Читать книгу Винуваті люди - Тетяна Белімова - Страница 11

Василь із графом повернулися до маєтку на Воздвиження. Може, ще й не вертали б, якби їм не наказали платити наперед за квартиру або виселятися. Пан Владіслав мовчки забгав свій гонор куди подалі і, продавши останнього араба, того ж вечора купив квитки на потяг: собі – першого класу, Василеві – третього. З усієї великої оборудки з конями ледь стало грошей розплатитися з кредиторами й відчалити додому. Браницький задумливо покусував вус, передчуваючи сцену, що її гарантовано мала влаштувати графиня. Адже виїздив із великими надіями, замовивши спеціальний вагон для перевезення коней, а нині вертав без грошей простим пасажиром, якого в Білій Церкві зустрів кучер із дрожками. Василя ж удома зустріли мати з помітно випнутим животом і батько, який винувато ховав очі. Не Василеве це було діло – сповідати батьків, але так і кортіло спитати, чим вони думали, коли на старості років захотіли собі ще дитинку.

– Чуєш, синку, ти б сів. Поговорити треба…

Гивині слова тягарем придавили Василя, який уже зривався бігти до Марусі. Мати, яку по-вуличному кликали Лександрою, відвернулася до вікна, закривши обличчя руками. Ззаду, коли не було видно напнутої на животі запаски, вона здавалося такою ж стрункою, якою її пам’ятав Василь із дитинства.

Гива з властивою йому прямотою не став ходити околяса, а відразу вивалив усе на Василя.

– Так мені гірко стало, сину, що Флор Ігнатович торгує Марусею й під пана її підкладає… Словом, не здержався. Сам не знаю, як усе сталося. Лютий був… Вибив я Флорові око. Він тепер кривий…

– А Маруся, тату? Як Маруся?

– А що твоя Маруся? – махнув рукою Гива. – Вийшла за пана заміж. Уже скоро місяць буде, як у Ясенівку переїхала, до маєтку…

Лександра тільки гірко зітхнула на чоловікові слова. Знала, що Гива каже неправду й вигороджує себе. Утім, пам’ятаючи про крутий норов чоловіка, боялася йому перечити та щось пояснювати синові.

Василь повільно встав, стиснув кулаки, так що й кісточки побіліли, і рушив надвір.

– Василю, Василю! – тяжко посунула за ним Лександра. – Не ходи до Флора! Нема там Марусі! Василечку, уже назад нічого не вернеш!

– Нате ось…

Василь, ніби щось згадавши, швидко обернувся й поставив на стіл торбу, що з нею приїхав із Петербурга. Мати й батько принишкли й уважно стежили, як син викладає гостинці, привезені зі столиці. Матері – дві шовкові хустки, ту, що купував для неї, і ту, що для Марусі, бо ж Марусі вже не подарує. Батькові – іконку святого Миколи Чудотворця, куплену в самому Ісаакіївському соборі, що, як йому сказали, помагає від пиятики.

– А це… – Василь поліз у піджак і дістав шкіряний гаман, де лежав чималенький гонорар за шість виступів у цирку, відкладений на весілля, якого вже не могло бути. – А це… Купити треба щось. Краще землю купити й самим хазяйнувати.

– Синку, а може, шинок на тракті поставимо? Га? Купимо дерево, зведемо шинок вище чайної Ясенського по тракту й будемо до себе його гостей переманювати. Що ти мовчиш, сину? Купимо ліцензію, як Лейба. Хай Маруська тоді лікті кусає, що від такого хлопа відмовилася!

Батькові слова діткнули Василя до живого. Гива наче навмисне цілив у больову точку, переконуючи не так сина, як себе, що Маруся справді продалася. Гива ніби забув, що Маруся вмовила Флора Ігнатовича не подавати скаргу за вибите око. Василь спохмурнів ще дужче, а тоді розв’язав гамана й дістав із нього червінець. Ні слова більше не мовивши, засунув червінець у кишеню та вийшов із хати.

– Гиво-Гиво… Нащо набріхуєш на Марусю? Не пішла б вона за пана – Флор Ігнатович позивався б за око… Тебе б у холодну забрали, а її однаково присилували б… Така вже доля, видно, а дівка ні в чому не винна…

Лександра вже не стримувала сліз. Бачила синову муку, але нічим зарадити не могла. Коли Василь малим збивав коліна – можна було прикласти подорожника, поцілувати, пригорнути, і біль минав. Але нині не було в матері ліку на синову рану.

– Мовчи! Тебе хто питав? – Гива почав наливатися люттю. Бач, розпаскудилися, сміють ще дорікати йому в його ж хаті. – Мовчи! Ну пішла дівка заміж. Що з того? Буде інша. І гроші, що син заробив, дурно не пропадуть.

Гива й собі взяв червінця, надів шапку й подався з хати. Незчувся, як ноги вже несли його до шинку в Іванівці. Шинок був малий, у ньому ледве вміщалося до десяти душ, і Гива вже почав вимріювати власну велику корчму на тракті, справжню, поставлену в зруб, а назовні ще й обведену білою глиною.

– Сину, ти що тут робиш?

Гива сам собі не йняв віри. Його Василь, який зроду-віку не пив оковитої, уже сидів серед затятих сільських гультіпак і п’яненько шкірився до них. Від такого дива Гиві аж перехотілося чаркуватися. Уперше він подумав, що синова журба діткнула того глибше, ніж здавалося йому – безчуттєвому чурбакові. «Що то за сила в кохання, – подумав Гива, – якщо й такого здоровенного хлопа, як Василь, скрутила?..»

Василь пив три дні, і три ночі поспіль його, п’янезного, Гива волочив волоком додому. Лександра плакала та трималася за поперек. Синові гроші вона заховала першого ж дня, побоюючись, що Гива їх швидко проп’є й промотає. Утім, той, вражений синовим запоєм, і до рота не брав оковитої, сторожуючи Василя, щоб його п’яним не обікрали чи не покалічили. Четвертого дня Василь вийшов надвір, знову збираючись піти вже знайомою стежечкою до шинку, коли мало не ніс до носа зіткнувся з Флором Ігнатовичем. Старший машталір із чорною пов’язкою на оці йшов на обід до панської економії. Попри каліцтво, мав свіжий і бадьорий вигляд. Обличчя йому було начисто виголене, волосся акуратно розчесане й навіть напомаджене, як здалося Василеві. Від Василевої ж зарослої мармизи несло, наче від пивної діжки. Сорочка після трьох днів непробудного пияцтва була геть засмальцьована, а кучерявий чуб збився ковтуном так, що простіше було його зістригти, ніж розчесати.

Василь прочитав насторожений і водночас презирливий погляд Флора Ігнатовича. «Правильно, думає, що його Маруся за мене не пішла… Слабак-чоловік…» – гірко посміхнувся сам до себе Василь. Йому раптом зробилося соромно від свого пияцтва. Василь постояв, подумав, а тоді розвернувся і, замість іти до шинку, пішов на кінний завод.

Василь повернувся до роботи на кінному заводі, утім, ходив туди задля годиться. На коней він не сідав, а шукав приводу зробити щось неістотне, таке, за що машталіри ніколи самі не бралися, а доручали хлопчакам. Так минув перший тиждень після Василевого повернення з Петербурга.

* * *

Суботній ранок не обіцяв нічого надзвичайного. Василь перебирав коло стайні старі попруги, ніби це була неабияка справа, що потребувала його точних рук і мудрої голови. Він швидко впорався й шукав, чого б іще такого зробити. Сперся на одвірок і замислився, що тепер майже стало звичкою. Невідомо, скільки так минуло часу, але раптом Василеві здалося, що позад нього хтось є. Він обернувся й побачив Марусю. Спершу не повірив собі й навіть хотів перехреститися, бо та, яка не йшла з думок, уже стала ввижатися, але Маруся приязно всміхнулася й привіталася, отже, була таки живою, а не примарою, породженою уявою.

– Ти? Чого прийшла?

Василеві здалося, що він сердито гарикнув до Марусі, насправді ж лише стояв і дивився, пропікаючи зрадливицю поглядом. Це тривало лише мить, бо Василь відразу одвернувся, удаючи, що надзвичайно заклопотаний і не має часу на пусті балачки. Водночас краєчком ока жадібно ловив новий образ чужої Марусі. Змінилася. Щось невловне з’явилося в її постаті. Навіть добре знайомі Василеві темно-синій жакет і фетровий капелюшок мали цілковито інакший вигляд.

«Чужа вона тепер. Не судилося», – Василь повторив собі материні слова, які чув від неї зранку, вдень і перед сном. Лександра намагалася чи то заспокоїти так Василя, чи то втовкмачити ці кілька слів, щоб затямив. Якими б добрими не були материні наміри, її мова, почута всоте в різних варіаціях, доводили сина до сказу. Лише пізня вагітність Лександри стримувала Василя від гострого слова у відповідь. Змушував себе, зціпивши зуби, слухати про «чужу» дружину та про «не судилося»… Утім, зараз ці слова спливли із надр підсвідомості й прозвучали у Василевій голові, ніби його власні. Напевно, знала Лександра, що потрібної миті закладене нею подіє.

Маруся все стояла й дивилася на Василя, вона й не думала ховатися, як було раніше, коли ще дівчиною бігала до нього на завод. Василь легко, мов пір’їнку, завдав на плече кіш, набитий попругами, і мовчки став перед колишньою нареченою, красномовно натякаючи, щоб уступилася з дороги й не заважала чоловікові працювати. Він ані слова не сказав Марусі, лише крізь зуби відповів на її вітання, щиро вважаючи, що розмовляти їм нема про що, та й, власне кажучи, зайве. Щойно він зайшов у темну стайню, як Маруся ластівкою кинулася за ним і, обійнявши обома руками, припала до плеча.

– Василечку, братику мій! Де ж ти був? Де був?

Василь немов скам’янів. Він чув Марусині ридання, відчував її руки, які обіймали його, бачив, що вона тягнеться до нього, хоче поцілувати, але все це було наче не з ним. Василь запив свій біль у шинку. Хотів вирвати його із серця – не вийшло. Тоді забгав своє кохання так глибоко, що ні зустріч із Марусею, ні її сльози, ні пояснення не могли вже його розворушити. Беріг він Марусю для себе, її дівоче вино мало бути найкращим посагом, а не гроші її батька чи араби, обіцяні за неї. Не так сталося, як гадалося. Не справдилося. Іншому дісталося Марусине дівоцтво, з іншим вона лягла на білу постіль.

Несподівано для себе Василь став сміятися, голосніше й голосніше, нервово здригаючись від нападів сміху, немов від ридань. Маруся відсторонилася від нього. Лише тепер Василь завважив, що вона тримає в руках невеличкий вузлик, а під капелюшком по-дорожньому зав’язана хустка. Маруся наче зібралася в далеку мандрівку й зайшла з ним попрощатися.

– Василечку! Прошу тебе, поїдемо звідси. Мені байдуже куди, аби з тобою.

– Поїдемо? Куди ж ми поїдемо? – Василь пересміявся й гостро дивився на Марусю.

– Я прив’язала Будю в панському парку. Візьмемо й тобі коня. Умовимо пані Лідію, щоб дала хоч якого, – гаряче й переконливо зашепотіла Маруся, намагаючись зловити погляд Василя. – Василечку, мене ж присилували! Я ж тебе кохала й кохаю…

– Поїдемо? Удвох? – знову для чогось перепитав Василь, ніби не розчув ні з першого, ні з другого разу.

– Авжеж, удвох, – уже не так упевнено повторила Маруся. Вона дивилась і не впізнавала Василя. Він був чужим і тримався відсторонено.

– Так нас зловлять. Твій муж заявить на нас. Тобі присудять жовтого білета…[4] А мене як хлопа висічуть і відправлять на каторгу. – Василь спеціально дивився вбік, намагаючись словами якомога болючіше діткнути Марусю.

– Василечку…

Маруся хотіла знову пригорнутися до Василя, але він різко відсторонився від неї.

Василева жорстокість подіяла на Марусю немов розпечене залізо, яким припікають каторжанина, щоб і не думав тікати й завжди носив на собі слід своєї провини. Перший місяць Марусиного подружнього життя був справжнім пеклом. Удень гладка Зосія виїдала очі, щодня дорікаючи низьким походженням, уночі треба було ділити ліжко з нелюбом.

– Мені Настка, наша служка, переповіла, що граф повернулися в маєток… От я й подумала, що й ти… ти… ну… я подумала…

Василь льодяним поглядом зупинив Марусю. Він не міг і не хотів слухати її пояснень, а її сльози його тільки дратували. Згадав раптом, як супроводжував графа Браницького до публічного дому в Петербурзі, як перед паном кружляли безсоромні дівки в мереживах, що майже нічого не прикривали, хапали не лише пана, а і його, Василя, за руки й голосно вигукували французькі слова, описуючи пропоновані на продаж ласки. Пан Владіслав тоді, сміючись, під’юджував Василя не бути жмотом і купити собі хвойду на ніч. Але Василь нічого, окрім огиди, до продажних шльондр не відчував. То були курви, які лягали з кожним, хто мав гроші. На диво, схоже почуття з’явилося зараз і до Марусі. Вона була з іншим, лягала з ним у ліжко… А тепер прийшла сюди й пропонувала йому себе так само, як кілька годин тому пропонувала своєму шляхтичеві. Продажна вона. Усі жінки продаються за гроші. І Маруся така ж.

Василь мовчки кивнув Марусі й пішов до виходу зі стайні.

– Василю! Батечку мій! Братику мій рідний! Куди ж ти йдеш? Не кидай хоч ти мене, бо мені вже не жити, як і ти мене залишиш…

Маруся не могла повірити, що Василь так просто йде. Вона все ще сподівалася на порозуміння.

– Піду до контори й візьму розрахунок. Поїду звідси, хочу світ побачити…

Василь нарешті зрозумів, чого хоче від майбутнього. Уперше відтоді, коли він повернувся зі столиці та втратив життєві орієнтири, перед ним знову замайоріла мета. Адже циркач Чинізеллі не хотів його відпускати й до останнього вмовляв не їхати, обіцяючи навіть підвищити гонорар. Дурний був, що не послухав пана Чинізеллі, але ще не пізно виправити помилку.

– Прощавай…

Василь швидко вийшов, навіть не глянувши більше на Марусю. У стайні запанувала тиша. Здавалося, навіть ряба кобила, чиє стійло було першим і яка стала мимовільною глядачкою сцени, перестала форкати й зі співчуттям дивилася на гарну пані, що невідомо яким штибом тут опинилася. Маруся ще якусь мить постояла й собі пішла до виходу. Зараз вона знайде Будю й поїде до знайомого з дитинства гаю за маєтком. Там віддавна була стара криниця зі студеною водою, до якої рідко хто й приходив, хіба пастушки в літню спеку. Там Марусю ніхто не шукатиме, а як хто й знайде – то не скоро…

– Марисю, серце, а мені переказали, що ти на заводі… Батька шукаєш?

Графиня Лідія перегородила Марусі дорогу. Графині й справді переповіли, що дружина Ясенського вештається кінним заводом. Браницька відразу збагнула, кого хоче знайти Маруся, і вирішила упередити скандал. Маруся тепер була заміжня за шляхтичем, а значить, увійшла до їхнього кола. Коли вона була простою собі дівчиною, її стосунки з Василем були темою розмов на панській кухні. Утім, пані Ясенська вже втрапила б на довгі язики шляхетських цокотух, які заразом перемили б кістки й графині Браницькій, мовляв, та сприяє розпусті й улаштовує побачення для двох голубків просто у своєму маєтку.

– Ах, Марисю, як сумно стало без тебе! Александер також мене покинув. Повернувся на свою службу до Києва. Я зовсім сама…

Графиня обійняла Марусю, наче рідну, і піднесла хусточку до очей. Вона й справді почувалася самотньою. Фіаско графа Владіслава в Петербурзі, на яке перетворився продаж коней, стало новим розломом у стосунках подружжя, і пані Лідія ще більше віддалилася від чоловіка. Дорослий син, який недавно відбув у Київ, мав своє життя. Він уже не потребував материної опіки, а вона все одно бачила його дитиною, переживала за нього дужче, ніж за себе. Найбільше ж журилася дивним словом «соціялізм», що раз у раз злітало із синових уст.

– Ах, Александере, душа моя, про яку рівність ти постійно розказуєш? Братерство? Не буде ані панів, ані бідних? То ходили в народ, любили його й учили, нині ж уже придумують самим уподібнитися до народу? І як розуміти ці новомодні фантазії? – Графиня Лідія починала хвилюватися, коли син знову й знову пускався в розлогі опуси, розказуючи про своє нове захоплення.

– А от побачите, маман! Ви ще доживете до того часу! – усміхався у відповідь син.

Олександр Браницький поїхав назад до свого соціялізму, заявивши, що поки не готовий опікуватися родинним маєтком. У палаці Браницьких знову запанували пустка й нудьга.

– Марисю, серце, чого ж ти прив’язала Будю в парку? Добре, що машталіри її завважили, напоїли, дали трохи вівса й перев’язали біля Флора Ігнатовича.

Графиня побачила прив’язану біля контори Будю й зачепилася за неї, намагаючись хоч якось розговорити Марусю, яка ніби до рота води набрала. Щось сталося з дівкою. Змарніла, схудла, сама на себе не схожа…

– Флоре Ігнатовичу, а дивіться, кого я вам привела.

Флор сидів за дерев’яним бюрком і під лінійку вписував цифри до великого гросбуха. Біля нього стояла давно схолола склянка чаю, яку йому подали ще в обід. Старший машталір останнім часом забував і пообідати, не те що чаю напитися. Від Марусиного весілля Флор засиджувався в конторі до глупої ночі, а додому йшов лише ночувати. Усе вдома нагадувало йому про недавно набуте каліцтво. Здавалося, там і стіни просякли кров’ю та болем, як ті рушники, що ними Маруся змивала з батька кров і бруд і які, так і не відіправши, просто спалила в грубі.

– Усе працюєте, Флоре Ігнатовичу? – Графиня Браницька дуже старалася поводитися невимушено, але взаємна напруга між донькою та батьком, що миттєво заповнила простір невеличкого покою, відчувалася майже фізично.

– Я розпоряджуся, щоб нам подали сюди чаю, – не здавалася графиня. Вона зашелестіла сукнею по коридору, шукаючи кого-небудь, щоб послати по самовар. Батько й донька лишилися самі.

Маруся вперше побачила Флора після весілля. Вона підняла очі на батька й розплакалася, як маленька.

– Тату… Що хочте мені робіть, я назад до Ясенських не вернуся. Зосія зживе мене зі світу…

Флор хотів щось сказати, але, боячись і собі заплакати, просто обійняв доньку. Не таким він уявляв її щастя. Думав, що буде панувати-раювати, а не потерпатиме від лихої сестри Ясенського, яка напосідала на Марусю гірше за люту свекруху.

* * *

Швидко вечоріло. Сонце сідало за нерівні краї хмар, які вітер розганяв увесь день, але так і не розігнав. Юліан Ясенський спішився біля невеличкого будиночка тестя й поторсав двері. Зачинено. Нема ні самого Флора Ігнатовича, ні Марисі. Темні вікна Флорової садиби лише посилили Юліанову тривогу.

– Так він у конторі… Не грюкайте задарма…

Звідкись виповзла немолода вагітна жінка, вочевидь, Флорова сусідка, і знехотя відповіла Ясенському про старшого машталіра. Від проникливого погляду її темних очей Ясенському стало незатишно. Він швидко вискочив на свого півкровку та пришпорив його в бік кінного заводу. Кінь, як на гріх, оступився і, напевно, збив підкову, бо зашкутильгав на праву передню ногу. «От відьма! Чорти б її вхопили! Глянула так, що й кінь спіткнувся!» – лаявся сам до себе Ясенський. Про Василя, колишнього Марусиного нареченого, він чув, але не знав, що біля Флорового обійстя зустрів його матір Лександру.

Ясенському довелося спішитись і брести в ранніх сутінках поганенькою дорогою, якою було важко рухатися і за денного світла. Фірмани недавно звозили зерно в панські обори й ще дужче розбили шосейку великими возами. «Геть занехаяв маєток Браницький. Ех, відходить стара шляхта. Де нині її блиск? Де велич? Одна надія, що молодий Александер наведе лад у садибі», – із сумом думав Ясенський, ступаючи напомацки й ведучи за собою коня.

До контори лишалося якихось сто сажнів, і Юліан відчув, як серце йому шалено закалатало. А раптом дружини й там немає? Тоді де вона? Невже… Невже таки втекла з Василем, тим самим, якого зве уві сні?.. Може, й правду казала ряба наймичка Настка, і Зосія таки загнобила Марисю? Коли Юліан сьогодні повернувся з чайної та кинувся шукати дружину, перша, хто попалася йому на очі, була саме ця Настка.

– Настко! Де пані Марися? – накинувся на неї Ясенський, передчуваючи щось недобре.

– Осідлала свою кобилу й поїхала, пане, – спокійно й розважливо, ніби йшлося про щось цілком буденне, відповіла йому безтолкова діваха.

– На Бога! Куди вона могла поїхати проти ночі, Настко? Ти щось знаєш?

– Я нічого не знаю, пане… Думаю, утекла світ за очі від пані Зосії… – простосердо ляпнула Настка і, лише коли вимовила, злякалася своїх слів.

Ясенський забігав кімнатами. Зосія, яка з неабиякою втіхою спостерігала за невістчиними зборами, потай сподіваючись, що ніколи більше її не побачить, лежала в себе. Вона вирішила вдати хвору, поки історія зі зникненням Марусі не дійде завершення.

– Зосіє, уставай негайно! Я хочу знати, що ти чинила Марисі! Куди вона поїхала?

– Якого дідька, Юліане? Чого тобі треба? Чи я ще й мала сторожувати твою вертихвістку? Може, ти чекав від хлопки шляхетського поводження?

Зосія спалахнула, мов сірник. Із неї досить. Саме так вона й сказала братові:

– Досить із мене, любий мій Юліане! Щойно поправлюся настільки, що зможу витримати довгу дорогу, виїду! Давно вже мене сестри кликали до себе в кляштор. Буду ближче до Бога. А ти божеволій далі…

Стара дівка тішилася, але всіляко намагалася приховати радість. Вона повірила, що таки домоглася свого й вижила підступну холопку. «Знову говоритимуть про Ясенських. Перемиватимуть кісточки. Але вже нехай… Поступово все забудеться, перемелеться. Усе ввійде у свої береги», – тріумфувала наперед Зосія Казимирівна.

Ясенський побачив, що від сестри нічого не можна добитися, і кинувся далі будинком. Спершу забіг на кухню – до гладкої Одарки. Та немов до рота води набрала. Із неї нічого, окрім «не відаю, що трапилося», не можна було витягти. Усі челядинці лише стинали плечима й відводили погляд. Це була якась змова на чолі з його рідною сестрою. Ясенський ураз гепнувся із небес на землю. Де були його очі? Чому він не бачив, що Марися в’яне? Він думав, треба дати їй час, щоб вона прилаштувалася до нового життя, направду ж із нею треба було поговорити, розпитати, що її гнітить. Як мало він пізнав дружину за цей місяць життя, власне, нічого й не знав про неї та й не особливо цікавився. Приходив із чайної, обідав, вислуховував Зосіїні скарги на челядь, далі йшов у кабінет, читав газету, курив, пив чай. Увечері закривався з Марисею в спальні, переповідав їй газетні новини, щось розказував зі свого гарнізонного життя, сміявся з власних жартів. Говорив завжди він, а вона мовчала. Чому вона мовчала? Тепер Ясенський підозрював заднім числом, що дружина щось собі надумувала, коли мовчала, щось планувала, і ось нині здійснилося те, що вона вимовчувала.

У спальні Ясенський побачив на туалетному столику масивну золоту обручку з рубіном – Марисину обручку. Юліан забігав покоєм. Для чогось зняв рушницю зі стіни. Тоді почепив її назад. Тоді знову зняв і закричав:

– Я його вб’ю… І її вб’ю… І себе вб’ю!

Усі поховалися – дім неначе вимер. Чоботи Ясенського загупали сходами, заіржав його кінь. І знову все затихло.

Тепер, коли Ясенський підходив до контори, ноги йому немов налилися свинцем. Юліан як міг відтягував мить істини. Він боявся почути від Флора Ігнатовича, що той не знає, де Маруся, боявся дізнатися, що Маруся втекла від нього, хоч і був майже певний цього. Раптом Юліанів кінь заіржав, бо зачув Марусину кобилу-орловку, прив’язану біля контори. Ясенський підвів очі й побачив ув освітленому вікні дружину, яка розмовляла з батьком і графинею. Юліан голосно засміявся. І що він понавигадував? Маруся приїхала до батька, а перстень зняла, щоб не загубити дорогою. Власне, мав би сам запропонувати дружині навідати Флора Ігнатовича. Маруся, звісно, сумувала за батьком, за графинею, за домом. Хай там що верещала Зосія, а він таки має добру й мудру жону. Ясенський уже й забув, що хотів сваритися з тестем за те, що той погано виховав доньку, забув, що хотів убити Василя й навіть узяв для цього двостволку, яку не знав де тепер подіти. Забув про все на світі, коли побачив Марусю живою-здоровою.

– Як добре, пане Ясенський, що ви заїхали по дружину, бо вечоріє, довелося б їй у батька заночувати…

Графиня Браницька швидко встала, розправила турнюр, від якого не могла відмовитися навіть удома, вважаючи його вкрай елегантним, і стала прощатися. Вона всім своїм видом показувала, що не бажає втручатися в чужі сімейні справи. На Ясенського війнуло солодкою вербеною – улюбленими парфумами пані Лідії. «Треба б і Марисі такого парфуму замовити», – геть недоречно подумав Юліан.

– Не будьте такі суворі до Марисі, пане Ясенський, відпускайте її хоч іноді до нас!

Графиня Лідія дозволила собі всміхнутися. Вона добре роздивилася вузькі, за останньою модою, штиблети, добротні шкіряні краги й куртку для верхової їзди, у які був одягнутий Ясенський. «Бач який дженджик! Не такий він і страшний, як про нього люди кажуть. Ну завів чайну, але ж гроші заробляє, не те що мій бідний Владіслав, який лише спускає все, що має…» – подумала пані Лідія, розкланюючись.

Юліан Ясенський чемно приклався до ручки графині. «От стара карга… А мене в гості не зве, лише дружину…» – Юліан по-своєму витлумачив слова Браницької, поглядом проводжаючи її до дверей. Він хотів чимшвидше забрати дружину й рушити додому, але тесть раптом сказав, що має розмову. Довелося сісти біля тестевого бюрка, ніби якомусь прохачеві, що прийшов домовлятися за злучку чи торгувати коней. Флор скосив очі на доньку, а тоді наказав їй винести самовар, махнувши рукою в невизначеному напрямку.

– Юліане Казимировичу, розберімося по честі, – глухо заговорив Флор, щойно за Марусею зачинилися двері. – Я доньку віддавав не в попихачі пані Зосії…

Флор хотів був сказати ще різкіше. Йому на язиці крутилося і «Як це так, що ви у себе вдома не годні ладу навести?», і «Чому дозволяєте збиткуватися над вашою ж дружиною у вашому ж домі?» Утім, коли старший машталір підняв очі на Ясенського, який побуряковів на виду та смикав себе за вус, зрозумів, що достатньо й того, що вже сказано.

– Так що ж мені, жону за пояс заткнути й весь час при собі мати? Ви ж добре знаєте, що я цілий день у чайній…

– То й Марусю беріть із собою. Вона знає грамоту, працьовита, навчена різному від графині. Хай вам помагає, – уже не так упевнено сказав Флор, нищечком спостерігаючи за реакцією зятя.

– Мені брати дружину до чайної? Щоб вона мені там допомагала?

– Ну! Беріть із собою, хай там знайде якусь справу, хоч би й вишивала хрестиком, аби тільки вдома не сиділа й не дратувала вашу сестрицю…

– Слово честі, дорогий мій тестю, якщо ви вважаєте, що так буде краще…

– То ви даєте слово шляхтича, що більше не лишите Марусю на поталу?

Сама ж Маруся, яка вже впоралася із самоваром, тепер стояла за дверима та слухала, як батько з чоловіком учергове вирішують її долю.