Читать книгу Винуваті люди - Тетяна Белімова - Страница 6

– Марусю, вставай, бо й долю проспиш!

Батько грюкнув вхідними дверима. Маруся прокинулася й сіла на постелі. Потяглася за глиняним кухликом, щоб напитися, але він виявився порожнім. Легко скочила з ліжка – цебро з водою стояло на лаві біля дверей. Маруся набрала повен кухоль і зробила кілька ковточків. Раптом мокрий кухоль вислизнув їй із рук і дзенькнув об підлогу. Довелося Марусі підіткнути сорочку, дістати з-за груби шмату й заходитися коло підлоги, заодно збираючи докупи глиняне череп’я. За цим заняттям вона не розчула легкого стукоту у двері, які за мить відчинилися. На порозі з’явився незнайомий пан із хвацько закрученими вусами. Погляд його блакитних очей зупинився на голих Марусиних ногах.

– Добридень, панянко! – Незнайомець і не думав відвертатися, прискіпливо розглядаючи дівчину. – Бачу, у вас тут недільне прибирання. Боже помагай!

Маруся зойкнула й випустила ганчірку. Відчула, рвучко обсмикуючи сорочку, як гаряча хвиля сорому заливає обличчя.

– Пардон! Не хотів збентежити. Дозвольте відрекомендуватися. Юліан Казимирович Ясенський, вахмістр у відставці окремого корпусу прикордонної варти.

Скоромовкою представившись, Юліан Ясенський по-військовому клацнув підборами та злегка нахилив голову вперед.

– Чи панянка розуміє по-польськи?

Маруся добре знала по-польськи, але Юліан Ясенський не зводив із неї очей, ще більше бентежачи, і через це вона не могла видушити із себе бодай слівце. Спромоглася лише кивнути йому.

– Чи панянка є донькою Флора Ігнатовича?

Ясенський удавав світську бесіду, зумисне не помічаючи, що Маруся стоїть перед ним у самій сорочці. Здавалося, він дістає від дівочого хвилювання неабияке задоволення. Маруся врешті опанувала себе і, схопивши з жердки свою сукню, насилу видушила «пшепрашам». Вона кулею вилетіла з кімнати й зачинила за собою двері тісної кухні, яка була через сіни. Власне, невеличка світлиця, сіни й кухонька – це й було все Флорове помешкання, що належало йому як старшому машталірові.

Уже з кухні Маруся почула важкі батькові кроки. Флор крутився надворі, біля стайні, і побачив незнайомого пана, який спішився біля його хати. Поки Флор вимив руки й умився, пан уже зник за дверима. Хазяїн і собі заспішив додому, цікавий дізнатися, кому він знадобився в приватній справі, та ще й у неділю. Зазвичай усі прохачі приходили до нього в контору на заводі по буднях.

Флор Ігнатович із порога перехрестився на ікони в кутку, а тоді поручкався з незнайомцем, хоча на споді крутилася нав’язлива думка, що десь він уже його бачив.

– Юліан Казимирович Ясенський, уродзьонний шляхтич, вахмістр у відставці.

Старший машталір відразу згадав, що бачив Юліана Ясенського на ставищанському базарі, де той цікавився фуражем. Що ж, тоді він і справді знав цього пана, хоч і не був представлений особисто. Ясенський був шляхтичем середньої руки, мав скромний маєток і потроху збував пшеницю негоціантам[1] в Одесу. Торік він відкрив чайну на Київському тракті, за кілька верст до провінційного Ставища. Ця подія неабияк переполошила містечкових юдеїв, бо де ж це бачено, щоб шляхтич брався до корчмарства? Хай у чайній не продавали горілки, але вона була на самісінькому тракті, а це вже неабияка перевага для тих, хто не бажав гаяти часу й заїжджати до поштової станції в саме містечко. Мандрівці радо гостилися в Юліана Ясенського. Переказували, що справи в чайній ішли непогано.

– Я вас слухаю, пане Ясенський. Щось маєте мені сказати?

Флор за свою довгу службу перебачив чимало панства та знався на панських звичках. Передусім пошана. Хай що ти думаєш, хай що відчуваєш, поводься шанобливо – і завжди матимеш зиск із зустрічі, тобто ґешефт, як казали ставищанські юдеї.

– Флоре Ігнатовичу, я чоловік військовий, тож не точитиму баляндрасів. Мене цікавлять ваші араби. Почув, що ви маєте біля себе двійко чистокровних арабів, і приїхав напитати ціну. Я, знаєте, коней люблю. Мені життя не миле без доброго коника.

Ясенський білозубо всміхався. На вигляд йому було років із сорок. Не вельми молодий, а втім, тримався справжнім франтом. Одягнутий був у модний широкий піджак, під яким виднілася сорочка без жилетки з огляду на спеку. Штани також, за закордонною модою, були набагато коротшими, ніж пристало носити панові, як на хлопський розум старшого машталіра. Шкіряні краги та м’який фетровий капелюх довершували франтуватий образ шляхтича. Флор відразу збагнув, що перед ним тертий калач. Ясенський-бо не пішов до графа Браницького, який радо продав би йому будь-якого араба зі свого заводу, здерши справжню ціну за чистокровного коня, а прийшов сюди, сподіваючись дістати задешево добрий товар. Флор так само був мастак на оборудки. Рік тому він, як старший машталір, відбракував двох щойно народжених лошат, недоношених і кволих. Таких зазвичай убивають, щоб не мучилися, бо однаково за день-два помруть. Пан або пропав, сказав собі Флор і купив жеребчиків за рубль, майже як падаль.

Старший машталір узявся до придбаних коників, не жаліючи ані сил, ані здоров’я. Вони спершу й спали тут – у хаті біля нього. А тепер, дивлячись на двох зміїв, що б’ють копитами землю в скромній стайні, ніхто й не скаже, що це були здохляки недоношені. Навіть граф Владіслав поцокав язиком, коли побачив вигодуваних Флором арабів, але що з воза впало, те пропало. За документами жеребчики перейшли до Флора. Купчу було оформлено правильно, і граф Браницький власноруч її підписав.

– Так, ваша правда, пане Ясенський, коней я маю. Але тут така справа… – Флор замовк, обдумуючи слова відмови, які б не образили панський гонор. – Коні – це придане за моєю єдиною донькою Марусею. Ви ж добре знаєте, що я безземельний. Тож мої араби – це доньчин посаг. Вона в мене сирота. Жінка померла пологами, Царство їй Небесне.

Це була не зовсім правда. Флор не збирався віддавати за Марусею обох коней – лише одного. Він так і сказав Василеві, коли той, спотикаючись на кожному слові, завів мову про сватання й весілля. Власне, Флор нічого не мав проти Василя-машталіра. Гарний машталір, що й казати. Колись таких здоровенних і вправних хлопів тільки в машталіри й брали. Василь і фортелі на коневі вмів показати, і прибирати в стайнях не гидував, і біля коней умів ходити. Словом, роботящий, тямущий, зграбний. А от як жених його доньки… Тут уже Флор мав іншу думку.

Араби були дорогими. За них можна було б уторгувати грубі гроші. Цілком вистачило б продати й одного, щоб і весілля Марусі справити, і грошенят Василеві дати – хай молоді швидше на ноги спинаються. Утім, Флор волів продавати коня на ярмарку, можливо, і на Київських контрактах, куди він не раз їздив із графом Владіславом і де навіть завів корисні знайомства. Флор сумнівався, що Ясенський дасть йому справжню ціну. Розмову він для себе вважав завершеною, хіба для годиться ще міг запропонувати гостеві чаю. Старший машталір уже розтулив рота, щоб гукнути до Марусі й наказати занести самовар, але Ясенський випередив його:

– Флоре Ігнатовичу, то я й женитися можу. Саме собі дружину напитую. Знаєте, як тяжко самому на світі жити? Найкращі роки в армії минули, вийшов у відставку, оглядівся – усіх дівчат розібрали. На кому женитися?

Флор від несподіванки крякнув, не знаючи, як розуміти мову Ясенського, а той усе сипав словами, мов горохом, то нарікаючи на долю самітника, то розписуючи в усій красі свій маєток і чайну. Ясенський не справляв враження недалекого чоловіка, а радше такого, що має діловий хист і знається на тому, звідки беруться гроші. Однак були в нього дві слабини: гарні жінки й коні, і в запалі Юліан був здатним на дивні й несподівані вчинки, про що старший машталір ніяк не міг знати. Не знав Флор Ігнатович і про те, що Юліан Ясенський уже встигнув роздивитися його доньку й майже відразу відчув до неї пожадання.

– Знаєте що, Флоре Ігнатовичу, ви приїздіть до мене з донькою. Приїздіть вашими конями. І я коней роздивлюся, і ви мій маєток побачите.

Юліан Ясенський поводився запросто, ніби вже давно знав і самого Флора Ігнатовича, і його доньку, і їхній візит був буденною справою для нього. Несподівано для себе Флор погодився.