Читать книгу Щасливі не плачуть - Зоряна Лешко - Страница 3

Тримаючи в руках зачитаний примірник «Недосяжної» і пакунок із вином та цукерками, Надя натисла тремтячим пальцем кнопку дзвінка. Сьогодні в Соломії день народження, і Надя сподівалась, що подруга буде рада її бачити.

Соломія зникла на два роки, після канікул не повернулась до університету, видалила сторінку в соцмережі, не відповідала на дзвінки й повідомлення, чим страшенно здивувала й образила Надю, яка вважала себе її найкращою подругою. Дівчина кілька разів приходила додому до Соломії, але за дверима було тихо, на стукіт і затиснуту кнопку дзвінка ніхто не реагував, аж доки сусідка повідомила, що тут уже кілька місяців ніхто не живе.

Перемагаючи образу, Надя зателефонувала Андрієві. Наречений Соломії відповів, що не хоче мати нічого спільного з тією курвою. Шокована Надя набрала його ще раз, але Андрій скинув дзвінок і заблокував її номер.

Дівчина стояла під дверима квартири й намагалася проаналізувати, що відбувається. Що б не сталося між Соломією й Андрієм, через це дівчина не кинула б університет після двох років навчання. Була занадто захоплена журналістикою, щоб просто покинути. І «курва»? Соломія? Весела, дотепна, життєрадісна, добра й принципова Соломія – курва? Ні. Ніколи. Надя могла б поїхати в село, до Соломіїної бабусі, але вирішила, що не варто. Сталося щось дуже серйозне. Настільки, що подруга відмовилася навіть від неї…

Відгук на «Недосяжну» Надя побачила в одній із літературних груп і прогортала б сторінку далі, якби не знайоме прізвище – Лісовська. Мія Лісовська. Під розгромним відгуком було активне посилання на сторінку авторки. Надя зі сльозами на очах вдивлялась у знайомі риси обличчя й не впізнавала подругу: коротке, при самій голові, темне волосся замість розкішної, аж до сідниць, коси, строга світла сорочка, вільні штани класичного крою, складені на грудях руки, серйозний погляд і усмішка – радше іронічна, аніж мила. Від світлини віяло холодом і відстороненістю.

Надя відшукала книжку в першій же книгарні. Дівчина сподівалася знайти в тексті хоч якісь відповіді й не зраділа тим висновкам, які зробила для себе. Історія кохання, із хепі-ендом, читалася легко, але… текст виявився наскрізь пронизаний сарказмом та злою іронією. Не дивно, що книжка викликала таку бурю – від відвертого захоплення до чистого хейтерства. Соломія наче й написала гарну класичну любовну історію і в той же час тонко висміяла її. Добре знаючи подругу, Надя особливо гостро відчула невластиву тій озлобленість, але не знайшла жодної підказки…

На останній світлині в профілі подруги Надя впізнала обстановку Соломіїної квартири і зважилась завітати в гості. Хай там як, але якщо вже найкраща подруга повернулась у світ, то винна їй як мінімум пояснення.

Надя тричі натисла на дзвінок, перш ніж двері відчинились. Соломію наче зовсім не здивував несподіваний візит подруги, вона відсалютувала їй майже порожнім келихом і жестом запросила всередину. Надя повільно зробила кілька кроків, очікуючи побачити галасливу вечірку, але у квартирі було тихо.

– Чим зобов’язана?

Надя повернулась. Соломія розглядала її із кривою посмішкою і награно-показним зацікавленням. Надя аж повітрям вдавилась і ледь не закашлялась. Уся її бравада й рішучість разом випарувались, натомість повернулася пекуча образа.

– Зайшла привітати… у тебе ж…

– А-а-а… ну дякую.

Соломія одним ковтком допила вино й пройшла повз Надю до кухні. Дівчина лишилась у коридорі й не знала, що робити. Пакунок і книжка враз стали важкими й пекучими, вона почувалася повною дурепою, нікому не потрібною. Ще й задарма ображеною та приниженою. Образа змінилася злістю. Надя, проковтнувши сльози, високо задерла підборіддя й пішла за Соломією на кухню.

– Як це розуміти?

– Що саме?

Соломія налила повний келих білого вина й повернулась до Наді, зовсім не приховуючи, що їй не цікава відповідь.

– Ти покинула навчання!

– Перевелася на дистанційне.

– Ти… ти зникла!

– Почала життя з чистої сторінки.

– А я?

– Я нікому нічого не винна й не повинна. Навіть тобі.

– Але ж… ми були… я думала… я ж люблю тебе!..

І Надя вибухнула риданнями. Образа, злість і несподіване зізнання вилились нестримним потоком сліз. Дівчина жбурнула пакунок на диванчик і відвернулася, затуляючи обличчя руками.

Коли минула емоційна хвиля, Надя зрозуміла, що Соломія навіть не намагалась її заспокоїти, наче взагалі не була поруч. Дівчина розвернулась і вражено втупилась у нудьгуючий вираз на обличчі подруги.

– Наплакалась? – Соломія допила вино і, оминувши Надю, підійшла до столу, налила вина у два келихи й один простягнула Наді. – На, випий і попустись.

– Що з тобою?

Надя не взяла келих і відступила на крок.

– А що зі мною не так?

– Як усе це розуміти?

Надя провела рукою, наче охоплюючи тотальний хаос у кухні: повний умивальник брудного посуду, пакет зі сміттям у кутку, засохлий вазон на підвіконні, купу речей на диванчику і явно давно не миту підлогу. Під столом стояло кілька порожніх пляшок з-під вина і пива, на столі – м’ясна й сирна нарізка із супермаркету, просто в упаковці, салат у пластиковому лоточку і дві початі пляшки вина. Усе це було неможливим для майже хворобливо педантичної Соломії.

Дівчина лише награно здивувалась і, поставивши келихи на стіл, склала руки на грудях.

– Творчий безлад…

– Ти ж не така.

– Справді? – Вираз обличчя Соломії миттєво змінився, перетворившись на злу гримасу. – А ти впевнена, що знаєш, яка я?

– Точно не така.

Соломія дірявила Надю злим поглядом, але та не відвела очей.

– Знаєш, подруго, відкрию тобі велику таємницю: коли людині нíчого втрачати, нема потреби вдавати із себе когось іншого. Я така, як є, – егоїстична, цинічна, хитра сука.

– Ні, що ти! – Слова Соломії, попри злість, бриніли справжнім болем, і Надя кинулась до неї. – Ти не така! Ти добра, щира, талановита, чудова…

Надя обійняла Соломію й мережила слова поцілунками – у шию, щоки, в губи.

– Вау, подруго. – Соломія поклала руки Наді на плечі й відсторонила її від себе. – Я п’яна, але ж не настільки…

Надю наче облили холодною водою, щоки почали пашіти, аж до сліз.

– Ой, тільки не заплач. Краще скажи, чому ти прийшла. – Соломія всілась на диванчик і, піднявши книжку, покрутила нею в повітрі. – По автограф?

– Ні. – Надя взяла келих і кількома ковтками випила вино. – Я прийшла найматись до тебе на роботу.

– Що?!

Надя здивувалась своїм словам так само, як і Соломія, але відступати вже не збиралася. Вона вирішила будь-що витягнути подругу із цього ненормального стану й заодно спробувати втілити власну мрію.

– Я буду твоїм літературним агентом.

– Ти здуріла?

– Ні, послухай. – Надя присіла біля подруги й узяла її за руку. Вона здавалась такою натхненною та замріяною, що Соломія вирішила її дослухати. – Це ж… мені… я завжди хотіла щось таке… це ж буде… ми зробимо з тебе зірку…

Соломія реготнула і, висмикнувши руку, взяла келих.

– Подруго, ти мрійниця й фантазерка. У нас це не працює.

– А ми зробимо! От побачиш.

Соломії ще в універі подобалося спостерігати, як захоплення темою змінює Надю, якою одухотвореною красунею вона стає.

– Я вже завтра почну розробляти детальний план. У тебе ж не було презентації? І я маю підготувати розповідь про тебе. Чому ти перевелась на заочне? Як ти жила? Що?..

Надя затнулась. Уся розслабленість злетіла із Соломії, обличчя перетворилося на злу, холодну маску. Дівчина подалась уперед і тихо, але чітко промовила:

– Якщо ти хочеш спілкуватись і – тим паче – працювати зі мною, ніколи більше, ніколи більше не питай мене про ті два роки…

І Надя не питала. І Соломія ніколи, навіть у дим п’яною, жодного разу не проговорилась, що зламало її, перетворивши із життєрадісної дівчини на цинічну жінку.

Надя зітхнула й відклала органайзер. Погода зіпсувалась, і у квартирі стало відчутно холодніше. Дівчина зачинила вікно на кухні, увімкнула чайник і дістала із шафки карпатський чай.

Надя певною мірою розуміла, чому Соломія сказилась, побачивши Звягівського. Вона досить детально змалювала з нього свого Арсена, а якби хто й сумнівався, то опис татушки на зап’ястку одразу ж ставив усе на свої місця. Аж дивно, що Соля так легко й бездумно пустила це в друк. Хоча Арсена описано то сивим, то чорноволосим і «пронизливо зеленооким», на відміну від Романа… І ще дивніше: надміру уважні до її життя й творчості підписники, за невеликим винятком, оминули ці моменти увагою, і в опитуванні для уявного дрімкасту на сторінці Солі Роман незмінно займав першу позицію. А міг би бути хайп ще той.

Надя завмерла, наче вдивляючись у майбутнє, і вже подумки прокручувала блискучий рекламний хід: Роман Звягівський в образі Арсена сфотографований так, щоб було видно і родимку, і татушку на зап’ястку.

Підписники, побачивши фото, умить зрозуміють, що… зрештою, кожен, хто зрозуміє, зробить свій висновок, а це ще більше підігріє інтерес і до Соломії, і до фільму. Треба лише домовитися про фотосесію до того, як стане відомо, що Романа офіційно затвердили, і тихо домовитись із фотографом – інакше Соломія придушить її за цю ідею. Масовий сплеск популярності має бути запланованим, контрольованим і скерованим у правильне русло, а саме: зробити рейтинги ще не знятого фільму захмарними.

Найважчим, напевно, буде вмовити Соломію виставити це фото у себе на сторінці до того, як інформація почне гуляти Інтернетом. От тільки, згадуючи, як усю дорогу Соломія до скрипу стискала кермо, а її уста перекошувалися від дивної посмішки, Надя зовсім трохи хвилювалась. Ні, Соля не зробить нічого, що зіпсує рейтинг чи зйомки, занадто багато сил і душі вона вклала в цей проєкт, але точно задумала щось… грандіозно паскудне для Олега й Романа.

Надя саме залила кип’яток у горнятка і виклала печиво в тарілочку, коли гримнули вхідні двері. Надя обернулась і усміхнулася, викидаючи з голови всі думки.

– Привіт, кохана.

– Привіт, кохана.

* * *

Соломія насилу стримувалась і ледь не висипала на підлогу перед дверима квартири весь вміст своєї сумки, намагаючись знайти ключі. Руки трусились, а в голові гуло – аж туманило від навали думок.

Хряснувши дверима, жінка швидко пройшла у вітальню до барної стійки і просто з пляшки зробила два великі ковтки коньяку. Подих забило, на очі навернулися сльози, а потужний удар тепла нарешті вгамував бурю в мозку. Соломія кілька разів глибоко вдихнула й розплакалась.

От що не так? Тішитись повинна. І Олег, і Надя, і навіть Денис мають рацію: Звягівський – це джек-пот. Це супер-вау-як-круто. Вона навіть мріяти про його участь не могла, а сама скандал влаштувала. І так образливо на душі, аж гидко. Олег домовився за її спиною, навіть запросив Звягівського для особистого знайомства і на Алісу погодився…

Як вона додумалась захотіти її на головну роль? На зло Олегові й на купу проблем собі? Аліса Ждан наче навмисно зібрала у свій імідж усі типові ознаки критичного загострення зіркової хвороби, ще й з Романом не ладнають настільки, що навіть на офіційних заходах намагаються не бувати одночасно. А ще рік тому преса бурхливо обговорювала їхній «неймовірно гарний» роман і діамантик у два карати на «витонченому пальчику найкрасивішої акторки України». А тоді пшик – і купа сльозливих інтерв’ю нещасної покинутої нареченої зі звинуваченнями Звягівського в усіх смертних гріхах і його «не зійшлись характерами» у відповідь на всі розпитування журналістів.

Соломія налила коньяку в склянку, докинула льоду й увімкнула ноутбук. Якщо вже надумала влаштувати армагеддон на знімальному майданчику, то треба до нього підготуватись.

Година переглядів інтерв’ю з Алісою і новин про її розрив зі Звягівським нічого не прояснили, та все ж Соломія зробила для себе певні висновки. Аліса хоч і найкрасивіша акторка України, але точно не найталановитіша. Єдине – вона бездоганно володіє вмінням зробити собі рекламу і сенсацію практично з повітря. Поряд з Романом жінка завжди намагалася вийти на перший план, натякала на спільні зйомки в майбутньому і всіляко саморекламувалась. Часом аж занадто відверто. Її кохання видавалося надміру показним та ідеальним.

Після розриву Аліса аж задовго волочила ті невдалі стосунки і, очевидно, втомила цим усіх. Журналісти з усмішкою переводили тему, щойно акторка починала розмову про розбите серце, і тільки одна Катя з незмінною усмішкою запитувала, що там на особистому фронті, і з таким же незмінним співчуттям вислуховувала відповідь.

Єдине, що Соломія дізналась напевно, – за півтора року стосунків Роман так і не познайомив Алісу зі своєю сім’єю. А от це вже насторожувало. На офіційній сторінці актора значилось, що в нього є мама та вітчим, то чому не познайомити з ними потенційну дружину?

Соломія не додумала: обпечений алкоголем шлунок видав болісний нудотний спазм. Притиснувши живота долонею, жінка пішла до кухні. У голові приємно туманилось, і ідея запросити Алісу вже видавалась не дикою, а навіть доволі кумедною та вдалою. Під час зйомок усім буде весело. Звягівський і Ждан – це ж як Свейзі та Ґрей у «Брудних танцях». Буде хіт по-українськи.

У холодильнику лежала пачка кефіру і в’язка бананів. Подумавши хвильку, Соломія взяла телефон і замовила вечерю додому. Тоді набрала Надю.

– Так, Соломіє. Щось сталося?

– Сподіваюся, ти не ображаєшся?..

– Ні… усе добре?..

– Так, але маю для тебе надважливе завдання… У тебе ж є контакти практично всіх відомих людей?..

– Так, і що?

– Мені треба, щоб ти зв’язалась із продюсером Аліси Ждан і домовилась про головну роль у нас.

– …

– Надю, ти мене чуєш?

– Соломіє, ти знову напилась?

– Ні, я твереза як скельце.

– Справді? А по голосу не скажеш, і така ідея могла народитись тільки в у дим п’яному мозку. Ти точно не пила?

– Я твереза, і я абсолютно серйозно. Ніхто не буде домовлятися за моєю спиною! Якщо вони хочуть Звягівського, то я хочу Алісу – і крапка!

– Добре, заспокойся. А Олег?..

– Він в курсі й навіть дуже втішиться, якщо у нас вийде домовитись із тією принцесою.

– О Боже… ви обоє рябоє…

– То ти зробиш чи мені самій сісти на телефон?

– Ні, я ще сьогодні спробую… А як запитає про гонорар?

– Розкажи про благодійність Звягівського, але як захоче більше аніж ставка – погоджуйся, я доплачу сама.

– Тобі грошей не вистачить.

– Візьму кредит… Надю, не мусоль…

– Ем-м-м… Соломіє, послухай…

– Надю, не починай!

– Ні, ти дослухай. Я зателефоную Алісі, зроблю все можливе… але не сьогодні і, напевно, не завтра. Ти ж розумієш, що вона зразу ж, зразу напише на своїй сторінці й дасть десять інтерв’ю, перш ніж ми зробимо офіційну заяву.

– Що ти пропонуєш?

– Це твій фільм, ти все анонсуєш…

Соломія розуміла, що це капець яка груба маніпуляція, але Надя має рацію.

– То що ти пропонуєш?

– Я ще сьогодні домовлюсь із Максом про фотосесію для Романа, поки він тут. Зробимо Арсена в різних óбразах, ти виставиш світлини в себе на сторінці, і, коли я зателефоную Алісі, вона ще й подякує.

– Роби як хочеш.

– Супер. Ну, до завтра.

Соломія навіть не сумнівалась, що подруга, не соромлячись, скористалася ситуацією, але зараз їй було байдуже. Світ перед очима приємно коливався, і вона, заплющивши очі, рухалась із ним у такт.

Приїхала замовлена вечеря, і жінка взялася готувати стіл у фотозоні: увімкнула тонке мереживо світлодіодів, поставила два сети суші, два келихи, у які налила вино, підпалила і поклала в попільничку дорогу цигарку, збоку – кілька троянд, і сфотографувала.

«Прекрасне закінчення чудового дня. Дякую, коханий Р.»

* * *

– Прекрас-с-сно…

Надя дивилась на потемнілий екран смартфона й намагалась не вибухнути від суперечливих емоцій.

Аня, яка з цікавістю слухала розмову, зручно вмостилася поруч на ліжку й узялась розправляти ковдру.

– Що саме?

– Соломія знов напилась і вирішила «зарізати» зйомки ще до їх початку.

– Ну чому ж? Мушу визнати, що запросити Алісу – то геніальна ідея. Шкода, що не твоя.

– Не смішно.

Надя відклала телефон і почала хрускати суглобами на пальцях. Аня, скривившись, схопила її за руки.

– Перестань так нервуватися. Усе буде добре. Якщо Аліса погодиться, то про ваш фільм буде гавкати кожний собака навіть у найглухішому селі.

– Аліса погодиться, я не сумніваюсь, але це буде просто… просто жах. Жахливий жах.

Аня розсміялась і потерла Наді спину.

– Не песимізуй. Може, під час зйомок Аліса з Романом помиряться…

Надин телефон пікнув, вона вхопила його й проглянула повідомлення. За мить її очі розширились, обличчя витягнулось…

– О Боже… ідіотка… п’яна ідіотка! Ти подивись, що вона робить!

Надя тицьнула телефон Ані під ніс. На весь екран красувалась світлина романтичної вечері: суші, вино, квіти.

– І що тут такого?

– Ти на підпис подивись! «Коханий Р.»? «Коханий Р.»?

Аня кілька секунд перетравлювала інформацію й розреготалась. Надя нерозуміюче дивилась на неї, а тоді, відкинувши ковдру, схопилася з ліжка. Її міцно стиснуті губи тремтіли, ноги ніяк не могли потрапити в капці, зрештою жінка кóпнула один із них через цілу кімнату й затулила обличчя руками.

Аня перестала сміятись, підвелась, обійшла ліжко й зупинилася навпроти Наді.

– Надю, ну ти чого? Сонечко моє…

Аня спробувала обійняти Надю, але та смикнулась і відвернулась.

– Надю, ну подумаєш, «Коханий Р.». Ти знаєш, скільки таких ерів ходить містом? Руслан, Родіон, Ростислав… Рустем…

– Перестань! – Надя розвернулась до Ані й знову почала хрускати пальцями. – А як Аліса побачить?..

– Так ти ж… наче… і не хочеш її участі… От і пояснення, якщо вона відмовить…

Надя набрала повні груди повітря і, видихнувши, опустилась на ліжко. Аня присіла біля неї й узяла за руки.

– Кохана, заспокойся. Усе буде добре. Може, Аліса не пов’яже «Р.» з Романом… А ми ж то знаємо, що ніякого «Р.» нема…

– Аню, а хто, крім нас, знає? Ти подумай, що буде… Я вже бачу заголовки: «Таємничим коханим Мії Лісовської виявився секс-символ України Роман Звягівський», «Нарешті стало відомо, через кого зруйнувалися стосунки мегазірок українського кіно Романа Звягівського та Аліси Ждан». І купа подібного…

– А ти тут до чого?

– Я її менеджер, літературна агентка, подруга врешті. Я повинна була подумати… не дозволити їй… А сама фотосесію запропонувала…

– Надю, її «коханий Р.» з’явився задовго до планів екранізації…

– Так власне! Він з’явився, коли Соля почала писати «Кров», і я впевнена, що багато хто про це пам’ятає. І скажуть, що вони ще тоді…

– Надійко, заспокойся. Ти не могла цього передбачити. Ніхто не міг. Тому ти, як класний менеджер, витягнеш із ситуації максимальну користь, навіть якщо це буде величезний скандал.

– За що мені все це?

– Ти сама захотіла.

Надя стисла губи й залізла назад під ковдру.

– Не починай.

Аня вмостилась на ліжко так, щоб її обличчя було якраз навпроти Надиного.

– Ти марнуєш свій потенціал і нерви на одну людину. Подумай: Соломія виписалась…

– Неправда!

– Серйозно? Скільки вона вже не пише? І не дуйся. Її проанонсована тобою «Мрія на завтра» вже більше року так і залишається мрією. І твоєю, і її відданих читачів. Зараз Лісовська на вершині, але вище не підніметься, їй би втриматись… Подумай про себе. Саме зараз, поки ще не пізно, – ідеальний час і останній шанс відкрити свою літературну агенцію, у тебе чуття на таланти й колосальне вміння розкрутити їх…

– Я не можу…

– Чому?

– Бо якраз зараз буде купа роботи.

– Ні, завал буде не в тебе, а в знімальної команди. Щойно запуститься процес, від тебе залежатиме мало. В Олега своя команда для пресрелізів… Соломія нічого не писатиме до кінця зйомок і засяде на своїй сторінці в сторіз. Що тобі залишиться? Няньчити її?

– Я не няньчу…

– Серйозно? А хто поставив маячок у її телефон? Хто відкачує після запоїв? Їздить за нею всюди хвостиком? Знаєш, я можу й приревнувати…

У голосі Ані бриніло попередження. Надя на долю секунди зіщулилась, мов кошеня, а тоді подалась уперед і вхопила Аню за руку.

– Як ти не розумієш: від успіху Соломії залежить мій заробіток!

– Твій заробіток не повинен залежати від примх однієї людини. Вона ж не думає про тебе, не думає про майбутнє й живе одним днем. Живе «Кров’ю». А далі що?

– Вона обіцяла дописати книжку ще до прем’єри…

– От і чудово. Прекрасний дебют для твоєї літературної агенції.

– Аню…

– Нічого не хочу чути. Поки ти займатимешся фотосесією Звягівського, умовлянням Аліси й вигадуватимеш, як виплутатись із потенційного скандалу, я займусь оформленням паперів.

– Аню…

– Сонечко… цукерочко моя, повір: ти мені ще подякуєш.

* * *

Віта проводила кінчиками пальців по стовбурі сосни, відриваючи маленькі лусочки кори і вдихаючи легкий і теплий аромат живиці. Дерева росли негусто, тому сонце здавалось яскравим і теплим, повітря тремтіло п’янким ароматом хвої й трав. За спиною хруснула гілка. Віта повернулась, зробила кілька кроків назад і завмерла. Усе всередині стислось у передчутті зустрічі. Вона боялась, хоч і знала, що їй нічого не загрожує. З-за розлогого куща ліщини вийшов чоловік, оглянувся навколо, наче шукав щось поглядом і не міг знайти. Він стояв лише за кілька кроків від неї, і Віта мимоволі замилувалась: густе темне волосся ледь прикривало шию; зелені очі, здавалось, не бачили дівчини й уважно вдивлялись у ліс за її спиною; чітко окреслені вуста з родимкою просто посередині, над верхньою губою, напружено стиснуті; і ледь помітний шрам у вигляді півмісяця на правій вилиці, під оком, – усе притягувало погляд і змушувало її серце завмирати. Він здавався вищим від неї на голову – стрункий, широкоплечий, у світлому лляному одязі. Видавався Віті чужим у цьому лісі, але таким потрібним їй. Наче відчувши це бажання, чоловік подивився просто їй у вічі, усміхнувся, простягнув руки – і було в тому стільки радості, кохання й обожнювання, що Віті здалось: вона задихається від надміру почуттів. Ніхто й ніколи на неї так не дивився: ні Олег, ні навіть Ян. Чоловік зробив крок назустріч, його закохані очі заповнили собою все навколо, і Віта простягнула руки. Ще мить – і вона торкнеться його… …Біль, наче крізь неї проходить холодне гостре лезо… А крізь неї легко, із дзвінким сміхом пройшла… вона сама, із медовими кучерями, у пишній сукні з мереживом і хтивістю в погляді та рухах… – Арсене, кохання моє… Вона дозволяла йому цілувати кінчики пальців, долоні, зап’ястя, плече, шию, вдоволено мружила очі. Вона обіймала його, провокувала сміхом, поглядом, дотиками й цілунками… Віта дивилась і не могла зрушити з місця. Арсен пестив ту жінку, цілував її, а Віта відчувала кожен його дотик і цілунок, шкіру поколювало, наче від легкого струму, бажання важкими хвилями розтікалося тілом, вона задихалась… А та жінка? Вона пройшла крізь Віту, яка тепер знала: у тій жінці не було ні краплі кохання, лише хтивість і зневага. Арсен розчинявся в ній, а Віту розривало від болю, бо той погляд, ті почуття призначались їй, а не тій жінці. Утекти, не бачити, забути. Раптом Віта побачила ніж у її руках і знов не могла ні зрушити з місця, ані навіть закричати. Жінка з тихим сміхом відсторонила Арсена і, дивлячись йому в очі, повільно всадила ніж у серце. – Арсе-е-ене… Віта кричала, зриваючи голос. Жінка зникла, Арсен лежав у траві, а вона нарешті може рухатись. Крок, другий, третій – і Віта присіла біля коханого. На світлій сорочці червоніла кров, але ножа не було. Віта розстібнула ґудзики й не побачила рани – лише чисту гладеньку шкіру. Вона нерішуче торкнулась долонею того місця й відчула, як б’ється його серце. – Живий… Віта з надією глянула в його обличчя й завмерла: темне волосся втрачало колір і сивіло на очах; зникла легка засмага, шкіра стала помітно світлішою і ледь насиченішим – колір губ. Віта торкнулась обличчя, сподіваючись, що він розплющить очі, і, хоч вони не зміняться, чомусь була певна, що від цього залежить усе. Повіки здригнулись, повільно розплющились, і вона зустріла погляд зелених очей. На мить відчула полегшення. – Усе буде добре… Віта спробувала всміхнутись – і усмішка завмерла на губах: його очі змінювались, обідок райдужки почервонів, і та червінь повільно заповнювала всю райдужку, а коли торкнулася зіниць, він усміхнувся, показуючи гострі зуби, і, вхопивши її за шию, притягнув до себе…

Роман згорнув книжку, притримуючи сторінку пальцем, і заплющив очі. Прожив цю сцену вповні. Кілька абзаців повністю описали історію його стосунків із Галою. Так само, як Ядвіга Арсена, Гала засліпила його красою, закохала в себе до безпам’ятства і знищила. Навіть помститись їй не може – хіба що повним ненависті побажанням «сподіваюсь, ти гориш у пеклі, сука».

Роман відклав книжку, підвівся з крісла й потягнувся. Люкс готелю «Нобіліс» вражав розкішшю, і, хоч Роман віддавав перевагу більш стриманому стилю, мусив визнати: у Соломії є смак і сцена кохання в такому інтер’єрі запам’ятається всім. Навмисне забронював номер, щоб оцінити, порівняти з описом у книжці й відчути себе «князем Морава».

Іще пів року тому Роман навряд чи погодився б на такий ризикований експеримент. Завжди ретельно обирав ролі, притримуючись принципу: хай мало, але добре. Усі попередні персонажі були яскравими, сильними, із виразним характером і такими, що жили окремо від нього. Жоден не асоціювався з ним особисто. А тут відчувався ризик, що Роман Звягівський надовго залишиться «вампіром», особливо якщо фільм виявиться провальним.

Хай так – зараз йому байдуже, бо сам так захотів…