Читать книгу Винуваті люди - Тетяна Белімова - Страница 9

Петербург, 1899

Була субота, свято Маковея. Шикарну вулицю Італійську ще не вимели як слід, бо двірники сьогодні встали пізніше. Святкового дня Петербург прокидався довше й із великою неохотою. Василь глибоко затягнувся столичним повітрям, яке хоч і відгонило трохи болотом, усе ж видавалося чистішим після наскрізь прокуреного номера графа Владіслава. Василь зайшов у булочну, що була на першому поверсі прибуткового будинку, де граф винайняв дві кімнатки, і купив пиріжок за грошик. Їсти хотілося так, що аж шлунок зводило, але граф Владіслав видавав із кожним днем дедалі менше й менше добових, а власні кошти, зашиті в підкладку піджака, Василь чіпати не хотів, бо то були гроші на їхнє з Марусею весілля. Від голоду він аж сплюнув під ноги. Зроду-віку так не робив, але тут, у столиці, надивився всяких звичаїв і мимохіть перебрав деякі з них. Камінні каріатиди десь високо під карнизом закотили очі від смутку, на який мали свої причини, але Василеві чомусь здалося, що вони плачуть за ним і що нічого, крім печалі, йому це дивне місто не принесе.

Щось порушувало цей суботній день, додавало щему. Десь грала скрипка так тужливо, мов хтось водив майстерним смичком по нервах. Василь пройшов трохи вперед, рухаючись на дивні звуки, і побачив сліпого скрипаля, біля якого вже почав збиратися чималий натовп по-празниковому вдягнутих міщан. Василь і собі зупинився. Він відчув, як щось заворушилося насподі, бо скрипаль заграв знайоме з дитинства «Їхав козак за Дунай». Здавалося, ці звуки виймали душу. Ураз занило серце й так захотілося додому, побачити Марусю, батьків, що, якби його, Василева, воля, взяв би й побіг звідси. Цікаво, як там удома? Граф Владіслав пише до маєтку нечасто. А от графиня Лідія шле йому листи ледь не щодня, тож Василеві доводиться щоразу бігати на їхню стару адресу по пошту. Граф, щойно приїхавши до Петербурга, спинився на Невському проспекті, у помпезному готелі «Москва». Мармурові сходи, античні скульптури, шик і лоск, перешіптування швейцарів за спиною про те, що «тут у сороковых живал поет Некрасов, а опосля, в п’ятдесятых, и композитор Глинка чаевал с высшим обществам, а нынче всякая шушваль селится…» Тоді «Москва» засліпила Василя своєю розкішшю, а слова персоналу про «шушваль» він сприйняв, звісно, на власну адресу, хоча й графові Браницькому просто поталанило оселитися в дорогезній «Москві». Граф доволі вдало продав відразу восьмеро коней у цирк якомусь іноземцеві. Циркач довго торгувався, але пан Владіслав таки виборов високу ціну. Щось із цих грошей переслав у маєток пані, але більшу частину тут-таки й промотав, спокусившись на столичні принади. За місяць довелося переїхати в номери на Італійську вулицю, тихішу та скромнішу, де пан і його лакей із машталіром ділили невеличке помешкання вже без ванної – спільна вбиральня була одна на весь поверх. Після переїзду граф Браницький нібито взявся за розум і став ходити з Василем на кінний базар у присутні дні, торгувати дванадцятьма конями, що лишилися. Коні були гарні, тому й ціна була висока, торгівля йшла не так скоро, як хотілося б. Але мало-помалу майже всі араби графа Браницького продалися. Лишилося двох продати, а тоді на потяг і додому.

Василь відчув, що його так здавили в натовпі, що ще трохи – й затріщать ребра. І майже відразу хтось надривно заверещав:

– Держите вора! Каравул! Обокрали!

Наступної миті троє шкетів побігли мощеним тротуаром. Засюрчав свисток городового, який ніби з-під землі зродився. За шкетами кинулася частина натовпу з бородатим двірником на чолі, решта ж узялася перевіряти власні гаманці, годинники та прикраси. Тут і там лунали обурені вигуки й жалісливі зітхання. Спритні підлітки встигли в багатьох «позичити» щось цінне «на пам’ять». Василь і собі лапнув кишеню, де він власноруч ушив у підкладку кілька червінців, і похолов. Грошей не було! Сама дірка… Василь зловив на собі співчутливий погляд якоїсь старої пані й кинувся наздоганяти малих посіпак. Зовсім скоро він порівнявся з погонею. Як на гріх, товстий городовий упав посеред вузького проходу між будинками, куди шаснули злодійчуки, і загородив усім шлях. Двірник заходився коло нього, але все не міг його підняти. Дорогоцінні хвилини спливали, і вже стало ясно, що спритники втекли.

У розпачі Василь ударив ногою по тротуарній урні, яка лише загула, мов порожня діжка.

– Постой-ка, молодой человек! Погоди!

Василь спритно ухилився від мідної тростки, якою незнайомий пан хотів підчепити його за рукав піджака, і вже готувався дременути, незважаючи на те, що таки добряче забив ногу, коли пан удруге попросив його зачекати, і то вже чемніше.

– Шо вам треба од мене? Я нічого не бачив! Самого обікрали…

Василеві аж ніяк не хотілося бути чемним. У кишенях вітер грає, ще й цей пан із тросткою вчепився. Можливо, він – шпиг, який потягне його до поліції та змусить свідчити, що ні до чого не призведе. Чистісіньке марнування часу.

– Молодой человек, не ты ли так лихо гарцевал на арабе, когда граф Браницкий продавал мне коней?

Василь придивився до пана й упізнав у ньому того іноземця, який купив у графа Владіслава коней для цирку. Відтак заклав руки в кишені й позадкував – діло набувало не вельми приємного розвитку. Цей дурень-іноземець відвалив тоді небачені гроші, пізніше ж, видно, зрозумів, що переплатив, і кинувся шукати графа Браницького, а того вже й нема за старою адресою. Василь уявив собі пику пана, коли він приведе до нього ще одного кредитора, і аж похолов. Іноземець спостеріг Василевий маневр і кинувся йому навперейми.

– Молодой человек! Ты должен нас выручить! Я как директор цирка тебя прошу! Пойми, у нас программа, а Лили сегодня не выйдет на манеж, потому что упала вчера, чудом осталась жива. Подмени её! Я заплачу!

Пан швидко сягнув до власної кишені й дістав візитівку, яку примудрився тут-таки вкласти Василеві в руку.

«ЗамЪчательно превосходная дрессировка лошадей на свободЪ – директоръ господин Сципионе Чинизелли».

Білий папір був на дотик приємним, легким, утім, відтягував Василеву руку й уселяв у голову сумніви. Справді, Василь хвацько тримався на коні, наче справжній джиґун, міг перекрутитися на конячому крупі, зробити стійку на руках і знову опуститися в сідло. Усе це він робив задля парубоцької розваги, як і дехто з молодих машталірів на кінному заводі. Виступати на публіці за гроші – то була геть інша тема. Василь хотів уже повернути картку й відмовитися, але враз відчув легенький дотик сумління. А як же Маруся? Їхнє весілля? Де взяти грошей? Ті, що вкрали, уже не вернути, а нові так швидко не заробиш. Най буде, що хоче.

– Згода, пане… – навіть із папірця Василь не прочитав би імені директора цирку з першого разу, – виручу вас сьогодні. А скільки дасте за виступ?

– Это же совсем другой разговор! Пойдем же, тут пешком недалеко до цирка. Я тебя не обижу.

Пан із мідною тросткою міцно вчепився в рукав потертого піджака, ніби боявся, що машталір передумає та дремене від нього. Василеві не лишалося нічого іншого, як поволоктися за директором цирку напівсонним Петербургом.

* * *

Василь оглядівся: він уперше був у такому розкішному місці. Що воно таке? Казковий палац? Коні в стійлах, а поруч мармуровий фонтан. Василь подивився на пана Чинізеллі – той мовчки всміхався, спостерігаючи, яке враження справили на хлопа циркові стайні.

– Подожди, брат! Ты еще нашего купола не видел. Вот там краса! Рот уже не сможешь закрыть. Ты только подумай: никакой опоры либо колонны под нашим куполом нет. Держится словно по волшебству.

Василь, хоч і не відразу, завважив арабів, яких продав циркачеві граф Владіслав. Вони стояли окремо від інших коней. Один із них, якого граф Браницький нарік Одважним, голосно заіржав, упізнавши Василя.

– Одважний… От де ти, брате!

Василь сягнув до кишені, шукаючи хлібну скоринку, але не знайшов. Так і лишився стояти із закладеною в кишеню рукою.

– Вот, держи! – пан Чинізеллі подав Василеві сріблясту вуздечку, повідець якої був розцяцькований лискучими камінчиками, і наказав загнуздати Одважного, що його вже встигли перезвати в цирку на Валета.

– Ну, пошли на манеж, покажешь, что умеешь.

Яскраве світло софітів засліпило Василя. Здавалося, Валет був більше призвичаєний до циркового манежу, ніж його вершник, який уперше в житті опинився в цирку, і то не в глядацькій залі, а відразу на арені. Раптом у цьому фосфоричному світлі Василь розгледів баришню, яка крутилася сторч головою на одній нозі, зачепленій за товстий шнур. Баришня то злітала до самого циркового купола, то спускалася нижче, виробляючи стрункими ніжками неймовірні піруети.

– Воздушная акробатка, – прошелестів директор Василеві, зауваживши його неприховане захоплення.

Справді-бо, небесна танцівниця зачарувала Василя. На ній було трико ніжно-рожевого кольору, яке обтискало всі її принади. Василеві навіть спершу здалося, що вона геть без одягу. Він не знав, де подітися, бо ще зроду-віку не бачив дівки без спідниці і, власне, без спіднього. Нарешті циркачка теж помітила машталіра на коні й помалу спустилася додолу. Вона відстібнула спеціальну петлю, закріплену на нозі, і граційно вклонилася. Пан Чинізеллі галантно кивнув акробатці й послав їй повітряний поцілунок на знак свого захоплення.

– Это наша Мери – восходящая звезда цирка Сципионе Чинизелли. Видал, какие чудеса творит? Далеко пойдет, бестия, ежели замуж не выскочит. А теперь ты, голубчик, покажи нам свои чудеса. А мы сядем с Мери и понаблюдаем, как простые зрители.

Василь усе не міг отямитися, щиро захоплений виступом акробатки. Він нічого не чув і не бачив, тож панові Чинізеллі довелося двічі сказати, перш ніж Василь погнав Валета алюром по колу. «Экий бестолковый хохол… Еще сорвет номер к чертям собачьим», – із прикрістю зауважив подумки пан Чинізеллі, неприємно заскочений Василевою недолугістю. Директор уже пошкодував, що запросив Василя до цирку, утім, за кілька хвилин забув про все на світі, бо машталір дзиґою крутився на коні, виробляючи справжні дива, про які його щойно просили.

– Бестия! Далеко пойдет! – шепотів Сціпіоне Чинізеллі цього разу вже на вушко Мері з цілковитим захватом. – А ведь этот хохол – самородок, за ним никакой школы нету. А плечи! Какой размах! Какая силища в руках… Ты только полюбуйся, Мери, до чего хорош!

Проте Мері не треба було переконувати, вона ще раніше за директора Чинізеллі оцінила Василя, а зараз заворожено ловила кожен його рух на арені. Ех, прийшов би він на три-чотири години пізніше, коли вона перебереться в розшитий лелітками костюм, наведе чорні брови замість власних рудих і запудрить ластовиння, яке хтось ніби задля насмішки щедро понасипав їй на щічки, носик і навіть плечі.

Василь уже зіскочив із коня і, важко дихаючи, підійшов до бар’єра, за яким сиділи пан Чинізеллі й Мері.

– Ну що, пане директоре? Підходить для вистави чи чогось іншого утнути?

Василь не так старався для директора цирку, як хотів справити враження на баришню в рожевому трико, яка крутилася під куполом цирку, ніби райська пташка. Здаля, у яскравому світлі, Мері здалася Василеві золотокосою красунею, але чар розвіявся, щойно машталір підступив ближче до циркачки. Перед ним сиділа, закинувши точену ніжку на ніжку, дівчинка років п’ятнадцяти, руденька й непоказна. Лише блакитні очі видавалися привабливими на густо вкритому ластовинням обличчі. «Ти диви… Ні білолиця, ні чорноброва…» – тільки й устиг подумати Василь.

– Отлично! Что ж тут скажешь? Будем готовить тебя, брат, к вечернему выступлению. Тебя, кстати, как зовут? Василь? Нет, так не пойдет. Будешь, значит, Базилием, цыганским бароном. Публика поверит – ведь ты чернявый, кучерявый, писаный красавец. И не скажешь, что из хохлов. Вот Мери поможет тебе с костюмом, она у нас еще и мастерица-искусница, и шьет, и переделывает одёжу для выступлений.

По цих словах пан Чинізеллі закурив чорну сигару, достоту таку смердючу, що Василь ледь не закашлявся. Мері також поспіхом рушила за лаштунки, жестом запрошуючи Василя за собою.

– Вообще меня Машкой кличут. Это меня дирехтор перезвал для афиши, ну вроди как тебя. А ты, штоль, и вправду хохол? Как же ты сюды попал?

Мері виявилася геть не такою сором’язливою, якою трималася при директорові. Вона засипала Василя запитаннями й говорила далі, навіть не думаючи чекати на відповідь. Водночас вона тягнула графського машталіра темними коридорами кудись углиб цирку, поки не спинилася перед черговими дверима й не копнула їх ногою. У тісній комірчині було темно й душно, два невеличких віконечка в рівень із підлогою кидали мало світла. Сюди, як здогадався Василь, скидали старі костюми й узувачку. Машка-Мері спритно діставала одну за одною яскраві чоловічі сорочки, що й справді скидалися на циганські лахи, не перестаючи при тому теревенити.

– Тут недавно выступал театр из Малороссии, так мы с мамкой ходили поглядеть. У меня даже программка есть. Хохлы самую настоящую «Наталку Полтавку» показывали. Ужас как хорошо показывали. Мы с мамкой даже зарыдали от чувств, хоть и не все поняли. Слова вроде как похожие, только все равно не понять, вроде как тебя. Да, вот. Вспомнила. Приезжала сама Мария Заньковецкая – большая артистка, ее даже император пригласил к себе! Вот!

Машка звідкись дістала невеличку золотаву книжечку та вручила Василеві. На ній тоненькими літерами було виведено «Корифеи украинской сцены», а нижче – «К 100-летию “Энеиды” Котляревского. Юбилейный показ “Наталки-Полтавки”», далі йшов перелік акторів, серед яких і справді першим було ім’я Марії Заньковецької.

– Хош, возьми сибе на память. Это ж земляки твои.

Машка-Мері поглянула Василеві в очі та знітилася. Вона швидко обернулася до скрині з чоботами, удаючи, що добирає пару для Василя. У серденьку рудої гімнастки заворушилося щось незнане до того.

* * *

З Фонтанки тягнуло прохолодою. Було вже далеко пополудні. Невеличку площу перед цирком Чинізеллі заполонила святково вбрана публіка, серед якої тут і там лунали хлопчачі голоси:

– Только сегодня! Цыганский барон Базилий из Трансильвании! Невероятное укрощение дикого арабского скакуна! Только сегодня! Только в нашем цирке! Только на вечернем представлении!

Новина поширилася блискавично, тож коли пан Чинізеллі звичним рухом ледь відтулив фіранку, що закривала скляну перегородку між його кабінетом і шикарною глядацькою залою внизу, то побачив людське море, яке не залишило жодного вільного місця й розлилося навіть проходами до манежу. Директор гмикнув у наваксовані вуса щось невиразне. «Хоть бы не подвел цыганский барон», – пан Чинізеллі підніс до рота срібну фляжку та зробив маленький ковточок. Він добре знав свою норму до вистави й суворо її дотримувався.

Зала сяяла золотом і малиновим оксамитом, що відбивалися в безлічі дзеркал. Численні газові люстри заливали світлом величезну галерку, ложі, глядацькі місця. Зручні крісла, оббиті малиновим трипом, були металевими, із красивим візерунком, – їх виготовили на замовлення Чинізеллі на заводі Сан-Галлі.

Василь чекав за лаштунками своєї черги. Молодого машталіра годі було впізнати. У червоній сорочці, розшитій позлітками, у вузьких чорних штанях, які, проте, не обмежували рухів, і високих чорних крагах він став схожим на справжнього циркового артиста. Машка-Мері вже відбула свій виступ, зірвавши шквал справжнього захоплення, і тепер крутилася біля Василя, увесь час щось поправляючи в його костюмі.

– Машка! Ты уже выступила? Дык чаво еще тут ловишь? Сходи за бутылкою к Мойше-бакалейщику. Видишь, как мать устала… Еле на ногах стою…

У темному коридорі хиталася, ловлячи руками стіни, ще не стара жінка, убрана абияк. Тхнуло від неї давно немитим людським тілом та оковитою. По тому, як знітилася Машка-Мері, Василь відразу здогадався, що це справді її мати. Машка схопила матір за руку й потягла її туди, звідки жінка щойно з’явилася. Василь лишився сам. Він гладив Валета по теплій морді – розмірене коняче дихання трохи заспокоювало його. Нарешті на сцену викотився карлик, тягнучи на ланцюгу великого бурого ведмедя в наморднику, і почав теревенити про знатного родича, який лише щойно зійшов із потяга із самої Трансильванії. Василь не мав зеленої гадки, що це за країна й де вона розташована, але здогадався, що настала черга його виступу, бо ж пів дня тільки й чув про відвідини трансильванського барона, тобто себе.

Із першої ж миті, коли Василь опинився на сцені, йому здалося, що руки й ноги в нього зробилися дерев’яними й він не втне навіть злізти з Валета. Відразу забув усі напучування Сціпіоне Чинізеллі, забув те, що йому радила Машка-Мері, і просто проскакав три кола алюром. Публіка насторожено спостерігала за ним, сприймаючи поки що порожні кола за належне. Потім якийсь хлищ із передніх рядів засвистів так, що аж сусідам вуха позакладало, а тоді закричав: «Давай, барон! Чаво ждешь?» Василь раптом згадав, що, як зірве виступ, йому нічого не заплатять. Саме ця думка розморозила його, і він швидко вискочив Валетові на круп, розвів руки, розгойдався та зробив сальто, знову втрапивши ногами на цупку попону. Публіка заревіла, молодчик, який перед цим обурювався затягнутим початком виступу, тепер свистів від захвату – в унісон музиці, що лунала зі спеціального підвищення. Темп музики наростав, і Василь закрутився швидше на Валетові, обертаючись кілька разів то до конячого хвоста, то до гриви, а тоді знову вискочив коневі на спину.

Під шквал овацій вийшов сам директор Сціпіоне Чинізеллі й закланявся низенько, а тоді підійшов до Валета й узяв його за вузду. «Слезь быстренько и поклонись как следует. Публику нужно уважать», – швидко прошепотів директор до Василя. Удвох, безперестанку кланяючись, вони нарешті вийшли за лаштунки. Василь досі відчував шал від власного виступу й ніяк не міг прийти до тями. Йому було парко, і він розщепнув верхні ґудзики сорочки. Слідуючи за Сціпіоне Чинізеллі довгим коридором, Василь із цікавістю дослухався до дивних звуків, що долинали з-за зачинених дверей. Він переглянув майже всю виставу до власного виступу й був у цілковитому захваті від цирку.

– Бери! Заслужил! – Сціпіоне поклав перед Василем золотий рубль, добре знаючи, яке враження справить на молодого чоловіка така сума. – А теперь сядь, дружочек, поговорим серьёзно.

Пан Чинізеллі налив у два срібних келишки зі своєї фляжки, але Василь, який не мав звички пити, відсунув запропоновану чарку: йому здавалося, що він і так п’яний-п’янісінький. Директор не наполягав, мовчки відсьорбнув зі свого келишка, обмірковуючи, з чого почати розмову. Він дав Василеві гонорар, утричі більший за той, якого давав зазвичай артистам такого класу за виступ. Штука була в тому, що пан Чинізеллі вельми хотів підписати з Василем довготривалий контракт – хоча б на кілька років. Жінки-наїзниці довго в його цирку не затримувалися, утім, як і акробатки й гімнастки. Раз у раз якась із них упадала в око заможному панові та ставала утриманкою або ж могла й вийти заміж, народити дітей. Кінець циркової кар’єри для жінки був раннім і неминучим. Чинізеллі зітхнув, згадавши про матір Мері, яка свого часу була знаменитою гімнасткою, але народила доньку, розповніла, перестала виступати, а тоді ще й почала заглядати в чарку. З чоловіками все було інакше. Вони приходили до цирку, щоб оселитися тут назавжди. Для них цирк переростав фах і перетворювався на життя.

– Василий, – відкашлявся директор, – буду говорить прямо. Мне нужен такой артист, как ты. Давно я приглядывался, искал ловкого парня. И вдруг ты. Это судьба, Василий. Ты будешь знаменитым. Это я тебе говорю. Я – Сципионе Чинизелли, а я слов на ветер не бросаю. Подумай только, будешь хорошо зарабатывать. Увидишь мир. Ведь не далее как весной мы собираемся в Европу, в Париж, Рим, Милан! Подумай!

Василь затиснув у кулаці монету. Він усе ще не міг повірити, що так легко дістав ледь не половину вкрадених зранку грошей. Він усе літо тяжко гарував на графа Браницького, щоб зібрати свої червінці. А тут гроші самі йдуть до рук. Але ж Маруся, батьки… Він конче мусить повернутися додому, забрати Марусю – вона завжди хотіла жити у великому місті, ось і нагода. Василь узявся пояснювати про Марусю й весілля. Сціпіоне Чинізеллі скривився, бо геть зле розумів те, що говорив йому Василь. «Какая дикость в его речи. “Коханая дивчина”, “веселие” – это я еще понимаю, а остальное никак не возьму в толк… Точно он из Трансильвании», – думав собі директор. Чинізеллі криво посміхнувся, він надто добре знав людей, тому не сумнівався, що Василь клюне на чималий гонорар. «Никуда не денешься, вернёшься ко мне с “коханой дивчиною” или без неё. Никто еще от денег не отказывался…» Сціпіоне Чинізеллі відкашлявся, начепив на обличчя офіційний вираз, наче машкару, і перепитав у Василя:

– То есть пока твой граф будет в Петербурге – ты будешь выступать? А потом вернешься с ним домой, за своей невестой? Правильно? А опосля, женившись, сразу воротишься к нам в цирк? Обещаешь воротиться? Тогда по рукам!

Сціпіоне Чинізеллі театрально вдарив Василя по руці. Він вірив у свою долю й талан. Василь повернеться – у цьому директор не сумнівався, – і цирк зірве справжній куш.

Василь радо підтвердив свою готовність виступати. Байдикування з паном у готелі, а частіше – десь біля готелю, коли граф Браницький приймав гостей, уже добряче йому набридло.

Машталір вибіг із директорського кабінету й понісся сходами до виходу. Він не помітив у темному кутку Машку-Мері, яка, так і не знявши свого красивого костюма, прокралася сюди, щоб перестріти Василя. Сама того не бажаючи, вона почула всю розмову директора й Василя.

Коли Василеві кроки прогуркотіли й за ним ляснули вхідні двері, Машка, не ховаючись, заплакала і, розмазуючи кулачками чорні від туші сльози, побрела до своєї гримерні. П’яна мати спала сидячи, примостившись на скрині з Машчиними костюмами.

– Мам, мам, ты спишь? – намарне термосила Машка-Мері п’янющу матір за руку. – Оказывается, у него есть невеста… Он скоро поедет за ней. Слышь, мам, вернется к нам уже с молодой женой. Я это не вынесу. Повешусь я, мам!