвідувачі проходили повз дівчину, яка на кожного дивилася з надією. Помітивши подругу, Іра розпливлася в широкій усмішці.

– Чому вдома не сидиться? – запитала Ірина. – Я б на твоєму місці спала до обіду.

– Не спиться, Іринко! – зітхнула дівчина. Вона зайшла за прилавок, сіла в кутку контейнера на низькому стільчику. – Страшно мені.

– Чого?!

– Боюсь, що Ілько мене кине, коли дізнається про вагітність.

– Тю! Та він радий буде!

– Ти так думаєш?

– Ще б пак! Із грязі та в князі!

– Он ти про що, – розчаровано протягла Наталія. – Я думала, що скажеш, як він мене кохає.

– Може, і так, а може, статки Дубовиків його цікавлять. Я ж його думки читати не можу.

– Страшно, що батьки можуть з дому виперти, – зізналася Наталія. – Куди тоді? Бомжувати на ринку?

Ірина розсміялася.

– Оце ти нафантазувала! Щоб твої батьки вигнали тебе з дому?! Та вони швидше твого Ілька в асфальт закатають!

– Дякую. Втішила.

– Ти не тягни, поговори з Іллею і зайвий раз не накручуй себе, – порадила Ірина. – Аборт робити, як я розумію, не збираєшся, тож не нервуйся.

– Доведеться поговорити з Ільком, а там…

– Тоді буде видно, – сказала Іра. – Не загадуй наперед.

– Дякую, Іринко!

Того ж вечора Наталія мала зустрітися з Іллею і була налаштована серйозно з ним поговорити, але так і не наважилася. Вони цілувались у парку, сховавшись від сторонніх поглядів під розлогим гіллям клена. Його цілунки того вечора були надто солодкі, руки – ніжні, погляд – лагідний і люблячий настільки, що їй хотілося упиватися миттю кохання і не згадувати про важку розмову, яку вона знову відклала на потім.

«Не можу уявити своє життя без нього, – думала вона, припадаючи до Ількових вуст. – Не хочу, щоб цей вечір став нашим останнім!»

Повернувшись додому, Наталія пошкодувала, що не наважилась на розмову. Після вечері маленьке життя, яке зародилося в ній, нагадало про себе – її знову знудило.