Читать книгу Знищ мене - Тагере Мафі - Страница 11

Я не певна, чи правильно розчула.

– У тебе є дещо, що мені потрібне, – Варнер досі дивиться на мене.

– Не розумію, – відповідаю йому.

Він глибоко зітхає і підводиться, щоб перейти кімнату. Адама ще не відпущено.

– Ти – щось на кшталт мого проекту-плеканця, – Варнер усміхається сам до себе. – Я так довго вивчав записи (матеріали?) про тебе.

Я ледве витримую Варнерову помпезність, самозакоханість.

Хочеться стерти цю усмішечку з його обличчя.

Варнер зупиняється.

– Я хочу взяти тебе у свою команду.

– Що? – обірваний шепіт здивування.

– Тепер війна, – трохи нетерпляче продовжує він. – Можливо, ти зможеш зібрати всі шматки пазла воєдино.

– Я не…

– Я знаю твою таємницю, Джульєтто. Я знаю, чому ти тут. Усе твоє життя задокументоване в лікарняних записах, скаргах владі, безладних позовах, публічних вимогах тебе ізолювати.

Його пауза дає мені досить часу, щоб придушити кашель жаху, що стискає моє горло.

– Я вже давно думав про це, але хотів переконатися, що ти справді не божевільна. Ізоляція була не найкращим індикатором, і ти добре себе показала.

Він удостоює мене усмішки, і, напевно, я маю бути вдячна за його похвалу.

– Я послав до тебе Адама як останню пересторогу. Хотів переконатися, що ти не агресивна й здатна до взаємодії та комунікації з людьми. І мушу сказати, я дуже задоволений результатом.

Хтось здирає з мене шкіру.

– Адам, здається, надто гарно зіграв свою роль. Він хороший солдат. Навіть один із найкращих.

Варнер дивиться на Адама перед тим, як усміхнутися мені.

– Але не хвилюйся, він не знає, на що ти здатна. Принаймні поки що.

У мені шкребеться паніка, я ковтаю мýку, я благаю себе не дивитися в його бік, але не можу втриматися не можу не можу. Ми з Адамом на секунду ззираємося, але він відводить очі так швидко, що я не певна, чи мені це не привиділося.

Я монстр.

– Я не такий жорстокий, як ти гадаєш, – продовжує Варнер, музикально розтягуючи слова. – Якщо тобі так до вподоби його компанія, я можу це влаштувати, – він робить жест між собою, мною та Адамом, – постійним призначенням.

– Ні, – видихаю я.

Варнер кривить вуста в байдужій посмішці.

– Добре, хай буде так. Але обережно, красуне. Якщо ти зробиш щось… погане… йому доведеться тебе застрелити.

Здається, немов різаки пробивають моє серце. Адам не реагує на те, що говорить Варнер.

Він виконує свою роботу.

Я лише номер, завдання, об’єкт, який легко замінити; я навіть не спогад для нього.

Я ніщо.

Я не очікувала, що його зрада так глибоко мене зачепить.

– Якщо ти приймеш мою пропозицію, – Варнер перериває плин моїх думок, – то житимеш, як я. Ти станеш однією з нас, а не однією з них. Твоє життя зміниться назавжди.

– А якщо я не прийму? – питаю, перед тим як мій голос замре в лабетах страху.

Варнер виглядає справді розчарованим. Він розгублено потирає руки.

– Насправді в тебе немає вибору. Якщо ти перейдеш на мій бік, то будеш нагороджена. – Він стискає губи. – Але якщо ти не підкоришся. Що ж… Гадаю, ти краще виглядаєш із усіма частинами тіла, чи як?

Я так глибоко вдихаю, що моє тіло здригається.

– Ви хочете, щоб я для вас катувала людей?

На його обличчі грає яскрава усмішка.

– Це було б просто ідеально.

Світ навколо починає сочитися кров’ю.

Я не маю часу відповісти йому, коли він повертається до Адама.

– Покажеш дівчині все, чого їй бракує?

Відповідь Адама трохи затримується:

– Сер?

– Це наказ, солдате.

Очі Варнера вивчають мене, його вуста смикаються від задоволення.

– Я хотів би зламати цю кралю. Щось вона занадто бадьора, це для її ж добра.

– Ви не можете мене торкатися, – шиплю я крізь стиснуті зуби.

– Помиляєшся, – наспівує Варнер і передає Адамові пару чорних рукавиць. – Тобі знадобиться оце, – говорить він таємничим шепотом.

– Ти монстр, – мій голос надто спокійний, а тіло наповнюється несподіваною люттю. – Чому б тобі просто мене не вбити?

– Це, серденьку, було б марнування державного майна.

Варнер виходить наперед, і я бачу, що його руки завбачливо одягнені в білі шкіряні рукавички. Він піднімає моє підборіддя одним пальцем.

– Крім того, це просто сором – втратити таке гарненьке личко.

Я намагаюся повернути шию так, щоб відсунутися від нього, але на моєму хребті досі стоїть підкована залізом солдатська нога, і Варнер ловить моє обличчя собі в жменю. Я придушено кричу.

– Не треба опору, серденьку. Ти зробиш гірше лише собі.

– Гори в пеклі.

Варнер стискає щелепу, він здіймає руку, щоб ніхто мене не застрелив, не копнув у селезінку, не розбив мій череп… Я навіть не знаю.

– Ти борешся не за ту команду, – він випрямляється. – Але ми змінимо це. Адаме, – кличе він. – Не спускай з неї очей. Вона тепер на твоїй відповідальності.

– Так, сер.