Читать книгу Винуваті люди - Тетяна Белімова - Страница 12

Історія зі скринею була лише початком дрібних і не дуже прикрощів, які сипалися на Марусю звідусіль і робили її життя нестерпним. Усі в домі Ясенських дерли писок перед молодою пані, наслідуючи Зосію. Одарка, гладка куховарка, вороже вкняпилася в Марусю, коли та порадила додати в борщ лаврового листа. «Ідіть ви, пані… до своїх панських справ!» – Дарка грюкнула дверима кухні просто перед носом у новоспеченої Ясенської. Коли ж Маруся прогулювалася садком чи заглядалася на клумби, кухарка тривожилася й позирала у вікно. У садку працював її чоловік Федір, якого молода пані могла причарувати, як причарувала немудрого Юліана Казимировича. «Чарівниця-чортівниця…» – шипіла вслід Марусі стара, зсохла, наче тріска, Пріся, яка була колись за няньку Зосії та Юліанові, а тепер доживала віку коло них.

– Підлила… – шепотіла посинілими від старості вустами Пріся.

– Яке там! Підсипала свяченого маку йому в слід! – гнула своє розчервоніла від пічного жару Дарка.

Зосія ж лише буряковіла та клала на себе широкий хрест:

– Підлила… Підсипала… Чи не всеєдно? Любовний пристріт! Чорти б її вхопили! Хай боронять нас Ісус і Матка Боска від відьом і їхніх чарів…

Загалом челядинцям, перейнятим своїми справами, було байдуже до Марусі. А от Зосія Казимирівна оголосила невістці справжню війну. Спеціально замикала вітальню й ховала ключа, бо завважила, що Маруся могла по кілька годин грати на піаніно, яке там стояло. Пізніше стала замикати й братів кабінет, бо там була велика книжкова шафа, з якої невістка витягала старі фоліанти й читала. Зосії Казимирівні здавалося, що такі тонкі матерії, як читання та гра на піаніно, властиві лише шляхтянкам, а холопки можуть хіба вишивати. Зосія кликала невістку до столу, лише коли Юліан був удома. Маруся могла цілий день просидіти сама зі своїми думками й вишивками, які скуповував для неї Ясенський на ставищанському базарі. Одна тільки ряба Настка мала серце до молодої пані, але це ніяк не могло зарадити. Дівка-переросток не сміла перечити Зосії Казимирівні, хіба крадькома могла занести Марусі кухоль молока й булку.

Із цього кола безвиході, здавалося, не було порятунку, але Маруся наче й не помічала того, що чинилося навколо. Вона чекала на Василя, потай сподіваючись на втечу. Але тепер, коли Василь відштовхнув її, у Марусі прокинулася незрозуміла їй самій злість. Вона вдруге заходила до будинку Ясенських і пройшла повз покій зовиці з викликом, не ховаючись. Зосія Казимирівна ніби відчула невістчин мовчазний опір, прочинила двері й стала на порозі. У нічному очіпку й бахматій сорочці, підсвічуючи своє брезкле обличчя свічкою, Зосія ледь не скреготіла зубами від люті. Усі старання виявилися марними. Брат погнався за холопкою, наздогнав і таки повернув. Юліан, на якого злостилася сестра, також ледве стримував лють. Мав чимало запитань до Зосії й не мав жодного бажання відкладати їх до ранку.

Маруся якийсь час дослухалася до їдких і болючих образ, якими шпиняли одне одного брат із сестрою, дослухалася до вітру, що завивав за вікном, а тоді впала на свою половину ліжка й заридала. Василь відштовхнув її, навіть не захотів вислухати. Маруся вирішила, що її життя скінчилося.

* * *

Юліан сидів на неприбраному ліжку та сторожко водив очима за хаотичними рухами дружини. Вона, немов метелик, зловлений у скляну банку, металася покоєм – від шафи до люстра, від люстра до комода, а потім знову до шафи. Навіть якби Юліан чи Зосія прив’язали Марусю мотузкою до стільця, вона, певно, і тоді вирвалася б із будинку. Хай в осінню негоду, до Юліана в чайну, у ставищанський костел – куди завгодно, аби тільки бути серед людей і відволіктися від думок про Василя. Марусі здавалося, якщо вона лишиться сама в Юліановій спальні, то просто збожеволіє.

– Марисю, серце, поглянь, що робиться надворі… Зважай!

Маруся лише кивнула на знак згоди й подумала, що варто вдягтися тепліше. Власне, увесь Марусин гардероб складався з речей, перешитих ще весною з одягу графині Браницької, який та вже не носила. Речі, хай і не нові, були з дорогого краму, мали цілком пристойний вигляд. Маруся прочинила дверцята чималого старовинного шифоньєра, на мить замислилась і витягнула звідти довге пальто зеленого сукна, обшите по коміру й рукавах лисячим хутром. У пальті точно не замерзне.

Юліан ще не допив кави, яку щойно подала Настка, а Маруся вже випірнула з-за дверцят шафи, що слугувала їй за ширму, цілком одягнута й готова до виходу. У великому дзеркалі відобразилася її зграбна фігурка в темній спідниці й маренговому жакеті, з-під якого ледь видно було комірець англійської блузки.

– Я вже готова, лише накинути пальто. – Маруся скосила очі на Юліана: той сьорбав каву, зосереджено вивчаючи вчорашню газету.

– Марисю, серденько, така негода… Може, поїдеш іншим разом?

Надворі було холодно, зарядила осіння мжичка. Ясенський мав крихітну надію, що дружина таки передумає. Йому страх як не хотілося закладати коляску. Він би доскакав до чайної і верхи, надягнувши довгого плаща й капелюх із широкими крисами. Але Маруся не проявила такту й розуміння. Із невластивою їй твердістю вона мовила:

– Ні, відкладати не можна в жодному разі!

* * *

У чайній, на диво, зовсім не було чашок, а звичайні склянки в металевих підсклянниках. Розставлені рівними рядами, вони поблискували, немов справжня скляна армія. «Як багато склянок, невже буває стільки відвідувачів заразом?» – Маруся роззирнулася. Геть не такою вона уявляла Юліанову чайну. Думала, побачить щось на кшталт шинку в Іванівці, у якому, щоправда, жодного разу не була, а лише якось проходила повз розчинені двері. Зазирнула з цікавості й нічого особливого не побачила: дерев’яні лави та столи, глиняна долівка, притрушена сіном. Убога сільська хата.

– Так от ви яка, Маріє Флорівно! Ну ж здрастуйте вам! І будьмо знайомі.

Маруся обернулася на жіночий голос. Перед нею ніби із землі зродилася далеко не молода, але ще й не стара пані. Її неприродно білим лицем у всі боки розбіглися тоненькі павутинки зморщок; темне волосся, щедро помережане срібними ниточками, було зібране у високу зачіску. Пані була вбрана в просту чорну сукню, яку прикрашав лише невисокий корсет, що до нього кріпився білосніжний фартух зі смішними накрохмаленими крильцями. І такі зачіски, і такі сукні Маруся бачила в Києві, де була цієї весни з графинею Лідією. Незнайомка всміхалася Марусі, але самими губами, бо її очі зберігали якийсь дивний вираз: суміш смутку, болю, тривоги, недовіри, розчарування та ще чогось такого, чому, напевно, не було й назви.

– Знайомтеся, моя дружина – Марія Флорівна, а це – пані Єлена Мілевська, господиня в чайній.

Маруся була цілковито заскочена, коли щойно представлена пані простягнула до неї обидві руки, ніби до давньої приятельки, і щиро обійняла її. Виявилося, що Ясенський порядкує в чайній не сам, що йому допомагає якась пані Єлена. Хто вона така? Чи давно тут служить? Штука була в тому, що Маруся ніколи не чула від Юліана, що він має помічницю в чайній, хоча запевне хтось мав би бути. Утім, усе ж не пані. Із якого це доброго дива пані погодилася прислуговувати? Пані Єлена ніби відчула, що Маруся думає про неї, і приязно всміхнулася:

– Проходьте, пані Маріє, там ззаду є невеличка кімната біля кухні, власне, моя спальня, але ви можете почуватися там зовсім вільно. Можете навіть прилягти на моє ліжко, якщо схочете. Або огляньте чайну, поки ще нікого немає. Скоро буде повно відвідувачів, бо неділя – базарний день…

Чайна Ясенського являла собою чималий покій на чотири великих вікна, частина якого була відділена високою дерев’яною лядою, що на ній було викладено гіркою яблука в карамелі. Поруч лежали льодяники на паличках, які часто продають цигани на ярмарках, далі – бублики, посипані маком, а за ними – медові пряники з мигдалем у формі різних звірят. За всією цією красою, з іншого боку ляди, парував самовар, якого геть не було видно, лише легкий димок і характерне дзижчання видавали його. У більшій частині чайної стояли дерев’яні столики з венеціанськими стільцями. Усі меблі було зроблено з недорогого дерева. Столики, як почула Маруся від пані Єлени, накривали скатерками лише тоді, коли мали чаювати важні персони.