Читать книгу Знищ мене - Тагере Мафі - Страница 14

Цілих п’ять хвилин під гарячою проточною водою, два шматки мила, обидва з ароматом лаванди, пляшка шампуню, призначеного лише для волосся, і доторк м’яких махрових рушників, які я наважилася огорнути довкола свого тіла, – я починаю розуміти.

Вони хочуть, щоб я пробачила.

Вони думають, що зможуть стерти мої спогади, купити мою лояльність, мою відданість кількома гарячими обідами і кімнатою з видом. Вони думають, що я так дешево продаюся.

Здається, Варнер не розуміє, що я виросла без усього цього і не жалілася. Я не хотіла одягу чи ідеального взуття чи будь-чого дорогого. Я ніколи не бажала загорнутися у шовк. Усе, чого я будь-коли прагла, – це торкнутися іншої людської істоти не лише руками, але й серцем. Я спостерігала світ з його браком спочуття, поверховими судженнями і холодними обуреними поглядами. Навколо мене цього було задосить.

Я мала так багато часу, щоб слухати. Дивитися.

Вивчати людей, місця, події. Усе, що потрібно було зробити для цього, – це розплющити очі. Просто розгорнувши книжку, я могла на кожній сторінці спостерігати історії, які стікають кров’ю. Спогади, вигравіювані на папері.

Я жила між сторінками книжок.

Не маючи живих людських стосунків, я укладала союзи з паперовими образами. Я відчувала любов і втрату з оповідей, вичитувала їх з історії. Я пережила підлітковий вік за асоціаціями. Мій світ – це переплетена павутина слів, нанизаних кінцівка до кінцівки, кістка до сухожилля, думки до образів – усе разом. Я складаюся з літер, образів, сформованих у речення, чиїхось дотепних вигадок.

Вони хочуть стерти з мого життя на цій землі кожен розділовий знак, але не думаю, що можу дозволити цьому статися. Я одягаю свій старий одяг і навшпиньки виходжу в спальню, де, виявляється, уже нікого немає. Адам пішов, хоч говорив, що залишиться. Я не розумію його, не розумію його дій, не розумію свого прихованого розчарування. Якби ж мені не подобалася ця свіжість моєї шкіри, відчуття ідеальної чистоти, яке огорнуло мене вперше після такого тривалого часу; я не розумію, чому досі не подивилася в дзеркало, чому боюся того, що там побачу, чому не певна, що пізнаю те обличчя з дзеркала.

Відчиняю гардероб.

Тут повно суконь і черевиків, сорочок і штанів та іншого різноманітного одягу. Кольори такі яскраві, що мені аж боляче дивитися, тканини такі розкішні, що я майже боюся їх торкатися. Розмір підходить ідеально, надто ідеально.

Вони чекали на мене.

Здається, з неба падає каміння і гатить мене по черепу.

Я була знехтувана, покинута й ізольована в суспільстві, потім мене забрали з дому. Мене насильно тестували й запроторили в камеру. Мене досліджували. Я голодувала. Мені кинули дружбу лише для того, щоб зрадити й утопити в цьому жахітті, за яке я маю бути вдячна. Моїм батькам. Моїм учителям. Адамові. Варнерові. «Відродженню». Вони всі мене використовували. Вони думають, що я лялька, яку можна переодягати й викручувати то так, то інак. Але вони помиляються.

– Варнер чекає на тебе.

Я обертаюсь і відскакую від гардеробу, захряпуючи дверцята в паніці, що стискає моє серце. Я заспокоююсь і проганяю свій страх, коли бачу Адама, що стоїть у дверях. Його вуста якусь мить рухаються, але він нічого не говорить. Несподівано він проходить уперед аж на стільки, що його можна торкнутися. Він прямує повз мене, щоб знову відчинити дверцята, що приховують речі, саме існування яких викликає в мене огиду.

– Це все для тебе, – говорить він, не дивлячись на мене, його пальці торкаються сукні такого насиченого сливового кольору, що її хочеться з’їсти.

– У мене вже є одяг, – я проводжу рукою по складках своїх брудних зношених лахміть.

Зрештою він вирішує глянути на мене, але й цієї миті його очі кліпають і застигають, його вуста розтуляються від здивування. Я думаю, що, може, помившись, здобула нову подобу, і шаріюся, сподіваючись, що йому не надто гидке те, що він бачить. Не знаю, чому мене це так турбує.

Він відводить погляд. Глибоко зітхає.

– Я чекатиму ззовні.

Я дивлюся на фіолетову сукню, якої торкнувся Адам. Якусь мить роздивляюся всередині гардеробу, перед тим як захряпнути його. Проводжу тремтячими пальцями по вологому волоссю і намагаюся заспокоїтися.

Я Джульєтта. Я дівчина.

Я не чиясь власність.

Мені все одно, як Варнер хоче, щоб я виглядала.

Я виходжу, і Адам секунду дивиться на мене. Він потирає потилицю й нічого не каже. Хитає головою. Рушає. Він не торкається мене, і я мала б цього не помічати, але помічаю. Я не уявляю, чого очікувати, яким буде моє життя в цьому новому місці, але в мене шкребе в шлунку від кожної вишуканої прикраси, кожного дорогого аксесуару, від кожної зайвої картини, оздоби чи освітлення цього будинку. Сподіваюся, усе воно згорить у пеклі. Я йду за Адамом по довгому, встеленому килимом коридору до повністю скляного ліфта. Він використовує ту саму карткуключ, якою відмикав мої двері, і ми заходимо всередину. Я навіть не усвідомлюю, що ліфт почав рухатися вгору через ці нескінченні поверхи. Думаю, яке це буде огидне видовище, коли я увійду до їдальні, і майже рада.

Мені приємно розчаровувати Варнера в усьому.

У їдальні досить місця, щоб нагодувати тисячі сиріт. Замість них там сім банкетних столів, на яких красується синій шовк, кришталеві вази з орхідеями і мрійливими ліліями, скляні глеки з гарденіями. Це чарівно. Цікаво, де вони дістали квіти. Напевно, ці квіти несправжні. Навряд чи вони можуть бути справжні. Я не бачила справжніх квітів уже багато років.

Варнер сидить на чолі стола в центрі кімнати. Щойно побачивши мене Адама, він підводиться. Уся кімната підводиться слідом за ним.

Майже відразу я розумію, що вільний стілець збоку від нього для мене, і я не маю зупинятись, але зупиняюся. Швидко оглядаю всіх присутніх і не помічаю більше жінок, окрім мене.

Адам торкається моєї спини кінчиками трьох пальців, і здається, моя шкіра зараз вибухне. Я поспішаю вперед, і Варнер привітно усміхається. Він відсовує стільця зліва і жестом запрошує мене сідати. Я сідаю.

Намагаюся не дивитися на Адама, що сідає навпроти.

– Знаєш… серденьку, у твоєму гардеробі є одяг.

Варнер сідає; усі в кімнаті також сідають і продовжують базікати. Він майже повністю повертається в моєму напрямку, але чомусь єдина людина, присутність якої я відчуваю, за столом навпроти. Я концентрую увагу на порожній тарілці за два дюйми від моїх пальців. Опускаю руки на коліна.

– І ти більше не повинна одягати ці брудні тенісні туфлі, – продовжує Варнер, зиркнувши на мене ще раз перед тим, як налити щось у мою чашку. Воно виглядає як вода.

Мені так хочеться пити, що я могла би всотати водоспад. Ненавиджу його усмішку.

Чиста ненависть виглядає, як усі інші люди, коли усміхається. Доки вона крутиться і складає вуста й зуби в щось подібне до слабини, яка не може напасти.

– Джульєтто?

Я вдихаю надто швидко. Здушений кашель стискає моє горло. Його скляні зелені очі роздивляються мене.

– Ти не голодна? – такий медовий голос. Руки в рукавичках торкаються мого зап’ястя, і я майже вивертаю його, поспішаючи відсунутися.

Я могла б з’їсти будь-кого в цій кімнаті.

– Ні, дякую.

Він розтягує нижню губу в посмішку.

– Серденьку, не плутай сміливість з дурістю. Я знаю, що ти днями нічого не їла.

Мій терпець урвався.

– Та я ліпше помру, ніж їстиму вашу їжу чи слухатиму, як ви називаєте мене серденько, – кажу я йому і стискаю щелепи.

Адам упускає виделку.

Варнер зиркає на нього, але, коли знову дивиться на мене, його очі суворішають. Він утримує мій погляд кілька секунд, перед тим як дістати пістолета з кишені піджака. Стріляє.

Уся кімната кричить, щоб він перестав. Моє серце підкочується до горла.

Я дуже-дуже повільно повертаю голову в напрямі дула Варнерового пістолета, щоб побачити, що він прострелив кістку м’ясної страви. Їжа трохи парує, її навалено менш ніж за фут від гостей. Він стріляв і не дивився. Він міг когось убити.

Уся моя енергія йде на те, щоб залишатися дуже-дуже спокійною.

Варнер кладе пістолета на мою тарілку. Тиша облітає всю залу і повертається назад.

– Дуже обережно добирай слова, Джульєтто. Варто мені поворухнути пальцем, і твоє життя стане не таким простим.

Я кліпаю очима.

Навпроти мене Адам штовхає тарілку з їжею; його прямий погляд проходить моєю шкірою, немов розпечена кочерга. Його очі волають будь ласка.

Я беру виделку.

Від Варнера нічого не приховаєш. Він прочищає горло трохи заголосно. Нерадісно сміється, розрізаючи м’ясо на тарілці.

– Мені потрібно змусити Адама виконувати всю роботу за мене?

– Вибачте?

– Здається, він єдиний, кого ти слухаєшся.

Його тон грайливий, але щелепа, безсумнівно, нервово напружена. Він повертається до Адама.

– Дивно, що ти не попросив її змінити одяг, як я тобі наказував. Адам сідає пряміше.

– Я просив, сер.

– Мені подобається мій одяг, – говорю я йому. «Мені подобається муляти тобі очі», – це те, що я хочу йому сказати.

Варнер знову усміхається.

– Серденьку, ніхто не питає, що тобі подобається. Тепер їж.

Мені потрібно, щоб біля мене ти виглядала якнайкраще.