Читать книгу Знищ мене - Тагере Мафі - Страница 5

Двері відчиняються в безодню.

Там немає ні кольору, ні світла, ні обіцянки чогось іншого, крім жаху на іншому боці. Ні слів. Ні напрямку. Просто відчинені двері, які щоразу означають одне й те саме.

У мого однокамерника є питання.

– Що за чорт? – він переводить очі від мене на цю ілюзію втечі. – Вони нас відпускають?

Вони ніколи нас не відпустять.

– Час до душу.

– До душу? – Його голос уже не такий жвавий, але ще досі допитливий.

– У нас небагато часу, – кажу я йому. – Нам потрібно поспішати.

– Чекай, що?

Він тягнеться до моєї руки, але я вислизаю.

– Але там немає світла, навіть не видно, куди йти…

– Швидко. – Я фокусую свій погляд на підлозі. – Тримайся за край моєї сорочки.

– Про що ти говориш…

На віддалі лунає сирена. За секунду гудіння вже ближче. Скоро вся камера вібруватиме від попередження, а двері знову зачиняться. Я хапаю його за сорочку й витягую в темряву за собою.

– Не. Говори. Нічого.

– Ал…

– Нічого, – сичу я. Тягну його за сорочку і веду за собою, у темряві намацуючи шлях лабіринтами цієї дурки. Це дім, центрдля проблемних підлітків, для занедбаних дітей із неблагополучних родин, безпечне місце для психічно неврівноважених. Це в’язниця. Вони нас майже не годують, і ми бачимо одне одного лише в рідкісних спалахах світла, що пробиваються крізь скляні щілини, які тут вважаються вікнами. Ночі позначені криками й надривними зітханнями, стогонами й змученими зойками, звуками того, як ламаються кістки й роздирається плоть, а чи робиться це з примусу чи з власної волі – цього я ніколи не дізнаюся. Перші три місяці мені складав компанію сморід власного тіла. Ніхто ніколи не говорив мені, де розташовуються ванни й душі. Ніхто ніколи не показував мені, як працює ця система. Ніхто ніколи не говорить до тебе, хіба що вони повідомляють щось погане. Ніхто тебе не торкається. Хлопці й дівчата ніколи не перетинаються.

До вчора.

Це не може бути випадковість.

Мої очі починають звикати до цієї штучної ночі. Пальці намацують шлях через шорсткі коридори, а однокамерник не промовляє ні слова. Я майже пишаюся ним. Він приблизно на фут вищий за мене, його тіло міцне, тверде, м’язисте й струнке, як і має бути в когось мого віку. Світ ще не зламав його. Отака неусвідомлена свобода.

– Що…

Я трохи сильніше тягну його за сорочку, щоб утримати від зайвих розмов. Ми ще не пройшли коридор. Почуваюся дивно, немов захищаю його, цю людину, яка, напевно, може подужати мене двома пальцями. Він поки що не розуміє, що легковажність робить його вразливим. Він не усвідомлює, що вони можуть убити його без причини.

Я вирішила не боятися його. Я вирішила, що його вчинки більше дивацтво, ніж справжня загроза. Він виглядає такимзнайомим таким знайомим таким знайомим. Колись я знала хлопця з такими ж блакитними очима, і спогади не дозволяють мені ненавидіти його.

Можливо, я хочу мати друга.

Ще шість футів – і стіна стає не шорсткою, а гладенькою, і ми повертаємо праворуч. Два фути вільного простору, доки ми сягаємо дерев’яних дверей зі зламаною ручкою, з яких стирчить купа скалок. Перечекаємо три удари серця, щоб упевнитися, що ми самі. Один фут уперед до внутрішніх дверей. Один обережний оберт на місці, без мети, просто, щоб зорієнтуватися.

– Сюди, – шепочу я.

Я тягну його повз ряди душів і нишпорю по підлозі, щоб знайти шматочок мила біля стоків. Я знаходжу два шматки, один вдвічі більший за другий.

– Простягни руку, – говорю я в темряву. – Воно слизьке.

Не впусти. Мила небагато, сьогодні нам пощастило.

Кілька секунд він нічого не відповідає, і я починаю хвилюватися.

– Ти ще тут? – мені спадає на думку: а раптом це пастка? Такий план. Раптом його прислали вбити мене в мороці цього тісного закутка? Я ніколи насправді не знала, що вони збираються робити зі мною в дурці, я не знала, чи ізолювати мене для них достатньо, але я завжди припускала, що вони будь-якої миті можуть мене прикінчити. Це здається дуже ймовірним.

Не можу сказати, що я на це не заслуговую.

Я тут за те, чого ніколи не хотіла скоїти, але, здається, нікого не турбує, що то був нещасний випадок. Батьки ніколи не намагалися мені допомогти.

Я не чую, щоб десь лилася вода з душу, і моє серце завмерло. Тут рідко буває людно, але зазвичай хоч хтось та є, один чи двоє. Я зробила висновок, що мешканці моєї дурки або справді божевільні й не можуть дійти до душу, або їм плювати на власну гігієну.

Я важко ковтаю слину.

– Як тебе звати? – його голос розколює повітря й припиняє мій потік свідомості. Я чую, що він дихає набагато ближче, ніж був до цього. Моє серце шаленіє; не знаю чому, але я просто не можу це контролювати.

– Чому ти не скажеш свого імені?

– Твоя долоня розкрита? – запитую я. У роті пересохло, а голос хрипкий.

Він обережно подається вперед, і я майже боюся дихати. Його пальці тягнуться по зношеній тканині одягу, який мені ніколи не належав, і мені вдається видихнути. Доки він не торкається моєї шкіри. Доки він не торкається моєї шкіри. Це, здається, має бути таємницею.

Моя зношена футболка пралася в жорсткій воді цієї установи стільки разів, що вона немов тоненький мішок на моїй шкірі.

Я перекидаю йому в руку більший шматок мила й навшпиньки відходжу назад.

– Я ввімкну для тебе душ, – обережно пояснюю я, намагаючись не підвищити голос, щоб не почули інші.

– Що мені робити з одягом? – його тіло досі надто близько до мене.

Я тисячу разів кліпаю в темряві.

– Потрібно його зняти.

Він тихо сміється, це чимось схоже на вдоволене зітхання.

– Ні, це я знаю. Я маю на увазі, що мені робити з ним, доки я в душі?

– Намагайся його не намочити.

Він глибоко зітхає.

– Скільки в нас часу?

– Дві хвилини.

– Господи Ісусе, чому ти не сказала, що…

Я відкриваю його душ одночасно з моїм, і ці скарги поглинає звук розхитаних кранів, схожий на розрив кулі.

Мої рухи механічні. Я робила це стільки разів, що вже запам’ятала найефективніший спосіб помитися й розподілити мило по шкірі так, щоб вистачило й на волосся. Тут немає рушників, тож фокус полягає в тому, щоб не надто змокнути. Якщо все-таки це станеться, то так повністю й не висохнеш і наступний тиждень помиратимеш від застуди. Кому-кому, а мені це добре відомо. Через 90 секунд я відтискаю своє волосся й знову одягаю свій зношений одяг. Тенісні туфлі – моя єдина річ, що ще гарно збереглася. Ми тут небагато ходимо.

Однокамерник слідує за мною майже відразу. Я із задоволенням відзначаю, що він швидко вчиться.

– Тримайся за край моєї сорочки, – інструктую я. – Нам потрібно поспішати.

Його пальці легенько торкаються моєї спини, і я закушую губу, щоб притлумити стогін. Майже зупиняюся. Ніхто ніколи не клав руки близько до мого тіла.

Мені потрібно поспішати вперед, тож його пальці відтягує назад. Він перечепився за щось, намагаючись встигнути за мною.

Коли ми нарешті знову зачинені в чотирьох стінах клаустрофобії, однокамерник не припиняє дивитися на мене. Я скручуюся в кутку. Мої ліжко, ковдра й подушка досі в нього. Я пробачаю йому його невігластво, але, можливо, до дружби нам ще далеко. Можливо, я поквапилася допомогти йому. Можливо, він тут лише для того, щоб принизити мене. Але якщо я не зігріюся, то захворію. Моє волосся досі вологе, а ковдра, у яку я звичайно його загортаю, на його боці кімнати. Можливо, я досі боюся його.

Я надто різко вдихаю, надто швидко роззираюся в тьмяному світлі дня. Однокамерник накидає дві ковдри на мої плечі.

Одну мою.

Одну свою.

– Вибач, я повівся як козел, – шепоче він до стіни. Він не торкається мене, і я розчарована рада, що він цього не робить. Мені хотілося б, щоб він мене торкнувся. Він не повинен цього робити. Ніхто не повинен мене торкатися.

– Я Адам, – повільно промовляє він. Відходить від мене і починає давати лад у кімнаті. Однією рукою він штовхає ліжко на мою половину.

Адам.

Таке гарне ім’я. У мого однокамерника гарне ім’я.

Це ім’я мені завжди подобалося, але я не можу пригадати чому. Не гаючи часу, я залажу на ледь прикриті пружини мого матраца, я така виснажена, що навіть не відчуваю, як метал впивається в мою шкіру. Я не спала 24 години. Адам – гарне ім’я, це все, про що я можу думати, перш ніж втома здолає моє тіло.