Читать книгу Винуваті люди - Тетяна Белімова - Страница 8

Була субота, свято Маковея. Незважаючи на ранню годину, в Іванівській церкві вже правили. Маруся потягнулася в ліжку й усміхнулася сама до себе. Вона згадала, як графиня Лідія вимовляла сільському батюшці за ранні служби, наказувала шануватись і брати приклад зі ставищанського ксьондза, який ніколи не будив вірян завчасно. Батюшка згідливо кивав, та, однак, чинив по-своєму.

Маруся хлюпнула води в мідницю та стала вмиватися. Через прозорі крапельки на віях і кімнатка, і світ довкола – все здавалося різнокольоровим і розпливчастим. Раптом у цих змішаних барвах з’явилося обличчя графині Браницької, уже немолоде, ледь припухле від сну.

– Марисю, серце, одягайся. Батько забирає тебе на весь день.

Графиня Лідія оперлася повною рукою на одвірок. Маруся стояла проти вікна, і від цього її довге волосся ніби світилося золотою барвою. Графині раптом пригадалася улюблена дитяча книжка з грецької міфології. Там такі ж дівчата, як Маруся, тонкі, стрункі й довгоногі, називалися німфами. Але яка ж із Марусі німфа? Вона ж холопка. Піде заміж за свого Василя, народить купу дітлашні та швидко постаріє від марудної праці. Зовсім скоро нічого не лишиться від цієї тонкої вроди. Дарма вона, графиня, привчила дівку пити каву й розкладати пасьянс. Але що було робити, коли граф цілими днями пропадав на своєму кінному заводі? Тоді вже й самій довелося цікавитися кіньми та навчитися їздити верхи. Як на те, донька старшого машталіра Маруся добре трималася в сідлі й могла скласти компанію графині Браницькій. Матері в дівчинки не було, от графиня і взяла малу до себе – і для науки, і для розваги.

– А чого батько прийшли? Хіба ми не поїдемо до костелу, пані?

Маруся ледь не потягнулася й лише останньої миті стрималася. Графиня страх не любила позіхань і потягувань, називаючи це «порушенням етикету» і наполягаючи щоразу, що «панни так не поводяться». Лідія Браницька лише невдоволено скривилася, бо не мала зеленого уявлення про справи Флора Ігнатовича. Вона й сама була неприємно заскочена раннім візитом старшого машталіра. Її здивував його врочистий вигляд, а ще більше – його загадкове прохання, мовляв, чи не зволить ласкава пані чимшвидше відпустити доньку з ним? Графиня, звісно, відпустила. Що ж мала чинити? Скоро доведеться і зовсім попрощатися з Марусею, вона ж бо заміж збирається. І це мудро з її боку. А от графині було б немудро, старіючи, тримати біля себе молоду вродливицю, до того ж маючи дорослого сина. Олександр Браницький саме мав повернутися до маєтку з Києва. Пані Лідія сама викликала його телеграмою, бо старший Браницький ось уже понад місяць, як поїхав продавати коней до Петербурга і, схоже, не поспішав вертатися. Графиня ж потребувала підтримки та твердої чоловічої руки в управлінні маєтком.

Пані Лідія незмигно стежила за швидкими зборами Марисі, дивилася, як та чесала волосся, спритними рухами заплітала довгу косу, защипувала непіддатливі крючки на сукні, яку зовсім недавно отримала від графині й сама перешила на себе.

– Марисю, серце, візьми мій старий капелюшок. Той самий, рожевий, що ти вподобала. Забирай його назовсім, бо вже не носитиму. Такі вийшли з моди. А втім, капелюшок ще цілком пристойний. До того ж молодій дівчині все до лиця, що не вбери.

Графиня востаннє критично оглянула Марусю, ніби благословляючи на незнану пригоду, і жестом відпустила. Треба було й собі збиратися до костелу – усе ж хоч якась атракція.

Маруся тим часом затрималася біля великого дзеркала в салоні. Вона вбралася в омріяний капелюшок і, поки ніхто не бачив, роздивлялася себе. Її погляд упав на піаніно, на якому лежала улюблена «Лялька» Болеслава Пруса. Цей новомодний роман, виписаний графинею з Варшави, був прочитаний двічі. Обидва рази Марусею. У пані все ніяк не доходили руки до легкої лектури. Піддаючись раптовому пориву, Маруся відкрила кришку піаніно й зіграла два перших такти «Етюду» Шопена, який лише недавно вони з графинею почали вчити в чотири руки. Вона морщила лоба, згадуючи ноти, які ніби вивітрилися з голови, а тоді провела пальцями по всіх клавішах, змусивши піаніно ображено вискнути, і побігла сходами на перший поверх. Там, навпроти великих вікон із вітражами, її вже дожидав батько.

* * *

Прудкі ластівки літали низько, майже над землею. І Маруся, дивлячись на них, сказала вголос: «Буде дощ». Батько й собі подивився на небо, але нічого не відповів, лише пришвидшив ходу, тож Маруся за ним ледь устигала. Поступово батькове хвилювання передалося й доньці. Коли вони нарешті дійшли до батькового дому, Маруся була сама не своя. Вона звела очі на Флора Ігнатовича, але він і далі мовчав. Уже зійшовши на власний ґанок, Флор востаннє оглянув доньку та штовхнув важкі двері до сіней.

– Добридень, Флоре Ігнатовичу, моє шанування, панночко Марисю! Щось ви не квапитеся. Слово честі, ми вже тут усі жданики поїли… – Просто біля столу, високо закинувши ногу на ногу у вузьких штанях, сидів Юліан Ясенський. Він хутко підвівся й поцілував Марусі ручку, ніби справжній панночці.

Знагла Маруся знову, як і в маєтку Ясенського, відчула себе порцеляновою лялькою, мов героїня роману Пруса. Вона потупилась і не могла навіть звести погляд на цього високого красивого чоловіка, який владно тримав її за руку. Коли ж Юліан Ясенський нарешті пустив її, вона безвольно опустилася на лавку біля столу й лише тоді, трохи отямившись, роззирнулася. На свій подив, Маруся завважила по інший бік святково накритого столу рябого Прокопа, управителя Ясенського, і рідну тітку Олену, меншу батькову сестру. Утім, Олена Ігнатівна, яка все життя працювала в маєтку куховаркою, повна й вироблена коло печі, скидалася радше на Флорову матір. І Прокіп, і тітка Олена свердлили Марусю очима, ніби намагалися продивитися її наскрізь. Від побаченого й почутого Марусине серце могло будь-якої миті вистрибнути з рота й покотитися просто під ноги Ясенському. Батько, зауваживши її стан, спохмурнів, але знову ж нічого не сказав за своїм звичаєм.

Раптом Прокіп устав із-за столу й заговорив різким неприємним голосом:

– Ну что же, Флор Игнатьевич, по старому обычаю заведу байку про куницу и добра молодца, как говаривают у вас тут, среди хохлов.

Далі Маруся ледь розібрала мовлене Прокопом про мисливські лови, усе ще до кінця не вірячи в батькову зраду. Повірила, лише коли почула недвозначне запитання Прокопа наприкінці розказаної приповідки:

– Спрашиваем у тебя, Флор Игнатьевич, согласен ли ты, родитель, отдать дочь свою, Марию, за доброго молодца Юлиана?

– Згода! Такий зять мені до душі! – Від хвилювання Флор трохи осип і затинався на кожному слові. Він шумно видихнув, немов завершив якусь дуже важливу справу.

Марусі здавалося, що це якийсь дурний сон і що батькова підступність так само сниться їй. Невже батько погодився віддати її за нелюба, набагато старшого за неї чоловіка, хай і пана? Маруся підвела очі та спантеличено поглянула на тітку Олену, яка настирливо вкладала їй до рук хусточку, щоб подати молодому.

– Таточку, тату… як же це? Що ви надумали зробити зі мною, таточку? – Гіркі сльози покотилися з Марусиних очей, так ніби шовкова хустина вже зав’язала їй білий світ і тільки й лишилося чекати, коли її покладуть поруч із матір’ю на сільському цвинтарі. – Тату, я собі щось зроблю, а за пана не піду…

Флор збуряковів. Чого-чого, а такого від своєї тихої та слухняної доньки він не чекав. До сліз, до скарг – був готовий, але ж не до погроз! Вона ж іще молода, щоб власною долею розпоряджатися. Кому ж, як не батькові, усе владнати, тим паче коли трапився такий випадок?

– Та не слухайте ви її! То вона не тямиться від радощів! – Тітка Олена, силувано сміючись, сама вклала шовкову хустинку в наставлену долоню Ясенського.

Олена Ігнатівна боляче стиснула Марусину руку й потягла її через сіни на кухню. Якби її воля, вона б зарядила дурній дівці добрячого ляпаса. Але ж Флор… Носиться зі своєю Марусею, наче з панночкою, ось нехай тепер тішиться її вибриками. Ясно як божий день, що таку хоч бий, хоч умовляй – пуття не буде. Одна надія, що Боженька дасть Марусьці розуму не відштовхнути щастя, яке саме йде до рук, а добрі люди з часом укладуть у голову те, чого батько не спромігся вкласти.

Тітка без жодних жалощів набрала повен рот води й приснула на Марусю, що заходилася від ридань, наче мала дитина.

– Ну й чого ревеш? Совісті не маєш! Батько пнеться з останніх сил, щоб у люди тебе вивести… А ти?

Тітка Олена згадала своє сватання, чимось схоже на Марусьчине, коли її шістнадцятирічною дівчиною теж видавали заміж за нелюба, удвічі старшого за неї. І нічого. Змирилася-злюбилася, Василину нажила, щоправда, овдовіла рано. Але то вже, видно, така доля.

Племінниця вже не ридала, лише схлипувала вряди-годи. Тітка Олена втомлено плюхнулася на дерев’яний стілець, зіперлася ліктями на невеличкий столик і замислилася. Отак і життя минуло, зоставивши по собі лише згадки про молодість і чорні, нароблені до мозолів руки. Брата вона добре розуміла, а його бажання вирвати доньку із замкнутого кола вічних наймів і тяжкої праці здавалося їй цілком природним. Якби її Василині трапилася нагода вибитися в панство, то й вона, Олена, схопилася б за неї обіруч, а доньку скрутила б у баранячий ріг, якби та тільки слово пискнула.

– Дурна ти, Марусько, ще й нерозумна! Будеш панувати! Не рюмсай, кажу. Краще вип’єм за твоє сватання.

Тітка Олена налила дві чарки самогону й підсунула одну до Марусі. Маруся тільки нижче схилила голову. Тітка сприйняла це за погорду та вдруге ледь стрималася, щоб не заліпити племінниці ляпаса.

– Ну як собі хочеш, а я вип’ю ще й закушу. – Тітка недобре глянула на Марусю й таки перехилила чарку.

Флорова сестра підсунула до себе полумисок вареників, які сама ж і наліпила, і перехилила ще й чарку, що її налила для Марусі, аби добро не пропадало. Випивши, Олена Ігнатівна посміливішала. Слушно розсудивши, що «нікуди ж ти, Марусько, не дінешся, якщо батько згоду дав», тітка посунула в сіни, щоб підслухати тихцем, про що домовлятимуться брат із паном. Флор потім ані слова не скаже, і ні в кого буде запитати…

Чоловіки у світлиці теж випили й закусили. Вони говорили так голосно, що можна було й не йти до сіней, навіть у кухні все було добре чути.

– На Покрову справимо весілля, – басував Флор.

– [2], – п’яненько сміявся на те Ясенський, що від щастя несподівано перейшов на рідну мову та став пропонувати відгуляти весілля наступного тижня.

– Та годі ж бо! – заперечував Флор, не на жарт заскочений таким натиском майбутнього зятя. – Ще ж Успенський піст до Пречистої. Хто ж у піст жениться? Та й люди пащекуватимуть. Понавигадують казна-чого…

Ясенський знову сміявся й казав, що йому начхати на людей. Практичний Прокіп став указувати Юліанові Казимировичу, що навіть ксьондз не дозволить вінчання в піст. Та й тижня буде мало для підготовки. Урешті Флор погодився відгуляти весілля наступної ж неділі після першої Пречистої, тобто за три тижні. Коли все було з’ясовано, коли вже добре випили й закусили, рябий Прокіп, ніби раптом згадавши про свої обов’язки свата, завів хитру балачку. Зрозуміло було, що діяв він за наказом Ясенського, але скидалося ніби за власною волею, дбаючи про майбутнє свого пана.

– Так што же, батька? За дочкой приданного надобно прибавить, значится. Все ж отдаешь её за шляхтича, будет как сыр в масле кататься. – Прокіп почав здалека, як роблять бувалі торгаші на великому ярмарку, намагаючись обкрутити наївного покупця.

– А що ж я можу додати, коли нема більше нічого? Землі я не мав ніколи. Арабів обох віддаю за донькою, як і обіцяв. Гроші даю… Слово дав і дотримаю. Спитайте хоч кого, чи порушив коли Флор Ігнатович слово? – Флор загарячкував. Прокопові натяки здалися йому ущипливими.

– А бричка, батя? – не вгавав Прокіп.

– А що бричка? – удавав, що не розуміє, Флор.

– Для чего тебе бричка, коли ты коней отдаешь?

У світлиці запала така тиша, що, здавалося, чутно було, як муха пролетить. Бричка становила особливу Флорову гордість. Старший машталір довго терся серед панів, возив із графом Браницьким коней на продаж, бував на різних виставках не лише в Петербурзі й Варшаві, а й у далекому Парижі. Усе життя Флор тягнувся до панів, хотів хоч у чомусь бути з ними нарівні. Тому, коли викохав собі арабів, відразу замовив бричку в знайомого білоцерківського майстра. Бричка була не абияка, а справжня панська, із лакованими поручнями, відкидним верхом, із лавицею, оздобленою м’якими подушками. Це була мрія, яку Флор плекав усе життя. І ось тепер він мусив поступитися нею з примхи свого шляхетного зятя.

– Що ж, беріть і бричку, – глухо промовив Флор.

– Вот это дело, батька! Дочка у тебя одна, не гоже за ней жалеть приданное. Не гоже…

Було чутно, як Прокіп ляснув Флора по плечу. Забулькала оковита, наповнюючи чарки, захрустіли на зубах малосольні огірки, що їх цілий слоїк принесла зранку Олена Ігнатівна. Сама Флорова сестра вражено прикрила рота рукою, щоб не ахнути. Адже її брата грабували просто посеред білого дня в його ж власній оселі. Олена аж упріла від хвилювання. Їй кортіло зазирнути до брата й подати йому знак, щоб не поспішав давати слово за бричку, але було запізно, бо трикляте слово вже вилетіло, наче горобець, якого годі спіймати.

* * *

– А ти все киснеш? – Тітка Олена не мала на кому зірвати злість, бо нікого, окрім племінниці, поблизу не було.

– Я графині Лідії поскаржуся… – глухо видала Маруся.

– Ой… Люди добрі! Поскаржиться вона… І чим Браницька тобі поможе? Ніц вона не зробить… Бо на те і є батькова воля та благословення, щоб дітей женити.

Маруся зіщулилася під неприязним тітчиним поглядом. Таки правду тітка каже. Нічого графиня тут не вдіє, ані плачі не поможуть, ані сльози не зарадять. Але скоро повернеться Василь, і вони втечуть кудись разом. Поїдуть до великого міста й повінчаються. Батько пересердиться та пробачить. А Ясенський хай шукає собі когось іншого.

Маруся поклала голову на руки та стала чекати. Їй здавалося, що кожна прожита хвилина наближатиме зустріч із Василем. Але час, як на гріх, завмер на місці, наче в жаскому сні, і не думав рухатися вперед. Спекотний день ледь-ледь сунув до свого завершення.

Нарешті Юліан Ясенський зі своїм прикажчиком вийшли надвір. Батько з тіткою Оленою пішли їх проводжати. Марусі ніхто не чіпав, наче всі забули про неї. П’яний Ясенський довго вовтузився біля свого коня-півкровки, бо не міг утрапити ногою в стремено. Прокіп посміхався у руді вуса, уже не вперше спостерігаючи таку картину, адже Юліан таки міг перебрати міру. Флор терпляче чекав, коли майбутній зять влізе на коня. Тітка Олена несподівано розчулилася й заходилася витирати кутиком хустини п’яненькі сльози. Їхня Маруська вже зовсім скоро запанує, перебереться до маєтку Ясенських. Ото вже панська челядь заздритиме! Але кому яка доля. Олена востаннє зітхнула й подала братові знак, що не може більше чекати й має вертати до себе – на кухню.

* * *

Більшу половину неба затягло важкими темними хмарами, які прорізували гострі та швидкі блискавки. Десь за річечкою Тарганом, що відділяла графський маєток із заводом від Іванівки, уже гуркотіло. Наближалася справжня буря. Флор Ігнатович, провівши гостей, так і стояв на ґанку. Поринувши у власні думки, він не помічав негоди. Його злегка похитувало чи то від випитого, чи то від щастя, що так неждано звалилося на нього з донькою.

– Зі святом, свате! Чи вже й не свате? Що скажеш?

Гива, батько Василя, ніби з-під землі вродився перед старшим машталіром.

– Драстуй, сусіде! І тебе зі святом! – Флор не знав, де очі діти. – А що маю тобі казати?

Раніше між Гивою та Флором не виникало жодних непорозумінь. Обоє змалку працювали на кінному заводі, обоє вивчилися на машталірів, одружилися, оселилися поруч, ростили дітей. Бувало, Лександра, Гивина дружина, заходила по-сусідськи, щось підказувала, помагала з маленькою Марусею, особливо попервах, коли Флор щойно овдовів. Частенько Лександра саджала малу обідати поруч зі своїми синами, жаліла сирітку, коли та збивала колінця чи лікті, бавила іноді й цілий день, а коли Флор вертав з роботи, заносила сонну на руках додому.

Старшому машталірові враз зробилося мулько: «От тобі й на… Принесла нечиста Гиву». Високий і широкий у плечах Гива видавався розлюченим велетом проти звичайного на зріст, трохи корячкуватого Флора. Старший машталір відступив до дверей, хоча й добре тямив, що від Гивиної люті його жодні двері не врятують. А чутки про Гивину люту силу ходили одна страшніша за іншу.

Старий граф Браницький привіз Гиву ще малим із Кавказької війни. У панській економії подейкували, що той був графським байстрюком, що народила його грузинська княжна, яку Ксаверій Браницький покохав першим сильним почуттям, і вона відповіла йому взаємністю. Коли стало відомо, що княжна при надії, граф намовив її їхати з ним в Україну. Закохані втекли без батьківського благословення, однак їхнє щастя було недовгим. Княжна померла дорогою, а новонароджений хлопчик лишився графові. Ніхто точно не знав, де тут правда, а де вигадка. Гива мовчав про себе, а розпитувати щось, знаючи його й справді кавказький норов, дурних не було. Втім, і покійний Ксаверій Браницький, і його син Владіслав ставилися до Гиви по-особливому, закриваючи очі на його п’янство й бійки, хоча він був простим собі машталіром. Когось іншого давно звільнили б, але Гиві все миналося. Хіба інколи старий граф закликав його до себе й журив за чергову витівку. У всьому ж іншому Гива був звичайним собі мужиком і сам інколи дивувався, у кого це вдався його старший Іван, на диво тямовитий і меткий, змалку поведений на книжках. Гива завіз його до Білої Церкви й віддав там у науку. Казали, що Іван вибився в люди. Менший же, Василь, пішов слідом за батьком у машталіри.

– Я ж до тебе як до брата рідного… А ти мого сина зневажив… Недарма ж ти наполігся, щоб мого Василя взяли в обоз! Василь поїхав, а ти Марусю панові взявся продавати… – скреготнув зубами Гива. – Паскуда ти… паскуда з паскуд…

– Чи ти п’яний? Чи що тобі сталося? – Флорові не було куди подітися, бо Гива навис над ним, мов судний день. – Брат не брат… Усяк про себе дбає, і ти на моєму місці вчинив би так…

Флор не договорив, бо Гива зненацька штовхнув його. Флор Ігнатович не втримався на ногах і полетів під власний ґанок. Гива кинувся на нього зверху й узявся товкти кулаками, виказуючи за Василя й Марусю. Перші важкі краплі впали на лиця обох чоловіків, і від цього здалося, що вони плачуть.

– Дядьку, що ж ви робите? Пустіть батька!

Маруся, яка почула ґвалт і вибігла надвір, кинулася Гиві на спину, але він струснув її, немов кошеня, і далі гатив Флора куди прийдеться. «Рятуйте!» – кричала Маруся, але дощ, що впав раптово, як це часто буває влітку, глушив її слова, накривав скляною стіною, обпікав холодними краплями.

Негода посилювалася щохвилини, і земля під ґанком стрімко мокріла, перетворюючись на болото. Обоє чоловіків уже добряче забрьохалися. Здавалося, що це не люди б’ються навкулачки, а чорні демони пекла зійшлись у двобої. Раптом розлігся неймовірний гуркіт, і наступної миті іванівська дерев’яна церква запалала, наче сірник. Гива струснув головою, ніби проганяючи від себе ману, і подивився на закривавленого Флора, який лежав без тями. Вулицею бігли люди з відрами й лопатами. Гива позадкував, а тоді побіг за всіма, ніби також поспішав на пожежу.

Маруся кинулася до батька. Флорове обличчя нагадувало шмат м’яса, а замість правого ока набігла кривава ґуля, що й самого ока вже не було видно.

– Тату, таточку, вставайте!

Маруся марно силувалася підвести батька. Сукня на ній змокріла та прилипла до спини, важкі холодні градини боляче били по обличчю й руках. Але Маруся не помічала цього. Вона наважилась і вдарила батька по щоці – так її колись учила графиня. Флор опритомнів і важко застогнав. Спираючись на дочку, він насилу звівся на ноги, подолав кілька сходинок ґанку, перевалився через поріг і, дотягшись до ліжка, знову знепритомнів.

Уклавши батька, Маруся стягла з нього сорочку й закусила губи, щоб не заплакати. Скрізь по Флоровому тілу були криваві сліди від Гивиних кулаків. Проте найдужче постраждала голова нещасного Флора: біля вух запеклася кров, а з правого ока сочилося щось непрозоре. Маруся внесла води й узялася обмивати батька від крові та бруду. Швидко вода в мідниці стала майже чорна.

– Тату, таточку, скажіть що-небудь…

Раптом Марусі здалося, що Флор не дихає, і вона знову стала його термосити. Батько застогнав і на мить розплющив ліве око. «Живий, – зраділа Маруся. – Але йому треба лікаря. Може ж, графиня з самого ранку пришле когось по мене? Отоді вже хтось поїде до Ставища по доктора». Маруся, звісно, не знала, що графиня Лідія зустріла в ставищанському костелі Вікентія Монтрезора й поїхала до його маєтку подивитися на золотих рибок. Слово за слово, і графиня лишилася до вечері, а тоді вирішила й заночувати в пана Вікентія, тим паче що Монтрезорова небога дуже її про це просила. Ніхто в маєтку не знав, де поділася графиня після служби. Лідію Браницьку відшукали аж наступного дня, щоб повідомити про пожежу в її маєтку, від якої, на щастя, ніхто не постраждав.

Знагла Маруся помітила, що хтось ходить під вікном і заглядає крізь шибку. «Боже мій, це ж Гива повернувся…» – Маруся впізнала батькового кривдника. Це й справді був Гива, який прочуняв під дощем і вжахнувся зробленому. Він притиснувся лобом до скла й намагався щось розгледіти в напівтемряві кімнати. Гива не насмілювався озватися чи постукати, усі його запал і лють ніби випарувалися від полум’я пожежі. Маруся відчула, як її зуби цокотять. Вона кинулася до дверей і взяла їх на залізний засув, а тоді потушила на столі гасову лампу. Мить спливала за миттю, а Гива все стояв у них під вікном, притулившись лобом до скла.

– Флоре, Марусю, пробачте… Я не хтів… Якась мана найшла на мене…

Маруся відчула, як від цього голосу побитого щеняти, яким несподівано заговорив Гива, волосся в неї на голові стало сторч. Їй здалося, що то не Гива, а якась потойбічна почвара в образі Гиви явилася, щоб звести її з батьком зі світу. Маруся почала тихо проказувати «Богородицю», і за третім разом Гивина страшна мармиза зникла з їхньої шибки.

* * *

Кволий ранок, що ледь зводився на ноги після нічної бурі, не приніс бажаного полегшення. Флорові ставало дедалі гірше, а Маруся вже хиталася від утоми. Вона вмилася, переплелась і вже зібралася йти по допомогу, коли у двері постукали. На порозі стояв панський управитель Йоган Карлович, білобрисий німець, у віданні якого був цілий маєток. Зранку йому доповіли, що з Флором сталася пригода.

– Була бійка? Хто це так потовк батька?

Управитель, побачивши Флора, швидко зметикував, що той із кимось побився. Маруся втупилася в підлогу й не знала, що відповісти. Якщо скаже правду, Василевого батька закриють у холодну, викличуть околодочного, а тоді невідомо, чим діло скінчиться… Маруся пожаліла Гиву й вирішила його не видавати.

– Батько, здається, упав із коня… – поволі видушувала із себе брехню.

– З коня? Я правильно зрозумів баришню? – здивувався Йоган Карлович.

– Так… Упав учора ввечері…

Управитель, звісно, не повірив жодному Марусиному слову. Він добре знав, що Флор давно сам не об’їжджає коней. «Щось тут не те. Темнить дівка…» – Йоган Карлович узявся оглядати кімнату, але нічого підозрілого, крім купи закривавленого шмаття, не побачив. «Не могла ж донька сама його потовкти?» – такої думки управитель не міг навіть припустити й узявся заново розпитувати Марусю, але вона не витримала й перебила управителя:

– Йогане Карловичу, татові доктора треба… Пошліть когось у Ставище по лікаря… Христом Богом вас прошу! Ми заплатимо. У батька є гроші…

Маруся терла кулаками очі, як маленька, і Йоганові Карловичу стало шкода її. «Винна чи не винна – згодом розберемося. Справді-бо, треба старшого машталіра рятувати», – подумав німець, а вголос запевнив Марусю, що зараз таки пошле по лікаря, навіть сам по нього поїде, бо йому треба до Ставища. Маруся нетерпляче шморгнула, і німець поспішив вийти. Він і сам був радий забратися з Флорової хати, бо вигляд потовченого господаря наганяв на нього паніку.

Маруся трохи заспокоїлася. Вона повірила, що допомога вже близько. Лише на хвилинку прилягла на ліжко, щоб трішки відпочити, а прокинулася вже надвечір. Лікаря все не було.

* * *

Так сталося, що того дня ставищанський лікар Дувід Янкелевич Пакеншилер був із самого ранку в тяжкого пацієнта й повернувся до себе назавтра надвечір. Йоган Карлович лишив записку, яку лікареві подали, щойно він з’явився вдома. Дувід Пакеншилер зрозумів, що йдеться про тяжке каліцтво, яке потребує термінового втручання, але був дуже втомлений і справедливо розсудив, що перші години безнадійно втрачено. Хворий або виживе кривим на одне око, або помре, якщо рану інфіковано. І все відбудеться незалежно від його допомоги. Лише ранком третього дня Дувід Янкелевич заявився зі своїм шкіряним саквояжем до Флора й заохав. Флорове око до того часу витекло, і зарадити вже було нічим.

– Чого ви, панночко, відразу не послали по мене? Адже око вашого батька можна було врятувати! – напустився лікар на бідну Марусю, добре розуміючи, що просто робить із неї крайню.

Маруся закрила обличчя руками, вона не могла повірити, що батько лишиться однооким.

– Ну-ну… Ваш батько зостався живим після такого струсу мозку. Це вже добра новина! Хай не встає поки з ліжка. Я заїду завтра, щоб знову його оглянути, – трохи пом’якшав Пакеншилер, помітивши Марусину безпорадність. – Ось, давайте йому, щоб гарячка швидше відступила.

Лікар дав Марусі кілька пакетиків із хініном, отримав належне за свій візит і поїхав назад до Ставища, де по вівторках був великий базар. На містечковому базарі чутки: той товар, що його додають безплатно до будь-якої покупки. Чутки тут ніколи не залежуються, а поширюються миттєво. Тож зовсім не дивно, що до обіду вже всі знали про лихо, яке сталося зі старшим машталіром Браницького. Флор Ігнатович багато років закуповував фураж і все потрібне для кінного заводу, водився з дрібними й великими торговцями, які промишляли в Ставищі, тим-то всі його знали. Торгаші обступили Дувіда Пакеншилера й почали випитувати про Флора. Першим підступився до нього Юліан Ясенський, який ні сном ні духом не знав, що сталося з його майбутнім тестем, бо лише зранку прочунявся після затяжної гулянки й теж виїхав на базар. Пакеншилер відповідав ухильно, натякаючи на дивну пригоду з конем. Але народ, охочий до вигадок, уже поніс по містечку нісенітниці, одна безглуздіша за іншу. Очевидців не було, ніхто напевно не знав, що сталося з Флором: чи він упав із коня й пошкодив око, чи настромився на ніж грабіжників, які залізли до нього на свято… Словом, уяві балакунів було де розгулятися.

Ясенський хотів відразу їхати до Флора, але тоді згадав про чайну, де він не показувався кілька днів. Юліан розсудив, що, раз до Флора навідується лікар, справи майбутнього тестя не такі вже й погані. До того ж Ясенський не любив вигляду крові й іще на службі в армії уникав ситуацій, коли треба було супроводжувати покалічених солдатів до лазарету або виголошувати догану заюшеним власною кров’ю зірвиголовам. Зваживши всі за та проти, Ясенський таки подався в бік тракту, а не в бік маєтку Браницьких, як хотів спершу.

Четвертого дня після пригоди Флор остаточно опритомнів. Сперся на подушку, бо піднятися все ще не мав сил, і роззирнувся хатою. Йому здалося, що він повернувся додому після далекої подорожі й усе вже тут не так, як було тоді, коли вирушав у мандри. По суті, так воно й було. Флор блукав невідомими світами, бачився й розмовляв із покійною дружиною і нині, прийшовши до тями, навіть не знав, котрий зараз день. Маруся ж увесь цей час хазяйнувала та прибирала, щоб чимось себе зайняти. Вона перепрала всі закривавлені рушники. Потім попросила в Йогана Карловича трохи вапна й заходилася забілювати криваві патьоки на стінах. Графиня лише раз прислала дівчинку з кухні довідатися, як здоров’я Флора Ігнатовича й чи нічого не треба Марусі.