Читать книгу Знищ мене - Тагере Мафі - Страница 8

Одне слово, дві губи, три, чотири, п’ять пальців в один кулак.

Один куток, двоє батьків, три, чотири, п’ять причин ховатися.

Одна дитина, двоє очей, три, чотири, сімнадцять років страху.

Зламана мітла, два люті обличчя, сердиті крики, замки на моїх дверях.

Подивися на мене – це все, що я хочу тобі сказати. Говори до мене. Зціли мене від цих сліз, уперше за все життя я хочу видихнути.

Минуло два тижні.

Два тижні невиразної рутини, два тижні нічого, крім рутини. Два тижні з однокамерником, який підійшов надто близько, щобторкнутися мене, що не торкається мене. Адам пристосувався до системи. Він ніколи не скаржиться, ніколи нічого про себе не розповідає, продовжує надто багато запитувати.

Він гарно до мене ставиться.

Я сиджу біля вікна й дивлюся, як зіткнулися дощ, листя й сніг. Вони обертаються, танцюючи на вітрі, показуючи свою звичну хореографію неочікуваним глядачам. Солдати крокують через дощ, топчуть листя й опалий сніг під своїми ногами. Їхні руки в рукавицях, вони на зброї, що може випустити кулю за мільйона обставин. Вони не переймаються тією красою, що падає з неба. Вони не розуміють, яка це свобода – відчувати всесвіт на своїй шкірі. Їм усе одно.

А я шкодую, що не можу хапати ротом краплі дощу й напихати повні кишені снігу. Шкода, що я не можу прокладати стежки через опале листя й відчувати, як вітер щипає мене за носа. Замість цього я намагаюся прогнати розпач, стискаючи пальці, і все виглядаю пташку, яку бачу лише в снах. Колись птахи літали – так кажуть перекази. Перед тим як погіршився стан озонового шару, перед тим як шкідливі речовини змусили живі істоти мутувати в щось жахливе інше. Кажуть, погода не завжди була такою непередбачуваною. Кажуть, птахи літали в небі, немов літаки.

Здається дивовижним, що маленька тварина досягла чогось такого ж складного, як людська інженерія, але можливість цього надто заманлива, щоб не вхопитися за неї. Майже десять років мені снилася та сама пташка, що пролітає через те саме небо. Біла пташка з золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці.

Це єдиний сон, що дарує мені спокій.

– Що ти пишеш?

Я кидаю оком на його кремезну фігуру, на його щиру усмішку. Не знаю, як він може усміхатися, незважаючи ні на що. Я думаю, чи може він зберегти такий образ, це особливе викривлення свого рота, що змінює все навколо. Уявляю, як він почуватиметься через місяць, і здригаюся від цієї думки.

Не хочу, щоб він закінчив, як я.

У порожнечі.

– Гей, – він знімає ковдру з мого ліжка й присідає біля мене й відразу обгортає тонкою тканиною мої ще тонші плечі. – З тобою все гаразд?

Я намагаюсь усміхнутися. Вирішую не відповідати на його запитання.

– Дякую за ковдру.

Він сідає біля мене й спирається спиною на стіну. Його плечі так близько, надто близько ніколи не будуть достатньо близько. Жар його тіла зігріває мене краще, ніж будь-яка ковдра. Мої суглоби ломить від гострого прагнення, відчайдушної потреби, яку я ніколи не була здатна задовольнити. Мої кістки благають про щось, чого я не можу собі дозволити.

Торкнись мене.

Він дивиться на маленького записника, затиснутого в моїй руці, на зламану ручку, яку тримаю в кулаці. Я загортаю записника і скручую його. Я заштовхую згортка в тріщину в стіні. Роздивляюся ручку у своїй руці. Я знаю, він дивиться на мене.

– Ти пишеш книжку?

– Ні.

Ні, я не пишу книжку.

– Можливо, варто писати.

Я обертаюся, щоб ззирнутися з ним, і відразу ж про це шкодую. Між нами менше ніж три дюйми, і я не можу поворухнутися, бо моє тіло знає лише, як завмирати. Кожен м’яз, кожен рух зв’язані, кожен хребець у моєму хребті – шматок криги. Я затамовую дух, мої очі розширюються, захоплені зненацька силою його погляду. Я не можу відвести очей, я не знаю, як відступати.

О.

Господи. Його очі.

Я брехала собі, відчайдушно заперечуючи неймовірне.

Я знаю його. Я знаю його. Я знаю його. Я знаю його.

Хлопець, який не пам’ятає мене з яким ми були знайомі.

– Вони збираються знищити англійську мову, – говорить він. Його голос чіткий, спокійний.

Мені забиває дух.

– Вони хочуть усе створити заново, – продовжує він, – усе переінакшити. Зруйнувати те, що могло стати причиною наших проблем. Вони вважають, що нам потрібна нова, універсальна мова.

Він стишує голос. Опускає очі.

– Вони хочуть знищити все. Усі мови, що існували в людській історії.

– Ні! – мені перехопило дух. Перед очима попливли кола.

– Я знаю.

– Ні.

Цього я не знала. Він підводить погляд.

– Це добре, що ти записуєш усе. Одного дня те, що ти робиш, стане незаконним.

Я починаю труситися. Тіло несподівано потрапляє у вихор емоцій, мозок болить за світом, який я втрачаю, і за хлопцем, який мене не пам’ятає.

Ручка падає на підлогу, а я так міцно хапаю ковдру, що можу її розірвати. Холод ріже мою шкіру, жах наповнює вени. Я ніколи не думала, що стане аж так погано. Я ніколи не думала, що «Відродження» зайде аж так далеко. Вони знищують культуру, красу різноманітності. Нові громадяни нашого світу перетворяться на звичайні номери, які легко пересунути, легко знищити за непослух.

Ми втрачаємо свою людськість.

Я накидаю ковдру на плечі, мене проймає дрож. Я нажахана тим, що не можу себе контролювати. Не можу заспокоїтись.

Він несподівано кладе руки на мою спину.

Його доторк пропікає мою шкіру через тканину, і я вдихаю так швидко, що, здається, легені зараз вибухнуть. У мені борються суперечливі почуття, я так відчайдушно так відчайдушно так відчайдушно хочу наблизитись і так відчайдушно хочу втекти. Я не знаю, як відсунутися від нього. Я не хочу відсуватися від нього.

Я не хочу, щоб він мене боявся.

– Гей.

Його голос такий лагідний, такий лагідний, такий лагідний. Його руки міцніші за всі кістки в моєму тілі. Він пригортає моє закутане тіло до своїх грудей, і я розбиваюся. Два, три, чотири, п’ятдесят тисяч шматочків почуттів пробивають моє серце, розтоплюються в краплях теплого меду, що зцілюють шрами моєї душі.

Єдина перепона між нами – ковдра, і він пригортає мене все ближче, тісніше, сильніше, аж я чую важкі удари молота його серця, а сила його рук навколо мого тіла паралізує. Його тепло розтоплює кригу, що скувала мене зсередини, і я тану, я тану, я тану, мої очі кліпають швидко-швидко, доки зовсім не заплющуються, і мовчазні сльози струменять обличчям. Єдине, чого я хочу, – це отак завмерти в його обіймах.

– Усе гаразд, – шепоче він. – У тебе все буде гаразд.

Правда ревнива. Ця курва ніколи не спить. Цього я йому не скажу. Зі мною ніколи не буде все гаразд.

Коли я відсуваюся від нього, у мені щось рветься. Я роблю це, бо мушу. Бо це для його ж добра. Мені в спину немов впинаються ножі. Ковдра плутається в ногах, і я майже звалююсь на підлогу, перш ніж Адам знову мене наздоганяє.

– Джульєтто…

– Не треба мене торкатися.

Я не можу вдихнути, не можу ковтнути, мої пальці так тремтять, що я стискаю їх в кулаки.

– Не треба мене торкатися. Не треба.

Я дивлюся на двері.

Він зводиться на ноги.

– Чому?

– Просто не треба, – шепочу я до стін.

– Я не розумію, чому ти не говориш зі мною? Ти цілий день сидиш у кутку і пишеш свою книжку й навіть не дивишся на мене. У тебе є так багато сказати шматкові паперу, але ось я стою тут, а ти не хочеш мене пізнати. Джульєтто, будь ласка…

Він хоче взяти мене за руку, але я відвертаюся.

– Чому б тобі не подивитися на мене? Я не збираюся тебе кривдити…

Ти мене не пам’ятаєш. Ти не пам’ятаєш, що ми сім років ходили до однієї школи.

Ти не пам’ятаєш мене.

– Ти не знаєш мене, – мій голос рівний, байдужий; мої кінцівки оніміли, немов ампутовані. – Ми живемо в одній кімнаті два тижні, і тобі може здатися, що ти мене знаєш, але це не так. Можливо, я справді божевільна.

– Ні, – говорить він крізь зціплені зуби. – Ти знаєш, що це не так.

– Тоді, можливо, божевільний ти, – я говорю обережно, повільно. – Бо один із нас псих.

– Це неправда.

– Скажи мені, чому ти тут, Адаме. Що ти робиш у божевільні, якщо ти не псих?

– Відколи тут, я запитую тебе те саме.

– Можливо, ти забагато питаєш.

Я чую, як він важко зітхає. Гірко сміється.

– Ми тут єдині живі істоти, і ти хочеш відгородитись і від мене також?

Я заплющую очі й концентруюся на своєму диханні.

– Ти можеш розмовляти зі мною. Лише не торкайся мене.

Сім секунд мовчання.

– Можливо, я хочу торкатися тебе.

П’ятдесят тисяч відтінків недовіри зрешетили моє серце. Божевільна спокуса, болить, болить, болить, відчайдушне прагнення того, чого я ніколи не зможу мати. Я відвертаюся від нього, але брехня спадає з моїх вуст.

– Можливо, я цього не хочу.

Він видає різкий звук.

– Я такий тобі огидний?

Я обертаюся, його слова змушують мене забути про все. Він дивиться на мене, його обличчя похмуре, щелепи стиснуті, пальці зігнуті. Його очі немов два відра дощової води – глибокі, свіжі, чисті.

Зранені.

– Ти не знаєш, про що говориш, – я не можу дихати.

– Не можеш просто відповісти на питання? – він трусить головою й відвертається до стіни.

Моє обличчя немов застигла гіпсова маска, мої руки й ноги немов заповнені бетоном. Я нічого не відчуваю. Я ніщо. Я порожнеча. Я ніколи не поворухнуся. Я дивлюся на маленьку тріщину біля мого черевика. І дивитимуся на неї довіку.

Ковдри падають на підлогу. Світ пливе перед очима, мої вуха вловлюють кожен звук іншого виміру. Я заплющую очі, мої думки відлітають далеко, і спогади б’ють мене в самісіньке серце.

Я знаю його.

Я так намагалася припинити думати про нього.

Я так намагалася забути його обличчя.

Я так намагалася викинути його сині-сині очі з голови, але я знаю його, я знаю його, я знаю його, три роки минуло з того часу, коли ми бачилися востаннє.

Я ніколи не зможу забути Адама. Але він уже забув мене.