Читать книгу Знищ мене - Тагере Мафі - Страница 12

Адам одягає рукавиці, але не торкається мене.

– Дозволь їй піднятися, Роланде. Я заберу це звідси.

Черевик щезає. Я намагаюся підвестися й дивлюся в порожнечу. Краще не думатиму про той жах, який чекає на мене. Хтось б’є мене ззаду по колінах, і я майже падаю.

– Ану рухайся, – лунає ззаду голос. Оглядаюся й усвідомлюю, що Адам уже вийшов, а я маю йти за ним.

Коли ми знову в знайомому мороці дурки, Адам зупиняться лише одного разу.

– Джульєтто.

Одне лагідне слово, і мої суглоби легші за повітря. Я не відповідаю йому.

– Візьми мене за руку, – говорить він.

– Ніколи, – вихлюпую я між двох ковтків кисню. – Ніколи. Тяжке зітхання.

Я відчуваю, що він рухається в темряві й невдовзі його тіло надто близько, так обеззбройно близько до мене. Його рука лягає на мій стан, і він веде мене через коридори в невідомому напрямі. Кожен дюйм моєї шкіри палає. Мені доводиться змушувати себе триматися на ногах, щоб не впасти в його обійми. Дистанція, яку ми проходимо, набагато довша, ніж я очікувала. Коли Адам зрештою починає говорити, я здогадуюся, що ми близько до виходу.

– Зараз ми вийдемо на вулицю, – промовляє він біля мого вуха.

Мені доводиться стиснути кулаки, щоб втамувати почуття, які переповнюють моє серце. Я надто збентежена, щоб чути його голос і розуміти значення того, що він каже.

– Я просто подумав, ти маєш знати.

У відповідь я лише голосно втягую повітря. Я майже рік не була надворі. Я до болю схвильована, адже не відчувала природного світла на шкірі так довго, що навіть не знаю, чи зможу його витримати. У мене немає вибору.

Спершу мене б’є свіже повітря.

Атмосфера не може похвалитися чистотою, але після стількох місяців у бетонній камері навіть зіпсований кисень умирущої Землі смакує немов райське блаженство. Я не можу достатньо швидко вдихнути. Я наповнюю свої легені цим відчуттям; ступаю в цей легіт, стискаю вітер у жмені, і він втікає крізь мої пальці. Блаженство, не схоже ні на що з того, чого мені довелося зазнати.

Повітря свіже й холодне. Збадьорлива ванна відчутного нічого кусає і гладить мою шкіру. Сонце сьогодні високо, воно засліплює, відбиваючись від маленьких клаптиків снігу, що примерзли на землі. Через це надто яскраве світло мені доводиться опустити очі й дивитися навколо, прискалившись, але теплі промені огортають моє тіло, немов пальто, пошите на мій розмір, немов обійми чогось більшого за людину. Я могла б залишитися в цій миті назавжди. На одну нескінченну секунду я почуваюся вільною. Доторк Адама повертає мене до реальності. Я майже підстрибую, коли він обіймає мене за стан. Благаю свої кістки не тремтіти.

– З тобою все гаразд?

Мене дивують його очі. Вони знову такі ж, як я пам’ятаю, блакитні й бездонні, немов найглибше місце в океані. Його руки такі ніжні-ніжні навколо мене.

– Я не хочу, щоб ти мене торкався, – брешу я.

– У тебе немає вибору, – він не дивиться на мене.

– У мене завжди є вибір.

Він пробігає рукою по волоссю і важко ковтає.

– Іди за мною.

Ми на пустирі, де немає нічого, крім зів’ялого листя й дерев, що вмирають, тамуючи спрагу маленькими ковтками талого снігу з землі. Навколо краєвид, поруйнований війною, але все-таки це найкраще, що я бачила за тривалий час. Солдати, які крокували неподалік, зупиняються, щоб подивитись, як Адам розчиняє переді мною дверцята машини.

Це не автомобіль. Це танк.

Я дивлюся на масивну металеву конструкцію та збираюся залазити на її бік, коли раптом Адам опиняється за мною. Він піднімає мене за поперек, і я тамую подих, коли він саджає мене на сидіння.

Невдовзі ми мовчки рушаємо, і я навіть не уявляю куди. Через вікно роздивляюся все навколо.

Я їм і п’ю, всотую в себе кожну найдрібнішу деталь цих руїн, овиду, покинутих домівок і покручених шматків металу й скла, якими всіяно все навколо. Світ виглядає голим, позбавленим зелені й тепла. Немає вуличних вогнів, немає попереджувальних знаків; у цьому немає потреби. Бо ж немає і громадського транспорту. Усім відомо, що машини тепер виробляє одна-однісінька компанія та продає їх за неймовірними цінами.

Дуже небагато людей можуть дозволити собі мати засіб для втечі.

Мої батьки Усе населення розпорошене по тому, що залишилося від країни. Переважають індустріальні будівлі: високі квадратні металеві коробки, напхані устаткуванням. Машинерією, що підпорядкована безпосередньо армії, безпосередньо «Відродженню» і призначена руйнувати залишки людської цивілізації.

Вугілля / Смола / Сталь

Сірий / Чорний / Сріблястий

Димні кольори забруднюють горизонт, капаючи в сльоту, що колись була снігом. Сміття навалене скрізь на латках пожовклої трави безладними купами, що де-не-де проглядають посеред спустошення.

Звичні будинки нашого старого світу зруйновані: вікна розбиті, дахи знесені, червона, зелена і блакитна фарби здерті й замінені відтінками, що краще позначають наше яскраве майбутнє. Тепер я бачу бараки, кинуті на сплюндровану землю, і починаю пригадувати. Пригадую, що це мало бути тимчасово. Ці бараки почали будувати за кілька місяців до того, як мене ув’язнили. «Відродження» казало, що цього маленького, холодного житла має вистачити, доки воно узгодить усі деталі нового плану. Це лише доки скоряться всі. Доки люди перестануть протестувати й зрозуміють, що зміни на краще для них, на краще для їхніх дітей, на краще для майбутнього.

Я пам’ятаю правила.

Більше ніяких небезпечних фантазій, ніяких ліків за рецептом. Нова генерація має складатися лише зі здорових особистостей. Хворих потрібно ізолювати. Від старих відмовитися. Проблемних зачинити в психлікарнях. Виживуть лише сильні.

Так. Звичайно.

Більше ніяких дурних мов, дурних історій, більше ніяких дурних картин над дурними камінами. Ніякого Різдва, Хануки, Рамадану і Дівалі. Ніяких розмов про релігію, віру чи особисті переконання. «Особисті переконання – це те, що майже вбило нас усіх» – ось що вони кажуть.

Особисті пріоритети, забобони та ідеології розділили нас.

Спантеличили нас. Зруйнували нас.

Ми маємо подолати егоїстичні потреби, бажання й пристрасті. Позбавитися жадібності, надмірності та зажерливості. Порятунок – у самоконтролі, мінімалізмі, рівних умовах життя; одна проста мова і новенький словник зі зрозумілими всім словами.

«Оце врятує нас, врятує наших дітей, врятує людство» – так вони кажуть.

Справедливість «Відродження». Людство «Відродження».

Надія «Відродження», Зцілення і Щастя.

ВРЯТУЙ НАС!

ПРИЄДНУЙСЯ ДО НАС!

СУСПІЛЬСТВО «ВІДРОДЖЕННЯ»!

На стінах досі залишилися плакати.

Вітер тріпає їхні подерті залишки, але вони міцно закріплені і майорять над металевими та бетонними конструкціями. Деякі з них прилаштовані до стовпів, що випинаються прямо з землі; скрізь є гучномовці. Гучномовці тепер на кожному стовпі. Гучномовці попереджають людей про неминучі небезпеки, які їх оточують.

Але світ жахливо мовчазний.

У байдужому холоді містяни квапляться на фабрики, шукаючи, чим прогодувати свої родини. Надія в цьому світі стікає кров’ю під дулом пістолета.

Насправді всім байдуже до ідеї.

Люди звикли сподіватися. Вони хочуть думати, що стане краще. Вони хочуть вірити, що зможуть повернутися до звичних турбот про плітки, відпустки та суботні вечірки. «Відродження» обіцяло надто красиве майбутнє, щоб це могло бути правдою, а суспільство надто впало у відчай, щоб не вірити. Вони не усвідомили, що пожертвували своїми душами організації, яка змогла скористатися їхнім невіглаством. Їхнім страхом.

Більшість громадян надто налякані, щоб протестувати, але є інші, сильніші. Інші, що чекають слушної нагоди. Інші, що вже почали боротися.

Сподіваюся, боротися ще не пізно.

Я жадібно розглядаю кожну гілочку, що тремтить на вітрі, кожного солдата, кожне вікно, яке я можу порахувати. Мої очі немов два професійних кишенькових крадії, вони гребуть усе підряд і зберігають у сховищах моєї пам’яті.

Ми все їдемо та їдемо, і я втрачаю лік хвилинам.

Ми під’їжджаємо до чогось, напевно, разів у десять більшого за психлікарню, імовірно, тут якийсь осередок цивілізації. Ззовні це непримітна будівля, що нічим не вирізняється, крім свого розміру; сірі сталеві плити утворюють чотири гладкі стіни з щілинами вікон. Непримітна будівля без жодної особливої прикмети чи позначки, що вказувала б на її справжнє призначення.

Замаскована штаб-квартира.

Усередині танка звивистий безлад кнопок і важелів, що спантеличують мене, але Адам розчиняє дверцята ще до того, як я встигаю з усім цим розібратися. Його руки знову охоплюють мій стан, мої ноги вже твердо стоять на землі, але серце калатає так швидко, що, я певна, він може його почути. Він мене не відпускає.

Я підводжу погляд.

Непроникні очі, насуплене чоло, його вуста його вуста його вуста – два шматки поразки, складені разом. Я відступаю назад, і тисячі дрібних частинок розсипаються між нами. Він кліпає очима. Відвертається. Вдихає, і п’ять пальців його руки стискаються в кулак.

– Сюди, – киває вбік будівлі.

Я йду за ним усередину.